Осінь - сестричко!
Не ховай своє личко!
Дай мені напитись сльозоми дощу!
Хочу скуштувати урожай багатий,
Золотаве листя в косу заплету!

І підем з тобою ...
у чарівну казку.
Там де живе радість,щастя і любов.
Там я розфарбую все у жовту краску,
Мені не потрібна світу цього кров!

Будемо ми, Осінь, в казці разом жити!
Золото в волосся будем заплітать!
Одягатись будем у багаті шати!
Будемо співати й горечка не знать!

Нащо нам цей світ?!
Правда, сестро - осінь!
Нащо нам ці сльози, горе й чорна кров?
Нам же не потрібна сивина в волоссі!
Я боюся, Осінь, повертатись знов!

І заплаче Осінь холодом осіннім!
Закричу душею в прірву забуття!
Осінь, рідна сестро, нам нема спасіння!
Ти йдеш в нашу казку,
Я в чуже життя...

Частина 1
пане Грицю, знову прогулюєтеся,
пане Грицю, тягнете свою паличку
у лівій руці?
пане Грицю, а де ваша торба,
невже цьоця Франя забула її
вам налагодити?
а там завжди лежали свіжа
газета і два яблука.
а чи можна мені пройтися із вами,
хочу почути про батярування,
про Львів, якого я не застала,
про покоївку Люсю,
про Замарстинів і личаківських
фраєрів...

пане Грицю, чому нині не спішите
на вечерю?
цьоця Франя буде сваритись...

Я падаю вниз десь там на каміння
Я падаю вниз на хвилі
Чекаю миті свого падіння
Долаю численні милі

Я падаю вниз, а ти нагорі
Дивишся, як я зникаю
Та як ти посмів, та як ти посмів!
Штовхнути мене із краю

І дико чіпляюсь за виступи скелі
Що руки здирають до крові
Я наче одна посеред пустелі
Сама без надії і без любові

Я падаю вниз, а ти ще стоїш
Всміхаєшся щиро й безгрішно
Я не розумію чого ти мовчиш
Зроби щось поки ще не пізно

Ось переді мною з’явилась вода
Чорна, як твої очі
Червоною стане від крові вона
Цього як і ти вона хоче

Найгірше це нерозуміння
Не ті слова, не ті думки
Життя, неначе божевільня
В очах вже вибиті шибки

Згасаю з кожним днем, як свічка
І кров, неначе віск, стікає
На береги розбила річка
Ніхто нікого не кохає

Я думала, що все зумію
Та я не вмію бути кимось
Я вірила в любов й надію
Та все одно усе розбилось

Складаю цю мозаїку докупи
Та не знайду усіх шматків
Бо хто ж у мене серце купить?
Розсіяне навколо цих рядків

Знемагаю від спраги
Хочу позбутись всіх
Послати їх робити свої справи
Самій упасти десь до твоїх ніг

До біса їх впевнені пики
Гидкі, невиразно-відкриті усмішки
Самою прагну залишитися навіки
Не бути вже прикутою до ліжка

Кохати як хочу
Вбивати як треба
Це суто жіноча
Кривава потреба

І ти як раніше
Повіриш безмірно у старість
Втомишся як завше
Зішлешся на млявість

Зайдеш неуважно
Та йди ти теж к бісу!
Якщо розібратись
Давно вже набридла звитяжна
Кохана твоя мармиза

Мені вже все рівно
До чорта безупинну шлю
Усіх хто зустрівся даремно
На моєму людському шляху

Хто мовив лиш слово
Або знайшов помилку
Коротка розмова
Без смерті і хованок

Ідіть всі у пекло
Нам скоро відкриються двері
Поки ще не смеркло
До поки не вмерли

Пекельний вогонь
Враз душі поглине в пориві
Гріхи і образи, як сон
Не будуть уже жахливі

Рахую до трьох
Три – він вже близько
Уже підбирає наші сліди
Два - він вже тут
Чиєсь напівлихо
Нам досі потрібно нести
Нарешті один – і надії всі марні
Простити не зможу
Я краще помру сама
У світі де гроші господар
Я завжди буду одна

Міфологічні велетні,
Як ситі хижаки
Закінчують дослідження під назвою "Людина".
Неординарні образи
Вербової нудьги
Поскиглюють заплакано, як змучена дитина.
Дзеркально відбивається
Колізія вагань
В напівпрозорі ромбики, як ритми розмаїті.
Між ніччю і свідомістю
Загострений психоз
Міфологічні велетні живуть в моєму світі.

тривожна ніч карпатська,
тягучі літні години
тривають роками
повільно нас затягують
в холодну тишу темряви:
"дурний кінець для нас",
нашіптують древні гори
і осипаються в прірви
камінцями бездушними:
" незбазгненна жорстока
втрата життя",
кричать пугачі в стіну
дощову і вітряну.

набий свою люльку діду,
послухай, може почуєш,
як гори плачуть по тобі,
волають,аж смішно:
"не смійся з гір",-
крикнув дід і осипав
попіл із люльки...

любитися серед сцени?
( звідки хтиві думки
у юній голівці?)
такий досвідчений,
ніжний, мабуть...
одружений, не помиляюсь?
але щось таке хвилююче
у вже трохи, геть трохи,
немолодому тілі,
що через кілька десятиліть
залишиться твоїм
примарним спогадом.
мовчання з криком
прикінці, а інші ви?

А той, молодий і непорочно
пристрасний, хвилюючий?
Чорноволосий і ніжно-білошкірий.
Безпосередньо щирий,
хриплий, дзвінкий? Такий...

- Хто Ви?
- За покликанням я - мандрівник.
- А за фахом?
- Пишу вірші лівою рукою.
Мелодійність - є мій керівник.
Молодість - приречина до бою.
- А чому?
- Наполегливість - девіз мого життя.
- Прошу?
- Безсловесність не люблю до сліз.
Не подобається щиро коли так...
Якби мовити...Коли "кота за хвіст".
- Ви про що?
- Про вічність почуттів. Ну а Ви?
- Про філіжанку кави...

"Любий, відріж мені крила -
Не хочу літати."
До крові губу прикусила,
Жахаючись втрати.
Байдужість в своїх іпостасях
Ніч загасила.
Архаїчне болюче кохання -
Дилема жіночої сили?

Аеровокзали. Забуття.
Сон. Обірвані в гнітючі непритомності
Кучугури слів.
І відчуття сизої затертої бездомності.
Землетруси пам*яті.
Буття. Як інстинкт розфокусована причина.
А пейзаж вчорашній
Нагадав сонцем не обпалену шипшину.

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?
Хто вам сказав, що на вітру слова?
Чи може я не в змозі сказать слово?
А може б розібралися хоча?


Чи я сказала слово недоречне?
А чи погане мовила в ваш бік?
Я лиш в кімнаті сиділа безпечно,
А ви ходили біля моїх стін.


Чи я слабка? Чи я корюся долі?
Корилася вам всі мої роки?
Як заперечення почули в моїй мові,
То щось збентежилось у вашій злій душі.


Душа та є, чи вже її немає?
Чи ви проспали решти своїх душ?
Ваші серця бар’єри не долають,
Змирилися ви з опущенням рук.

_____________________________
11,03,2006

" Как упоительньі в Росии вечера..."
Які чарівні вечори в Росії-
На Колимі, в мордовських таборах,
Не танули сніжинки на дротах,
Світились в Семенка на скронях сивих...

Один з таких чарівних вечорів
Поетові свинцем у серце плюнув.
Не доспівав Михайль,не долюбив,
Полтавщиною так і не доснив,
Лиш зорі чули пострілу відлуння.

І через вірність перейшовши в вічність,
Крізь морок цих російських вечорів,
Тайгу сибірську,гори й рІчки,
Яскравий відблиск Стусової свічки
На Україні полум"я вродив.

"Згорьовані хорали самоти"
Замовкли !Час прийшов гоїти рани.
Василю,ти сьогодні не один -
Твої від сну розбуджені брати-
З тобою тисячі свічок Майдану!

Розстріляне і сховане у льох,
На Україні проростає Слово.
Та скільки славних лицарів його
Яскраво засвітили свій пролог,
І передчасно згасли епілогом...

...І упились в Росії вечори
Красою українського письменства,
Під мерзлий грунт із ними полягли,
Як діти ненароджені,томи,
І розтривожують нащадку серце.

під холодним душем
танцюєш
краплі з повік,
але далі танцюєш,
мов під дощем
учора, позавчора...
завжди

* * *
очі –сонця.
дивишся
на світ невинно
невпинно
спиняєшся, падаєш
встаєш, дивишся
очі – сонечка - соненята

* * *
запах весни посеред
зимової ночі
пробивався через
відчинену кватирку.
склянка молока,
безсоння і її
запах з снігом
змішаний

Розбіжимось, як прийде час,
Як ніде буде куди дітись,
Любові, коли зникне зглаз
І мрії ладні утопитись.

Як в знак розірвемо зв’язки, -
Бажання з іншими ділити
Один без одного – сумні,
Та доведеться якось жити.

Ти зникнеш з поля зору знов
І не на день, і не на роки.
Колись розтопчемо любов
І збиті будуть всі пороги.

Кудись поїдеш ти на рік
І знов затримаєшся вчасно,
Та зрозумій – назавжди
Ти їдеш і мовчиш напрасно.

І якось викреслить роки,
(більш ніж чотири роки поспіль),
Всі мрії, почуття, думки
І непроглядні зриви злості.

Немов подолані бар’єри,
Немов перейдені степи,
І ми, немов ті браконьєри
З думок ті викреслим роки.

Як прикро, що все закінчиться,
Як прикро, що так хочеш ти.
Назавжди прикро розходиться
Й в дорозі самому вже йти.

Як прикро, що нема продовжень,
Як прикро, що тобі дарма
Ці роки знищити – це злочин,
Але сказав ти ці слова.

На жаль, розійдемось ми скоро,
Любов цю доведеться вбить.
Попереду – судьби закони,
Та вміє той прощатись, хто так умів любить
******************************************

12,05,2006

Вона сиділа біля брами,
Дивилась в світ без окуляр.
Найтяжче – то нещастя мами
Чи тихий у душі пожар.

Вона його ледь розуміла,
І знов, чекаючи дзвінка,
До телефону швидко бігла,
І знов лишалася сама.

Вона чекала дні і ночі.
Він снився часто по ночах –
Його лице, блакитні очі
І постать в серці без меча.

Чудово знала – він поїде
І буде інших в зав’язок,
Та з серця він її не піде
Хоч безліч в голові думок.

Вона чекала і чекає,
І прочекає довго ще,
В чернетку пише щось, складає,
В рядки всю душу віддає.

А він десь ходить божевільний,
Вона чекає, щоб сказав,
Щоб приголубив, хоч він вільний
Щоб вогник щастя не пропав.

Можливо, прийде він так хутко,
Покличе знову на ім’я,
Вона сполохається й рвучко
До нього вибіжить, щоб знав.

Можливо він утратив пам’ять
Чи почуття свої віджив,
Чи ті думки вже не згадають,
Як він колись її любив…
_______________
28,03,2006

навчила мене літати
навчила мене бігати
та що навчила мене плавати
та що навчила мене пірнати
і дозволяла це робити
зі своїми зіницями, очима, віями

відтоді
цигарка сидячи на траві у горах
завжди йтиме поряд
із заплаканою постаттю
нічний променад дорогою -
то запитання із незрозумілими відповідями
присипана сніжком зимова трава
відлунюватиме усмішкою і новою надією
порожня палата чи коридор
з очікуванням на усмішку
замок та садопаркові кущі
битимуть у скроні відчуттям
невідвернутого невідворотнього

добро
безкорисність
мрія
люблю перемагати
хтось на них справді заслужив?

чи ватувало це мрії?
відповідь мусиш щоразу питати
у міцного ранкового чаю

вахтершам залишають сам-на сам
великі та пречисті коридори
полщини кахлів і плитОк
що вночі здаються безмежними

вони ж за довгі роки старості
звикли до закритих приміщень
кабін каптьорок ніш
вони формують дивний симбіоз
зрослись із ліжками
із вовняними ковдрами мінздрав
що дивом зникали із студентських гуртожитків

хоч не мають що писати
ознакою їх влади є невеликий письмовий стіл
із пластиковим склом
під яким ховаються
вирізки з газет про бурячки
портрети Ющенка
ікони Богоматері
церковні календарі
розклади руху поїздів
фотографії внуків

системою їх методів
є майно і мотлох з шухляд
клямки
іржаві цвяхи з домовин самогубців
лісові горішки
дві кулькові ручки
та жмені морського піску

вони мають два джерела живлення
банки і радіо - як інь і янь
обов'язковим харчем є борщ
його треба їсти з літрвої банки
обгорненої в газету з тижневою телепрограмою
а потім у кульочок з хлібного магазину
вони слухають радіо
тому цікавляться політикою
знають напамять пісні Степана Галябарди
та міністра Оксани Білозір

і лише їх чоловіки
котрі приносять борщ
можуть час-від-часу накурити
у їх закритих приміщеннях

вахтерші володіють кріслом
де кип'ятильник
лінчем зав'язаний на деревяній спинці

їх скарбниця - то цукор
в пластмасовій баночці з-під "рами"
і чайна ложечка
вкрадена в часи молодості
із закладу громадського харчування

вдень коли треба перевіряти посвідчення
їх влада виявляється
обмеженою начальством
та все ж вони єдині владарі
ночі в місті

Цвібак заЦВІ...
БАКтеріями і грибками вкрився
засох, а все могло бути інакше

його можна було з'їсти
на вербну неділю
в рік коли Паска десь у травні
серед гаю де вся травичка в жидиках
а потім вибирати
солодкі крихти
з розстеленої пасьонової капи

його шматочками може
відщипувати за кавою в суботу
дівчина що любить рими
що читає модерн і Костенко
що п'є м'яту і їсть шоколад
але при цьому
обов'язково потрібна кориця
чи принаймні корицеві ароматичні палички
з індійської крамниці

або взяти у дорогу
у плацкартний поїзд
загорнути у коричневий з жовтим
рушник "Києву: 1500"
щоб у крайньому разі
згодувати перебірливим шведським качкам

а так Цвібак заЦВІ...
БАКтеріями і грибками вкрився
засох, а все могло бути інакше

Кожен день вони сидять у клітці
З фіґурним ґратуванням
І хоч прорубане вікно
Воно ані полегшує дихання
Ані спонукає утекти
І стара пані все більше
Прикипає до крісла
Із поролоновою спинкою
Обтягнутою бурим дермантином

Гардеробщиця щось більше ніж мураха
Бо речі що хоче здати юний розумаха
Важать далеко немало
Взимі - це куртки і плащі
Пакунки з хардами чи радіодеталями
Також наплечники з двома пляшками пива
Позавчорашньою канапкою
Або пакетами сухого молока

Влітку їм також не легшає
Бо вироблена роками профпридатність
Вимагає вигадувати щось нове
У сварці за загублений номерок
Що після Юра трапляється частіше
Хоч нерви потім і вдається заспокоїти
Коли вирізати шкарадненький замінник
Із картонки з-під капронових колгот

З кожним роком дається все легше
Аналіз політичної ситуації в країні
З'являються нові епітети для опису
Фломастерних малюнків внуків, що
Їх ніхто в нас ще не вивішує на
Облуплений холодильник "Донбасс"

Щовечора їх нечасті слогани
І обмовки про випите працівниками
Установи відділу молоді і спорту
Міністерства науки і освіти
Розрізають тишу споночілих коридорів
Стоголоссям відбиваються від брунатних кахлів
І гальмуюються запльованим вікном

І жодна істота у цьому вимученому
Парниковим ефектом сірому світі
В чавунних клітках не поводиться
Так розмірено й сумирно

***
Зранку шукаю натхнення під снігом,
Від якого волосся мокріє і злипається -
Спершу в дешевому кафе з виноградовим
Соком, а потім на вулицях міста.
В цьому житті стільки коридорів,
Коридорів, де ніхто не живе.
Коридорів, де нічого не стоїть.
Коридорів, де інші чекають на інших.
Коридорів, де я не знайшла натхнення.
Сьогодні сплю сама, я завжди сплю сама,
Я боюся своїх простирадл,
Але вони нічого не розкажуть про мене,
Бо моя постіль мовчить у чеканні.
У чеканні? Кого? П’яного курвака,
Котрий кричав, що хоче кохатися?
Я боюся гінеколога,
Але він нічого не розкаже про мене,
Він мовчить у чеканні,
Щоб сказати, що і я скоро належатиму
До більшої половини.

Ти з далекого загір’я,
Нагадуєш мені пастуха овець
З далеких полонин,
Виплеканого гірським повітрям
І споєного тими ж дощами.
В тебе короткі пальці,
Широченна спина, густа щетина,
Якийсь дивний шарм первісної
Людини, владного вождя.
А ще мені завжди вчувається
Запах закарпатських виноградників,
Коли бачу тебе.
І знаєш?.. я навіть можу уявити,
Як ти нагло торкаєшся до мене –
Грубо і егоїстично.
Мені це подобається,
Бо люблю гори і горян,
Чи загорян…?

Наливайсь, переповнюйся келих,
Хай же щастя тече через верх.
В гілочках ніжно-блідо-зелених
Таємниця заплаканих верб.
А весна щедро всім наливає
Свій п’янкий і пахучий нектар.
Все живе оживає, співає:
Люди, звірі, маленький комар…
Цвіт і радість – життя молодіє,
Закохавшись у вічний закон…
І моя в небі мрія синіє,
Проганяючи морочний сон.
Ти не любиш мене, моя доле,
Сієш град та чумні бур’яни
На майстерно оброблене поле…
Бо ревнуєш мене до весни!

Обмінюємось досвідом,
Новинами, вітаннями,
Платівками, дарунками,
Готівками, зітханнями.
Обмінюємось простором,
Листами та предметами,
Ідеями, діяльністю,
Абсурдно - сигаретами.
Обмінюємось враженням,
Знаннями, результатами,
Цілунками і поглядом...

Стаємо телепатами -
Брудного переселення
духовного життя.

Відтоді коли в голубів повипадали зуби
а бідна Марія вкотре перевернулася у труні
я все ж таки замінив жолоб на моєму даху на труби
лише щоб не брати участь в албанській війні

мій черговий казав від сьогодні частіше цифрами
я відгадав тільки дві але й ті відповідно не вірно
кров моя була схожа на воду не тільки літрами
але й рівнем наближеним до рівня моря помірно

як для нашого віку ми надто розумні та чемні
ми як клаустрофобіки лізем в консервну банку
крематорії закривають частіше в червні
витверезники відкривають частіше зранку

коли тіло прийшло до розмови з всевишнім духом
ми не виграли першості ні в тактовності ні в освіті
мої голуби як і я намагались не бути другими
тільки вперше консервні банки бувають відкриті.

Будинки ростуть як гриби на вечір,
твій смак не нагадує жодну з коханок.
Папуги сідають на чисті плечі,
сідають з убивцями на останок.

Трамваї не возять батьків бездітних,
мені не потрібні такі трамваї.
І стати в дорозі до черги за квітнем
те ж саме, що стати у чергу до раю.

Розкосі дівчатка вплітають в стріхи
весільні казки про які не знають.
Від першого разу до першої втіхи
є те, що у часі різниці не має.

Еротики стане на всіх безсилих –
на тих хто у морі в чоботях і камерах.
Будинки від неба давно осіли
і порно по ящику на Діскавері.

Можливо ще не надто пізно
Сказати ми з тобою різні
Але ще занадто рано
Сказати : я кохаю до нестями
Та я ж напевно до безумства п‘яна!
Твій годинник показує на третю
Нам уже час іти на смерть
Коли він нам покаже п‘яту
То буде знак – нам помирати
З тобою хочеться померти
Віддати все у руки смерті
Годинник висвітлює дванадцяту
Прийшов час для реінкарнації
Воскресним знову
Потрапим в сутінкову зону
І мирно схилимось в покорі
Довіримось нестримній долі
Годинник зараз кине сьому
На мене раптом найшла втома
Нехай вже прийде дев‘ята
Давно нам всім потрібно спати
Але уперто перша ночі
Мені набридло, я не хочу
І над душею знов наруга
Дивлюсь – на циферблаті друга
Та знаю вже четверта ранку
І звідки мені відомий час так певно
Й чому не сплю я, як принцеса в замку
І так постійно, так щоденно
Все просто – я твоя коханка
І вірю, що це не даремно

Розчаруєшся – наче помреш.
Хіба є йому альтернатива?
По життєвій дорозі бредеш,
Як голубка сліпа й однокрила.
Слабне тіло, у муках душа
І ніхто, і ніщо вже не миле.
Навчи, Боже, творити вірша,
Щоб як ліки його я створила.
Піднялася над болем і злом
Та й начхала на всякі проблеми.
А образи, завіяні сном,
Пішли геть із душевної теми.
Різні всі ми, і кожен це зна,
Тільки серце про все забуває,
Як зажевріє в ньому весна,
Соловейко в душі заспіває…
Це не фатум, а тисяча лір
Зазвучали в єдиному дзвоні…
Я прошу тебе, серденько, вір,
Так, як віриш ти Богу, іконі…

О бедное сердце, прокурено ядом,
Душа без сомнений, ложь вертится гадом.
До возмездия шаг! Скоро ль ты его ступишь?
Этот шаг за тобой, он тебя и погубит!

Где-то так я тогда написала.
Не стихи, а дурное вино.
Извини, я ведь сильно страдала,
Все забыто и очень давно.
И тебя, слава Богу, забыла,
Вообще на тебя не сержусь.
В первый раз я тогда полюбила,
Полюбить тебя снова боюсь.
Что предсказано, то и свершилось.
Глупой шуткой играл ты с судьбой,
Только сердце напрасно разбилось…
Прости, милый! Иди, дорогой…

Бузково стало навкруги.
Бузково.
Дурманить світ
прозорістю бузковою.
Стереотипно
монотонність сковує -
бажання цілувати твої скроні.

Долоні ночі доторкнуться
боязно.
Тендітністю
і спогадами тихими.
Так прозаїчно
я сьогодні дихаю -
бажанням втратити
оцей дебютний глузд.

Прагнучи духовних ідеалів,
Щирість Бога бачимо щомиті.
Легковажно клятви роздаємо -
Жереб долі - істини розмиті.

Кульмінація невидимих обрядів
В причащанні - ключові моменти.
Стіни розмальовані хрестами
Сльози - як цинічні сентименти.

Все шукаємо непізнаних емоцій,
Живий дух - пріоритет балансу.
Інтуїція спонтанного мистецтва,
Філософський погляд Ренесансу.

цикл "жіночі портрети"

Курви не сплять по ночах,
Ходять по місту
В черлених, оййй, черлених
Кожухах.
Махають хвостами, махають
Задами.
З челяддю любляться, оййй,
Любляться.
А хочуть з панами, а хочуть
На білому.
За дріб’язок марний любляться,
А хочуть за злото, а хочуть
За дзвінке.
А може й вони бажають
Не бажаними бути,
А просто коханими?

Курви не сплять по ночах,
Ходять по місту
В черлених, оййй, черлених
Кожухах.
І мріють про щастя,
І мріють про долю,
Про долю кожного з вас…

***
Спогади днів молодих:
Львівські пани і пані
Розкланюються у вітаннях,
Тиснуть і цілують руки,
Світять очима,
Трусять грошима
І ніжно кохають каварні.
Падуть холодні дощі
І рідною вологістю
Пахне повітря.
Коней іржання, фірманів
Крики потішні
Та ми, десь загублені
В строкатому натовпі
Гріємо руки до вугликів
Багряних, котрі носимо
В кишенях нових
Курток чи маринарок.
Непомітні голуби
Цілують пам’ятники
І світять червоними
Лапками нам, перехожим.
21.01.2006

Повне мовчання. Збентеженість.
Моральна кодифікація.
Цинічні розмови про вічне -
Чуттєва глобалізація
світогляду.Модифікуємось
У формули агресивності,
У міфознак протиставлення,
У символи життє-пасивності
без огляду. Твердо віримо
В параметри заперечення,
В сучасні буддійські нахили,
В феміністичні течії.
Жаданний процес самозречення -
Кінцева мета настанов.

Карибська криза здавлює хребет.
Шукаю руни, стомлений, мов птаха.
А ти не йдеш. Вилизую шербет.
Вже сповіщають, що на площі — плаха.
Солоний вітер розвиває біль.
Моє бажання в хащах насолоди
Переблукало й начепило бриль.
Я на трампліні, зробленому з соди.
Мені самотньо усміхнулась ніч.
Замокла кішка в підвіконні серця.
І впала зірка крізь димар у піч,
А там багато висипано перцю.
Сова совить, муркоче кошеня.
Грайливо вальс танцює мій годинник.
Лунає тиша, спале совеня
Не визирає. Тиша — мій племінник.
Хрустить іржа на серці від ходи.
Пройшлась по серцю, залишивши рани.
Кров випила. Подай тепер води.
І хай відчепляться твої султани.
Грайливо день накинув сюртучок.
Самотньо вийшов, буде м’яч ганяти.
А я шукаю пам’ятний сачок,
Щоби останнє щастя підібрати.
Не підійдеш. Уже не підлетиш.
Пожовкли стіни від ниркових боєнь.
Сама — вогонь, зміюкою шипиш.
І одиниці бачу замість здвоєнь.
Лети, повзи, трощи і проклинай,
Нестерпно грайся на моїх раменах.
Жбурляй прокляття, шли прокльони, лай.
Та будеш все одно у моїх генах.

***
Бричка чорна пролітала,
Річка чорною ставала,
Бричка чорна і страшна.
Йваааанееее!
Шос, моя мила?
Ти бачив??
Шо, моя люба?
Бричка!
Втікай, любаскооо!
Мольфар заклинав гору,
Щоб бідою не ставала,
Бричку не випускала,
Бо люди ся боют.
Страшне то є…

Чорні примари з гори вилітали
Бричку шукали.
Нема, гуцулку забрали, з люльков.
Нема панянки тепера.
Боются люди…

А сє не бою, піду в гору
Бартку всаджу,
Гуцулку си заберу,
Будем разом жили,
Довіку любилися!

Слова відлетіли
Гарбузовим лушпинням
За вітром, у даль надзвичайну.
Небесна безмежність
Розчинного сонця
У фресках втонула печальних.
Сьогодні шмигнуло
НадДиво велике.
За щастям в лимонову вічність.
Сумні реквізити -
Ядро мигдалеве,
Даруйте за цю лаконічність.
Перерваний простір -
чисельні столиці -
розкішність архітектури...
Розгублені очі -
позичений погляд -
тортури...душевні тортури.

1.
Я розчинилася. Мене нема.
І навкруги лише одна пітьма.
- Куди зникаєш? Де твої статті?
Так пропадеш у повнім забутті
І безгрошів’ї! – Та не в тому суть,
Бо саме віршів пагони ростуть,
Уперто з тихих закутків душі
До сонця пнуться, наче комиші.
Я звичним жестом вимкну телефон,
До шафи з книгами кивну – прощай!
Пірну в комп’ютера – і день, і сон
Замінить щедрий віртуальний рай.

2.
Минаю швидко куций ряд новин
Якусь рекламу… Ось, знайшла один,
За нім іще. Ці клуби вже мої,
Єднає братство, наче у сім’ї.
Самотні серед натовпу й зими,
Немов за кавою зустрілись ми.
Я зависаю в довгих сторінках
Поетів знаних і простих невдах,
Та в клубах віртуальних – всі рідня,
Всі рівні тут, нас більшає щодня.
Заглянемо в черговий каталог.
Та стільки ж сотворив митців мій Бог!

3.
Вони й самі, що схочеш, сотворять.
Окремі імена до нас зорять
З часів далеких і часів страшних,
І ми себе не мислимо без них.
О друзі, то нічого, що роки
Нас розділили. Інші є зв’язки.
Як дивно, що людина не живе,
Але її енергія пливе,
Шле випромінення добра і сил,
Щоб інші напувалися краси,
Щоб між зірок далеких і планет
Живе кохання здійснювало лет!

4.
Вплету й свої я віршики легкі
В поезії комп’ютерні вінки,
Нехай струмить у світ моє тепло…
(А правда ж, вдало про вінки пішло?
Я "павутину" викреслю з рядків,
Бо просто не люблю я павуків –
Приходили в страшні дитячі сни.
А втім, літають гарно восени.)
Так от, без "павутини", краще "сіть" –
Моє ім’я у ній, як лист, висить,
Так просто у тенетах й не знайдеш,
А як знайдеш, то, може, збережеш.

5.
Тепер підемо в світ солодких пут
І зазирнемо, що нового тут.
...Ось долинає стогін чийсь і щем –
Тут все відверто, бачиш стільки тем,
Ще не розкритих нібито…Та мить –
І здалеку подібний вірш летить,
Немов серця вистукують у такт:
- І ти так думаєш? І відчуваєш так?!
...А тут сховався хтось, як у граніт,
У величі словесних пірамід
І мостить маячню із мудрих фраз,
Аби – на сміх – пошити в дурні нас.

6.
Та критик клікнув весело: - Агов,
Я зрозумів, ти пишеш про любов!
Це почуття без віку і без меж,
Тепер мене послухай, друже, теж!
І виплив вірш… О магія творця!
Зуміти б так! Читаю до кінця,
Спішу скопіювати в свій архів
І захлинаюся нектаром слів.
...Мандруймо далі. Ось англійський сайт,
Там гурт поетів також зависа,
Представники різноманітних кіл
Спілкуються й летять за виднокіл.

7.
...А що в нас з гумором? Не це, о ні.
Та десь же є поезії смішні!
Якщо ж вони не викликають сміх,
То маю право не читати їх…
Знайдуться й гумористи в добрий час,
Самі, напевно, вже шукають нас.
...Люблю іронію. Вбираю в себе плин
Сторінки запашної, як полин.
Цікаво, для оглядин тільки хист,
Чи й фото показав цей іроніст?
Торкну «контакти» - руку, друже, дай,
Ти не самотній в світі, так і знай!

8.
Верлібрів сайт шпаківнею гуде,
Натхнення паростком до зірки йде.
Крихких верлібрів підлітковий стан,
Буває, в гарну крону вироста.
Її зламати важче, ніж оте,
Нестрижене, як дихання, просте,
Що вибігло з прочинених дверей…
Ще встигне свою душу – у хорей.
Собі скажу тим часом: зупинись,
Чи рим немає схожих, подивись,
Чи плавний хід мелодій і думок,
Складів по десять котиться в рядок?

9.
Писати легко, та важкі стільці
У клубі, де зібрались фахівці.
Буває, хтось когось-то ущипне -
Таке і в Інтернеті не мине.
Тут можна і побитись, далебі!
Але синців не буде на тобі.
І школярам, і геніям поез
Із критикою краще, аніж без.
Вона помалу встала із колін,
Тут простір є, тому й бере розгін.
Несе просвіту, лине в височінь -
Тільки й читай, і віршувати кинь!

10.
- Веб-клубу ідилічний сопілкар,
А де ж проблем і сумнівів тягар?
Чи ходиш - очі в небо - по сміттю?
Ходжу.І вчуся гідному життю:
Проблеми маєш - мужньо їх знеси,
Й не тикай, наче кульшу, під носи.
Одна завжди до нас біжить сама:
Натхнення є, але грошей нема.
Вергілію, щоб солодко співав,
Сам імператор спонсора шукав.
Та нашим меценатам не до нас -
Згризе їх податкова водночас!

11.
...Мені щось млосно в мегаcайті ru,
Ще трохи - і від співчуття умру.
Хтось виставив душі похмільне ню -
На вірші як "пробило" алкашню!
І дружно йде у ряд за матом мат,
Тут збіглися всі радісно на чат
Обсмоктувати кайф, ульот, приход -
Усе в один поскидано город.
Забуті стилі, техніка вірша…
Тут справжній наркоман дав відкоша:
- Якби насправді так, як я, літав,
Про це б ти, дилетанте, не співав…

12.
Я на свободу слів не зазіхну,
Але із того шарварку чкурну.
Вшаную клуб, де кухарем – гурман,
Який до віршів не подасть дурман.
П’ємо натхнення, бо зустрілись ми,
Самотні серед натовпу й зими,
Без страху, привілеїв і квитків,
І кожен вільно свої квіти вплів
У ті вінки, невічні, як усе.
Потік Інетний їх кудись несе...
На щастя, є комп’ютерні мости -
Тебе почуто враз, і чуєш ти!

13.
...А тут – чужа образа вигляда.
Хіба ж це горе? То ще не біда!
І так і хочеться, немовби над листом,
Над кожним сперечатися рядком:
Все буде ще у нас. Все промине...
Тим часом вже будильник зве мене,
Приходить ранок, а за ним і день.
А скільки ж недослухано пісень!
Екран згасає і стихає шал –
Поезії розмріяної бал.
У щастя, що дарує мережа,
На жаль, існує і своя межа.

* * *
Та між зірок застиглих і планет
Живе кохання здійснює свій лет!
05.2006

Ріка життя. В ній ти і я.
Ріка бурхлива молода.
Переплисти б тобі й мені, -
Господь у вічному човні.

Ще не висохла річка,
Хоч і з брудом вода.
Глибина замутилась,
Стала тиха хода.
Бур’яни з крапивою
Чистину затягли,
Де красуні-лілея
Могли б вічно цвісти.
Вища суть заржавіла,
Течія – в шкереберть…
А піраньїв -мутантів,
Наче зміїв ущерть.
Хто ж те вичистить русло?
Де чистилище вод?
Хто задушить потвору?
Зкаламучений зброд?
Чистоту ти забула?
Сили в тебе нема?!
Очмаріла, заснула…
А час, - плине дарма!

Ти вимагав – ніколи не просив.
Червоні цигарки і ревнощі і пиво.
Буває і бажання без причин,
Бува таке, що жінка спить з горилою.
Ти сирота, в тебе всього катма.
Невдячний, хамовитий, бидло, тіло.
Та я,втрачаючи свідомість, не спала
Коли ж брала, як май тобі раділа.
Напевно в світі є щось крім сім’ї
І інтелекту, праці і освіти.
Й від того чогось, а не від ума
Якраз і в мене, як в людей, є діти.

Гадюка й природа у змові,
Душа її – чорний вогонь.
З отрутою напоготові
Життя – це кусачий закон.

Терпіти нікого не стане,
Любить, жартувати, прощать,
Про те, що кусать – це погано, -
Не хоче ні слухать, ні знать.

Гадюка із вирваним жалом
Вирощує зуби нові.
І робить це швидко, з запалом,
Бо в неї одне в голові.

Природа дала на те дозвіл,
Щоб жить саме так і кусать.
Миттєва атака – як постріл…
То ж краще гадюк не чіпать.

В тюрмі негативних емоцій
Серце гадючим стає.
Під шквал сатанінських пропорцій
Кусачим годинником б’є.

Поганих гадюк не буває,
Трапляються люди страшні,
Звір дикий так не кусає
І в найстрашнішому сні.

На ранкову росу впали сльози…
Коник десь у травичці гурчить…
Пахнуть літом широкі покоси,
Та ображене серце болить.

За покоси, за зоряний обрій,
У новий, ненароджений день,
Полети в порожнечі холодній
Аж туди, клята туго, ген-ген.

Літо! Вмий мене білим жасмином,
Поверни душі радість, тепло…
Зрадо, висохни скошеним сіном,
Наче й зовсім тебе не було.

А мою нерозтоптану вірність
Забери у заквітчаний храм.
Поверни їй надію і чинність,
Все, що маю, за неї віддам!

Затаїлись в зерня точці сходи,
Хай же гримне замріяний час…
Треба тільки діждатись погоди,
Щоб зустрітись з росточком в анфас.

На валу, земляному помості
Калина під лісом росте.
Я ходила до неї у гості,
Розказала їй, вірній, про все.

Час цвітіння – в калини весілля.
Білий цвіт – то сама чистота.
А вже пахне, як мавчине зілля,
Божим духом над світом літа.

Прийде осінь і друга Пречиста,
Віти кинуть старенькі листки.
А мені на червоне намисто
Подарує рясні ягідки.

Сонце-Богу поклонялася,
Цілувалася з землею.
Пращуром тобі зосталася,
Спадкуванням Галілея.

Зустрічала перші зорі я,
У сузір*ї Козерога.
Кликала, молила, звала
Велеса на допомогу.

Пролітала світами іншими
Вихилясами-плетеницею.
В шлюб свячений
пожертву вносила
Замовляннями. Медуницею.

У мене автобус у напрямку "Далі Від Тебе".
І злива сьогодні, - сьогодні погода не та.
Куди ж я поїду? Далеко? Чи близько? Чи треба?
Можливо. Можливо точніша стріла літака.

Від тебе втікати, нестися, сторчма головою...
Та наче біжиш, і, водночас, на місці стоїш.
Як Дафніс ти, наче, - позаду, і я, наче, Хлоя
втікаю від тебе - в легенду, чи в мрії мої

Як риба об лід - мовчимо ми,
хоч не одною володієм мовою.
Відповідаючи комусь, ми, ніби,
Спльовуємо
слова затерті, почуття німі.
І вже не плачемо
від щастя сьогоденності,
І посмішки видавлюєм притворні.
І не кохаємось
в цій завченній буденності
Бо серце наше стало кам'яним.

Я відчуваю: відмирає
Одна частиночка мене...
Із кожною сльозою, словом,
Із кожною журбою-болем
Я відчуваю відмирає
Одна частиночка мене.

Минуть роки, минуть століття,
І десь у безвісті віків
Душа об душу враз спіткнеться
Й нестерпним болем сколихнеться.
Я відчуваю: відмирає
ТВОЯ частиночка мене...

Над вежами біліють прапори,
У відчинену браму надія,
Повз ворожі іде табори
Залишаючи місце подіЇ.

Знесилений облогою народ
Під ноги переможцю складе зброю.
Та перемога у війні бажає крові
Поразка - це розплата головою.

Та смерть не найгірший з кінців,
Бо є гірше щось у стократ.
Коли підносиш ти чужих богів,
Коли ти раб, а над тобою кат.

Ость так ми мрію топчемо ногами
І в наймити ідемо до грошей,
Як особистість заростаєм бур'янами,
У псів скажених робимось з людей.

Танцює хто як вміє, хто як знає,
Останній танок на гнилих щаблях.
Є шлях для тих хто шлях шукає,
Є шлях для тих хто не шукає шлях.

Укртелеком

Романові Скибі


Стерлась панель осіннього соняха
Запали кнопки у вогку кіптяву
Телефонна розмова з листопадом у скронях
Торкнеться до губ холодними нігтями

Укртелеком попереджає
укртелеком попереджає
Додаткові тарифи за перелітну зграю

Забилась слухавка байдужими словами
Немов річковим брудним піском
Відсутній зв’язок і спорожнілі травми
Заповнює протяг крижаним гудком


У телефонах скоцюрбились хворі діти
З густою втомою якій не видно краю
Тісно у дротах-ні ввійти ні вийти
укртелеком попереджає
укртелеком попереджає.

кава в п'ятницю
розум силиться
дайте милиці
кисню з м'ятою
хай примарою
волохатою
вечір тулиться
десь на вилицях
місяць змилиться
в сніг з посвятою