сьогодні мало
питної води.
рани болять
бо вже крови немає
я би хотів постирати сліди
всі що зосталися
в моїй пам'яті

дощ нам погрожує
ніжним
спогадом літа,
роси і світанку
так хочеться стати
мертвим
на все забити,
поставити крапку
воскреснути
з сонцем і раптом
летіти у гору
зашити всі рани
чи впасти до долу
згадти
твій запах
і доторк
волосся і голос
збагнути
що все це
ймовірно
можливо
листа відіслати
тобі на мило
і цвяка втиснути
собі
в
домовину

Та ніч була найкраща.
Та ніч була чарівна,
Де ми з тобою вперше сам-на-сам.
Над нами ясні зорі,
А ти – морська царівна.
За мить таку я півжиття віддам.

Приспів:
За хвилею шуміла знову хвиля
І чайка в жалобі кричала раз-у-раз.
Не покидай мене – ти шепотіла.
Слова твої зривав жорстокий час.

Останній поцілунок
Із присмаком солоним
Я досі зберігаю на губах.
І рвуться в серці струни,
Душа, мов лід холоне.
Зігрій мене, кохана, хоч у снах.

Приспів:

Телефони мовчать запроторені в дальні кишені
Ми з тобою ненавчені часто і наспіх дзвонити
Ми з тобою повзем ніби два мягкотілі тюлені
Із очима які прочитали таємні санскрити
Та не вміють завчити напамять однісінький номер
І не в змозі позбутися передосінньої втоми
Ми повзем - до оскоми у ластах
І мозолів на зубах...

Я не пробачила! Не мрій..
Ховаю погляд поміж вій.
Зустрілись. Ніби й рада. Рада?..
А в пам'яті лиш: зрада… зрада…

В моїх очах щасливий сміх.
Якби у душу глянуть зміг!
Ти кажеш, там лише принада -
Мені відлунням: зрада…. Зрада…

Шепочеш ніжно ти, що я
Така ж прекрасна, як зоря.
Така ж далека вмить я стала –
Бо зраду я не вибачала.

Не подарую… Краще йди.
І не шукай мої сліди.
Померкла наді мною влада -
Стоїть між нами зрада… зрада...

Стихла часу збурена ріка,
Хоч пісок між пальці утікав
Я сиділа в кріслі у куті,
Поряд - двійко вугляних котів,
Розплітала ті старі вузли,
що химерним плетивом лягли…

…дівчинка неповних літ п'яти
Смішно мружить очі в об’єктив,
Пальці - нерозважливо до скла,
В темних пасмах мідь і шоколад.
Голову схилила трохи вбік,
Легковажна, і за мить - в журбі
Наче є сценічний хист, але
Далі - сотні непростих ролей.
Обирай сама, не помились -
Копійчáні оплески чи свист?..

Сумніви живуть іще в мені,
Промахи трагічні й незначні.
Скільки дивних стежок і доріг…
Я дивуюсь, як мій шлях проліг
через твій. Хвилини і слова -
знов у «ми» змінилась складова
у черговий - хай останній – раз:
Не порив, не помста і не гра…
Ти з’явився із липневих злив,
Мої думи вголос повторив,
Наче ми знайомі цілий вік…
Яскравíло срібло з-під повік,
Із зіниць так сяяла душа,
Сивий фатум аж тарó змішав…

8-09-2007

Ca va? - Merci, va bien!
І посмішка лукава.
Буденних мізансцен
Беспристрасна забава.
Зі смутком у душі,
Затягненої бантом,
Танцюєш на ножі
В сатинових пуантах.
Що сталося із тим,
Хто пахнув тиміамом?
І пилом золотим
Притрушено "te amo".
Змирилася невже?
Тугіше білий бант!
Лиш пам'ять збереже
Пусте "il vous aime tant..."

8.09.07

Колючий дріт осінньої облоги —
Пройду навшпиньки. Раптом не помітить?
Печаль сьогодні прийняла пологи,
Маленьким смутком бавиться та ніжить.

Грязюка пристрасно цілує ноги,
Псує останні літні босоніжки.
І нікому впізнати перемоги,
На місці впалого додолу листя.

...якби тільки тебе побачити,
так побачити, щоб востаннє,
щоби очі твої небачені
цілували мої на світанні,

щоби губі твої перлиною
виринали з морського полум'я,
і дивилися в ніч дитиною,
добуваючи біль із олова,
щоби очі твої незраджені,
щоби очі твої занурені
в палісадники смутку зсаджені,
звеселяли роки зажурені,

щоби в день, коли все зупиниться,
нам дозволили недозвoлене,
там, де час у підніжжя спіниться,
все повернеться в нас, знедолених...

Пісні солов’їні уранці,
Просапує небо зєнітка,
Витопчують гречку коханці,
Горівка, занюхана квітка.

У полисках фікса та очі,
Обвітрений поглядом сором,
Зо стайні коняка регоче,
А пси заливаються хором.

Вже півні відпілись до знуду,
Насупили брови селяни,
Цигарков надихались груди,
Бракує лишень марципана.

Чекає комбайн у пшениці -
Натягуй но легеню гачі.
Заснув на неголеній пиці,
Мовчок, що у гречку не скаче.

26 Липня 2007

Епілог

...
Коли би смерть несла кінець всьому,
то для недолюдків була б вона
закінченням щасливим.
                                Раз померши,
вони би позбувалися одразу,
із тілом і душею разом, сонму
пороків власних, та коли насправді
вже вияснилося - душа безсмертна,
то, певно і для неї не існує
притулку іншого та порятунку
од бід окрім єдиного - зробитись
ще кращою, розумнішою більш.

Якщо душа безсмертна, то вона
турботи потребує на часи
не тільки нинішні, які звемо ми
життям своїм, але і на майбутнє.

Отож, як не піклуєшся душею,
надалі будемо таке вважати
страшною небезпекою.
Ось так...
Можливо в когось бачення інакше?

Гадаю, розповідь для вас була
цікавою, і буде що згадати?

На лицях учнів награна покора,
кивають Аристоклу головами,
мовляв, аякже, буде що згадати,
та не сьогодні, - бо невдовзі вечір,
чого ж тут гомоніти про сумне.

Домовилися видно між собою.
Жадають відпочинку і розваг.

Учитель згідний: - На сьогодні досить.
І вмить, немов крізь прорвану загату
в долину з гір кидається потік,
зірвались юнаки й мужі поважні.
Наставнику вклонившись, заспішили
строкатим юрбищем стежками саду,
махаючи руками й язиками,
покваплюючись на нову виставу,
яку привезли щойно із Афін.
- Говорять, там гарненькі танцівниці.
- А ще кумедності про Аристокла!
- Він голий буде стрибати! - Не брешеш?
- Клянусь, учора бачив тренування!
- Нехай не думає, що наймудріший...
- Він чує нас, замовкніть ідіоти!

Наставник посміхається їм вслід,
так радісно вбираючим життя.
Він любить їх, як любить це повітря -
промінням ткане з трав і евкаліптів,
морської безконечності й свободи,
і незабутого повік блаженства
від осягання величі краси
залишеного на людей Творіння.

“Ось чаша з моїм серцем, о як терпко!
І чаша з Правдою. Терези, прошу,
замріть, не коливайтеся!
                        О, серце
моєї матері, о серце мого
народження! що було в мене завжди,
там, на землі, не свідчи проти мене!
Не будь же супротивником ти перед
Божественною Владою, не тяж
супроти мене, не розповідай:
“Ось що робив насправді, він вчинив це...”
Не накликай на мене зла!
                                О Ваги!
Замріть, не коливайтеся!
                            О, Боже…”



Зміст:

Частина I: 'Дім Сонця'

Глави: Бену (Фенікс)
Круг Тота (Зодіакальні Сузір'я)
Змія

Частина II : 'Уасет' (Фіви)

Глави: Палац
Сади
Єдем
Син Хапу
Са
Святилище Амона

Частина III : 'Сходини Сходу'

Глави: Розставання
Харемху (Великий Сфінкс)
Он (Геліополь)
- Менес
- Унефер
Витоки
Велике море
Арвад
Долина Оронта

Частина IV : 'Міжріччя'

Глави: Мітані
Ефрат
Вавилон
Харан
Тадухепу (Нефертіті)

Частина V : 'Повернення'

Глави: Повчання
Атлант
Тір

Частина VІ : 'Ехнатон'

Глави: Он
Столиця
Менес

Частина VІІ : 'Ахатетон'

Глави: Ахет
Перніт
Шему
Хамсин

Частина VІІІ : 'Нефертіті'

Глави: Семнехкара
Тутанхамон
Цариця

Частина ІХ : 'Мойсей'

Глави: Са
Раі
Епілог



ВСІ ПРИМІТКИ.

Я знову самотня, без тебе блукаю,
І поглядом ніжним тебе я шукаю,
В душі лише біль, а на серці - печаль,
Ми разом не будемо... знаю! А жаль!

Коли тебе бачу - в душі аж тремтить,
В очах сльоза болю й розлуки бринить.
Мабуть, це кохання, мене ув`язнило,
Тебе я любитиму, люблю і любила!

Прости мене, бо я згрішила…
Я долю нашу знов кляла.
Ця тиха ніч мені немила –
Образа в серці розцвіла.

Я знов одна, а ти - із нею.
Я знов чекаю, ти – мовчиш.
Сльозами постіль я застелю,
А ти, напевно, з нею спиш.

Себе примушу розлюбити!
Вже ранок згáшує свічу.
Бо скільки ще тебе ділити?
Ти подзвонив і я - лечу…

Сидить навпроти дівчисько юне,
Очима долу - лиш зиркне мить,
А ти розбещений та розумний,
Як кіт із мишею бавиш сить.

Ти ж не на неї розклав тенета,
Не псуй, не нівечи мрій краси.
Себе ж бо маєш ти за естета -
То ж не надкушуй, як не з’їси.

* * *
В січні - відлига, по квітні - холодило.
Дивні твої перевЕрти, володарю!
* * *
Ті галактики очей звабнокарі -
Одлітають душі в рай тілько в парі!
* * *
Хіба це ягоди червоної калини?
Це ж крові наглої зморожені краплини!
* * *
Міст зітхань не веде на той бік -
Я давно не вірю тобі.
** *
В потемнілі і зблідлі дні
Дуже важко казати - ні.
* * *
Дивлюсь на себе в дзеркало, а там -
Посмішка Чеширського кота.
* * *
Як заскиглить на душі злюща втома -
Трохи сексу і вина, та й потому...

Куди біжиш, струмочку,
На захід, чи на схід?
Який такий клубочок
Тобі торує слід?
У тебе вічне свято
Чи маєш оберіг?
Хоч грають бісенята,
Де піниться поріг!
Твоя прозора вдача
Без заздрості й журби.
Самотній, а не плачеш,
Як я, серед юрби.
Хто б міг тебе спинити!?
Ти в русі днесь й завжди.
Нам по дорозі в літо -
Зажди мене, зажди!

Лесное ожерелье листьев,
Дрожащее, как ветер пленный
И под ноги упали мысли,
Замыслены тобой без меры.

С следами нежно расставаясь,
Клубочком закатиться в небо,
Я с ангелами разругаюсь
За то, что раньше ты здесь не был.

В руках кермо...
Слизьким вужем дорога
Сповзла з гори в осінній краєвид,
Свинцеві хмари в серце ллють тривогу,
Пожовклим листям огорнувся світ.

Сумна мелодія...
Перед очима
Твоїх зіниць меланхолійний сум.
І тільки вітру свист в вікні тужливо
Розплутує клубки промерзлих дум.

Блідих долонь тепло...
По всьому тілу
Теплом розлився спомин про твій сміх -
Я прилечу в Весну, немов на крилах,
Здолавши милі зимових доріг!

Я знаю (це не міф дурний, не казка):
Міністри, депутати, „пахани”
Перед законом рівні! На чини
Не дивиться Феміда, бо - пов’язка.

Не „проканає” будь-яка „отмазка”,
Якщо вже є склад злочину й вини.
Накрав, набрався мзди - в суді тони!
На адвоката ждатиме поразка!

Та міфотворці, втім, не мають звички,
Щоб правосуддя зображалось так,
Немов у вухах є якісь затички.

Тож декого із нас дарма дивує
За ґратами бандитів явний брак:
Суд шелест їхніх баксів добре чує!

Лобом пробиваю стіну… лоб кам’яний, а стіна з порцеляни –
Мрія ідіота. Але мені не стало ні того ні іншого,
Тепер тільки голова болить, а стіни –
Як стояли, так і стоятимуть ще добру сотню років.
Ти можеш писати мільярди рядків
Про людські життєчка та їх ціни,
Вимагати гуманності чи навіть чого більшого,
Але стіни стоятимуть там же, почуватимуть себе непогано,
А твоя голова болітиме з моєю в унісон…

Заборони мені Тебе...
Заборони мені мій розпач...
Заборони мені усе
Що в голосі своєму носиш
Заборони мені плоди
Заборони мені коріння
Заборони мені нести
З собою трохи божевілля
Заборони мені мій пульс
Заборони тремтіння нерва
Заборони...Я не боюсь...
Заборони мені без Тебе.

Тіні і тиша, і тихі ріки.
І час човном через найглибший сон.
І щось ховають твої повіки
У землю, в листя, в міський неон.
Хмариться захід. В багряні вихри
Зодягся дивно твого неба край.
Пташиний спів і трави-титри.
Колишуть нас і увесь наш рай.
А завтра дощ. А завтра теплий,
Чай, зрощений у мить весни
І ми, мов діти, так запекло
Так боремось за наші дні.

Легенька сукенка і блискучі чорні очі –
Що ще потрібно, аби відчути себе звабливою?
Зливою з лівою рукавичкою – праву десь посіяла…
Парасольку вирвав вітер і скинув з мосту
Так просто… Закінчилось літо
І тільки вересень, верес, айстри і яблука
Блукають містом, мозком, думками, руками…
Періщить дощ…
Таксі!

Не пишеться... не кається внутрІшній самогубця.
Встромивши в серце важілі холодні. І гайки
Вкрутивши на чужі у нім кілки. Натуго.
Рука не піднімається на біль.
Паперу пластир не лікує цього сказу.
І вкотре сухо й коротко у золотім вогні
Я пробігаю поглядом знеструмлені екрани.
Кам"яне небо нині не заплаче,
Лиш споглядає, кляте, на суєти й наші сльози.
А потім - холод. Чистота така в душі.
Що хочеш спати і хропіти всім на вушко.
Бо спів пройшов. А спів новий помер іще в ідеї.
Не пишеться. Буденно. Господи спаси.

Тихий голос – густий, мов бурштин,
і глибокий, як сніг, –
Заколисував розум і повз у свідомість змією,
Він повторював мантру:
“О Анно, ти будеш моєю” –
Чорна сукня стече по колінах,
як хвиля,
до ніг.

…І півпогляд злітатиме віялом втомлених вій…
…І зітнуться мечі у двобої…
І стогін зметнеться
попід стелю. І ласо, як ласо,
постеля всміхнеться:
“Я клянусь Командором, Жуане,
що ти будеш мій”.


Аве Цезарю! Viva! Смішний переможець Victor!
І простелиться тіло, і тихо зросте трава…
На оголену шию сповзає моє боа…
Не пручайся, Жуане…
Це просто боа констріктор…

Ти чуєш музику тиші?
Вона легка.
І ллється вином беззвучно,
Із темних струн.
І тиснуть на тебе звуки,
Тихих дум.
І тихо охоплює душу
П’янкий дурман.
Бере в свою твою руку
Легка рука.
Веде тебе за собою
Музика струн.
Ти йдеш у ложе спокою –
Тиші раб.
У темряві світла бачиш
Промінь-алмаз.
Ти знаєш про це.
Лиш раз –
Ти чуєш музику тиші…

Процокаю тоненькими підборами через весь Хрещатик
Аж до Прорізної. Старенька кав’яренька на розі,
Що давно вслухається в столичний гамір
з відкритими від подиву дверима,
Запропонує нехитрого трунку зі світлою назвою «Біле»…
Лечу!... просто на розпечене сонце,
крізь зграї метеликоподібних дівчаток
І солідних дядечок. Не стійте на дорозі!...
Я сьогодні вчуся літати! Знову і знову
падаючи під колеса новеньких авто, незримо
Розмахуючи неіснуючими, проте надто тяжкими крилами, невміло
Перестрибуючи з одного даху на інший…
…нетямуща,
зате на голову не напаскудить – скаже хтось знизу…

[Замість епіграфа]
Карооке на майдані -
Гра для хитрих та «лохів».
Щогодини в скриньку Тані -
Десять-сорок гривняків!
Кіндрат ІГОРЮК
***

Коло церкви на люднім майдані
Ігри добре приховані йдуть:
За законом «просіть - буде дАно»
Жебраки подаяння беруть.

Хтось співа голосочком високим,
Бубонить молитви інший Хтось...
А маленьке дівча карооке
За плакатик обіруч взялось:

БРАТІК ХВОРИЙ! ПРОШУ НА ЛІКАРСТВО!
ПОЖАЛІЙТЕ ЙОГО І МЕНЕ!
ХАЙ ПРИЙМЕ ВАС ГОСПОДЬ В СВОЄ ЦАРСТВО,
ХАЙ ВСІХ ВАС БЛАГОДАТЬ НЕ МИНЕ!

Добрі люди шкодують дівчатко,
А чимало їх, що не кажіть!
Щогодини не менше десятки
Виграє мала в гру «Поможіть!».

Копійки все шпурляючи в скриньку,
І не думають подавачі,
Що з них мало хто стільки й за днинку
Заробля, тяжко спину гнучи.

Скажу більше: я був би готовий
Присягтись (от якби це не гріх!),
Що той братик без ліків здоровий -
Ще й на кпини бере нас усіх.

А прибуток, що нам і не сниться -
Сотні гривень це, не копійки! -
Йде на випивку мамі-п’яниці
Й брату «хворому» на цигарки.

І хоч краще сидіти, як миша...
Чи бодай «фільтрувати базар», -
Не змовчу, що й банди... тьху ти! «криша»
Має з дівчинки кльовий навар.

А насправді нещасних і хворих
Не злічити дітей, далебі,
Та вони не стоять під собором -
Мовчки терплять і злидні, і біль.

...Нащо все це сказав я, читачу?
У самого полізти рука
В гаманець може, щойно побачу
Десь малого гравця-прошака.
2004

Якось одного дня - чи може, й нічки -
Компанія сиділа, випивала.
Наприкінці до одного п’янички
Цікава мрія раптом завітала.

Чому б щось геніальне й не загнути?
І думкою він поділився тою:
- Якби ж я міг всі гроші повернути,
Що за життя усе пропиті мною!

Його спитав один співкомпанійник:
- І що з грошима тими ти зробив би?
Здивовано плечима знизав мрійник:
- Та як це „що”? Відомо, що - пропив би!

...Ну от. Торік пропрезидентські сили
Хоч мали більшість у Верховній Раді,
А дульки коаліцію створили;
Причина ж зовсім не в Мороза „зраді”.

Втім, „Наша Україна” й БЮТ щозмоги
До виборів крокують дострокових -
Змарновану безглуздо перемогу
Надіються вони здобути знову.

Та більш ніж половиною мандатів
Якщо ці сили навіть опанують,
Що зроблять зграї їхніх депутатів?
Гадаю, перемогу знов змарнують!
Липень 2007

Нас перетравлює місто токсичними соками,
Механістичністю дій на всі типи подразників.
Ми розчавлені ним, збиті з курсу його лжепророками.
І у нас по нулях весь ресурс стратегічних показників.

Я піддослідний щур у недрах руїн мегаполісу.
І некрофілія сучасної кібер-еротики
Роз`їда кислотою, ніби під час електролізу,
І чарує естетика смерті новітньої готики.

Ти прилітав до мене в снах щоночі,
Ховаючись у власнім стоголоссі.
Я й закохалась у твої бездонні очі,
Мій янголе із сонцем у волоссі.

Лиш ти умів торкати струни долі
І пір’ям зорі накривав вночі.
Ти клітки не любив, бо прагнув волі,
А я ховала у руках ключі.

Твій німб я малювала аквареллю
І крила ткала з срібного серпанку.
Залишся в мене, любий менестрелю,
Посидьмо разом на даху до ранку.

Лічитимемо в зорепаді зорі,
Мовчатимемо вголос, як належить…
- Чому ж сльозяться очі, ніби хворі?
- В житті не все лише від нас залежить.

Ти знов летиш кудись увись, до щастя,
Я залишаюся з собою сам на сам.
І хочу все забути, та не вдасться,
Бо душу всю до крапельки віддам.

Зроблю ще крок – торкнусь устами неба
І цілуватиму, допоки стане сил.
Я знайду іншого, подібного на тебе,
Із сонцем у волоссі, та без крил…

Казала мати метал кувати
А син подався в поети
Свої куплети не вмів ховати
Як в рукав сигарети

І хай бюрократи цілого світу
Довідки свої строчать
Скульптору дайте кусок граніту
І воду, що камінь точить

Переберуться щаблями вгору
Збиті "вершки" народу
Дайте художнику мідну гору
І, як скульптору, воду...

І вітри, що не скажуть тобі своїх справжніх імен,
Пролетять і залишать в серці лише порожнечу,
І спиняючи кроки останніх провісних знамен,
Розіб‘ються об небо, народжуючи предтечу…

І розхристаний світ на коліна впаде і прозріє,
І гаряча сльоза обпече майже зношені крила
На ангельських плечах…Тільки погляд святої Марії
Білим світлом проб‘ється крізь стіни космічного пилу…

І зомліє земля і побачить царів небесних,
І постане цей світ перед очі страшного суду…
- Ти не бійся Його, як помреш, то, мабуть,воскреснеш.
Помолюся за тебе… Ім‘я твоє як?
- Іуда…

И вот молчание обезображено тобою,
Как белокурой простыню изгаженной мечтами,
Как птицы боли пролетают между нами,
Размокли перья, как в похмелье с перепою.

Уйди невеста призрака несчастья,
Я отвергаю участь белладонны,
Сорву твою печать с твоей короны
В обмен на сантиметр своего запястья.

Так режь и пей! Ну что же ты застыла?
Неужто не попала ногтем в жилу?
Смеюсь и плачу кровью через силу —
Я призрак, от которого спешила...

Моя осінь… Незвідана… Меланхолійна…
Пряде туман, дощем гаптує ранок
І пасма листя жовтого на ґанок
знічев’я кине порухом граційним…

Під стогін вітру й плач старої ліри
бруківкою іде в Старому місті*…
Розхристана в жовтневім падолисті,
така відверта, пристрасна і щира…




* Луцьк умовно поділений на Старе і Нове місто.

Cонце ховає опухле рило.
Сонце немов напилось абсенту.
Я корабель, та мої вітрила
вітер усі розірвав дощенту.

Сонце у небі – сп’янілий шершень.
В тілі терпіння мені не стане.
Я відчуваю уже не вперше,
що наближається день останній.

Схожий на мокре брудне ганчір’я,
на невідому людям хворобу,
я поринаю в туман знечів’я,
наче тікаю від свого гробу.

Рибою вислизну поміж стіни:
там, де прозорого неба казка,
там, де вночі увіходиш в сіни
де звіробою засохла в’язка.

Запах сушеної тої квітки,
начебто літа слова останні,
мене вколише. Скліплю повіки
й неба сягну обома руками.

В пам’яті грубі хліби-молитви,
я їх зап’ю молоком надії,
вийду тихенько, і двері рипнуть.
Будуть зі мною квітки і мрії.

Стану під небом, в якім повислі
понад землею, схилвшись друзі,
погляд відчую, почую пісню
і заспіваю за ними в тузі.

[Еккл.1:2]
Повір, це не пафос,
Я просто отак відчуваю, -
Трагічно марнується нами
Зошит життя.
Пожовклу траву
Я до вицвілих вуст пригортаю.
Вона вже не знами, -
Її потяг пішов.
В небуття...
Чи ти відчуваєш
Як падає з неба краплина?
Вона камікадзе, що
Землю бере на таран.
Я відпускаю,
- летить
За вітром стеблина.
Все промине, наче біль
Від загоєних ран.

Точки.net и Путей-к-отступлению.net,
И Бразилии.net: Интер.net переполнен отказом.
От себя не уйти, - поисковые выйдут на след,
На святом не поймают, из памяти вытрут не сразу.
Вот и вышел поэт, отплясав золотую муру.
Приходите его отпевать на окраину.ru.

1.
Как красиво солгали, что ночь
Будет с нами накоротке!
А она - многоточ... - точь-в-точь -
И Кабанов в первой строке.
И не пишется, и не спится, -
Почему бы теперь не спиться,
Не откладывать на потом?
Полушёпотом в каждом стакане
Выколдовывать Капакабану:
Соль и сок, воду, кровь и песок...
Знаешь, Родина, на волосок
От предательства я и обмана,
Если ты мне открытою раной
Глаз своих обжигаешь висок.


2.
Октябрют наливать перевёрнутым звёздным ковшом -
Всех забот у тебя, Виннича..., виночерпий вечерний.
Открывая оффшор к позаброшенным нашим кочевьям,
Береги себя! Вот, - под язык положи валидол.
Пиколистья клематиса сушит осенняя ночь,
Пикселится звездастое небо в проломленной крыше.
Мы подслушали Вечность. Нам страшно. Мы больше не дышим,
Как заточку в спине ощущая последнюю точ...

Сатиру писати - звичайно, що гріх:
На все ж воля Божа - то нащо насмішки!..
Але до іронії хист як на сміх
Пером моїм править, мов конями віжки.
За все Тобі, Господи, щира хвала.
Надіюсь, мені, шалапуту, пробачиш,
Що кривдникам ницим і світові зла
Під тиском таланту пером "даю здачі".

Лаври київської дзвони,
Неба ніжного блакить,
Мелодійні передзвони
З глибини тисячоліть.

Між хмаринок білокрилих
Сяє Лавра золота,
На крутих Дніпрових схилах
Прадідів земля свята.

Над землею дзвін злітає,
Доторкається душі,
Струни серця колихає
Велич постаті її.

Зітри мої сльози коханням до іншої жінки,
І сум від молитви за тебе сховай в небуття...
В душі моїй тихо протри запорошені стінки,
Й надією вилікуй моє миттєве життя.

Давай ми пройдемося разом з тобою по болю,
Ось так як учора – навшпиньках, неначе по склі...
І разом відчуєм таку освіжаючу волю.
Цікаво, ти й досі говориш з собою у сні?

Ця рідність не зможе вже стати шаленим коханням,
А я більше в долі не прошу кохання собі...
Нехай це прощання не буде насправді прощанням,
А лиш поцілунком, що я залишаю тобі.

Збираючи докупи залишки надії
Яка ще не зникла в коловороті прикростей...
В пошуках точки опори
У Всесвіті, що невпинно обертається...
В бажанні нарешті підвестися,
Або хоча б доповзти
До прозорого струмка...

Шукати однодумців на цвинтарі,
Приймаючи відлуння за відповідь...
Іще один крок до себе,
Тримаючи свічку замість компаса,
Яка ніколи не покаже
Північ на Чумацькому шляху...
Все обертається. Присядь, бо впадеш.

Дивлячись в очі,
Як в тест Роршарха,
Вдивляючись в безодню
Неподільної самотності,
Я ніяк не можу зрозуміти, -
Це життя чи набір кольорових картинок?

Відкрила дверцята авто –
На мене не схожа, несправжня.
Якась нафарбована жінка
В спідниці з ажурних тканин.

Ввійшла під безпечне шатро.
І так гордовито-поважно
Затиснула в пальцях кермо –
Влилась у шеренгу машин.

В оздобі прикрас дорогих
Обличчя застигло безкровне.
Кишені купюрами повні.
…Відкрила дверцята авто.
11.08.07

На звалищі старих пателень
намагаєшся скласти докупи
порцелянові уламки спогадів
розбитих на твій н-ний день народження
Гостробокі сюжети минулого
врізаються смутком у серце
і болять у ньому воскреслими образами
Шукаєш найприємніші згадки
та вони чомусь найдрібніші
хоча може у них полягає спасіння
може
та тільки до чого їх притулити
коли у сервізі твого життя
залишилася одна супниця
та й у ній самі лиш помиї

Царёвы забавы потешны богам:
Положен "во славу..." костьми сирый хам.
И резво да вволюшку, тело дробя,
Мостилась погостушком Родина-бля...

Доселе, доселюшки (всё невпопад),
Другой ради верушки, сломан солдат:
Листочком, да листиком (выборы чтоб)
За тварей неистовых крестиком в лоб.

Им жаждется (аюшки), с вышних окон,
По Родине-Матушке сцать кипетком
(В проёмы оконные) где, веселы,
Шагая колонами, блеют,... КАЗЛЫ.

Гематома струни, коли п’яний уже музикант
Б’є по них, щоб здобути давно вже забуту мелодію
Б’є надривно, відлунює звук від стіни до стіни
Закрадається в серце тривога і страх, ніби злодію

У пустому фойє, біля входу в зачинений зал
Не збереться народ, не збере цей акорд ані шилінга
Музикант награє, а за вікнами грається шквал
І мелодія рветься на волю до струн пришпилена...

Паперовими крилами укомплектована, наспіх окрилена
Та ув’язнена в плетиві струн і від того знесилена...

Трамвайні колії, вплетені в місто стрічки
Лінії долі, сьогодні комусь до кінцевої
Десь переповнені людом бредуть електрички
За вікнами осінь, а все ще ідуть до Травневої

Епіцентр буденної сутички міфу з реальністю
Колиска життя, що пропахла суіцидальністю...

Розвіялось з вітром
Ілюзій розкішшя;
Монаршого скіпетра
Дощ оперіщив.
За блискотом кованим
Плямами - ржа;
За словом лакованим
Правда? Олжа?
* * *
Злива вщухла.І громом не вдарило.
Безнадія спливла за водою -
То до мене вернулось луною
тих солодких хвилин марево.

Ясна тиша зійшла на душу.
(завітала з четвертого виміру!)
Її в себе тихенько залишу,
Бо не відаю ще твого наміру.
* * *
Глуха пора у павутинні глуму,
В зрадливім плетиві спокусливих оман.
Душа занурена у вир німого суму
Дописує спустошення роман.

Розбились вщент твої високі мури,
Якими був обведений мій світ.
Ламким відлунням пращура Тімура
На пагорбі розквітнув дивоцвіт.

До чого б я не нахилився
(хилюсь до радощів і мрій),
Мені ще досі не явився
Едемський хитрий зрадник – змій.

Але й мені надокучає
Своїм шипінням чи мовчком, -
Зміюка намір грізний має
Мене вжалити потайком.

І хоч я знав, що він Адама
Підступну Єву спокусив,
Чомусь потрапив у оману
Гріховних діл його яси.

Бо те шипіння не злорадне,
У нім солодкі звуки є.
Тому стаємо безпорадні,
Що змій петлю із шовку в’є.

Він добрим ранком привітає,
Він теплий усміх вам пішле.
Він повелителем у зграї,
Що крам гребе у жовтий шлем.

І так між нами повелося,
Що підсвідомо гинуть всі,
Кого невидимим волоссям
Горинич в’яже у красі.

А я, до чого не торкнуся,
ЖереміЮ відчую скрізь,
Бо вже, нарешті, схаменувся,
Придбав собі духовний кріс.

Жеремія, ї, ж., розм.. Гадюка, що лазить по деревах.
Горинич – Казковий змій.

Ті двоє - звірята
Ведмедики на поличці
Один іноді плаче вночі
Іншому не личить це

Ті двоє - іграшки
Твої, гратися ти мастак
Одному буває боляче
А іншому не личить так

Хто пришив очі-гудзики,
Що мають ті двоє?
Знаєш, то синтетичні руки
Того, хто грає тобою

«На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми...»

Я уявляла тисячу разів,
Щоб тільки раз – один єдиний – зрозуміти,
Якими силами вдається жити
Вже навіть не на шальці терезів,
А поза... Поза всим. Не тліти,
Триматися надіями й думками...
Хіба існує там така надія,
Що не вмирає довгими роками?
Хіба існують там такі думки,
Які не доведуть до божевілля?
Хіба збагнеш, що мусиш це знести
Через чиєсь безглуздя і свавілля?
Здається, там нічого не існує,
Здається, то по інший бік життя.
І що душа давно вже не сумує,
А тільки кличе спокій-забуття.
________________________________
Я уявляла тисячу разів,
Як в інший бік хитнуться шальки терезів,
І що усім, хто забирав тоді життя,
Чекати марно спокій-забуття.