А давай святкувати життя.
І на святі ділити миті
Перетнулися ти і я
Десь у соняхах... Чи у житі...

Намагаємось вкраяти мить
І допити її до денця
Бачиш сонце у зелені віть?
Чуєш як зупинилося серце?

Бачиш ти: на дні озера ждуть
Зголоднілі тебе русалки,
Не спіши, і не йди до них -
Відпочинь у обіймах Мавки.

Навний світ... А ти в ньому хто?
Все я бачу так само ясно...
Там за обрій сіда воно -
Тепле сонечко літнє красне.

А у Яві є ти і я
На Яву доторкнусь губами
До щоки... І пірну в траву...
У обійми... І Всесвіт з нами!

Я посміхаюся широко:
Я маю оце знання
Як бігти по полю босою, щасливою, навмання...
Я у камінних джунглях
Знаходила рідні лиця
Я - сильна, слабка, ніяка.
Жабрачка й Верховна жриця.

Так смішно... Ви, люди, прагнете
З пустого в порожнє лити
Так сумно... Затиснуть холодом
Красиві гранітні плити.
А був чи ти?
Сонце сіло.
А вітер задув вогонь.
А ти все навшпиньки... Пошепки...
А ти усе осторонь...

А я посміхнуся голосно:
А я прозвучу зненацька.
І крикне Верховна жриця:
"Ніяка я не Жабрачка!"
Я можу крилом могутнім
Здійняти попутній вітер.
І скине з своєї спини
Той битий що віз небитих.

Яскравий вогонь засяє
Освітить священний путь
Куди тільки богом обраних
Тернисті стежки ведуть.
А я посміхнуся хитро,
Бо ж маю оце знання.
Не треба стежок проторених.
Я полем, я навмання!

Яка краса, яка краса! -
Сміються очі небокраю.
Такі блаватні небеса
Здається, в липні лиш бувають.

Куйовдить вітер угорі
Дерев густі зелені коси.
Іскрить в чарівній цій порі
Смарагдами — беріз волосся.

Переливається воно
На сонці ніжно мерехтінням...
І променисте п’є вино
Ясна погожа літня днина!

10 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Мені пишеш листи із весни,
та бракує їм ласки і змісту.
Восени ти мені подзвони,
коли серце укриється листом.

Коли визріє в ньому любов,
не до себе, до іншого світу,
і з теплом пригадається знов
те дощами утоплене літо…

Не носи ти образ у душі,
не колися печалями, сумом…
Не спіши до своєї межі,
не хизуйся собою над тлумом.

Любов – не лише антураж:
зітхання, квіти, поцілунки…
Побачиш не один пасаж,
коли заглянеш за лаштунки!

Зустріти мріяв все життя
одну лише – ту, рідну, душу.
Але кінчались каяттям
бажання оросити сушу…

Отак минув любові час,
утихнула пора зітхання…
Пора підводити баланс
душевним потягам кохання.

Ти завжди прагнув почуттів
солодких, як медовий трунок,
шукав небачених світів,
а натрапляв – на розрахунок…

Бог терпів –
і Нам велів!
Тілько ж Ми не чули слів
після того до волів:
"Не терпіте ж, поготів!!!"

23 грудня 2005 р., Київ

Гроза мине і сонце знову
Вогнем яскравим спалахне, –
І ти в години світанкові
Щодня будитимеш мене.
Вустами, пальцями, словами
Ти досягатимеш мети,
Коли кружлятиме над нами
Диск сонця – зливок золотий.
Світ яскравітиме врочисто,
Немов буяння молоде,
Як тільки небо стане чистим
І всюди тиша западе…
12.07.22

Я слухав дощ...
Він нині Pietrodarchi...
Фанатичний, живий...

Безглузді пошуки...
Нікчемні слова...
Якби я був Богом то жив
би лише у вібраціях...

Що ж це ти, небочко, що ж це ти,
глипаєш бездною чорною?
Рвати на шмаття і торсати
згуба взялась наші обрії.

Що то за боже допущення,
що за байдужі оглядини
наших земель пересмучених,
наших синочків утрачених?

Як ти ще світиш зірницями,
Як ще тобі розсвітається?
Пруться брутальними, ницими
кривди - і ніц їм не станеться.

Небо, мов колба огранена, -
штучне, програмне, поцифрене:
що йому діти поранені,
з'їджені хижими грифами?

Матричний бог ненажерливий,
впитий кервавими винами,
пощо ж тобі оце меливо,
стоки енергії ринвами?

Ходить війна, чорноп'ятає,
жертви збирає до кошика,
ставить безвихіддя патове,
шаховим матом спустошує.

Що ж це ти, небочко, що ж це ти
оком холодним телющишся
в рани - у наші розгорнуті,
в наші осердя розрушені...

Тотем найкращий з хмурим небом - льох
І хочеш ти, не хочеш, а тотем
І все це розфасовано на двох,
Якщо не рахувати хризантем…

Пожовкли… вам видно не цікаво?
Пожовклий я, не плутайте, прошу
Сюди б у льох трішечки най кави…
Грішив і що? і нині тим грішу.

Зронив амінь… затих на кілька діб
Всілося небачене навпроти…
І сниться нам - у дефіциті німб
І прірва, на дні якої, ноти…
09.07.2022.

Не скинути роки як опанчу́,
зали́шити ту ношу не виходить! –
кричу. Кричу, але не докричусь…
Невже оте до тебе не доходить?

Даремно марнувати варто час,
балансувати на краю безодні?
Його немає зайвого у нас,
а жити треба – нині і сьогодні!

І те усе прекрасно знаєш ти,
та муляє прокля́та горошина…
Уже я не боюся самоти –
вона комфорту власного вершина!

Як звір, ужалений смертельно,
відчувши серця паралі́ч,
маскує потайки, ретельно
купальська непроглядна ніч
глибокі рани. А на сході
світліє небо вдалині –
то день новий чатує. Згодом
він забринить у вишині,
промінням почастує землю
і оживе птахами ліс.
Зазолотиться стигле зерня
і збіжжям ляже у покіс.
Свічадо відігріє ранок,
сипнувши щедро літепла,
у серці ви́гояться рани,
дотліє мороку зола!

Хліб артиста.
Сіль актора.
Фільм досвідченого майстра.
Титри йдуть по тлах прозорих.
Кожне прізвище – шахрайство.

Іменини.
Ностальґія.
Плебісцит думок великих.
Анґел, мов стара повія,
візажує в різних ликах.

Добрий день.
І добра осінь.
Сцена. Сцена. Сцена. Сцена.
Навіть тиха роль голосить.
Всіх нас грає Мельпомена.

Той, хто зрадив –
став артистом.
Хто ще вірний – є актором.
Пан, який з найгіршим хистом,
стане ґеніальним скоро.

1 листопада 1995 р., Київ

Скільки нас тут?
Андромеди, Цирцеї,
дівчата - ікони,
дівчата-лілеї.
Дівчата - конвалії, кровця-отрута.
Дівчина - м‘ята і дівчина-рута.

Всю свою гордість зростаючи взяли.
Ти, моя земле, горююча мати.
Всі хто у тебе лягав - проростає.
Знову і знову,
і краю немає
дівчатам - волошкам,
дівчатам - колоссю.
Макам кривавим у русім волоссі.
Нічого немає у першому світі,
а в іншому світі світанки літні,
і роси на косах пахнуть майбутнім,
там дівчина - щастя і дівчина - мудрість.

А в третьому світі дівчина - мужність,
ладнає щити для смертного мужа,
малює на них лямди
і пише:
«хто ляже на нього, а хто з ним задише».
Оживить це древо у дівчину-волю.
В четвертому світі здійснить свою долю.

І вернеться все до початку початків,
де дівчина - дівчинка, стАриця, мати.
Де Жива і Слава і так тому бути.
Ніхто не забутий.
Ніщо не забуте.

06,07,22

Я - усохла гілка. Рід помер.
Діти перестріляні Москвою.
З-за Дінця сусіда-людожер
Ув обличчя дихає війною.

До амвону піп кремлівський став,
Злобою перекривило губи.
Просять допомоги у Христа
Ширі православні-живолупи.

Допомога є (іще й яка!) -
Штабелює чорт горами труп'я.
Без могили брат мій, без вінка -
Ось як нас боги у небі "люблять".

Слабаки готуються до втеч,
Ангели у бій ідуть сміливо.
...Поламався у правиці меч
Та мій дух зламати неможливо.

13.07.2022р.

Радію з приводу удачі,
Лякаюсь проявів невдач, –
І трохи п’ю, й багато плачу,
Від мук пускаючись навскач.
Я п’ю удвох і наодинці,
І нетерпляче завжди жду
Вістей про смерті десь ординців,
За нам принесену біду.
Не намагаюсь захмеліти
І совість душу не шкребе,
Коли настоєм горицвіту
Так заспокоюю себе.
Я п’ю лише за перемогу
Та непохитні ЗСУ,
Які беруть русню за роги,
Або на орків просто ссуть.
11.07.22

Осатанілий русский мир
Руйнує все, на що натрапить,
Куди сягне кривавий зір
Очей московського сатрапа.

Безбожні ородища поган
Взяли в облогу схід Європи
І братства між "братів-слов'ян"
Не видко від часу потопу.

Очі – смарагди, ніби лілея личенько.
Тішила погляд постаттю бездоганною.
Сукня – хмаринка у зеленаві квіточки.
Тільки ім’я тривожне ятриться раною.

Світ вирував балами і брязкав крицею.
Зріла війна, грозою на прузі виснучи.
Вірилось: Конфедерації славні лицарі
легко здолають ницих плебеїв Півночі.

Бог не почув, не сталося, як гадалося.
Янкі долають масою і гарматами.
Чорні уроки й вироки громадянської:
трупи, руїни, попіл, могила матері.

Землі родючі кіньми на камінь вибиті.
Золото, мідь і бронза у тиглі плавляться.
Стиснути серце. Пристосуватись. Вижити.
Так гартувалась американська нація.

Сивий туман. Стежина вузька і звивиста.
Вутлий місточок - ниточка над безоднею.
Клятва: «Збрешу і вкраду, і стану вбивцею,
та, присягаюся, більш не засну голодною».

06. 07. 2022

1
Зажурилась, заплакала Україна-мати,
Заповзялись москалики з турком воювати.
Захотіли москалики Кримом володіти,
Кораблями Чорним морем, як своїм ходити.
Захотіти захотіли, військо спорядили,
Молоденьких українців в рекрути забрили,
Дали зброю, відправили той Крим воювати,
За москальські забаганки у степах вмирати.
Ще й свого нагнали війська повну Україну,
А те військо годувати хтось-таки повинен.
Обібрали, наче липку і міста, і села,
Тож зробилась Україна зовсім невесела.
Пішли хлопці-українці у Крим воювати,
Не зосталось кому, навіть, поля обробляти.
Нема кому обробляти та й чим засівати,
Бо геть все повигрібали москалі прокляті.
Відібрали в люду коней, волів відібрали,
Хоч беріть жінки самі та й тягніть полем рало.
Зажурилась Україна – комусь воювати,
А другому в містах, селах з голоду вмирати.
А все через московітів, що, як малі діти,
Без війни й одного року не можуть всиді́ти.

2
Наставили москалики фортець над річками
(Українськими, щоправда, ставились руками),
Хай татар на Україну вони не пускають.
Тільки ж користі від того усього немає.
Москалі зі стін високих татар виглядають,
А ті поміж ті фортеці все’дно проникають.
Сидять собі москалики у своїх фортецях,
А орда тим часом краєм, як мітла мететься.
Вимітає усе чисто, що потрапить в руки.
А для люду – кого в ясир, кому смертні муки.
Пограбують край дощенту, ясиру нав’яжуть,
А москалям тільки спину у степу покажуть.
Ото тільки і надії – козаки вернулись,
Що багато літ в Олешках до Дніпра горнулись.
Від Петра, що геть сказився, до татар втікали,
Бо москалі без розбору голови рубали.
А тепер, як знадобилось з турком воювати,
Узялися москалики назад усіх звати.
Збудували на Підпільній Нову Січ для себе,
Отримали навкруг землі на свої потреби.

3
Виїхали козаченьки у степ погуляти,
Подивитись чи не пхнеться де орда проклята.
Уже осінь наступила, жовтень розпочався,
Висох степ, куди не глянеш – сухостій здіймався.
Орді саме час збиратись, бо ж хліба зібрали,
Від осіннього набігу більше зиску мали.
Бачать, курява над степом велика знялася,
Чи то часом не татарська орда піднялася?
Не вона то суне шляхом, здобичі шукає?
Придивились, аж то руське військо виступає.
- Куди, браття-соколики простуєте шляхом?
- Ідьом в Крим на басурманов! Смешаєм іх с прахом.
- Чи не пізно ви зібрались? Зима ж бо на носі?
- Да ми, братци, за трі дня іх орду в морє сбросим!
Почухали потилиці козаки від того:
- А чи ж взяли хліба, харчу собі у дорогу?
- На трі дня всего узялі. А там Бог поможет.
У Криму єди в достаткє да і води тоже.
І не стали питатися козаченьки більше,
Бо ж московським генералам, напевно, видніше.

4
Йшли москалики до Криму, степом простували,
Де які річки стрічали, воду випивали.
Вже і харчу не лишилось, трави малувато,
Уже нічим і худобу війську годувати.
А орда ще й траву палить, чорним степ зробився.
Генерал рахує втрати, хоч іще й не бився.
А з тринадцятого жовтня вдарили морози,
Замерзали на холоднім вітрі, навіть сльози.
Вітер холодом повіяв, діставав до тіла.
А погрітись при багаттях к’оби й захотіли
Так де ж тут дрівець узяти, як дерев немає.
А навколо степи льодом зима укриває.
То хоч трохи трави було коней годувати,
А тепер як із-під льоду її діставати?
Стала гинути худоба – і воли, і коні.
Бредуть степом москалики, наче мухи сонні.
Дійшли вони до урочища – Гіркі Води зветься
І вже далі уперед їм ніяк не ідеться.
Збились в купи москалики, стоять невеселі,
Завели їх командири в крижану пустелю.
Тож зібрав тоді Лєонтьєв своїх командирів
І сказав їм хоч і гірко, тим не менше щиро:
- Треба було нам слухати козацькі поради,
Вони ж степ цей добре знають, усі його вади.
А так згинуло без бою четверть війська всього,
Та і стільки ж і худоби втратили до того.
Доведеться повертатись назад в Україну,
А то ще тут пару днів і усі ми загинем.
Побрели назад москалики, не бачивши Криму,
Тільки ворон чорні зграї кружляли над ними.

5
Зібрав Мініх в Царичанці воєнну нараду
Та туди не генералів покликав парадних.
Позвав славних запорожців старшину козацьку:
- Как же овладєть нам Кримом подскажитє, братци?!
Задумались запорожці, як правду казати,
То дарма з таким от військом в Криму воювати.
Тої ради Мініх, мабуть, й слухати не схоче.
Тож рішили не казати йому правди в очі.
Лиш сказали: краще вийти десятого квітня –
Вже морози відступають, ще не спека літня.
І трава вже підніметься, і води доволі,
Тож не мучитиме спрага у чистому полі.
Ще й траву зелену в полі підпалити годі,
А вона, ой пригодиться худобі в поході.
Іти треба від Орелі над Дніпром-рікою,
Там уже проблем не буде точно із водою.
А тоді уже й до Криму рукою подати,
Воно, звісно, що татари будуть зустрічати
Військо біля Перекопу. Та де така сила,
Щоб фельдмаршала такого була зупинила.
Підлестились до Мініха, а як же без того,
Бо ж багато чим козацтво залежить від нього.
Ще сказали: в Криму гарний урожай зібрали,
Отож з їжею для війська проблем би не мали.
Послухався Мініх ради, велів готуватись
До походу. Запорожцям теж велів збиратись.

6
Ледве сонечко пригріло, трава піднялася,
Як кампанія московська у Крим почалася.
Посунуло військо степом, мов змія велика,
Витоптує буйні трави, висушує ріки.
Попереду запорожці на кониках грають,
Вони сліди ординськії у полі шукають.
Як малу орду знаходять, мають бити змогу,
А велику – то вже військо кличуть на підмогу.
Поки ще до Перекопу москалі дістались,
Козаки уже Сивашем у Крим перебрались,
Подивилися, чи військо татарське зібралось,
Чи зустріти москаликів уже зготувалось.
Хан зібрав велике військо біля Перекопу.
Лиш з походу повернувся, а тут такий клопіт.
Турки з персом воювали та й хана позвали.
Та йому не до Кавказу, як така навала.
Стали військом московіти перед самим ровом.
І не думали, що може буть таким здоровим.
Тим не менше Мініх хану петицію пише,
Щоб той з Криму забирався, Росії залишив.
Хан лиш плюнув на цидулку – чого мав здаватись.
Тоді Мініх вже до бою велів готуватись.
І полізли москалики через рів глибокий,
І подерлись москалики на вал на високий.
Одні татар відганяють, із мушкетів палять,
Другі уже зі списами на тім боці валять.
Поки тая веремія, москалики бачать,
А козаки уже кіньми на тім боці скачуть.
Налетіли на орду ту, її відігнали,
Щоб москалики спокійно той рів подолали.
А над ровом стоять башти, там турки засіли.
Та їх скоро москалики усі захопили.
Одних турок перебили, інших – полонили,
Врешті в самім Перекопі військо оточили.
Турки спершу відбивались, а потім здалися,
Білі прапори на вежах скоро піднялися.
І тепер вже в Перекопі москалики стали,
А все військо московськеє далі почвалало.
Ідуть степом москалики, ще поки радіють,
Іще орду подолати генерали мріють.
Попереду запорожці й московські гусари
Виглядають – де ж поділись прокляті татари.
Врешті на ріці Самарчик зустрілись з ордою -
Нуреддін-султан із військом готовий до бою.
Завертілась серед степу бою веремія,
Наскакує орда люто – нічого не вдіє.
Вміють битись козаченьки, а з ними й гусари,
Розлетілися, урешті по степу татари,
Як упав посеред бою бунчук Нуреддіна,
Зосталася вкрита трупом річкова долина.
Підібрали козаченьки бунчук з булавою
І прапором Нуреддіна на тім полі бою
Та й відвезли до Мініха трофейні клейноди.
Завдали орді татарській великої шкоди.
Та не так уже і гарно в москалів складалось,
Недалеко Перекопу військо і дісталось.
Стали, взялись рахувати свого провіанту,
Виявилось, що лишилось його небагато.
Надто довго уже військо було у поході,
Тож харчів не залишилось, випили всю воду.
Зібралися генерали – як його вчиняти –
Чи іти походом далі, чи назад вертати?
Порадились-порадились та і порішили
Аби далі від Козлова вони не ходили.
Надумали Козлов взяти та й назад вертати…
Послав Мініх ще Лєонтьєва Кінбурн здобувати.
Дав і йому запорожців, бо ж без них нікуди –
Знову військо все загубить й Кінбурн не здобуде.
Козакам, що залишились, виділив гармати
Та й направив попереду Козлов здобувати.
Самі ж слідом посунули – голодні і спраглі,
Хоча б чимось розжитися у Козлові прагли.
Запорожці не дрімали, до міста помчали…
Але там уже нікого з татар не застали.
Дременули всі татари, полишили місто.
Дещо встигли підпалити, хоч і не все, звісно.
Так втікали, що не встигли і добро забрати,
Тож лишилося у місті і харчів багато,
І свинцю, що залишили, стачило на військо.
Тож недарма запорожці захопили місто.
Ще й по селах, по аулах хутенько промчали,
То отари чималенькі до міста пригнали.
А вже всякої дрібноти – посуду, тканини
Нахапалися солдати – буде для родини.
Звеселіли генерали – що ж тепер вертати?
Зголосились на столицю ханську виступати.
Почухали запорожці свої старі рани,
Як почули про москальські стратегічні плани.
Посміялися із того – свою справу знали,
Бо не раз уже з ордою в полі воювали.
Щоб орду оту розбити, щоб її здолати,
Її спробувати треба в полі ще впіймати.
Налетить, не знати й звідки, ударить, відскочить.
Таке враження, що в пастку заманити хоче.
Треба дуже добре знати хитрощі татарські,
Щоб не втрапити раптово в оту їхню пастку.
Підказали б генералам – хто ж слухати буде,
Коли мріють вже про славу й ордени на груди.
Наказали генерали – то треба робити.
Козакові ж не звикати орду в полі бити.

7
Суне степом грізне військо, стислось між возами,
Бо снують навкруг татари і з боків, і прямо.
Не дають і крок ступити з табору отого.
Нападають, не лишають у живих нікого.
Харчів війську запаслися, а як же худоба?
У татар вона пасеться скрізь сама по со́бі.
Навкруги трави достатньо, а спробуй дістати,
Як орда так і чатує аби нападати.
Ото те, що між возами, пощипа й раденька,
Тож зовсім уже охляла, зробилась худенька.
Між возів та між рогаток військо йшло повільно,
Бо татари докучали дуже-дуже сильно.
Спека, спрага, харч поганий страждань добавляли,
А татари, наче зграї навкруги кружляли,
Виглядали, коли можна в табір увірватись
Та зрубати якнайбільше голів постаратись.
А, заледве тільки військо стане в оборону,
У момент один зникають татарські загони.
Упіймати їх – те ж саме, що й вітра у полі.
Залишалось нарікати на примхливу долю.
Тим не менше, хоч поволі – все ближче столиця.
Невже тут хан не захоче з москалями биться?
В середині червня, врешті, підійшли до міста,
Величезне військо ханське побачили, звісно.
Не лише татари, й турки під містом зібрались,
Зупинити орду оту руську намагались.
Мусив хан тут в бій вступити, бо ж соромно буде,
Коли військо те столицю без бою здобуде.
Хоч і билися відважно турки і татари,
Та, коли з гармат, мушкетів раптом ворог вдарив,
То не втримались татари, стрій умить розпався.
Повернув хан коня свого, у гори подався.
Ввійшли до Бахчисараю москалі завзято,
Стольний град чужий не кожен день вдається брати.
Налетіли, розхапали, що лиш втрапить в очі,
Кожен не солдатом бідним повернутись хоче.
Мініх вже сидить і пише реляції горді,
Про те, як він героїчно вівся у поході.
Звоював імператриці велику державу,
Що буде тепер належати Росії по праву.
Писав, строчив реляції, не подумав, навіть,
Як усі ті реляції в Петербург доправить.
Бо ж татари геть обсіли їх в Бахчисараї,
І нікого поза місто вони не пускають.
Лиш великі сили можуть хоч кудись пробитись.
А солдатам же наїстись треба і напитись?
А худобу годувати? А тут ще й холера,
Косить сотнями солдатів ота ненажера.
Послав військо в Ак-Мечеті харчів роздобути,
То ледве йому удалося назад повернути.
Сидить він в Бахчисараї – переможець, наче,
Та від дум сумних, тривожних заледве не плаче.
Як собака, що вхопила здоровенну кістку,
Та застрягла у горлянці, що не дає їсти.
Чи то ще на дурну мавпу, мабуть, дуже схожий,
Що вхопила горіх в дуплі й витягти не може.
Ще збирався і на Кафу походом сходити,
Тут хоча б в Бахчисараї зміг пересидіти.
Спека, голод допікає – на татар сердитий,
Заманили його в пастку, як би відомстити.
Позвав якось офіцера Манштейна до себе.
Тобі, каже палац ханський змалювати треба.
За два дні усе змалюєш та усе опишеш
А тоді лиш головешки від нього залишиш.
- Та ж краса?!. – У нас немає і у них не буде.
Вони нашої гостини повік не забудуть.
Палав довго палац ханський у Бахчисараї,
А у ньому всі архіви, всі книги палають.
Спалив Мініх історію цілого народу.
Коли йому не належить – того і не шкода.
Сказав потім, що солдати занадто озлились,
Цигарки кидали всюди, воно й загорілось.
Просидівши, як собака на цепку у буді,
Рішив Мініх: в Україну повертатись буде.
Іде військо битим шляхом, іде-відступає,
А татари, наче хмара, його проводжають.
Спершу думали – на Кафу буде простувати,
Стали скрізь траву палити, усе руйнувати.
Коли ж бачать, що вертає той до Перекопу,
То ще довго проводжали, завдаючи клопіт.
Загубив третину війська Мініх у поході,
Завдав Криму і татарам чималої шкоди.
Та чого досяг? Нічого не мав в результаті.
Чого було і ходити – можна запитати.
На папері він, звичайно, розписав все гарно
Про великі перемоги, хоча і примарні.
Про заслуги перед троном, про свої удачі,
Хоч москаль ще довго після Криму не побачив.
Запорожці після того довго жартували,
Як у Криму москалики облизня впіймали.

Мені спокійно.
Ноги теплі.
Руки теплі.
По всіх кімнатах розійшлась любов.
У небуде́нному вбранні́
вона незвично ліктем сперлась
на мій живіт,
мов на основу всіх основ.

Я роздягнув любов –
побачив лиш прозорість,
в якій вуста відігравають роль,
я знаю, що ти зараз пишеш повість –
вітрила вуст несуть мою Асоль.

Які швидкі вітрила вуст твоїх!
Який спокійний і далекий вітер!
Як ніжно й свіжо, й сильно шепіт ліг
на море це, що штилем повно вкрите.

Мені спокійно.
Поруч барви теплі
пливуть по покривалі світанковім.
Дай трішки сонця золотої трелі,
і я спочину в тілі загадковім.

31 серпня 1995 р., Київ

Хоч станеться так, як повинно і бути,
На все воля Божа, на все!
Та ти вибираєш невірні маршрути,
Де вітер у прірву несе.

Годуєш із рук непокірну потвору —
Сум'яття клекоче в тобі.
Вбираєш гріхи, як Содом і Гоморра
в розбещеній світом юрбі.

Вростаєш корінням у землю глибинну,
А мрієш дістатися веж.
Один хибний крок і зірвешся з вершини,
Що потім й кістки не складеш.

Чи спише війна і руйнацію серця,
І зраду, що зріє в душі?
Коли ж ти, безтямо, уже схаменешся
Від сну на пекельній межі,

Не втративши віри останню надію,
Поглянувши в небо сумне?
Невже ти нарешті усе зрозумієш,
Як поряд не стане мене?

10.07.2022р

Танцювала риба з раком,
як із шу́флею роска́ль.
Горя вже не буде браку,
бо війною пре москаль…

Треба Неньку захищати,
конче землю боронить!
Як війна прийшла у хату
з нею, любі, не прожить…

А війна та – ву́йна клята,
хижа тітка… Хай їй грець!
Вертихвостам – мама з татом,
патріотам же – капе́ць.

Не тому герої гинуть
і бідує люд простий,
що ведуть їх на погибель,
ніби стадо на забій?

Хто ж вони, оті «херої»,
що засіли по тилах
і вождів старих горою
захищають? Тихий жах!.

Шашлики нахабно смажать,
статки множать на війні,
а народ везе у ма́жах
хорони́ть своїх синів…

Доки буде це тривати –
кращі ляжуть у борні!
Не на часі виручати
наших доньок і синів?

Від добра - добра шукав я, від добра...
О яка вона предивна — долі гра!
Розсипа свої щедроти, мов ковшом -
Бо таки добро ще більше я знайшов.

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

Відкриваєш ти мені нові світи,
Сповнені краси, любові, доброти.
І коштовним діамантом в них сія --
Диво-вірність лебединая твоя.

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

Я тобі, старанний, люба, садівник --
Доглядаю і лелію твій квітник.
Щоб цвіла ти на землі і в небесах --
Квітка-лебідь в райських чарівних садах!

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

9 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Зіроньки вийшли
В небі гулять,
За ними місяць
Ледве встигав
Вони моргали,
Кликали вдаль
І розсипали
Радість й печаль.

На них дивилось
Юне дівча,
Яке тулилось
Та й до плеча
Свого милого
Із ніжністю.
Так було щоби
Це вічністю.

2022 р.

Прийшли й розрушили мій дім,
Родину вивезли в Росію, –
Тепер на згарищі рудім
Самотні сльози сумно сію.
Між пам’яттю і забуттям,
Зненацька дуже скрутно стало, –
Лишився з горем сам на сам
І божеволію помалу.
Один зостався, наче перст,
І мучуся в глибокім смутку, –
Війна поставила свій хрест
На сподіваннях і здобутках.
Не знаю, як перемогти
Душевний біль, сердечну тугу, –
Куди втекти від самоти
І де сховатись од наруги?
Війна двох правд – добра і зла,
Живих підштовхує до мертвих, –
Зробила лихо і пішла
Собі нові шукати жертви.
10.07.22

Не чуть зозуль в Єрусалимі.
Та, зрештою, немає в тім біди,
Коли заходить мова про літа,
Бо кожен день прожитий,
Мов випадково знайдена підкова,
Що чимось пам’ять обпліта.
Блажен, у кого стачить сили
Дослухати зозулю до кінця
І вдовольнитись тим її ліком,
Який собі мовчазно загадав.
До них я не належу нині:
Не стачить сили й у зозулі
Відкукувати те, що ближче вже до ста,
і тому обираю за вірний лік і єдиний
Стежини, які ще в змозі самотужки подолать.

Горить пшениця і ячмінь,
Овес палає й жито.
Солону працю поколінь
Уже не відродити,

Бо нЕ перекує війна
Усі мечі на рала.
Вам мало, покидьки, зерна,
Що у голодних вкрали?

Не вистачає вам землі,
Своїх степів родючих?
У горлі кісткою в Кремлі —
Чужі лани і кручі?

Пережили голодомор
І подолаєм горе!
Рашистських виродків терор
Ми все одно поборем.

Розносить вітер ватру зла,
Гнітить задуха поле.
Тікає від золи бджола,
Жахтить усе довкола.

Червоні півні хліб клюють,
Біснується стихія.
І наростає в серці лють,
До варварів з Росії!

08.07.2022р.

П’ятикутне зірко - горе…
Проклинає Світ.
Досить вже морити, зморе
Згинь! Зійди з орбіт…
Щоб ніяких п’ятикуток
І цитат, афіш…
Хто там сердиться, якути?
Не соромся, втіш…

А Тризуб тобі не пара!
Не кради, не лізь,
Сповивай одна у хмарах
Злидні своїх сліз…
09.07.2022.

– Ти ненавидіш Росію? –
I am very glad to see you!*

Ач, який головоріз...
– So, take my luggage, please.

– Скільки мін тут? Майже центнер?
– Drive me to the city center.

– Ще потрібний розмикач...
Wow! Thank you very much.

Вдовольнись цим закапелком,
ось бійниця, you are welcome.

– How are you getting on?..
– По агресорах - вогонь!

оооооооо

Хоча стає дедалі важче,
Бо вік не той, і все – не так, –
Я не кляну життя пропаще
І не прошу, немов жебрак.
Живу, змагаючись щоденно
З пришестям болів і проблем, –
Зміцнілий духом і нужденний
Старий, з усміхненим лицем.
Хоча хитаюсь від знемоги
Своїм утомленим єством, –
Я щиро вірю в перемогу
Добра у сутичці зі злом.
09.07.22

Ось і минули чарівні,
на березі Дунаю,
мої непересічні дні...
на що надіятись мені,
не знаю.

Де небо поки-що ясне,
на озері лісному
чекає місце чарівне
і, може, доля... не мене –
додому.

Майбутнє – сяє далина
цілющою водою,
минуле... не моя вина,
що називається війна –
війною.

07.2022

Ой, оскільки ти мене взяла́
просто проти ночі й край села,
заваливши в сіножать святу
й показавши штуку непросту,

я змовчу, але за це тобі
доведеться витримати бій!
Стати зранку якнайто́ншим шовком
на моїх зубах, бо буду вовком.

А на день, як очерет присохне,
норов твій в моїх обіймах здохне!
Розпливеться, вивітриться к’ ночі
і покаже тілько очі в очі.

За́вжди вечір, не розказаний, як ти,
буде прямувати крізь вітри
у мою сволочу казку…
й ласку.

28 березня 2004 р., Київ

Ракетами ударте по Москві,
Хай розлетяться йобані куранти.
Стіну кремлівську — всю в людській крові -
Боєголовками ви протараньте.

Хай на шматки розіб’є мавзолей,
Де прах потворний упиря страшного...
До влади він привів поріддя зле,
Що Чорта все шанує, наче Бога.

Ударте так, щоб аж здригнулась твердь,
Хай москалі біжать, як навіжені.
Щоб всю Московію догнала смерть -
Косила злих, залишила блаженних.

Лиш лобне місце — Путіну лишіть,
Мєдвєдєва в’яжіть до Цар-гармати.
Як ЗСУ просратись вміють дати --
Дізнається мокшанський хай ведмідь.

Хай перед смертю накладе в штани,
Як те властиво орківській сволоті.
І все жахливе кодло Сатани
Навік потоне у гнилім болоті*.



8 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Напекла ти пирогів.
Всі пухнастенькі такі.
Цей із сиром, цей з укропом.
Ні, нема таких в Європі.
Таж і на Святій Землі
Пирожки чомсь замалі.
А от в нашій Україні
Пирожки в кожній родині
Із долоню добру десь.
З’їв – і ситий день увесь.
В Книгу Гінесса пора
Взять це диво з-за Дніпра.

Темним крилом покрила ніч сади,
Долини й луки, став заколихала,
Верба схилила коси до води,
Їй вітер шепотів, щоб міцно спала.

Десь вистрибнув угору коропець,
Зробивши сальто, знов зник під водою.
Цей плюскіт було чути на кінець
Ставка старого, де із осокою

Секретами ділився очерет
І місяць їм підморгував лукаво,
З-за хмари сестри-зорі визирали.
Приємно слухать цей нічний сонет.

2021 р.

На Івана Купала
Нічка світлою стала
Від світінь і розривів ракет, –
До світання лунали
Скрізь тривоги сигнали,
Сповіщаючи запуски й лет.
На Івана Купала
Не було ритуалу
Ворожіння й плетіння вінків, –
Тільки сльози збігали
По обличчях загалу
Та іскрилися в блисках вогнів.
На Івана Купала
Україна не спала
В гуркотнечі страшної війни,
Бо, від горя й печалі,
Ми про поміч волали
І молилися: Боже, храни...
08.07.22

Брат мені - Вогонь займистий,
а Вода - сестра.
Скличу лепське товариство
у сосновий храм.
Вітер - друг, Земля - матуся,
звук - двосічний меч.
Ой, розпущу коси русі,
з кіс розверчу смерч.
Ой розверчу та здіймуся
до вершин гірських
Край мій рідний бути мусить
звіку і повік.

Прилітайте орлеокі,
душі древніх Сил:
ну ж бо в коло - в коло роду
виміцнимо кіл
на пройдисвіта, на зайду
на москвинську тлю -
зло його - його ж і знАйде,
скрутить у петлю.

Вже небавом Сонце - татко-
лаву злиє з неб
на тупого недобрата -
мук йому, а ще б.
На раба - на москводура
й зрадників своїх
смерть заграє в чорну руру,
в рупор сотень лих.
Брате Вогню, сестро Водо,
Земле і Вітри,
сили спосилайте Роду,
а ти зло - гори!

Степ ще вдосвіта прокинувсь і тепер не спить,
Виглядає, що ж там шляхом суне, гуркотить.
А то військо запорозьке по шляху іде,
Славний гетьман Дорошенко в Крим його веде.
Не, як завше, щоб татарам добре чосу дать,
Попалити міста їхні, бранців позвільнять.
Іде, ханові у поміч військо те веде,
Бо десь хан сидить в облозі, тую поміч жде.
Їде гетьман, задумався, мабуть, пригадав,
Коли він Мехмед-Гірею в союзники став.
А було то уже років, мабуть, з п’ять тому,
Колотнеча почалася тоді у Криму.
Помер хан старий, на троні Мехмед сісти мав.
Та турецького султана він не влаштував,
Бо був надто самостійний, то ж султан велів
Аби трон в Бахчисараї Джанібек посів.
Джанібеку ж на підмогу яничарів дав
І до Кафи кораблями військо те послав.
У Мехмеда війська досить та ж кіннота все,
Яничарський полк з мушкетів вмить його знесе.
Хто зна, чим би все скінчилось та якраз тоді
Поверталися козаки повз Крим по воді
Із далекого походу, стали при Керчі,
Відпочити, взяти воду собі та харчі.
Хан би, може, військо кинув проти козаків
Та був брат Шагін у нього. Той відговорив.
Краще, каже позвем в поміч проти яничар…
Привів Шагін козаченьків в Карасубазар,
Де стояли вже татари. Стали козаки
Поряд, з ким ворогували вже віки й віки.
Аби разом зустрічати спільних ворогів.
Скоро з військом яничарським й Джанібек наспів.
Думав, справиться хутенько із ордою він
Та ударили козаки, цілячись з колін,
Закрутилась веремія, кинулась орда,
Повтікали яничари, нема і сліда.
Сам паша із Джанібеком в Кафу полетів
Та хутенько на галеру турецькую сів,
Щоб не втрапити у руки злючених татар.
А були ж такі надії на тих яничар.
Як султан про те дізнався, був страшенно злий,
Але мусив примиритись до таких подій,
Послав грамоту Мехмеду, що той справді хан,
Хоч і далі сплітав сіті, лаштував обман.
А козаки? Як героїв Крим їх проводжав,
Щоб козаки не втомились, хан вози їм дав.
Ще і золота та срібла не пожалкував
Та приходити на службу знову закликав.
А за рік на Запоріжжя знов прибув Шагін,
Привіз договір союзний з козаками він.
Та іще вози горілки, ласощів і вин
І коштовностей – був славним Саадата син.
Як послухали козаки Шагінову річ,
Полетіли вгору шапки, згодилася Січ.
Домовлялися в союзі далі разом жить,
Спільно ворога стрічати, разом його бить.
От і трапилась нагода. Клятий Кантемір
По наказу Джанібека (а той до цих пір
Не полишив ще бажання в Криму ханом стать)
Привів орду білгородську на Крим воювать.
Не було у хана сили той набіг відбить,
В Чуфут-Кале у облозі довелось сидіть.
Тож Шагін гінців поквапно до Січі прислав
Аби гетьман Дорошенко в поміч поспішав.
І веде козацьке військо Дорошенко в Крим,
Розбудивши степ раненько поступом своїм.
По дорозі завернули на Іслам-Кермень.
Там османи сторожили і вночі, і вдень,
Щоб козацтво не ходило морем у похід,
Щоби, звісно не лякало весь османський світ.
Зруйнували ту фортецю кляту на Дніпрі
І при тому полк козацький, навіть не зопрів.
Перебили всю залогу, узяли гармат.
Тепер вільно повертатись зможуть і назад.
А, тим часом проминули вже і Перекоп.
Ішли табором похідним всю дорогу, щоб
Не наскочили ногаї раптом звідусіль.
Десь маячить попереду уже їхня ціль.
За шість діб здолали, врешті весь татарський край,
Ось уже перед очима і Бахчисарай.
Невеличка річка Альма шлях перепиня,
На тім боці Кантемір вже осідлав коня.
А за ним вороже військо, як стіна стоїть,
Вже готове козаченьків у шаблі зустріть.
Козаків було не більше тисяч чотирьох,
А татар на тому боці, наче то горох.
Не злякались козаченьки, вдарили з гармат,
Аж орда на тому боці подалась назад.
Почалась кривава січа берегом ріки,
Бо й ногаям відступати, наче не з руки.
Та і славним козаченькам відступати зась.
Тож страшенна колотнеча берегом знялась.
То ногаї налітають, то козаки б’ють,
Відпочити і на хвильку орді не дають.
Врешті-таки подолали козаки орду,
Не чекаючи, що в поміч мурзи підійдуть,
Кинувсь Кантемір до Кафи, щоб сховатись там.
Вийшов козаків стрічати Мехмед кримський сам.
Та козакам то не в радість, всі сумні стоять,
Зо дві сотні козаченьків вбитими лежать.
Хоч побили козаченьки на полі орди,
Не змогли порятувати гетьмана з біди.
Знайшла його підла куля, груди пройняла,
На скаку в бою спинила, із життя звела.
Разом з ним колишній гетьман Голуб Оліфер,
Перестрів у полі кулю, неживий тепер.
Пожурилися козаки, як тепер бувать:
Чи рушати слідом з ханом, чи назад вертать?
Подумали, порішали – раз гетьман велів
Іти хана рятувати – то для козаків
Смерть нічого не міняє – значить, треба йти
І уже до перемоги справу довести.
Пішли степом козаченьки до Кафи тії
Аби разом з ханським військом узяти її.
Більше місяця під містом військо пробуло,
Але взяти кляті стіни так і не змогло.
Лише голови зложили сотні козаків
В результаті відчайдушних і жарких боїв.
А тут вістка долетіла – поміч шле султан
Джанібекові до Кафи. Розлютився хан,
Бо зненацька мурзи, беї кинули його,
Подались до Джанібека – зрадника того.
Залишивсь Мехмед з Шагіном серед козаків.
Мусив Мехмед вгамувати свій, нарешті, гнів.
Бо ж татари ополчились, ладні нападать,
Лиш козаки і спроможні його врятувать.
І подались козаченьки через Арабат,
Хан ще довго після того озиравсь назад,
Все на віщось сподівався, хоч усе дарма,
Адже сил, щоб повернути трон собі, не мав.

Де поділось Дорошенка тіло у Криму?
Кажуть, кляті відрубали голову йому
І на списа настромили в Кафі на стіні.
Та ніхто гаразд не знає: правда то чи ні?!
Може, десь в Бахчисараї спить він вічним сном
Та нагадує потомкам, що уже давно
Ми з татарами в союзі рівному були,
Рідний край від зайд усяких захистить могли.

— Ти не його кохана Муза! —
Їй говорили небеса.
В його думки всім серцем вгрузла
Яскрава зірка й не згаса.

Постійно думає про неї,
Не йде ворожка із думок.
В волосся уплітав камеї
Тій найвродливішій з жінок.

В купальську нічку чарівницю
Носив до річки на руках.
Ти не його, повір, жарптиця,
Що пір'я губить в дивних снах.

Їй промовляли гори сині,
— Не сподівайся ти дарма.
Лише вона його богиня,
У світі ліпшої нема.

Погляне в чорні очі — мліє!
А доторкнеться — струмом б'є!
Не ти його прекрасна мрія,
То не твоє... то не твоє...

Безмежне море у купелі,
Гойдало білого човна.
— Любов, як хвиля, рушить скелі.
Що далі, лиш Всевишній зна!

07.07.2022р.

Лежало під кленом, мов лист, пожухле
загублене кимось Єванґеліє.
Глаголило тихо.

Не спав монастир – дівоцтво притрухле
у корчах шукало Єванґеліє.
Не молено, тихо.

В єгумної матері ноги попухли –
раніш прикладала Єванґеліє.
Снотворило тихо.

Старчиха в печері осліпла, оглухла,
але перепише Єванґеліє.
Повторене тихо.

Водилась монашка з козою і кухлем,
доїла під кленом Єванґеліє.
Утомлена, тиха.

За Словом – ні сло́ва, а повні вуха:
"Єванґеліє – Є – Єванґеліє."
І тихо, і тихо…

24 червня 1995 р., Київ

Ой, ти, ніченько Купальська,
Запали вогонь кохання,
Знайди папороті квітку,
Даруй щастя всім довіку.

Хай дівчатонька ворожать -
На русалок трішки схожі.
Щоб спіймав віночок милий,
За яким серденько мліє.

Очі світять, наче зорі,
Бо єдна Купало долі.
Всіх скупає у коханні
Дивна ніченька Купальська.

2004 р.

Горобина ніч минула
І безсоння відійшло, –
Перед досвітом заснуле,
Снами тішиться село.
Лиш мені чомусь не спиться
На світанні з усіма,
Хоч вже й духу громовиці
Поміж хмарами нема.
Потираю сонні очка
І дивлюся залюбки
На довгенькі огірочки
Та округлі кабачки.
Позираю на цвітуче
Картоплиння вдовж садка,
І нечувано живучий
Хрін кущистий по кутках.
Абрикоси, груші, вишні,
Полуниці і шпинат, –
Виганяються так пишно,
Що вже й тари недохват.
Листя моркви, стебла кропу,
Ніби скупані в росі, –
Наче в склі калейдоскопа
Відображення усі.
07.07.22

Ступає Цар Господь убогою землею,
скаравши всіх і всяк за первородний гріх…
Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!

Регоче Сам Творець над власними думками!
І Хто ще є над Ним? Бо звідки ж доля ця?.,
…що повсякчас Кінець за стількома віками!!!,
…та раптом Світло – "блим"!!!!! І вже Кінець Кінця!!!!!!!!

Не пам’ятай – забудь, не пнись, моя дитинко.
Ти грішна все одно, і рівно всюди гріх.
Є завжди тільки путь. Догортуй цю сторінку –
та смійся злу вві зло! І плач за Божий сміх!

Неділя 3 липня 2016 р., Богдани́

Переселю свій тенор у сопрано…
Від цього ж не закінчиться життя?
Приходить ніч, а слідом свіжий ранок
І кожен з нас вгрузяє в забуття…

Це якщо я, чи ви… чи зовсім інші…
Каприз на те й існує, що каприз…
Проціджуються вистраждані вірші
А тенор то невІдомо хто згриз…

Затісно вже у світі алфавіту
Сопрано би згодилось… Запряжу
Шукайте той візочок за край світом
Ось тільки щоб оділи паранджу…
05.06.2022.

Позолочений сонечком обрій
Розчиняється в сутінках синіх, –
Підкотилось під серце недобре
Щось таке невідоме донині.
Вечоріє небачено швидко
І минає в могильній мовчанці, –
Заяложена мухами шибка
Не вилискує весело глянцем.
Кулаком підборіддя підперши,
За столом задрімаю невдовзі,
Адже стало надій трохи менше
І не хочеться мріяти зовсім…
06.07.22

Тримаюсь, не чіпай… А ти забудь. До себе:
Та боронь Боже, край… та скільки того неба
А хто-небудь зітре? Cлова вам не розсада
Не голосом арен… ой не сміши досада
Встарілий стиль, хіба, шматочками осилим
Іржа, забув? труба… усе своє під килим…
Таке життя, воно… і дихає вчорашнє
Поезія - кіно… хоч інколи із кашлем…
02.06.2022.

Біло-рожевий яблуневий цвіт
Від диму й попелу зробився сірим-сірим.
Такого варварства не бачив іще світ,
Як чинить путінська орда в нас в Україні.

Анічогісінько святого в них нема
В бандитів-орків, москалів-вояків.
Нищать церкви та школи, все підряд,
Дітей вбивають, їздять по них танки.

Палають ненавистю очі до усіх,
Насамперед до нас, до українців
За те, що краще живемо за них,
За те що не раби, а люди вільні.

Вони і ми - це небо і земля
І їм ніколи нас не зрозуміти.
Вони покірні крвпаки кремля,
Ми ж України та свободи діти.

2022 р.

Миті щастя в яві знов є --
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.

Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
Як нев’януча весна.

І легесеньке сп’яніння
Розлилося навкруги.
Рук розгойдане тремтіння --
Хвилі пристрасті й жаги.

Над гаями — шал нестримний --
Неба і землі злиття.
Солов’ї співають гімни --
Гімни радості життя.

І органять гори сині,
Бог-Поет зіткав покров:
Найвеличніше в людині --
Почуття святе — любов!!!

3 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Затоплює сонячне сяйво
Опівдні навколишній світ, –
Над жовтими нивами жайвір
Здійнявся в співучий політ.
Засліплений світлом, вглядаюсь
В обпечену ніжно блакить, –
Лиш синь невимовно безкрая
На обширах неба лежить.
Немає хмаринок білявих
І клаптику тіні нема, –
На подув чи зліва, чи справа
Очікую також дарма.
Засмагою тішиться літо,
Пилинки стираючи з щік, –
Прив’ялені спекою квіти
Чекають появи дощів.
05.07.22

Не прагну я тебе знайти,
Хотів би просто в даль піти.
В той світ, де я тебе не знав,
Де кожен день в думках не мав.

Кохав чи я тебе? Не знаю.
Я мало що вже відчуваю.
Можливо час допомагає,
А може біль, що не зникає.

Мій світ тоді змінився враз,
А в голові звучить і зараз.
Уся та кількість твоїх фраз,
Які звучали… Ще й не раз.

А може так мені й треба,
Для тебе ж не була потреба,
Сказати правду… Що ж ,гаразд…

15.04.2022