Клепсідра стікає водою-часом
і містом вже бродять сп”янілі хвойди.
Від ранку до ночі квапливим брасом
день пропливає по синусоїді.

Ти відчуваєш як кожного вечора
наші дороги стікають в мости...
І нетверезі медсестри й диспетчери
мовчки вглядаються в наші листи.

Кимось недбало усе прораховано -
гіршим за вихід є тільки грати.
Бог є напевно глухий як Бетховен
й теж геніальний тому умирати

сенсу немає, кохання і зиску.
Тягнеться далі лимонний вечір
й раптом міняєш стару прописку
першу таку і таку ж недоречну.

Певно любові завжди замало -
скільки напарників – стільки й спарювань.
Я б не сказав що нас поламало
просто життя – це мережа лікарень.

Я вибіг на перон. Навколо люди,
і гамір і агонія, і бій,
стрімка хода часу, кульгаві люди,
хромці, блукають на пероні мрій.
Бажання розчавило споглядають,
а ті несуться за мормону в вир,
кульгають на пероні, і чекають,
допоки здохне той, хто має зір.
Сплюндровані мерці, жага розпусти,
самотність у калюжі самоти...
Ідуть, шпаркі, на нелюдей не схожі,
але немов сатири з пустоти,
блукають по перону і не знають,
чого ідуть на колії вогню.
Пекельно стомлені, забуті, проклинають
себе і світ, і янголів в Раю.
Рахують пальцями, скоцюблими у кризі,
свої здобутки, мармурово йдуть
до тіні в ніч, мету собі обгризли,
і все чекають, доки їх зведуть...
перон росте, і множиться лахміттям.
Чорніє бруд від шкіри і думок.
Блукають люди, скаженілі віття,
звисають з них. Облуда, мов ціпок...
Уже іти не можуть, а конають,
волають шлях добити до кінця.
Кістки спадають в колії, ламають
їх поїзди, нема лише гінця...
Все метушливе, суєтне, облудне,
померлий стогін тих, кого нема.
І продавець квитків сидить. Паскудно
від поглядів скоцюб лих, в них — зима.
Все штучне, у олії сторазово
перетомили чебуреки й біль.
Канцерогенно дивляться ранково
у пильну рань, коли панує хміль.
Там сплять нероби, там — циганський табір,
усе іде по колесу брехні.
Вокзально ніч схиляється,мов прапор,
на ньому кістки дві. І звідусіль
марудна темінь, марево і ляскіт.
Тут кожен вовк, готовий душу згризть.
І все у смраді, тільки шостий баскет
усе ніяк не може перенить.
Там труп живий, копирсається в тузі,
а я стою — і страшно відійти.
Чому я проклято скисаюсь в муці,
коли навколо мотлох і кати???
...Навіщо вибіг я? Навіщо люди,
і гамір і агонія, і бій?
...Стрімка хода часу, кульгаві люди,
хромці, блукають на пероні мрій?

Життя не чистий спогад
не згаяна любов
і правдивий здогад
і не чуже мов знов
зелена чи червона
це ж ружа все одно
і вкрадена корона
чи продане добро
моє цікаве лихо
рослина без тепла
співає десь там тихо
і програє життя
людське, як марнотратство
як твоє ремесло
ти лиш частина братства
під назвою любов
моє, твоє споріднення
мої, твої гріхи
колись в нас було зіткнення
ми вижити змогли
але ми вмерли у вогні
згоріли в багатті
я ж відьма й добре знала
що мене колись стратять

Люблю я критиків, люблю і критиканів,
Перші підкажуть, другі зірвуть злість.
Одні – хірурги з бурею в стакані,
А других чорт гризе… гризе і їсть.

Відповідальна в критика трибуна:
Вразливі душі муза довіря.
А критиканів засипає дюна
Піском, на північ, в крижані моря.

Спасибі, критики, спасибі й критикани,
Слова подяки хочеться казать.
Хоч знаю я: ті, другі, - істукани,
Від злості зуби в бідних цокотять.

А що поробиш, так і є в природі:
Вовки, пантери, стріляні зайці…
Опальна істина ховається в незгоді,
В одному певні всі: вони – митці!

P.S.

Що жде мене після такого вірша?

Що мої вірші – брати й сестри жаху.
В них все не те, такі прості слова…
І що пасують до мойого фаху
Лиш матюки, тяжкі, як булава.

Смак уст твоїх дає мені
Можливість жити у вогні,
Палає серце й тихо б`ється,
Пристрасть на вогонь цей ллється,
І вогонь цей затухає,
А я живу, і я кохаю
Тебе, моя ти дивовижна,
Така тепла,така ніжна
Твоя рука в моїй долоні,
Уста солодкі, не солоні,
Уста твої неначе з медом
Та ще й з вином, п`янким напоєм,
І напилися його двоє:
Я і ти, чи ти і я,
За тебе я віддам життя,
За тебе келих підіймаю
І говорю, щоя кохаю
Тебе, тебе і знов тебе,
Моє кохання не мине,
Кохання вічним є у серці,
у всіх людей, що вже кохали,
Але вони це вже забули,
Або навіть ще не знали.
Це хотів я нагадати
Їм, але чомусь не зміг,
Я хочу вічно пам`ятати
Твій аромат, смак уст твоїх.
Твої уста такі червоні,
Як я люблю торкатись їх,
В моїх думках уже сьогодні
Смак уст твоїх, смак уст твоїх.
Твої уста такі солодкі,
Що цілувати їх не гріх,
і в моїй пам`яті навіки
Смак уст твоїх, смак уст твоїх.

На заході небо горить,
Теплий вітер дме у віконце,
Моє серце сумує, болить,
Ти - сонце.

Ти - сонце, ти сяєш завжди,
В твою посмішку я закохався,
Стати небом хотів я твоїм -
Та не вийшло, хоч я намагався.

В повітрі троянд аромат,
Його вітер несе у віконце,
Я тебе полюбив, покохав,
Ти - сонце.

На заході небо горить,
Теплий вітер дме у віконце,
Моє серце сумує, болить,
Ти - сонце.

Кімната без нас

Завіса-хурделиця розіб’є нас по кімнатах,
лиш чорний квадрат у голому сонному небі.
й реклама свіжості вічнозеленої м’яти
завше ростимуть у невідомому сервері.

цей порожній пакет – прозоре зім’яте серце
так далеко піднявся між розхитаних ребер антен
і несвітло прожекторів замулює скельця
байдуже вступає до зачовганих сцен.

Завіса- хурделиця все вкотре накриє у запалі
на полотнах полів проступають волокна ріллі
і засохлі дерева давно вже втратили запахи
ми з тобою у чаті – так просто - без слів.

Розхитані зламані орбіти в хурделиці
горішнього світу вікна без скла
під нашими повіками - спалахом ксероксу
прогримить електричка мов запізніла весна.

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
І стукала у мокре скло
Ні, тут не доречна втеча
Бо від неї ще не втік ніхто

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
Різала кволі слова
Опускались тихо мої плечі
Розпиналася від дум моя душа

До мене приходила ПОРОЖНЕЧА
І казала, що буде завжди
Боже мій, які печальні речі
Я пішла, зметіть мої сліди…

Ми возились у трамваї аж ночі.
Заглядала осінь в мокре скло.
Я дивилася у твої карі очі,
Не стрічала я таких давно.

Просто все заплуталось раптово.
Ти зійдеш – закінчилася гра.
Я відчую божевільне соло,
Що його диктують нам слова.

Подивись! Усе навкруг багряно…
Дивне небо, навіть і життя.
Осінь несподівано та рано
Взяла в борг всі наші почуття.

Беда наступает, смерть песню гундосит,
Фатально-унылый мотив:
- Зачем эта жизнь, иди ко мне, - просит,
- Спасешься, меня полюбив…
Костлявая «спасает» надежно послушных.
Снедая да страхи рядит…
Выключи, выключи призрак утюжный,
Нытья жизнь вовек не простит.
Я знаю дорогу! Нужна только Вера,
Как горный могучий поток!
Чтоб денно и нощно, ну как с револьвера
Желание жить – твой курок.
Доверься! Не смей пререкаться ни словом,
Пока ты здоровым не стал.
В одном направлении стену бей долотом,
Сомненья громи наповал.
Как выпрыгнув, веришь в кольцо парашюта,
С таким же накалом – у жизнь.
Болезнь – это точно, - нечистого смута,
Ты темп охладить берегись!
У Господа все есть лекарства от хворей,
Ключи до них – в каждой душе,
Ты черным огнем не сжигай себя в горе,
А страх презирай вообще.
Укольчик заморский, таблеточка с ядом,
Припарка да водный массаж…
Прогресс оболванил нас гибельным чадом,
Безбожие, мрак и мираж…

Тихо плачет плакучая ива
Мне на голову. Слезы – хрусталь…
Как молитва, чиста и правдива,
В ней отсутствует фальшь и печаль.
Тонким запахом нежность природы,
Из распущенных кос красота
Проливается в ритме погоды
И, уж точно, совсем неспроста.
Любовь к жизни у каждой слезинке.
Капай, ивушка, нам в глубину…
И в душе, как в завядшей травинке,
Пробуди диво-соком весну.

В пальцах дергается сигарета.
С пушки палишь ты по воробьям.
Милый мальчик похож на поэта
В буре гнева, - к своим же стихам!
Страсти плещут испорченной кровью,
Дни дымят у пожарищах чувств.
Что же делать с такою любовью,
Может, ты знаешь, розовый куст?
Ведь цветы твои тоже с шипами.
На колючках сверкает огонь,
Вянут розочки между сердцами…
Сокрушается огненный конь…
В пальцах дергается сигарета,
Ты глотаешь, как вакуум, дым…
Психи, - черный огонь, без просвета…
Дело сложное – быть молодым!

На любимой тропинке, среди ясного дня
В той далекой косынке я пришла до тебя.
Ты – фиалка ночная, я – кромешная ночь,
Я все та же, такая ж , - все сомнения прочь!
Вылезь с грязного ила, вытри слезы потерь,
Судьба с нами шутила, но теперь, но теперь!
Я пришла из тумана заколдованных дней,
Из страницы романа, из страны журавлей.
Горькой шуткой шутила беспощадная – судьба,
Но других я не знала, я любила тебя!
Мы будем отныне два колечка, звено,
Наши планы крутые, золотое руно.
Огорчаться не надо, я не сон, я твоя,
Наша жизнь – наша радость. Мы отныне – семья…
Утро все изменило: в сердце прежние льды…
Счастье солнце затмило по веленью судьбы.

Я бегу, напрягая все силы,
Каждый день ускоряется бег.
Под напор ежедневной рутины
Белит голову медленный снег.
Мне от жизни не многое надо –
Судьбоносный поток полюбить…
Это было бы как награда
В диком темпе спокойно жить.
У молитве прошу я у Бога
Укрепить мой нетвердый шаг.
В темноте чуть рябит дорога,
Да надежда горит в глазах.
Жизнь летит, а зачем – не знаю,
Каждый день ускоряется бег…
Я росточком асфальт пробиваю…
Не усердствуй так, первый снег!

Гомо сапиенс – это не ты!
Я, милый, давно это знаю…
Свои планы, надежды, мечты
Я о лоб твой стальной сокрушаю.
Гомо сапиенс – это не ты.
У стандартах, эмоциях, формах
Твои милые сердцу черты
Дополняются юмором черным.
Гомо сапиенс – это не ты.
Что же движет твоею любовью?
Где граница твоей простоты?
Сладость смешана с гарью и солью.
Гомо сапиенс – это не ты.
А любовь твоя – пыльная буря.
Аж звенит от твоей простоты,
Да судьба наша глупая дура…
Гомо сапиенс – это не ты.
Как же быть? И… сознание узко.
Ты – вершина моей доброты,
Я люблю, оправданий не нужно.

Я любила тебя, я любила…
Улетели давно те года…
Той любви животворная сила,
Может, снится тебе иногда?
«Портить жизни другим – мое хобби», -
Так ты полушутя говорил.
И, кривляясь, как будто в ознобе,
На лице своем мины чертил.
У гордыни коварное жало,
Изобилие яду всегда.
Если жертвы агрессору мало,
Жало жалит самого себя.
Где студенчества милые годы?
Птицей порхнули в прошлого лес…
Скоротечны закаты, восходы,
Радость с горечью на перевес…
Небо всем уготовило место.
Не кляни ни людей, ни судьбу.
То гордыня, как злюка-невеста
Ставит подпись на твердому лбу.

Не грусти, жизнь – стихия, лавина.
Крушит дамбы, мосты и мечты.
Помнишь, я тебя сильно любила.
Только память, как жест пустоты.

На отвесной скале
Жизнь молитву творит.
На отвесной скале
Кровь желаний кипит.
На скале рай и ад,
И опасность везде,
Грохот, брызги эстрад
На отвесной гряде.
На скале крах идей,
Приговоры судьбы…
Ты ведь тоже на ней
У прицеле скалы.
На отвесной скале,
Именуемой жизнь
В судьбоносном огне
Жду тебя, появись!
Помоги устоять
На могучих ветрах.
Я готова встречать,
Я стою на часах!
Я пришла в этот мир,
Миру песни пою,
На отвесной скале
На карнизе стою!
Пропасть, ты не спеши,
Твой бессильный магнит:
На отвесной скале
Меня ангел хранит.
С верой рвусь я наверх,
Все преграды любя.
И, в награду за труд,
Жду, как Бога тебя!

Разыгралась неистово вьюга,
Рвет и мечет навстречу, в лицо.
В трудный шаг я вдруг вспомнила друга
И забытое нами крыльцо.
Вьюга, вьюга, ты многое можешь:
Холод вмиг превращается в жар.
Ты так сладостно душу тревожишь,
Будишь память, - божественный дар.
Тогда было начало июня,
Цвел жасмин… красота и тепло…
Тихим вечером в день новолунья
Мы взошли с ним вдвоем на крыльцо…
Славный мальчик уехал на север,
Улетела и я навсегда…
Вьюга, милая, снег твой и ветер,
Пробуждайте меня иногда!

Расскажи мне на трезвую голову,
Почему ты так плохо живешь?
Вечно пьяный, завел себе бороду,
Алкоголик несчастный и бомж.
На судьбу с пьяных глаз нарекаешь
Да других в своих бедах винишь.
За обиду совет принимаешь,
Все не так, всех на свете хулишь.
Говорят, что ты псих ненормальный,
Всех ругаешь да ропщешь на жизнь…
Сделай сильный рывок, колоссальный,
Перед бездною ты! оглянись!
Вспомни дни, где еще все на трезву:
Всех любил, да и ты был любим…
Оглянись, не заглядывай в бездну,
Зло растает, как сумрачный дым.

Пусть приснятся глаза,
Переполнены слез
В ореоле любви угасающих роз.
То, что на сердце есть,
Лунным светом в глазах
Отразится всецело
В беззвучных словах.
В те глаза посмотри,
Ну хотя бы во сне.
Поищи в них ответ,
Ведь он нужен тебе.
А очнувшись от сна,
Скажешь: все чепуха,
Те глаза только сон,
Ложна сила греха,
Ложный сон, ложна жизнь…
Но! За ширмой, в тебе,
В ожидании торт, на кислицах в драже.
Этот торт ядовит!
Он же чудо-бальзам,
Он убийца и он же –
Спасительный храм.
Чистота он и грязь,
Заблужденье и свет…
Это и есть твое «Я»,
Фальши и правде ответ…
Так вкуси же его,
Этот призрачный торт.
Кто создал его? Ты!
И не Бог и не черт.

Я забула давно ту мелодію,
Її тихий, таємний мотив,
Яблуневу квітучу гармонію,
Божий код до заквітчаних див.

Пахли яблуні квітом рожевим,
Ліс веселу веснянку шумів…
З глибини, подарунком травневим
Раптом давній мотив забринів.

Серце з пристрастю знову забилось,
Наче бажаний шлях віднайшло.
Що зневірилось чи не любилось…
Яблуневим вогнем зацвіло.

Все довкола в мені зазвучало:
Квітка яблуні, небо і ліс…
Потім щастя коротке пропало,
А мелодію вітер поніс.

Чом ти, лелеко, забарився?
Чи може зовсім загубився?
Чому від когось відцурався?
До їх осель ти не дістався...
Мовчиш, летиш та обминаєш,
Тим-самим щастя позбавляєш.
Залишив, Леле, їх самих
Батьки - це слово не для них.
Дитячий лепет не почують
І ніжність ручок не відчують,
Ночами будуть міцно спати,
Дитя не будуть колихати.
Як ніжками воно здригає,
До мами ручки простягає.
А татко на руки бере,
Воно йому чуприну рве.
Цього не буде, це лиш мрії.
І з часом вже нема надії.
Життя мине, життя минає -
До школи дзвоник закликає.
З портфелем дітлахи біжать,
Про щось щебечуть, гомонять.
Батьки у школу відправляють,
Бездітні тільки лиш страждають...
Життя іде, життя минає,
Завісу старість опускає.
Батьки онуків безліч мають,
Бездітні вік свій доживають...
Життя пройшло, життя минуло,
Як мить одна все промайнуло.
Батьки в могилі спочивають,
За ними плачуть, пам'ятають.
Бездітних також поховали -
Могили їх позаростали.
Чорнявий ворон завітав,
Лелека так і не згадав.

із Томаса Ділана

Не йдіть великодушними у цю спокійну ніч


Не йдіть великодушними у цю лагідну ніч,
вмить старість згорить останнім днем,
в згасанні світла - шаленство та гнів.

Хоча Гідрометцентр обіцяв цей світ без злив,
забагато слів розмиють береги лексем,
не йдіть великодушними у цю спокійну ніч.

Лагідні люди, хвилі б’ють у серця свіч,
ваші вчинки - штучні вінки в Едем,
в згасанні світла шаленство та гнів.

Безмірні люди, сонце дрейфує в клінч,
в однотонному світлі тінь і засохлий клен,
не йдіть великодушними у цю лагідну ніч.

Похмурі люди, звідкіль цей приглушений спів,
незрячі очі, прожектори розбитих сцен?
В згасанні світла - шаленство та гнів.

І ти, мій батьку, там у безрадісній млі,
горе благослови, згрубілі сльози і щем,
в згасанні світла - шаленство і гнів.

Fanta
(постопомаранчеве)


Не віриться у мряку над погаслими серцями,
діряві дзбани зірок пульсуватимуть нівроку.
Цей стан релаксу і повітряні ями.
Скоро будуть гості-я відчуваю їхні кроки.

Ага,ось і ви, напівстерті літери,
втомлене сонце-важкий апельсин.
Невиспані лиця майбутніх лідерів.
Вицвітають стрічки на гіллі горобин.

Чому я чую кашель у цих коридорах
серед темників осаду й затуманених див.
Тремтить у прокурених пальцях посох,
горобиновий ранок усіх осліпив.

На сопілці з болиголову тужитиме хтось,
настільки далеко-близькі голоси.
Фотонегативи змій вповзають у млость,
Ми знов наодинці з пустоцвіттям роси.

Глючний присмак вашого зневір’я,
На моїх губах і холодних скронях.
Подряпане небо наточеним пір’ям,
Наші молитви -- шашіль в іконах.

Дай дорідній черемусі меду,
Біло-ніжна богиня-весна.
А мене в світло-зорянім леті
Аж до зір проведи в небеса.

Через біло-зелену примару
І черемшин білий нектар…
У туманностях, схожих на хмару,
Загубився мій любий Ікар.

Шлях далекий в маленького принца,
Полетів він із Екзюпері.
На черемухи біленьких крильцях
Поспішу я до них на зорі.

Хай листочок чарівний, зелений
Ніжно пахне мені у світах.
Мама-брунька, щаслива, весела
Родить диво в весняних вітрах.

Дивись на свое майбутне
Крізь призму води і піску
Судилось ступити в багнюку
То вже все одно в яку
Пессимісти,
Як таргани у будинку
Одвічні на будь-який смак.
Розумнішають. І для приміру
Бухають не спирт, а коньяк

І коли виростають підорви
Ідентичні тобі
Їх ховають дбайливо
Мов гільзи в дитячій торбі
Як усяку фігню, що була на Сотбі
В клошарні своїх обійсть.
Щоб сказати і ми такими були колись.

Нічого дивного
просто не мав інформації
Що до раю дістатися можна у спальнім вагоні
Аккредитуватись у майбутній реінкарнації
А не стовбичити довбнею на пероні.
Іноді, ми дурні, немов щось пороблено.

Нічні поллюції у революційних наметах
Бажання утнути щось на зразок революції.
Починаеться з вивчення іграшкового кулемета

І брами зведуться
в честь нас,
Навіть жид охреститься
Олійними фарбами змазані наші долоні
Війна, як спосіб тривалої релаксації.
Позбавляе наприклад від сивини на скронях.

Камо грядеш моя пташко
Змерзла Лолітонько
Я сховаюсь в дірках твоїх джинсів
Позбавлю від холоду

Наші руки сплетуться
Як змії,
Любитимуть –грітимуть
Наливаючись соком життя
І бажатимуть плоду.

По твоїх чорнетках бігають радісні Міккі-мауси
Холодильник грае у дубль –пусто
І скоро ноги
Простягнеш, або роздвинеш,
Як у якомусь Пент-хаузі
Я залишаюсь,
А значить весна надого

І кордони все слабшим пунктиром,
І лари пусті
Ми ж бо римляни
Раби слова, і словоторгівці в одному часі

Нас вінчали у храмі
Та храм зачинили й покинули
Може й ти почуваешся дурнем,
Як в першому класі?

Ну і хай день останній
І більше нічого не буде
Серед всіх ікон світу
Я молитимусь твому обличчю
Подаруй мені Пепсі
На гречно-готичних вулицях
І притиснись губами, до крові
Тваринно - аполітично.

Вона змінилась,
Вона вже не така,
Яка була з тобою.
Вона сумна...
Хоча сміються її очі,
І лагідна усмішка на устах.
Вона живе...
І їй без тебе краще,
Ти можеш зрозуміти це тепер?
Їй не потрібен більше ти,
Їй не потрібні твої очі,
Які так глибоко живуть в її душі.
А ти чекав...
Чекав, поки дозріє квітка,
Коли пройде її дитинство,
І в ніжності хотів колись втопитись.
Вона чекала...
Понад усе хотіла повернути щастя час.
Вона страждала...
І від сліз її розпустилась ніжна квітка.
І ти зрадів...
Подумав: „Нарешті будем разом,
Я розповім їй про свою любов”.
Та не помітив,
Якою стала твоя квітка:
Так, це троянда, біла, ніжна, пишна,
Так, вона навчилась цінувати почуття,
Та не помітив,
Що поруч з пелюстками
Колючки темні виросли на ній...
І колить твоя квіточка тебе,
Не підпускає більше надто близько,
Вона не вірить у кохання, у слова,
Надто довго спостерігав ти, як вона росла...
Ти чекав на неї...
Вона теж...
Вона кохала тебе...
І ти кохаєш теж...
Та багато місяців пройшло...
І ви тепер – дві несумісні речі.

1. Молодший вітер:

Забула свій пароль.
Загубила ключа.
Жалкую про сонце що сходило мого дня.
Жалкую про слід,
Який загубила учора.

2. Середній вітер:

Немає місця для моїх творів
Зі мною вітер до смерті спорив
І не погодівся в храм увійти
Зі мною ти...

Немає місця для сонця в світі
Твій слід мені малювали квіти
Хто знає біль - здогадайся - прикро
Коли життя не дає пити

3. Син-вітер:

Я йду на зустріч на спалах вигук
Я йду на смерть на випадок
Свідок
Мого таємного світла зрадив
Мою владу

4.Батько вітер:

В безодню падали краплі алі
Без мого дозволу світ гортали
Без мого дозволу каменем били
Мого сина

4 Вітри:

Час закінчується дзвоном
Час наказує буті безмовним
Час не терпить не знає запізднень

Час
Має
Власну
Призму

Я думала, ти вже полетів лелеко!
Сурмить осінь, гука в далечінь…
А чужина та, ой далеко!
Поспішай же, лети в небосинь!
Холод птаху – суворий вчитель.
З неба ллється сумна вода,
Чужина, наче змій-гнобитель,
В щире серце твоє засіда.
Поспішай, хай надійні крила
В прірві неба невтомно летять.
Пам’ятай, моя пташко мила,
Я тебе буду дуже ждать!
Весна вірне тепло подарує
І надворі, і в серці, скрізь…
Диво-ліками душу лікує.
Зника втома, подруга сліз.

Свічка на столі горіла
Віск стікав, все було біле
Одночасно й тимчасово
Стало все, немов червоне
Потьмяніло, похилилось
Я на себе розізлилась
Стала битися в істериці
Це межа моєї полеміки
Як світогляд божевільний
Хтось без мене майже сильний
Подивись як свої руки
розбиваю я до крові
Я без тебе – муки
Я з тобою
Подивись як свої губи
Роздираю я до крові
Я без тебе – муки
Я з тобою
Як миттєве розуміння
Я чиєсь лихе створіння
Темрява, та очі в світлі
Лиш ковток твого повітря
Допоможе зупинитись
Допоможе не дивитись
Не вертатися назад
Все по колу: злет і спад
Колиши мою колиску
Вітре, любий, мені тісно
Я в полоні, я в тобі
Я давно вже без душі

Незворотна випадковість
Кожен рух – якась подія
Несподівана жорстокість
Тиша й спокій – це лиш мрія

І упевнена залежність
Від смерті і життя в цілому
Як ведмежа обережність
Як бажання йти додому

Блякла, непрозора річка
Вся вода зійшлась у бруді
Все життя дивлюсь у вічко
Завжди зайва в цій споруді

Чорна туга, сіра примха
Молода, але пропаща
На шляху спіткає лихо
Кожен день все важче й краще

Прокляте, маленьке диво
Секс чи сенс держе свідомість
Я забула, я розлила
По своїм щокам ворожість

Дивна зустріч чи розлука
Невблаганна чиясь доля
Кохати або вмерти – мука
Залишитись самій – сваволя

Деспотизм і беззаконня
Зараз лише ностальгія
Я сиджу на підвіконні
І дивлюся вниз в надії

Контроль щастя як у казці
Усмішка – звірині зуби
Моє серце знову в пастці
Що мене колись погубить

Холодна кава і палаюча сигарета
з тобою розмовляю як на сповіді
розкажу зараз всі свої секрети
чекатиму твоєї відповіді

І дим повільно рухається до стелі
а ти мовчиш, і я не знаю що сказати
закінчиться все ліжком у пустелі
якщо ми й далі будемо мовчати

Читаю по очам що ти ще не байдужий
Що ще кохаєш як уперше, як востаннє
Такий ти є не мужній і не дужий
І не чужий, не підіймеш повстання

Мовчання – загадка і тиша – таємниця
І легка усмішка блукає на вустах
Твоя душа навік моя темниця
Твої слова застигли на губах

Рукою обережно доторкнешся до волосся
Тобі подобається коли я дивлюся
Коли нема у мене голосу
Коли тебе я зовсім не боюся

І котиться сльоза, самотня на обличчі
Як одинокий острів в океані
Нарешті ти сказав, що це мені не личить
Що плачуть тільки укінці, востаннє

Хіба ж це не кінець, хіба це не остання зустріч
Хіба це не моє з тобою прощання?
Мені давно набридло намагання
Шукати зв‘язок, збирать шматки, іти назустріч

І я мовчу, несила говорити
Незмога щось казати в виправдання
Холодна кава і погасла сигарета
Мовчання, лиш мовчання, лиш мовчання…

Слова давніші ці за нас,
В них є щось те, що ми пізнали.
І я сумую. Де той час?
Коли ми їх давно казали?

Що в них такого? Поясни!
Чому так важко їх казати
Вам всім, що відчуваєш ти?
Невже всім легше це збрехати?

Що в них такого є нового? –
Це ж те, що відчуваєм ми.
Чи в них є щось, що є лихого?
Чи всі забули про них ви?

Чому бояться всі сказати
Про те, що люблять і кого?
Чи легше вам отримать втрати
Й не знати, що тоді було?

Невже не легше відкрить душу,
Сказати просто «Я люблю»,
А не казати «Я не мушу».
Бо всеодно переживу.

Чи важко їх комусь казати?
Не знаю, тільки не мені,
Бо я не звикла всім брехати,
не звикла жити я у сні

Мені лиш просто треба знати
Хто відчуває що і як,
І буде потім що згадати
І не гадати «Може так?»

У когось мрія ця здійсниться
Хтось мої знає почуття,
Хтось зможе, як змогла змириться
Хтось знає всі мої знання.

Лиш знаю – не зміню нічого,
Із того, що я напишу,
І не почую ні від кого
Ту правду щиру, не нову…

Моя кімната – моє пекло,
Моя біда, що все ізтерла,
Це моя втіха і розвага,
І все, чому я буду рада.

У цій кімнаті всі часи,
Все, що було – це все вони
Було і гарно і нестерпно,
Були і жарти тут і нерви.

Й любові тут літала частка,
Яка в одну лиш мить погасла,
І сльози тут і почуття,
І всі набуті тут знання.

Тут все на місці, все тут поряд
І сповнено все часткою горя,
Усе полички, стіл і ліжко,
усе тут так-от – тишком-нишком.

Усе лежить тут так тихенько,
Усе моє, усе маленьке,
Усе нагадує когось,
Тут всі дрібнички, всі – це хтось

Усе моє це потім згине,
Колись це все я враз покину,
Ти смійся, та покину з сміхом,
З слізьми в очах, з нестерпним лихом.

Усе це бачу я востаннє, –
Це все, мов втрачене кохання,
Цей день останній в цьому часі –
Це в серці є, це у прикрасі.

Ось тут проходять мої втіхи,
Та тут й несамовите лихо,
Тут все було, тут все лишилось,
Тут і життя все зупинилось.

Тут щось, колись, але ще буде,
Колись когось, та я забуду,
Колись все буде з кимось це,
Але не буде тут мене…

Із Роберта Фроста

Дорога непізнана

Дві дороги розійшлися в осінньому лісі.
Як прикро: я не можу йти обома,
заблукалий, голодний, не знаходжу місця,
а одною з них уже надходить зима,
в розбитому підліску остуда птахів здійма.

Потім вибрав іншу, таку ж незворотну,
для можливих та кращих потреб.
Архаїчні трави розмелені в жорстокій бойні;
глевкі мурашники хмар киснем та воднем
ворушились у розкислих ґрунтах холодних неб.

Обидві цього ранку порівну стелилися,
пошарпаним листям хтось ходить сонний.
О так, на першій я пробивався крізь листя,
сліди і колії змішалися в затвердле тісто.
Я думав, чи повернутися назад у своє осоння.

Чорні дерева, ніби тривожне зітхання,
електровишки в полях - іржаві роги бісів,
дві дороги розбивалися в осінньому лісі --
туманним сміттям та нещасливим коханням.

чекати на твою відповідь
і
вмирати
ось пропливає біле імено
воно
саме воно
так схоже на те, що було
між
нами
ніч

а вікна хололи
їм старшно
було

вмирати

дванадцять пустельних дівчаток
їхали в старому автобусі
дванадцять пустельних дівчаток
курили кубинські сигари
дванадцять пустельних дівчаток
були в маніякальному одязі
дванадцять пустельних дівчаток
вдяглися у блек-окуляри

дванадцять пустельних дівчаток
сьогодні ще зовсім не снідали
дванадцять пустельних дівчаток
найняли номер в готелі
дванадцять пустельних дівчаток
нічого-нічого не відали
дванадцять пустельних дівчаток
закрили на ключ усі двері


дванадцять пустельних дівчаток
нагі сиділи в кімнаті
дванадцять пустельних дівчаток
заклеїли діри у стелі
дванадцять пустельних дівчаток
знали, що буде о п”ятій
дванадцять пустельних дівчаток
помруть завтра о восьмій. В пустелі.

Чому до нас приходять сни,
Які не можем ми згадати?
Тому напевно, що у них
Ми можем все вмить забувати.

У них ми живемо життя,
Хоча воно, як рай, несправжнє,
В них здобуваємо знання,
Хоча знання це не пропаще.

В снах закохатись можем ми,
Впізнать людину ту єдину,
Сказати – будемо віки,
Що тебе вже я не покину.

А потім вже прокинувсь знов,
Вернувшись в світ цей неможливий,
І зрозуміти, що любов
Вже тут ніколи не зустрінеш.

В снах зрозумієш сенс життя,
Його пригоди і забави,
В яких велике пізнання,
В яких загоєні ті рани.

А рани ті від почуттів,
які колись ти відчувала,
а рани ті від тих же снів,
в яких його ти пострічала.

Стрічала ти його щодня
І вже гадала, що без нього
Немає сенсу майбуття,
В якому ти щодня й без нього.

Вигадував у снах любов,
А також віру та надію,
Та зрозуміла ти вже знов:
Його вже більше не зустріну.

Та зрозуміла пізно це,
Бо вже його вмить закохала,
Але у світі, де лихе
І грубе це кохання стало.

Не зрозуміла ти тоді,
Що скоїла ти вмить з собою,
Що вже у справжньому житті
Навік постане він стіною.

Стіной, яка не зникне враз,
Яка ніколи не зникає,
Але яка в той лихий час
Тебе у нього закохає.


Та закохає вже не так,
Як ти його у снах любила,
а закохає на вік – взнак,
що ти ніколи б не зробила.

А потім стрінетесь ви знов
І буде щастя в вас багато,
і знов зустрінете любов,
Якої буде забагато.

В якій потонете ви вмить
І вмить захлинетесь навіки,
Проте не зможеш ти прожить
Без нього ні одної миті.

Та потім зрозумієш ти,
Коли пройде усе безжально,
Коли зламається лихе,
Але знайоме вам кохання.

І потім вмить все кинеш ти
І вийдеш на стежину долі,
Але зумієш зберегти
Ту часточку, ту силу волі.

З якою зможеш ти прожить,
З якою легше виживати,
З якою неможливо вбить,
Але можливо побивати.

І будеш жить ти довго й щиро,
Та будеш розуміти ти –
Кохання те, що закінчилось –
Тобі ніколи не знайти…..



P. S.: Проте ростались, як у сні,
Вони зумівши зрозуміти,
Що так колись вже, як вони
Ніхто не зможе полюбити…..



5травня2005

Тебе не чути – не дзвониш, -
Мабуть забути хочеш зовсім,
А як зустрінемось – мовчиш –
Немов ми незнайомі гості.

Стираєш в попіл всі слова,
Що я тобі колись казала,
Питаєш «Сенс їх? Де брехня?»
А я писала і писала.

Ти кажеш дивна дуже я,
Не розумієш моїх вчинків,
Та не турбуйся – не твоя
І не тобі мене терпіти.

Казав – «Тебе не зрозуміть…
Навіщо мучиш знов і знову?»
Та всіх благаю – збережіть
Той образ дикий, мою мову.

Всі швидко дивляться в мій бік
Не намагаясь зрозуміти,
Дивуються – промінчик зник,
Яким колись могла любити.

Усі дивуються в сім’ї,
Всі кажуть – дивна, небуденна,
Але не знають, що в душі
Усе сховала я таємно.

Я сміхом закриваю біль,
Минулі втрати, сльози сором.
Знайдеться той, хто б зрозумів,
Що шлях протоптаний позором…

Всі зустрічають – знов весела,
Питають: «Що? Нема проблем?»
А я згадаю й мов померла,
Кажу: «Нема! Щасливий день!»

Всі думають щаслива, хвалять:
«Хоч хтось в житті щасливий став!»
Проте вони не пам’ятають
Хто, як й коли мене кидав!

7січня2006

Навіщо жити? Скаже хтось?
Навіщо вислухать когось?
Навіщо прагнуть? Щось робити?
Скажіть мені – навіщо жити?

Навіщо мучитись всі роки
І знов вивчать свої пороки?
Роздумувать над цим питанням
І знову задаватись зрання.

Навіщо? Адже крізь лиш зради
І всі лиш гру ту грають радо.
Усі всіх зраджують завжди,
Хоч як не намагайся ти.

Я намагалась щось змінити,
Могла я поступки робити,
І правду прагла говорити –
Не прагла я її губити.

Я намагалась, та не вийшло,
Всі мене кинули поспішно,
Всі були раді розійтись
І я собі кажу «Змирись!»

А що робити – я одна,
Бо поряд лиш усіх слова,
Бо всі божились, всі клялися
Та де ті зараз – розійшлися.

Всі розійшлися, всі по парам,
Всі свій проводять час загалом,
Всі мають що й кому казати,
А я лиш відчуваю втрати.

Комусь пишу, комусь дзвоню,
Та відчуваю не нову
Ту правду, що я не потрібна,
Ту правду, що уже набридла.

Хоч кажуть всі, що це не так,
Хоч кажуть, що потрібна всяк,
Хоч всі клянуться, що без мене
Життя немає їм для себе.

Всі ви клянетесь, а де ви
Коли потрібні ви мені?
Кудись діваєтесь ви вмить,
А серце ж в мить оту болить

Недарма кажуть – друзі всі,
Що проявляються в біді.
Та де ви? Я вас вже не бачу,
Бо вас нема, а це щось значить.

Комусь скажу – мені погано,
Хтось заспокоїть – вмить прегарно,
Але ж і зникне в ту от мить –
І знов душа моя болить.

Лише один ти є у мене,
Що не живе заради себе,
Лише один ти є завжди,
Що завжди досягнеш мети.

Лиш ти один, що завжди поряд,
Лише один завжди зі мною
Ти ж знаєш, що без тебе я
Все зрозуміти б не змогла.

Ти ангел той, що завжди тут,
Ти той, що все в житті збагнув,
Ти ангел, знаєш той, що є,
Ти той – життя що стереже.

Ти знаєш лиш боюся я,
Боюся втрат відчути я,
Боюсь, що ти кудись ізникнеш
Чи всю довіру вмить покинеш.

Боюсь, що вб’єш про мене пам’ять,
Боюсь чутки тебе завалять,
Боюсь, що зникнеш кудись ти –
Без тебе ж правди не знайти.

Ти знаєш все, ти знав багато,
Ти знав найбільшу в житті правду,
Ти лиш цю правду пам’ятай –
Ти ангел мій назавжди. Знай!

15жовтня 2005

Любов… а хто її збагне?
Хто пояснить цю силу зможе?
Хто хоч на мить візьме і забере
у себе почуття погоже?

Хто на мить поясне знов і знов?
Напевно той, хто закохатись хоче,
напевно той умить збагне любов
хто кожен вечір згадує охоче.

Хоч хтось замислився над тим,
як дні проходять без любові?
Чи хтось, напевно, навіть зрозумів,
що треба мать велику силу волі?

Ту волю у життя – недовге і нещире,
яке проходить день у день і знов,
яке усіх нас в світі шире
і так вже зрідка дарить нам любов.

Та чом, коли її ти в серці маєш,
то прагнеш вбити, знищити її?
Чому так важко, зрідка помічаєш
ті миті, ті жахливі дні?

Чому кохання легше всіх вбиває? –
Воно ж те сонечко, те світле і легке.
Але ж чому ніяк не зпомічаєш
і не збагнеш те почуття лихе?

Чому пробачить важко і непросто
ту зраду через почуття?
Навіщо і чому ніяк не спросиш,
а просто скажеш «зраджую вже я»

Адже любов – вона не зрада – втіха,
вона ж велике почуття,
вона – без чого нема лиха,
вона вироблює знання.

Вона все зробить раді тебе,
вона вже не покине знов,
вона весь світ вмить переверне
і подарує всю себе – любов.

Вона все зможе пояснити:
і щастя й зраду ту лиху,
вона підкаже як прожити
і вмить поверне новизну.

Вона не спинить знов і знову,
вона підкаже сенс життя,
вона дарунок приготове
і вмить поверне почуття.




Вона зітре умить страждання,
а потім подарує сон,
в якому вмить впізнаєш ти кохання
й захочеш цього знов і знов.

Та потім, як про все забудеш,
зітреш умить всі думки зла,
все вернеться, що вже колись минуло
і втратиш ти останні почуття.

І вмить весь світ вже стане, як те пекло,
як думка та безмежна і лиха
і вмить вже все, як в пам’яті померкне
і стане доленька твоя, як світ лиха.

Бо втративши любов ти не помітиш,
як час той промайне вже знов і знов,
але зостануться у пам’яті іскрини,
як той промінчик, - та лиха любов.

Та буде згадка на віки, навіки
про неї, мов про горе зле
і в пам’яті залишиться навіки
те почуття безмежне і тривке.

Воно засліпить твої дивні очі,
воно закрутить твою душу знов,
і вітер промайне лихий, пророчий,
в якому міститься твоя любов.

Яка те сонечко умить підніме,
яка запалить твої почуття,
яка із ніг на голову враз кине
і з нею вмить забудеш про життя.

Але її вже не повернеш знову
її вже не зустрінеш знов,
її, мов тонку перепону,
її – ненависну любов!

5травня 2005

Колись лемки мандрували
Не лем по Карпатах...
Про них кругом вшитки знали,
Гварили багато.

Повідали там в Криници,
Перед Франц-Йосифом,
Як то лемки за границу
Поплинули шифом.

Ой, далеко поплинули,
За воду велику.
Товдиль може ще нечули
Нич про Гамерику

Мож гнес вам кус оповім,
Так як мі гварили -
Як то предкам з Мудрикова
Виростали крила.

Мудриково - вельке село
Гин в наших Карпатах.
Люди жили там весело
І то не лем в сьвата.

Колись старий лемко гварив
Й плакав як дитина,
Як то поляк го вишмарив
З його Лемківщини.

Старий лемко за горами
Плакати все буде:
Гори снять му ся ночами,
ВІн їх незабуде.

Мав там вшитко жеби жити:
Церков, школу, поле...
І не думав він лишити
Својх гір николи !

Ту їм ночев місяць світив,
Як ішов зі Сходу;
Ту родилися їм діти,
Як були молоди.

Ту женилися, вмирали,
Бо ту били в себе.
Вшитко своє всі кохали
Не менше, ниж небо.

Прийшла весна. Всі йшли в поле
Обробляти ниву.
Лем де яки діти в школи
(Й шкіл не дуже било).

Гнес син лемка на чужині
Лемком лем від сьвата...
Раз на рік јде до Ждині,
Товдиль, коли Ватра.

Іщи кус а лемковята
Станут чужинцями:
Мало котре запамятат,
Де є гніздо мами.

Бортак лемка як чорт кусит,
Щоб звик до чужини.
І відтігат го від Руси,
Тобто, Украјни

А то му історю пише
На лемківскій мові,
Хвалит лемка же залишив
Гори полякови

Землю, ліси нам забрали
Охрещени брати.
Хцеме би нам єй віддали,
Лем не хцут віддати.

В Мудрикові з старой церкви
Вельку баню зняли,
Щоб лемківски сліди стерти,
Щоб наше пропало.

Наши церкви пропадают,
Пропадут цвентари,
Сліди наши затирают
Нинішні варвари!..

Боюся піднятись, а потім упасти
Розбитися вщент, розлетітись шматками
Боюся я руки на себе накласти
Піддатися болю під цими думками

Вантажу все більше, його вже по вінця
Слова, поривання – великий тягар
Напевне, всі скажуть, що я самовбивця
Що це був, звичайно, природжений дар

І буду летіти, проте тільки вниз
Чи просто висіти, чекати на смерть
Розпалю навколо себе я хмиз
Або наковтаюсь таблеток на чверть

Годинник проб‘є останню годину
Я все вже зробила, щоб бути одна
Я вмію боятись, я ж просто людина
Людина не завжди вмирає сама

Душа болить
Серце тріпоче
Це лиш на мить
Напевно щось сказати хоче
Та й досі ще мовчить
Блукає погляд
Сміються очі
Стихає крок
І серце щось сказати хоче
Лишаймося удвох
Кричать думки
Зникає світло
Все навпаки
Нас поєднати хотіло літо
Та це всього чутки
Порви папір
Зітри чорнила
І поламай перо
Ти був коханий, а я мила
Та це не допомогло
Змий цю усмішку
Закрий очі рукою
Мені тепер чомусь так страшно
Бути із тобою

Коротка ніч і поквапливе прощання
Легенький поцілунок в щоку
Я не порушила твого мовчання
І не ступила жодного кроку

Ти посміхнувся, повернувся і пішов
А я стояла і дивилася услід
І дощ невпинно йшов і йшов
Ти залишав мій світ

Краплі котились по відкритій шкірі
Я закривала очі й бачила тебе
Ми були разом вільні, наче звірі
Та ти кохав все рівно не мене

Все було швидко і без зайвих запитань
Розтанула я, як перший сніг
Все було без цукерок, квітів і зітхань
Бо ти в ту мить від когось біг

Тікав, як загнаний хижак
Поранений у саме серце
Краватка зірвана і у крові піджак
Все у порізах і подряпинах лице

А я жила постійно в чиїхось снах
В твоїх обіймах, у твоїх руках
Літала за тобою в небо і стрибала в яму
Кохання – витвір хворої уяви

Хвилинна вічність – турбота для живих
А не для мертвих і занадто молодих
Ми дихаємо одним повітрям
Кидаючи життя на вітер

Та дощ глухий до всіх моїх благань
Він крапав й змішувався із сльозами
Солоний присмак – наслідок ридань
Та їх ти не побачиш між рядками

Ти і я. А між нами ліси.
І не чутні в них голоси,
Що лунали ще вчора.
І тепер вже наші сліди
Не знайде навіть хвиля води,
Що блукатиме в горах.

Ще вчора ми були на роздоріжжі,
Якого вже нема, як і доріг.
Збиралися йти вгору від підніжжя,
Тепер нема його. І наших ніг.
І нас…
Ні, ми є!
То, може, й шлях
(Лиш варто відігнати страх)
Знайдемо?
Шукаймо?

Тиша.
...
.
Музика стиха підкрадається,
Виливається нізвідки –
З-поза простору, з-поза часу...
А час просто йде повз нас,
Омина.
Чи він – омана?..
...
Тихий, легкий дотик,
Теплий цілунок
Звуку.
Змах руки.
Шовк волосся
Розвіває
Музика.
...
Безліч барв
Вривається в чорно-білий день,
В тіні.
...
Переплетіння,
Лунко-барвисте.
Чисте.
...
!!!
Вир.
Лавина
Сили, енергії, любові, радості,
Життя!
...
____
Ранок.
Роса.
За небокрай виривається
Луна.
Краса.
Душа.
.
Промінепад.
.
!!!
Цей скляний світ
Розбивається.
...
.
Ми спимо,
Заколисані,
На струмку
Музики.