Ранок.
А зрештою, скільки ще ранків,
так мало сумних
і веселих так мало,
так само, як мало молочних сніданків
даєш з кожним днем від народження,
мамо.

Дорослий, багатий, високий, як скеля;
могутній, як сто в купу зігнаних скель!
Це я – твій щоранковий син-пустомеля –
прийшов привітати батьків-пустомель.

17 липня 1995 р., Київ

Не треба, друже, плакатись мені
Про те, що в тебе старості немає, –
А як отим, хто зараз на війні,
Де смерть щомить молодших забирає?
Страждає кожен – бідний і багач,
Коли біда відкриє їхні скрині, –
І світом шириться відчайний плач
Обкраденої лихом України.
Яркі світанки й тихі вечори
Знедавна нам наснитися лиш можуть,
Бо все кругом руйнується й горить,
І в скорбних душах запитання множить.
Навіщо в пеклі нищити малят,
Які лише народженню радіють, –
Докіль безумно скровлена земля
Вмиратиме в жахливій веремії?
Колись катів знешкодить людський гнів
І покарає здруженість безкрая, –
А нині годі плакатись мені
Про те, що є й чого не вистачає…
08.06.22

Палю свічечку недільну -
ткану променем ранковим:
лийся сяйво поміж гілля
за моїм пророчим словом.

Ради ладу - дива ради
голубіти небовиду,
розливатися руладам
по землі - в траву сповиту.

Випульсовувати вені
соком сонця живодайним -
вені серця сокровенній,
руслу крові - хвилі тайній.

Ради цівочки світіння -
нитки мріяння заради
розчинятись чорній піні,
розриватись литим ґратам.

Тіні вугленій - кришитись,
тузі битись дрібно в друзки.
Шитись райдугами літу,
розкрилятись крильми бузька.

Віднаходитись джерелам,
еманаціям монади,
Ради сміху на орелях,
золотих світанків ради.

Де ті свої? А от чужі
були і є... і вже на тільки
обороняти рубежі –
це наш обов'язок навіки.

Стояти за Вітчизну – честь
і слава кожному герою,
хто у нерівному двобої
перемагає люту смерть.

Долаючи усі загрози,
аби очистилась земля,
карає за дитячі сльози
прокляте плем'я москаля.

Усюди знищуємо ката,
ламаємо його ярмо...
онукам передаємо,
аби було їм що згадати, –
уміли бити юду-брата,
то і чужинця поб'ємо.

06.2022

ЕДЕМ

Якщо розчу́лити колосся променеве,
Що щільно пада з рудозла́того зерна́,
Й між них зирну́ти у неви́дке підвисе́нне –
Узрієш див країну – казку, де весна
Чарує вічно. Сяйво там – вишневе,
І краплі рос вже гронами спада
З захмарних лоз як омиття блаженне,
А п’ється – мед з нектаром. Опада
Щоночі в тім краю́ зоріння молочневе.
Крилаті янголи щебечуть піснь й луна
Муза не сурм і струн – благословенне –
Мелодія цвітіння барв. В танку опелена
Обіймами любов усіх. Там сокровенне
Скидає таємничість й споконвічна гра
Сумирності й спокуси творить шаленеве
Кохання світу. В тім саду нема гріха тавра,
Ні сліз і ні жалю́ – чаклунство незбагненне
Пристрасті Бога. Як в раю́ – без зла.
Де пе́рвні – почуття і джерело натхненне,
Де доля й нам би щастям проросла.

Павло Гай-Нижник
7 червня 2022 р.

Болить душа за Україну
Пронесем цей біль через роки,
Ми відновимо руїни,
що поселилися в глибині душі.
Не забудемо ніколи лихо заподіяне ордою,
Принесли нам муку,смерть і горе,
Та ми триматимемось горою
Ворожу силу разом поборем!

07.06.2022

«Та невже ж ти, моя любко,
Недовірлива така,
Що ніяк не хочеш вірить
Словам щирим козака?
Ну, стояв я із другою
Аж до пізньої пори.
Не звірявся їй в любові,
А про друга говорив.
Він сватів наміривсь слати,
А нам скоро в путь рушать.
То ж, гадаю, з жениханням
Доведеться підождать.
От як вернемось живими,
То збереться все село
На бучні наші весілля,
Яких зроду не було.
То ж візьми оцей ось перстень
Як любові заповіт.
Дай, кохана, відеречко,
Щоб коника напоїть».

Поспішаєм, як ніколи,
Бо летить невпинно час, –
Вже дзвіночок зве до школи
Діточок у перший клас.
Вчитись кожному потрібно,
Щоб удачі досягти, –
І себе поводить гідно
На дорозі до мети.
Добре знаєм, що без школи
Не бува багато знань, –
І учитель ясночолий
Все пояснить без вагань.
Від найпершої домівки
Й вересневих розмаїть,
Починаємо мандрівку
У науки дивний світ.
07.06.22

Є вік, в якому можна все:
солодке, кисле і солоне…
Якщо нічого не спасе –
живи поки не охолонув.

Боятись пізно темноти,
коли надворі вечоріє,
а саме час іти «на ти»,
здійснити заповітну мрію!

Красу шукають в глибині,
як із лиця́ води не пити.
Коли душа горить в огні –
черпа́ють воду навіть ситом…

Як бездна вічністю жари́ть –
хай забобони не колишуть.
Цінити варто кожну мить,
уміти чути навіть тишу!

А взагалі то - пом’яніть Його, славетного з Поділля…
І не важливо на дворі чи понеділок, чи неділя
Чи вам мільярд кишеню жме, чи може знов звучать романси...
Чи будні спільні грішних тем, чи святість сповнена експансій…
Ви пом’яніть будь де й коли, і навіть в божу непогоду
Бо він життя віддав… пролив і кров свою й козацьку вроду…
Ви пом’яніть!
05.06.2022...

А ягідки черешні
Зелені були вчора,
А нині ось знайдеш ти
Рожеві та червоні.

Їх сонце цілувало
І слід свій залишило,
Щоб ти і я зірвали
Та смакували сміло.

2020 р.

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
молилася дівка та й
красная,
бо її доля,
бо її доля
рознещасная!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
був побився хлопець у кров
красную
за свою любов,
за свою любов
рознещасную!

Ой, на тум, та й на тум
березі́
сниться сум, сниться сум
бере́зі
на морозі –
при дорозі –
в очі Господові-Бозі
вже калина геть уся
красная,
бо під нею земля,
бо під нею земля
рознещасная!

17, 22 вересня 2005 р., Богдани́

Зловісне свистіння ворожих ракет
Навіює страх руйнування і смерті, –
Бетонної балки сталевий хребет
Учора влучанням був навпіл роздертий.
Потріскані стіни підвалу трясе
Щоночі від вибухів дальніх і ближніх,
А ми неквапливо говорим про все
Жорстоке таке і украй дивовижне.
Втомили й зріднили усіх нас отут
Ненасить і лють, і біда, і тривога, –
І радість маленька, що поруч живуть,
Як люди страждаючи, чотириногі.
Тваринам дісталось не менше, чим нам,
Хоч дружно й відразу пустились навтьоки, –
Синіє на лобі кошачому шрам
І скиглить собака з обсмаленим боком.
Наш Боже, як бачиш ці муки земні
Та чуєш всі стогони, зойки і крики, –
Не дай Україні згоріти в огні
Чи стати створінням чужим і безликим.
06.06.22

Лариса сплетена із протиріч —
То тиха річка, то бурхливе море.
Вона із лірикою віч-на-віч —
Поезія, глибока, неповторна.

Знаходить в небесах такі слова,
Що зігрівають серце незлостиве!
Її тонка мелодія жива,
Немов у спраглі дні жадана злива.

Вона збирає зерна доброти,
Захоплюється і талантом інших.
В її "Світлині" — зоряні світи
Зворушливих пісень і чуйних віршів!

Бажаю щастя, і крилатих мрій,
Будь друзями і Господом зігріта!
Натхнення, радощів душі твоїй,
Благословень на солов'їні літа!

03.06.2022р.

Був Марко - козак із Бару, лиха його доля,
Бо в полон турецький втрапив з Цецорського поля.
Був він кріпкий та здоровий, тож його продали
І до весла на галері в ланцюг закували.
Що йому було робити: з тим веслом вмирати
Чи якимось чином волю й життя рятувати?
Козак вільний, поки дума, що волю здобуде,
Буде способи шукати, боротися буде.
Тож Марко не став картати свою лиху долю,
А став думати, як ліпше вирватись на волю.
Був він парубок моторний та в удачу вірив,
Тож до турків дуже скоро ввійшов у довіру.
Добре знав він польську мову, став турецьку вчити,
Мов показував, що хоче туркам послужити.
За то мав він певну волю на отій галері,
Ходив вільно, не закутий зранку до вечері.
Прислужував в чомусь туркам – приносив-відносив,
Вивчив судно дуже добре від корми до носа.
Та чекав лише моменту, коли воля Божа
Дасть йому якийсь випадок та і допоможе.
Та галера належала тоді Касим-беку,
Що вважався адміралом. У краях далеких
Єгипетських мав він владу, гендлював помалу:
З братом рідним різним крамом вони торгували.
Тої осені узяв він всі галери сво́ї
Та й подався в Чорне море. Над Дніпром-рікою
Турки саме міцну кріпость взялись будувати,
Щоб вона козацтво в море могла не пускати.
Розвантажившись на місці, назад повернули.
По дорозі до Стамбула були завернули.
Там взяли суддю Юсуфа, жону і прислугу,
Пройшли Босфор, далі море і протоку другу.
Дісталися Мітілени на Лесбосі й стали.
Далі йти шторми осінні в морі не давали.
Навантаживши товаром всі чотири судна,
Касим-бек в Олександрію, думав, плисти буде.
Але тільки вийде в море, як буря наскочить
І вертає він у гавань скоріш проти ночі.
Врешті вирішив він марно не ризикувати.
Велів в гавані Широкій трьом галерам стати.
А свою одну найбільшу у Вузькій поставив.
Вирішив, що почекають поки морські справи.
Зійшов Касим-бек на берег трохи відпочити.
Та ж не гоже «адміралу» одному ходити.
Нехай бачить усе місто «велику» людину,
Тож із судна забрав турків ледь не половину.
Як немає капітана – «розслабились» й інші.
Чи ж ми, думають, від нього чимось може гірші.
Отут Марко і подумав: «Коли воля Божа,
То здобути всім свободу він, нарешті зможе»
Та самому важко братись за те трудне діло.
Разом з ним ще двоє вільно по судну ходили.
Тож підкликав він тихенько Степана й Івана
Каже: - Браттям допоможем скинути кайдани!
Переб’ємо усіх турок та й хутко у море.
Може, слідом у погоню кинуться не скоро.
Ті спитались: - А чи треба так ризикувати?
Може, якось те повстання слід підготувати?
Та Марко сказав: - Надіюсь я на пана Бога
Та на сильну свою руку і більше нічого.
Ухопивши три оцупки, що долі лежали,
Роздав хлопцям, щоб якуюсь, хоча б зброю мали.
Кухар, що таке побачив, став на перешкоді
І одразу став оцупок той Марку в пригоді.
Вдарив турка тим оцупком, той і гигнув, клятий.
- Біжіть, - каже, - браття хутко веслярів звільняти.
Сам же на корму подався, де, всі добре знали,
Турки завжди свою зброю сховану тримали.
Та не встиг туди й добігти, як став на дорозі
Потурнак із греків. Шаблю стиска голомозий.
А в Марка немає шабля, то схопив жердину
Із вогню. Ото із нею на ворога й кинувсь.
Що жердина проти шаблі? Та й грек-таки вмілий,
Двічі в голову і спину Маркові поцілив.
Та недарма їв козацьку Марко саламаху,
Устромив жердину греку з усього розмаху.
Тут уже і товариство стало надбігати,
Щоб в руках своїх, нарешті, справжню зброю мати,
А то билися киями, веслами, котлами –
Усім, що лише знайшлося у них під руками.
Озброївши добре бранців, Марко кинувсь далі
На ніс судна, де, як добре усі бранці знали,
Мустафа сидів, що поки був за головного.
Треба було позбавитись, перш за все, від нього.
Той сидів собі спокійно, хоч крики несуться,
Та він дума, що то бранці між собою б’ються,
Що не раз уже бувало. А що там – не видко,
Бо вся палуба накрита полотном великим.
Аж тут бачить, як до нього мчить Марко при зброї.
А у нього при поясі тих шабель аж двоє.
Вихопив, щоб захищатись та Марко підскочив,
Дзизнув його кулачищем добряче між очі,
Устромив йому шаблюку гостру поміж ребра
Та і викинув у море. Турки ж прийшли в себе
Та і линви підрубали, полотно упало
І всю палубу накрило, щоб бранці не мали
Можливості підніматись із трюму нагору.
Але бранці полотно те все згорнули скоро
Та й накинулись на турок. Злі та ще й при зброї,
Не давали турку й шансу вийти живим з бою.
Убивали й викидали чимскоріш у море.
Ні одного не лишилось турка уже скоро…
Окрім бранців, бо між ними і турки сиділи,
Що на каторгу за злочин якийсь посадили.
З тих нікого не чіпали, бо ж свої, неначе…
А тим часом колотнечу з міста хтось побачив.
Стали із гармат стріляти, аби потопити
Та із гавані галеру в море не пустити.
Велів Марко тоді бранцям якорі рубати,
Линви різати, вітрила хутко піднімати.
Під страшенну канонаду вийшли в море гордо.
Касим-бек прибіг, почувши, кинувся у воду,
Бороду став собі рвати, навздогін кричати,
Повернутися у гавань бранців умовляти.
Але бачить він, що бранців ніяк не впросити,
Велів своїм трьом галерам навздогін летіти.
Летить морем та галера, вітрилами грає,
Та й на весла іще бранці дружно налягають.
І наглядачів не треба, щоб їх підганяти,
Бо ж нікому не хочеться в рабство повертати.
А за нею три галери, як коршуни слідом
Летять, щоб не випускати ту галеру з виду.
Цілу ніч отак летіли та все доганяли,
Вже і сонечко високе їх не зупиняло.
Та тут Боженька вступився, вітри налетіли,
Задощило, закрутило, судна завертіло.
Налякались турки бурі, мусили вертати
Аби жертвами з мисливців, тим часом не стати.
Але бранці не злякались, вітрила спустили
Та про Божу допомогу молитви творили.
І почув Бог ті молитви, вітер повертає,
Втікачам у спину прямо дути починає.
Розпогодилося скоро, на острів пристали,
Де харчів та свіжу воду у діжки набрали.
Ще і милостиню дали ченцям православним,
Щоб молились за щасливий кінець їх виправи.
А вже скоро й Італія перед них постала,
Їх галера в Калабрії берега пристала.
Тут уже могли зітхнути всі на повні груди,
Турки тут за ними гнатись вже, мабуть,не будуть.
Ну, а далі до Регії, потім до Мессіни,
А вже далі перед ними і Палермо стіни.
У Палермо зупинились, галеру віддали
Правителю і копійки за неї не взяли,
Хоч він і давав добрі гроші. Та не захотіли,
Далі бачити ту каторгу вже не було сили.
Розкували турок-в’язнів, що були із ними,
Не продали – торгувати такими самими,
Як вони були рабами, честь не дозволяла.
Ще й жону судді Юсуфа продавать не стали,
Відпустили, хай котиться на чотири боки.
А прислугу залишили – жіночки нівроку.
Взяли собі в жони старші із колишніх бранців.
І Марко теж одружився на одній панянці
Катерині, що між інших на галері пли́ла,
Турки у Олександрії продати хотіли.
Раде було товариство та Маркові вдячне,
Бо ж багато хто й надію втратив на удачу
І, коли б Марко не взявся, не підняв би бунту,
То усім їм веслярами і до скону бути.
А так вибороли волю і, до всього того,
Не втратили в колотнечі життя ні одного.
Тож обрали капітаном, на два судна сіли
Та й, спочатку у Неаполь, потім в Рим попли́ли.
Всі дивились, як на диво – на колишніх бранців,
Обіцяли добрі гроші, аби хтось зостався,
Бо ж такі сміливці треба в будь-якій країні,
Та і був зовсім нелегким шлях до України.
Ще й багато кого вдома зовсім не чекали,
Бо ж літа минули з того, як рабами стали.
Та Марко не з того тіста. Зібрав небагато
Тих, хто в рідну Україну прагне повертати.
Крізь чужі краї, крізь гори і широкі ріки,
А таки привів додому загін невеликий.
Уклонився землі рідній і сльозу не стримав,
Він її не проміняв би, навіть, на три Рима.

День як день. Куди не гляну - сірість,
Молодості шмаття поміж вирв...
А мені б туди, де причаїлись
Не жура, а тиша, спокій, мир.

Не приймає вічність. Каже: "Рано.
Пий кровицю ворогів іще".
А мені так хочеться нірвани,
Щоб зі світу хоч на днину щез.

Був колись я, браття, гречкосієм,
А тепер прикутий до меча...
Хочу стерти пам'ять, світлі мрії,
Страх і гнів, образи і печаль.

На могилі друга повно квітів,
Плачуть діти, жінка молода...
Хочу загубитися у світі,
Щоб ніхто й ніколи не згадав.

Заманюють оманливі світи,
де маємо усі відпочивати
колонією.. але рай один –
десь у гаю біля своєї хати.

А ще до того як іде весна
і попереду неминуче літо...
і явиться із юності вона,
якої не було у цьому світі.

І ніби усміхається мені...
і наче їй ні холодно, ні тепло...
Навчаємося жити уві сні
за межами існуючого пекла.

Все зіткане із нитей міражу –
нема війни, печалі і розлуки
і я босоніж по траві біжу,
бо діти доганяють і онуки.

Існуємо в коловороті літ
і є ще мама, і живий ще тато...
ілюзіями ми усі багаті...

нема надій на Божий Заповіт,
та відтіля у цей лукавий світ,
моїй душі не хочеться вертати.

06/22

У Зиимовій Країні Еесті
Сееред Таартуу наа перехрестіи
П’ятогоо роокку, у грудніи,
Маайже у день буудніий,
Стааласяа диивна подіияа.
Яа про такке й не мріияув!

Ну-у, Аннє Веескі!
Ну-у, Тиинніс Мяґґі!
Ну-у, Йаак Йолла!
Чи Канделлааккі!?
Аа туут знеенацка піид переестуккі
Попаувсь піид траанмваай сам Йоллаапуккі!

Аа що ж у мішкуу в Йоллаапуккі?
Аа де ж подарункии? Неемаа подарунків!
Лишее дваа по дваа віискіи –
Й калюужа гоорілки з пердцеем поо-украаїнскіи!
Віин ніис синіий ніис піид яалинку роозпукки!
Яак сооромноо діитяам заа Йоллаапуккі.

П’ятниця, 23 грудня 2005 р., Київ

України любимої риси
Зачаровують душу мою
На пісочку жовтавого мису
І на снитці в густому гаю.
Я вглядаюся з ніжністю сина,
У теперішні трудні часи, –
На озера небачено сині
Та зелені соснові ліси.
Вік живу незбагненно щасливим
Тим, що в плині призначених днів
Я дивуюся щедрості ниви
І багатству розкішних садів.
Одходив перевтомлені ноги,
Але кличуть ізнов залюбки
То закурені пилом дороги,
То уквітчані рясно стежки.
Відчиняю причаєні висі,
Коли мріям свободу даю, –
України любимої риси
Зачаровують душу мою.
05.06.22

1. До героїзму ти ще не доріс…
Навряд чи доберешся самотужки
Можливо в ребра вперлись - чорт і біс
І з розумінням винесли за дужки…

2. І "боронь боже" ти не промовляв
Не кожен би погодився до біса…
А в стаді краще пастися ягням…
А взаперті цінується - завіса…

3. І крапки не поставлено над і…
Загублено ім’я твойого дому
По згоді оживуть (не всі) вожді
На постаменті встрітиш кам’яному…
04.06.2022.

Хто молитись хоче - йде до церкви,
Хто Вкраїну любить - йде у бій.
Там немає раю - тільки пекло,
Кулі б'ють без промаху в лоби.

Стелеться земля воякам пухом,
Піп шепоче миротворчу хрінь...
А у храмі - павуки та мухи
Слухають молитви й тропарі...

Рабська паства ниє, просить миру,
Встати вже не здатна із колін.
Хочеш жити? То бери сокиру
Та іди вбивати москалів.

04.06.2021р.

А з мене сну ніц.
Сну ніц – аж по Лідз,
на вслід – за коханням туманним.
Воно – з блискавиць.
Воно – з громовиць.
Воно, мабуть, стане останнім…

Я, здуру – без літ,
мандрую цей світ
навпомацки, злетно, крізь пі́тьму.
Що зрадило нас
під київський час?..
Але я знайду нашу відьму!..

25 липня 2006 р., Богдани́

Дорогі побратими-віршокрути!
"Халява" скінчилася. Хто не перечислить Володимиру Ляшкевичу хоч сто гривень на утримання сайту - здохне у страшних муках, а його "нетлінні творіння" зникнуть з архіву назавжди.
Годі безкоштовно паразитувати на загривку цієї поважної людини! Пора платити.
Хто цього не зробить протягом доби - загризу, або зґвалтую у вухо.

Ось рахунок Приватбанку.
4731 2196 1687 7076
Всіх злиднів проконтролюю особисто.

З повагою, Олександр

Сонце лоскоче обличчя,
Бризкає іскрами в очі, –
Палахкотить таємничо
І золотіє уроче.
Бачу лиш тільки в пів ока,
Як повсякчас безгомінно
Ллється гарячим потоком
Злива ясного проміння.
Сяєво радо голубить
Плечі, петляючи в’юнко, –
І заціловує губи
Жадібні до поцілунків.
04.06.22

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Коли в душі імла, неначе
вона давно вже не жива,
коли і серденько не плаче
і сил немає на слова,
коли і сон не йде, а втома
збиває з ніг і сум гнітить,
коли язик мертвить судома
і темрява в очах мигтить,
тоді із крилами лебідки
легкий і білий, наче сніг, –
злітає янгол мій нізвідки
і присідає біля ніг.
І, тихо склавши ніжні крила,
він наговорює мені:
«Якщо судьба тебе не вбила,
то й не загинеш на війні».
Мовляв, іще засяють зорі,
спаде утома з хирих пліч.
І буде служба у соборі
у Великодню тиху ніч.
І буде наша Перемога,
хоча й тяжка її ціна.
І буде проповідь розлога.
Лише скінчилася б війна.

03.06 22

Не заздрю тій, що коло тебе
Зігрітись хоче у хуртечу.
Шукає серце поміж ребер,
А там знаходить порожнечу.

Не заздрю тій, що миє посуд
І терпить примхи чоловічі.
За спиною ховає осуд,
А за сльозою темні вічі.

Не заздрю тій, що так лукаво
Зліпила чуйність з порцеляни,
П'є з уст гірких гарячу каву
Удень поспішними ковтками.

І жадібно бере червінці
За поцілунок недопитий.
Я заздрю тій щасливій жінці,
Яку не можеш розлюбити.

03.06.2022р.

Де не жив, усюди – пам’ятаю:
гай, гора за хатою, ручай...
і сьогодні, у чужому краї:
гори, улоговина, Дунай.

Жовті первоцвіти і барвінки
сині, крутояри у вінку
і палітра їхня, і відтінки –
як удома, у моїм кутку.

І своя, і не чужа країна...
дежавю, навіяне у снах,
і душею в Україну лину,
тільки-що... затримує війна.

Тут і дід мій сіяв... у полоні
жито... ще у першу світову,
батько – після другої у зоні
окупації... а я – живу.

Наша біографія багата...
поки не кінчається вона,
не минає і моя весна...
поки можу думкою літати
завітаю у дитячу хату –
бачити минуле із вікна.

06.2022

Криваві ночі і світанки слізні,
І повні жалю безкінечні дні, –
Обвали бомб, як землетруси грізні,
Знедавна стали видимі мені.
Чорніє дім, обпечений металом,
Обагрений світіннями пожеж, –
Сусід сидить налякано в підвалі,
А іншого туди не заженеш.
На згарищах осель гуляють діти
Неговіркі, сердиті і скупі
На усмішки раптові та відкриті,
Мов куль сліди на кожному стовпі.
Осколками обчухрані дерева
Відчутним болем стишено скриплять, –
Стоїть понуро тиша полуднева
І я завмер мовчазно їй під стать.
Стою, мов суд над клятою ордою,
Як незгасимий крик чи Божий гнів, –
І присягаюсь правдою святою
За скоєне карати ворогів…
03.06.22

Розкажи мені, любий,
ти за що вірно любиш?
Усотаю у серце
всі слова запашні.
Хоч у тебе не перша,
ти у мене не другий,
та пливемо до щастя
в мальовничім човні.

Слів у світі багато,
кольорових, крилатих,
як зірок хризантемних,
крейдяних журавлів.
Мій ментолово-ласий,
на губах — присмак м'яти,
матіоловий вечір
від зізнань захмелів.

Плесо — барви фіалки.
Фантастичні русалки,
ген розчісують коси
у лататті ріки.
І кружляють над нами
слів зворушливі зграйки —
білогурки тендітні,
голубі ластівки.

Нас єднає мандрівка,
супокійна лугівка*
облямівкою в лузі
серед кошених трав.
Соловейком щебечеш,
засвітилась криївка,
в курені наодинці,
у любов огортав.

Лугівка* — річка в лузі

02.06.2022р.

Бракує слів… Бракує сну
Втоптали геть мою весну
Як виліз звір з берлоги…

Тривожні сни… телеефір
Не плач матусю і повір
І ми і ти - єдинороги…

Бракує слів та досить сил
І хай домівка - небосхил
Лиш на ланцюг спочатку звіра

А ти, матусю… мамо… мам…
Я не жалкую ні на грам
Понад усе… як у Шекспіра
02.06.2022.

Злий, як дідько хан лютує у Бахчисараї,
Посла ляського до себе в ставку викликає.
У присутності усього ханського Дивану
Йому кліпати прийшлося. Від калги-султана
Довелось почути те, що хана розлютило,
Бо козаки в ханські землі набіг учинили.
Стояв довго посол ляський, потупивши очі,
Бо ж війни Річ Посполита із Кримом не хоче.
Не до того, в Лівонії з Москвою зчепилась.
Там вся сила королівства з москалями билась.
Вимагав хан, аби ляхи розбій припинили
І козацтву в Крим ходити всім заборонили.
А то…далі йшли погрози війну розпочати.
А послу лиш головою прийшлося кивати.
Стояв, наче рак – червоний, гнів його аж душить:
Як посміли королівські накази порушить?!
Звісно, в Польщу не так часто татари вчащали,
Вони більше в Україні земельку топтали.
Хіба з хлопа що убуде? Вже б перетерпіли.
А тепер он скільки йому клопоту зробили.
Обіцявся посол: звісно, король прийме міри,
Хоч словам його не було у хана довіри.
Що ж так хана розлютило? Хто винен у тому,
Що не спалося спокійно і хану самому?
У той час Річ Посполита в Лівонії билась,
І вся сила запорозька там їй би згодилась.
Тож зібрав Самійло Кішка на Січі охочих
Аби вести воювати в землі полуночні.
На Січі у малій силі вольниця козача.
І Григорія за себе наказним призначив.
Молодий іще полковник добре знавсь на справі.
Бо ходив уже в походи і на морі плавав.
Знав, орда ледве прознає, що пішли козаки,
Налетять на Україну її зарізяки.
Тож не став того чекати, зібрав всіх, що має:
- А давайте, - каже, - в гості в орду завітаєм.
Ще татари і не встигли в похід зготуватись,
Як у рідних у аулах прийшлось захищатись.
Пройшлись вогнем козаченьки, багатьох побили,
Тож татари того року в похід й не ходили.
Та подія й розлютила хана до знетями –
Не вдалося в Україні розжитись рабами.
Та Григорій Ізапович на тім не спинився,
Вже за рік морським походом піти спорядився.
Не для того, щоб турецькі міста штурмом брати –
Кораблі перестрівати та бранців звільняти.
Недалеко від Кілії галеру зустріли,
Турків в море поскидали, всіх бранців звільнили.
А побіля Аккермана, як назад вертали,
Ще галеру захопили та суден чимало
Торгівельних. Триста бранців звільнили при тому.
Тож спокійно повертатись можна і додому.
Та в лимані їх ескадра турецька зустріла,
Гасан-паша чималеньку вів супроти силу.
Та не стали козаченьки перед ним тікати,
Узялися кораблі ті ледь не штурмом брати.
Гасан-пашу оточили, ледве-но відбився,
Був раденький, як у морі врешті опинився.
Повернулись козаченьки з славного походу,
Завдали проклятим туркам чималої шкоди.
Якось взимку прийшла вістка тривожна зі сходу,
Що султан Бухар ногайський зібрав цілі орди
Та і рушив аж від Волги в похід в Україну.
Знов чекати в ріднім краї лихої години.
Похопились ляхи, звісно від новини тої,
Але що їм Україна? Ближчі краї сво́ї.
Хто ж зупинить ту навалу? Хто на шляху стане?
Бо ж орда, як розійдеться, й Києва дістане.
Вийшли знову козаченьки на бій на кривавий,
Рідні землі боронити та шукати слави.
Знов Ізапович на Січі зібрав усі сили,
Щоб орду на Україну вони не пустили.
А орда уже здолала й Дніпро міцним льодом
Та й до Корсуня прямує нестримним походом.
Не став гетьман за стінами від орди ховатись,
Зустрів її понад Россю. Тій куди діватись?
Довелося з козаками ставати до бою.
Думали вмить роздушити козаків ордою.
Стріли мужньо козаченьки ординську навалу.
Так зустріли, що покотом ординці лягали.
Устелили усе поле своїм мертвим тілом.
Схаменулись, дременули, бо жити хотіли.
Провели їх козаченьки до Дніпра самого
І ногайцями встеляли до ріки дорогу.
Ледве з залишками війська Бухар утік звідти
Та зарікся в Україну більше не ходити.
Ще не встигли козаченьки від бою спочити,
Коли нові лихі вісті встигли долетіти.
Знову кримці піднялися, у похід зібрались,
То розвідники із Криму від своїх дізнались.
Ждуть, як вкриють броди льодом лютневі морози,
Щоби ніг не замочити було голомозим.
Старший ханський син, відомо, орду ту збирає,
Адже трон він після батька посідати має.
Тож потрібно ще здобути у поході слави…
Їх зустріли козаченьки біля переправи.
Розколошкали орду ту, аж пір’я летіло,
Орда ще до України дістатись не вспіла.
Розігнали її степом. Хто живий зостався,
Знов не солоно сьорба́вши, в улус повертався.
А на весну Ізапович знов похід готує,
І охочих набирає, і «чайки» будує.
Рішив гетьман, що пора вже на Варну сходити,
Аби туркам в місті тому легко не сидіти.
Вийшли «чайки» в синє море, біліють вітрила
І несе їх, наче птахів, нестримная сила.
Знов галер десяток стріли біля Аккерману.
Ті не думали, що скоро ще до бою стануть.
А козаки налетіли та турок побили
Та й собі оті галери пусті захопили.
До Кілії повернули, де їх не чекали,
Наче коршуни зненацька на фортецю впали.
Поки турки лаштувались ставати до бою,
Козаки уже на стінах Кілії самої.
Опирались турки, звісно, люто опирались,
Аж нікого з гарнізону поки не зосталось.
Як побили усіх турок, флотом зайнялися.
Лаштувати всі галери до бою взялися.
Вправних козаків зібрали, на них посадили,
Ще і вимпели турецькі назад почепили.
З того часу, як Нечаю вдалось Варну взяти,
Змогли турки високії мури збудувати
І вважали – неприступна тепер ця фортеця.
Все ж Ізапович ту Варну узяти береться.
Вранці-рано з мурів Варни флот турецький вздріли,
Допомозі тій нежданій дуже пораділи.
Увійшли галери в гавань, ніхто не стріляє.
Раптом флот цей на турецькі судна нападає,
Що у гавані стояли. Зчепились бортами,
Лізуть на них козаченьки морськими чортами.
А з фортеці все то бачать, але не стріляють,
Бо де свої, де чужі там – вже не розрізняють.
Позбігалися на мури з фортеці всієї,
Захопилися у страху битвою тією.
А тим часом усі «чайки» по річці піднялись
І у озері за містом у тилу зібрались.
Поки турки на галери очі витріщали,
Козаки з тих «чайок» мури швидко «осідлали».
Увірвалися у місто із другого боку.
Звідки турки й не чекали. Отож вони поки
Розібралися та опір чинити зібрались,
Козаки уже у місті шаблями рубались.
Тут, галери захопивши, козаки і з моря,
Стали дертися на стіни. Й захопили скоро.
Оточені з усіх боків, турки не здавались,
Де-не-де іще боролись, люто захищались,
Адже знали , що пощади не буде нікому.
Тож під шаблями лягали один по одному.
Як погинули всі турки, що в місті сиділи,
Козаки всіх їхніх бранців нещасних звільнили.
А було їх там чимало з Польщі, України,
Угорщини, ще багато з якої країни.
Одні стали укріплення турецькі ламати,
Інші скарби приховані взялися шукати.
А багато турки всього в місті наховали,
Так що з Варни козаченьки чималенько мали.
Як закінчили всі справи, все перетрусили
І нічого із укріплень цілим не лишили.
Посадивши невільників усіх на галери.
Полишили вони Варну, як після холери.
Щоб і далі над Високим знущатись Порогом,
На галерах майоріли гетьманські корогви.
Пройшли мимо Аккерману, Очаків минули.
Турки з мурів ледве шиї собі не звернули.
А, коли уже в лимані при березі стали,
Всі гармати на галерах хутко познімали.
На очах у турок судна турецькі спалили,
Щоб вони вже бузувірам клятим не служили.
А невольників на «чайки» усіх розібрали
Та із гетьманом до Січі вертатися стали.
Був між тими козаками у поході тому
Й Сагайдачний. Став він гетьман вже роки по тому,
А тоді лише полковник, досвід набирався,
До великої до слави тільки піднімався.

Посилиться вітер
Змужніють і діти
А випхнутись звідти
Це треба ще вміти…

Роялі… гітари…
І пошуки пари
І радощі марень
З перегуком хмари

А ритми і рими
І відстань між ними
Дорослі - малими…
І дивне гониме

А вітер… о вітер
Обов’язок - міти
До краю успіти
Бо ми лише віти…
02.06.2022.

ІЗнаю, що Дунай не перескочу
як по соломині черевик
і ніхто не тягне за язик
насмішити бульку... і не хочу
скімлити, що голову морочу,
нібито до спокою не звик.

ІІЩе тече у пам'яті Славута,
напуває і годує Крим...
а вода червона... каламутна...
та сумую іноді за тим,
що хвилює як солодкий дим
батьківщини... це моя покута.

Бо не буде спокою ніде,
ані покаяння, ані тризни,
поки перемога не зійде
апогеєм нео-катаклізму
і енуклеація рашизму
блискавкою кари упаде:

за Азов, за Бучу, Маріуполь,
за мільйони біженців...
за трупи
у своїй опаленій землі...
за нечувані жорстокі муки,
за непередбачені розлуки,
за усі печалі і жалі.

ІІІМоже, й не чекає Пенелопа
свого Одіссея... до потопу...
а весною дні – як ті роки-
повені широкої ріки...
.............................
а війною – мовою Езопа, –
мало є надій на філантропа.
Та живучі ми усе-таки.

06.2022

Нескладно стати часом
знаменитістю,
складніш не стати з часом
знаменицістю.

2022

…а нам ще много жита треба вижати…
…а нам ще в цьому пеклі треба вижити…
Перемолоть сто пу̀дів, сто – ізжить.
…А нам… а нам… перемагать і жить.

А нам стрічать лелечок з лелечатами.
А нам ще забавлятись з онучатами:
Дівчаток пестить, хлопчиків мужнить…
А нам…а нам… перемагать і жить.

А нам ще мальви під вікном леліяти,
А нам ще дим од згарищ перевіяти,
Допоки Часу річечка біжить…
А нам.. а нам… перемагать і жить.

А нам іще любити небо з хмарами
І поминати рідних над Стожарами,
А кості вражі в порох спорошить –
А нам… а нам… перемагать і жить.

А нам ще зводить мир над Україною,
Могучою спільнотою-родиною
Плекати мови калино́ву віть –
А нам… а нам… ПЕРЕМАГАТЬ І ЖИТЬ!

2 червня, імпровізація.

Вузесенька стежечка
Бігла між хлібів,
Блакитна мережечка
Гойдалась з боків.
Це волошка-квітонька -
Погляд оченят.В хлібах перепілонька
Сховала пташат.

Ромашок білесеньких
Бантики малі
У пшеничні вплелися
Тугі колоски.
Чуємо мелодію
Казкову таку,
Грають її дзвоники
Кольору бузку.

Вогнями спалахують
Маки у житах
І сльозою скапує
Із трави роса.
Диво-вишиванками
Літо прикраша.
Серденьку так радісно
Й тішиться душа.

2018 р.

Таке оголене плече,
кістляво-прозоре скло,
або обрубане крило,
воно вам тече
і пече.

А що мій дотик додавав!
я ледь не порізав рук:
ви викришталюєте звук,
щоб інший кришталь
годував.

30 травня 1993 р., Київ

Знаннями багата скарбниця
Приваблює душі дітей, –
Тож прагне відразу учиться
Малеча ввійшовши в ліцей.
Уважні й допитливі швидко
Вивчають науки ази,
Бо з першого класу їм, видко,
Потрібні найвищі призи.
Повинні усі пам’ятати,
Приходячи в класи щорік, –
Ліцей – друга батьківська хата
І братське єднання навік.
Старанно оформлені класи
Приваблюють зір звіддалі, –
Тут дякують учні відразу,
Що мають таких вчителів.
За те, що мудріли й зростали
І маємо масу ідей, –
Спасибі промовим загалом
Тобі, незабутній ліцей.
02.06.22

Злетіли пусткою в житті
Шукали прихисту…
А під хрестом і на хресті -
Відлуння звивисту…

- Забудь усіх, - кричала смерть
І переконливо
Із неба в сни стелила твердь
У слід замовлено…

Зібравши сто своїх зусиль
Узором килима
Квітина видавила квиль -
І Бог помилував...
01.06.2022.

***
Ми виграємо цю війну,
та не надіймось, ради Бога,
що буде легка перемога...
усьому знаємо ціну,
але відомо, ради чого.

***
Ми звикли жити жартома,
та ситуація невтішна.
Діагноз: горе від ума,
найкраще там, де нас нема,
а де ми є, то там найгірше.

***
Європа візи не дає
чужому у свої палати,
не поміняти те, що є –
убоге наше житіє
на вільне, сите і багате.

***
Доцільно мати не один
супроти ворога детектор,
та напрямку одного вектор –
до автомата – магазин
і артилерії коректор.

***
Гундяй на раші – лжемесія,
та уявляє ще себе
у рясі УПеЦе росії
як філіалу ефесбе.

***
Паяц уроду береже лице
відомо де, коли і ради чого
у нього ще не кинули яйце...
та Україна ще до перемоги
одноосібно вже не проти того,
щоб одностайно виконати це.

Резюме
Дитя війни не вибачить вину
народу мого
іноді тупого,
що обирав на виборах війну.
.................................................
Як мало того, що іде по лезу
не ради миру, а проти війни
і як багато палиць у колеса
готуються поставити чини.

06/22

На орелі гойдається вітер.
Звуки дзьобають у висок.
Ми з тобою давно не діти.
Ми живі персонажі казок.

Є ще віра в щасливу розв’язку.
Може, й вдасться розбігтися нам.
Почуття нас загнали в казку
і тримають на прив’язі там.

Ми тверезі, дорослі люди,
не поділимо пасочки́,
на орелі гойдатися будем
і кривлятися, мов дурачки.

Це хронічним стає й ритуальним.
Але зветься любов’ю це.
Серце рветься вулканом стобальним
і лякає ймовірним кінцем.

5 березня 1995 р., Київ

Посіяла співаночку,
А виросла пісня,
Звучить вона ще зраночку
Та у вечір пізній.

День погожий теж піснями
Забринів, мов бджілка.
Понесла їх над полями
І зоряна нічка.

Тугу й радість виливають
Нею завжди, звісно.
Пісня поруч йде із нами
Гарна українська.

2021 р.

Яке життя, коли бої,
Якщо іде війна безкрая?
Ми душі втомлені свої
Лише надіями зціляєм.
На хліб підскочила ціна,
За працю зменшилася плата, –
Чим довше тягнеться війна,
Тим важче збитки рахувати.
Сердець тривожний перестук
Щодня відлунює по краю, –
Крім горя, розпачу і мук
Нічого іншого не маєм.
Пора ординської чуми
Жорстока, болісна і строга, –
Та все стерпіти згодні ми,
Заради свята перемоги.
01.06.22

+++
Отче небесний
будь мені Хресний,
дай розум скреслий
користь принести.
Часом, добою
стану до бою –
праведне скою,
вірю до болю,
разом з Тобою.
+++
29.05.2022р.
С-IV

* розумний православний українець, глибоковіруючий в Отця і Сина і Святого Духа під покровом Марії, Божої Матері. Ось чому були і є такі чоловічі монастирі як Межигірський під Києвом.

Козак-характерник Чорнобай здатен на дванадцяти мовах сердито розмовляти-баяти, як скаже – так і є, де Слово – зброя, отримане від Отця небесного.

Батько й мати мной гордяться,
я ж бо должен тільки їм.
А які прекрасні тексти
я говорю ртом своїм!

Ви пойміть, що не начасі
бриться хлопцю на війні,
бо потужна мужня дружба...
Здогадались, чи ще ні?

Отже, паніки не треба,
потерпіть, як мужики!
Українці, я ваш вирок!
Всім пора на шашлички...

Залиште все таким, як нині є
Навколо нас привабливим і гарним, –
Горить яскраво сонце нічиє
І сліпить очі змалечку безкарно.
Вам трави не заплетені як слід
Чи забагато стало первоцвіту?
Луги завжди красивий мають вид
І вміють загадково шепотіти.
Завжди не так вам крякають жаби
І цвіркуни виспівують на луках,
А я радію щиро щодоби,
Що маю змогу слухати всі звуки.
А я люблю усе таким, як є
Навколо нас не знищеним байдуже, –
Горить яскраво сонце нічиє,
А проти нього щастя очі мружить...
31.05.22

Загадані усі путі мої
не у воєнне пекло, а до раю
і поки індульґенцію чекаю,
мені дарують соло солов'ї,
неначе в Україні біля гаю.

Притулок маю – небо і балкон.
Оце і заслуговую – без міри...
Уже не подолаю рубикон,
бо є такий неписаний закон, –
чужій журі ніде немає віри.

Зате до мене заглядає клен...
повіє вітер і, буває, чути,
як із якихось тисячі імен
лише одне нашіптує катрен...
і те, що не було, та має бути.

Ото ж радій, журо моя, радій,
що ранками закінчуються ночі
і що світанки отакі співочі...
неначе сподівання без надій
витьохкує у темені подій
моє майбутнє у часи урочі.

05.2022

Візьму відгул… Втомило землекопа
Ковтну усе це… Сонця надіп’ю
І хай вже нас та вибачить європа
Я щойно схоронив кажись сім’ю…

Ой зацвіло в садочку цього року…
На гиллі кольори усіх світів
Ну як тут не згадати знов європу
Не всі вони там з вигляду святі…

Візьму відгул, допоки ще світає…
Травневі дні закінчаться ось - ось
Аж інколи не хочеться до раю
Від того дня коли все почалось…
30.05.2022.

Посходили співаночки рясно, мов суниці.
Посходились легіники, гей, на косовицю.
Косять так, як ще ніколи доти не косили.
Уже сонце припікає, а ще стільки сили
Позостало в руках дужих, руках молодечих,
Що готові трудитися під сам темен вечір.
Посходили співаночки та й всіма грибами.
Посходились дівчаточка, гей, та із козубами.
Прогортають мох-травицю і що ж бо за диво:
Страшно навіть крок ступити – грибів ціла злива.
То ж якого іще щастя мені побажати,
Як співаночки, гей, та мої радують Карпати.