Мине зима. Водойми скреснуть.
Нахлинуть запахи садів.
Давайте думати про весни
І про світанки молоді.
Вони, блакитні чи прозорі,
Або сріблясті, ніби ртуть, –
У снах спалахують, як зорі,
Спокійно спати не дають.
Скрипить мороз. Хуртеча свище.
Надворі десь блукають сни.
Щоніч вчувається все ближче
Стрімке наближення весни.
20.01.22

ІМало що лишає у людей
по собі неопалиму пам’ять
і тому, напевне, де-не-де
та деінде ще її поганять
носії вмираючих ідей.

ІІМало на Московії наїдку...
їй усе готове подавай –
і меди, і білий коровай,
і чужу наложницю-сусідку.

А на сцену – козачків її,
із якими укладе угоду,
і тоді у неї холуї
фігурують слугами народу.

Так ото й чіпляються до нас
воші у кожусі і холопи,
щоб і ми у цей кипучий час
плавали як мухи у окропі.

Ну, аякже... ми народ один –
вівці і душителі свободи,
де у кожній ніші сучий син
тиражує бісову породу.

В кондуїт записані усі –
яничари, клоуни, манкурти...

та ніякій челяді не бути
і не бути гетьманом слузі!

Козаки не коряться ясі!
Україна пам'ятає Крути!

ІІІУкраїна пам'ятає Крути...
а за сотні років божевіль
теж «ніщо... й ніхто ще не забутий»,

і Мазепа, і Богун і Хміль...
і напевне, що козак Василь
ще «пропавшу грамоту» шукає...

Угорі освоїлася міль,
а для біса не існує краю,
де його імперії немає.

Забувають тільки москалі,
як світили голими задами,
биті кримчаками й козаками.

Про́клята орда на цій землі
за її історію в імлі,
писану огидними ділами...
..............................................
поміж серіалами й піснями
дивимося з літа до весни
в очі провокатора війни...
все, що популярне у народі
лізе як на голову штани,
бо координуються на сході
дії криво... різької шпани...
............................................
Ой, які ми, куме, нині в моді!

01/22

Часами й вовк буває ситим.
Саме такому довелось зустріти
Вівцю, що, мертва начебто, лежала
І виду на життя не подавала.
Схилився вовк, шепоче їй на вухо:
«Не бійсь мене, та краще-но послухай:
Як тричі скажеш правду про вовків менi,
Зможеш лежати й далі в бур’яні».
«Ну якщо так,- вівця йому в одвіт,-
То краще б не являвсь твій рід на світ.
А як являєтесь, то як один – беззубі.
А щонайкраще – йдіть усі на згубу!»
«За що ж нам присуд отакий, овечко?»-
Питає вовк наразі гречно.
«Ми вас обходимо десятою дорогою,-
А нам cпокійно жить од вас немає змоги...»
Р.S.
Якби й поміж людьми отак-от повелося:
Як можновладець правду знать захоче,
То хай вона не тільки коле йому очі,
А й зробить так, аби на краще йшлося
Часами й вовк буває ситим.
Саме такому довелось зустріти
Вівцю, що, мертва начебто, лежала
І виду на життя не подавала.
Схилився вовк, шепоче їй на вухо:
«Не бійсь мене, та краще-но послухай:
Як тричі скажеш правду про вовків менi,
Зможеш лежати й далі в бур’яні».
«Ну якщо так,- вівця йому в одвіт,-
То краще б не являвсь твій рід на світ.
А як являєтесь, то як один – беззубі.
А щонайкраще – йдіть усі на згубу!»
«За що ж нам присуд отакий, овечко?»-
Питає вовк наразі гречно.
«Ми вас обходимо десятою дорогою,-
А нам cпокійно жить од вас немає змоги...»

Р.S.
Якби й поміж людьми отак-от повелося:
Як можновладець правду знать захоче,
То хай вона не тільки коле йому очі,
А й зробить так, аби на краще йшлося

Онде дім, який Джеків розніс фугас.
Онде мур, де зіжмаканий ціпне бакс,
ані Гансу ні шансу: однак хана.
Це – Іваном викладена стіна.

Це стіна, до якої доклавсь Іван.
Діловито, як доказ уподобань
будівничих, сіріє її бетон:
немаркий і пасткам у тон.

Це стіна, де: а) млоїть вас; б) ляка
дріт(напругою з’їженіш їжака!),
а на штопці бабусиній узнаки
струмом випалені дірки.

За стіною тріпоче місцевий стяг.
Надиха вільних мулярів до звитяг
жовто-маково-чорних піткань цвіток –
ревні Циркуль і Молоток.

Чатові її зірко, як птиці з гнізд,
озирають в біноклі: Захід і Схід
видно, як на долоні, та не впада
їм у вічі ані жида.

Визначаються біля стіни місця
ідеалам і опціям гаманця,
чи по Марксу – підмін у меню ціна,
і її вимага стіна.

Підійди до стіни, як нема іти
куди инде і никнуть твої світи,
а тумани-омани і майбуття
упослідять, і сенс життя.

Підійди до цієї, миру-війни
b-версії в стадії кам’яній:
зі бетону відлита її скрижаль –
ані тріщин, ні задзеркаль.

Тут удень вередує нудьга. Вночі
докучають прожектори, хоч кричи.
А вві сні, переверзіям в унісон,
крик діймає: і це не сон.

Сни сирі неї окіл: не водяні
барви малев – кривавить і уві сні
той блокнот, де нотоване олівцем
заперечується свинцем.

Тільки час, що мете по собі сліди,
за злочинний переступ туди-сюди
уникає покар її прохача:
куля в маятник не влуча.

І стіна ціпенітиме до відлунь,
заки люд, у поробі, мов на тіпун,
і тісніш, як десертні ложки, зляга,
і самітно їсть пирога.

Підійди сюди, ікла її огледь:
годі римській до неї, і – нітелень
за китайської кутні, гнилі суціль
для сусідського м’яса-гриль.

На пісенні рулади і птах мастак.
А оман і облуд опостінь тим пак
в світі доста на пелени для зіниць:
тож іди до стіни – дивись.


--------------

На зміну забарвленням сивим,
З’явились вгорі голубі, –
Неначе в дитинстві, щасливим
Сьогодні здаюся собі.
Нарешті урвались хуртечі,
Лишивши згромаджений сніг, –
Немов би в часи молодечі,
Не чую прискорених ніг.
Сміюся, біжу, доганяю
Сердитого вітру потік,
І радості хвиля безкрая
Старанно подовжує вік.
Спиняюся, бігом зігрітий,
Зробивши нараз відкриття, –
І в серці моєму, і в світі
Міцніє й ясніє життя.
19.01.22

1
сонечко – млинець рум’яний
сяє в очі вранці-рано
і пече-пече у плѐчі
розкуйовдженій малечі:
«той сьогодні з’їсть мене
хто мене наздожене…
той отримає млинця
хто шанує гребінця…
хто зачерпує водичку
і чистенько миє личко…
хто помолиться за світ –
той додасть матусі літ…»

2
мамо… мамо…
дивлюсь із високих вікон…
Час і тут обманює…
він – не лікар…
бачу вродливу тебе… щасливу…
кожної осені твою сливу
ту – угорку – твою кохану
зустрічаю як з неба манну
і дарую всім перехожим
сливи… сам ковтнути не можу…
сад твій, мамо моя антична,
все шумить і вирує звично…
ти під пальцями перетерла
кожну грудку землі… як перла
винограду твого намисто
цього літа немов навмисно
світить так щоб тобі припасти
до душі… ми усі фантасти
хто живе любов’ю твоєю…
не знесе її течією
Час – покірно складає силу…
бо його ти тако̀ж – любила…

Як той паук, що простір в’яже…
Як той, ну словом, резонанс…
Як той димар, що повен сажі…
Як безіменний в простір пас…
Оскільки я ще на папері,
Якоїсь ночі олівцем
Ти, на дзвінок, одкриєш двері
І ми озвучимо все це…
19.01.2022.

Що у житті тобі не додала?
Перцю, чи солі, медової ласки?
Чорною відьмою я не була,
не одягала зрадливої маски.

Вміла знімати мігрень з голови,
доторком пальців рубці лікувати.
Стерви вам вішають роги, а ви
равликом лижете стоптані п'яти.

Пізно встромляти у серце голки,
ницо плювати у душу в розмові.
Крихти канючити, як жебраки,
у крематорії страти любові.

Кліть золота поржавіла, лечу
крила розправивши в сині простори.
Вільна... туди, де шовкову парчу
стелить планида на Божі престоли.

Міцно тримав, наче небо Атлант,
і називав, — ти, моя кришталева!
Думала справжній знайшла діамант,
а з'ясувалось — підробка дешева.

12.01.2022р

Soylarsız ev - mezar,
soylarlı ev - bazar.

2022

Не відмовляйтеся від стресу!!!
Без нього як? Ніяк, авжеш
Життя безлике без ексцесу
Як і без смерті, без пожеж…
Як і без кулі, без кинжала
Як без любові, сну і мрій
Людині завжди чогось мало
Згадайте будне: «сам не свій»
…А ще без зради, підлих змовок
«А що як я?» «А що як ми?»
Не все залежить від підковок -
Піклуйтесь краще чобітьми…
18.01.2022.

Мені, буває, заважає спати
якась нечиста сила...
то ядерні на таці крокодили,
то у мундирі дуло із гармати –
епоха миру і її етапи:
комуни і ґулаґи,
тюряги і кацапи,
розбійницькі ватаги,
ешелони,
набиті трупами товарняки-вагони,
погони ката, загребущі лапи...
О, пам'яте! А що, як сни «у руку»?
А що, як знову ті пекельні муки?
А ми ще не загоїли стигмати –
у цьому світі перші і останні
розкидані по світу могікани,
приречені до смерті виживати.

« Сон розуму породжує...» геєну.
Чудовиська імперії живі
і досі ще гадають на крові
як поділити мапу повоєнну.
Вони і досі сяють у зеніті
дурної слави, діють сили темні,
дияволові радники таємні
і їхні тіні... в пеклі б їм горіти...
....................................................
Стирають пам'ять окупанти світу.

01.2022

Закружляли, закружляли
Вже сніжиночки в танку,
Зимоньки ми дочекались,
Пору ж любимо таку.

На ялинці шапка біла,
З-під зелених вона вій
Дивиться на світ несміло,
Все подобається їй.

А сосна - її сестричка
Теж у білім кожушку.
Їх мороз щипа за щічки
Й пісеньку співа дзвінку.

А старезний дуб могутній
Мудре щось розповіда,
Слухають його присутні
І птахи. і звірина.

А сніжок все пада й пада,
З вітром бавиться собі.
Всі зимі. звичайно раді
І нема місця журбі.

2022 р.

Недовіра, бридливість, опаска
Не лишає консьєржа з тих пір,
Коли вслід за сусідською хаскі
Я вівчарку виводжу на двір.
Невідомо чому він лякається
І сторониться нас без кінця,
Адже має горіхову палицю
І в кишеню поклав камінця.
То, невиспаний завжди, нахмуриться,
То, замислений зрідка, зітхне,
Коли хаскі вертається з вулиці,
А вівчарка спиняє мене.
І подалі від входу відштовхує,
Притуляючись щільно до ніг,
Мов здається їй мукою довгою
Повз консьєржа незмінний пробіг.
Я з вахтером отим вже балакав
І просив пояснить хоч би як, –
Чом лякливо обходять собаки
Тих людей, що не люблять собак.
Він стоїть і сопе знепокоєно,
Вимовляючи ввічливо: Ні…
Перед мною махаючи зброєю,
Убачаючи звіра в мені.
18.01.22

що хотів ти мені сказати, о, мій місячний, Едельвейсе,
що не перша я, що не друга, не десята й для тебе дитинна.
вже спокійна така сьогодні. поряд пес мій, що зветься Лессі.
вже стоптала чотири стежини й босі ноги в крові протестів
і мене зачекалася річка, бо я стала вже рибка з калини.

то забава до сліз чоловіча — ті вудилища з гачками для щастя,
ти прийдеш, там де сойка плаче, на чоло бережищів вусатих,
зашумиш полиновим вітром і на мене злаштуєш снасті.
будеш вірша свого писати, годувати тим віршем станеш і промовиш:
— для тебе Насте!
золоту косу волосінь залоскоче та й зруйнується моя хатка.

ти хотів, щоб торкнулася вірша, що груди звузив безжально.
ти хотів, щоб мені заболіла та провина з пелюсток троянди.
щоб плоди у садку моїм мерли, щоб сніги залітали до спальні,
щоби тріскались сосни в дзеркалах і пісні не співались кохальні,
щоб не снилися сни безсмертні про смутну любов безпорадну.

та, хіба ж, Едельвейсе, не знаєш, що у світі брехнею правлять
та цінують поетів по смерті, коли зломлено віть останню!
стали вірші мені ті у скронях, наче зрубані голови втяті у палі,
бо мережиться морок звіром лиш від думки — не вдихнути мигдалю,
що ростив ти в книжках магічних у мерехтінні свічі з сандалу.

все життя твоє обернули, мов на вкрадене мли попелище
ті римовані стрічки слова, та гітара, що змовкнуть не зможе!
я тебе не гукала зовсім, а сонних сов вирощувала на горищах.
я хотіла злетіти в небо! та я мріяла бути небом! вище, вище, все, вище й вище...
Боже, як же ризикнула жити, там, де не зійдуть рахманні рожі?

ну пішли вже зі мною, Лессі, пес мій вірний, що злиже тугу.
що ж хотів ти мені сказати, о, мій місячний Едельвейсе,
що не перша я, що не друга?
та визнання мені й не треба,
хіба, білу ромашку з неба
хай не перша і хай не друга...

Вже світанок у висі чарівній воскрес,
Усміхнулося сонце ласкаво.
П’ю любов осяйну, як дарунок небес,
Як солодке ранкове какао.

Чи це Божа, погляньте, із хмари рука -
Піднялася вгорі величаво?
Шоколадно-молочна цілунків ріка
Потекла, наче денне какао.

Танцівниця індуська — вечірня зоря -
Підморгнула спокусно, лукаво.
Переплавились любощів теплі моря
У вечірнє медове какао.

Я тону у кохання вершковій імлі,
Не кажу тобі, серденько, “Чао!”
Перед сном насолоджувались королі
Як обіймами щастя, какао.

Чи не можна, о небо, зробити хіба --
В шоколаді хай буде все - “Вау!”
І для людства усього настане доба
Раювання, як свято какао?!

16 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Течія, що оминає броди,
понесе і нас у тихі води,
де усіх очікує Харон
і цікавий, дуже довгий сон...
і не буде іншої нагоди
дочекатись тої нагороди
за роки життя у боротьбі
із собою... тоне у журбі
човен долі і стає ясніше,
що ніхто не допоможе більше
у кінці як ми самі собі...
маємо на сльози по заслузі,
і гіркаве щастя як нектар,
і неоцінимий Божий дар –
не лукаві і сердечні друзі.

Невідомо, що там, на межі...
за межею лиш вітри у полі
буйні і нікому не чужі
як зимою айстри і тополі –
наші із дитинства міражі.

Але – як воно, отій душі,
що із тіла вирветься на волю?

01/22

Büyrek - carlıdan,
para - barlıdan.

2022

під копѝтами пилю̀га…
я то там… то знову тут…
я не просто волоцюга –
я принаймні Робін Ґуд…
на землі шукати ра̀ю
надаремно… я в раю̀…
я ніщо не забираю –
я все чисто віддаю…
і у лісі я удома…
і у го̀рах… і в морях…
і для мене невідомо
що то значить смерті страх…
у горѝ нема вершини
і немає в моря дна…
у життя нема причини –
лиш любов… любов одна…

Заколисує шлях порожнеча.
Тихне вітер у плетиві віт.
Одягається в сутінки вечір
І помалу затьмарює світ.
Переповнене тишею небо
Заіскрилося краплями зір, –
Тільки сіються букви як-небудь
На привабливо-чистий папір.
Тільки губляться в сутінках рими
І думки не погоджують зміст,
Хоч темніє вже ніч за дверима
І мене опановує млість…
17.01.22

Кімната невелика вся пуста,
У ній я бачу лиш твої уста.
Чи ж бачиш у мені поета?
У тобі світ свій бачу я, - дала отвіт вона, - в мені горить твоя свіча,
твій запах смутку і печаль - моя енергія, на жаль …

вона невпевнено стоїть,
кусає губи, вся тремтить,
відводить очі, що блистять
містичним сяйвом зоряних приправ.
і диким водоспадом, їй волосся на плечі спадало, ховаючи вушка, немов одіяло.
Багряна спідниця,
Під нею колготи,
За свою красу вона могла вимагати всі льготи.
Її хмара думок, вкритих насипом білих квіток, - чистіша за правду,
що брудну, її в воду вкидають,
щоби та працювала гарантом.

Я беру її руку в свою,
і від холоду мерзну, неначе вогню.
Її доторки свіжі, її пальці миліші
за всю землю й природу … горю …

Не торкайся мене! лиш як попіл мине,
то поглянь, подивися - я не той,
Ти другому явися! Не брудни своє серце,
не царапай об мої ножі -
мої рани ще свіжі, не заляпай же кров'ю свої, непорочно пристойні,
непристойно цнотливі, вогні.

Я бездонна туга,
я моя преспектива,
я - розв'язанням є власних контроверсійних задач,
Я - проблема, власна проблема своя …

Чомусь не любить ніхто Росію,
Росію бісить та нелюбов,
Вона шаліє, вона воліє
Уже назавтра пролити кров.

Хоч море крові по всьому світу,
Аби вклонялися їй усі,
Нехай судилось за те згоріти
У атомовій страшній красі.

А поки світом не запалало,
Колотить Рашка своє лайно.
Європи мало їм, світу мало –
Усіх готова тягти на дно.

Зорі. Зорі.
Неозоре
небо, вкрите ніччю моря.
У безмежному просторі
подих часу,
подих долі.
Воля вибору історій,
власних пензликів, узорів,
власних крил.
Озорять зорі
маківки чужих соборів.
Небо темне, непрозоре –
шлях донизу чи угору?
Підкажіть, далекі зорі,
Підкажіть життєву волю.
Підкажіть…

16.01.22

Задивилася Марічка:
сині очі має річка,
а волосся - довгі хвилі,
в них лілеї серцю милі,
скачуть сонячні яскринки,
наче золоті рибинки,
відображення хмарин -
справжнє диво із дивин,
а на березі вербички
заплели тонкі косички,
темноокий очерет
одягнув новий берет,
лиш поважна чапля пані
знову в сірому жупані...
Сяде дівчинка у човник
і яскравий сонця вогник
принесе в дарунок цаплі -
хай на дзьобі сяють краплі!

Дідусь на вже стареньких «Жигулях»
Онука віз зі станції додому.
Приїхав з міста півгодини тому,
Дививсь, як стигне колос на полях,
Як пролітають сосни та берізки,
Хатки над шляхом, сховані в садках,
Лелеки у червоних чобітках…
І раптом дід як загальмує різко:
- От, о́лень! – тільки вигукнув услід
Якомусь водієві, що нахабно
«Підрізав» їх та ще і так незграбно,
Що «Жигулі» ледь не влетіли в пліт
Обійстя, що тулилось до дороги.
Дідусь, на щастя, вивернути встиг.
Автомобіль під деревом застиг,
Хоча, здається, не зламав нічого.
Дідусь з машини вийшов, оглядів,
Потилицю почухав, знов усівся.
Старий «Жигуль» з півоберта завівся
І по дорозі знов поторохтів.
Як хвилювання трохи уляглось,
Онук тихенько дідуся й питає:
- А «о́лені» чому їх називають?
Звідкіль таке от прозвисько взялось?
І о́лені тут взагалі при чім?
Їх на дорозі і зустріти годі…
Дідусь всміхнувся: - Давня то пригода.
Та, якщо хочеш – то я розповім.
Було то, кажуть, в одному селі
Уже давно. Коли – і не згадаю.
Та то, здається, значення не має.
Село, яких багато на землі.
Жили там люди, хліб ростили та
Пасли худобу і ловили рибу.
Тож мали собі хліб та і до хліба.
Велися дружно. Разом на свята
Ходили в церкву Богу помолитись…
Життя звичайне, як то для села.
Але в селі сімейка тім жила,
Що звикла звисока на всіх дивитись.
Що не кажи – сільський аристократ.
Землі чимало встигли нахапати,
Коней табун та запряги волів.
Самі не працювали на землі.
Чого, як можна наймитів найняти?
Він пішки по селу і не ходив.
Все більше возом куди йому треба.
І, навіть, не дивився перед себе.
Мовляв: роздайся море – їду я, гляди!
Тому паркан сусіду поламав,
Бо, бачте, до сараю свого їхав.
Другим накоїв на городах лиха,
Бо через них до свого прямував.
Йому говорять: - То ж не можна так!
- А мені треба! – й пику відвертає.
Мовляв, роблю – нікого не питаю.
Й словами не проймеш його ніяк.
А то поставить воза на шляху
Упоперек, бо в нього, бачте, справи.
І не об’їдеш зліва, а чи справа.
Стоять, чекають та клянуть лиху,
Нещасну долю. А йому, однак,
Немов нема до того зовсім діла.
Уже його і лаяли, й просили.
- А мені треба, щоби саме так!
Вже хтось хотів і пику натовкти,
Так галасу підняв на всю округу,
Що хтось чинить збирається наругу
Й він в буцегарню може упекти.
А таки міг! З урядником дружив,
Таким же самим, як і він, нахабним.
З таким ніколи не доб’єшся правди.
Як кажуть – чобіт чобота зустрів.
Якось на поле їхав возом він
Аби снопи перевезти́ до двору.
Вже припікало сонце на ту пору.
А був він на дорозі не один,
Якраз навстріч паломники ішли,
У монастир далекий добирались.
Мабуть, в селі спочити сподівались,
Бо вже доволі втомлені були.
Ішли неспішно, а ту раптом віз
Летить на них і, навіть не звертає.
Ще якась мить і він їх розметає.
Вони в хліба з дороги подались
Аби лиш під колеса не потрапить.
Один старий із посохом стоїть.
І диво – коні перед ним умить,
Як вкопані спинилися із храпом.
Той дід суворим голосом пита:
- Та що ж ти робиш, іроде проклятий!
- Помовч! Забув у тебе запитати.
З дороги забирайся! Чого став?!
- То ти, я бачу, з усіма отак.
Напевно, сала всім залляв за шкіру.
Десь люди проклинають і допіру.
Що ж, чоловіче добрий, коли так,
Нехай прокляття ті не пропадуть
І кожне рогом хай зросте у тебе!
Та очі свої звів в блакитне небо,
Прислухався: - Що ж, так тому і буть!
І відійшов. Поїхав далі віз.
Хоч чоловік ще довго озирався,
Мабуть, і справді тих проклять злякався,
Бо мацав лоба – чи то ріг не зріс.
Нічого не намацав й повернувсь
До нього скоро уже гонор звичний.
«Нічого, - дума, - іще буде стріча
І я з тобою, клятий, розберусь!»
Ліг спати вже вдоволений зовсі́м,
Бо, навіть, гульки не було на лобі.
«Уряднику пожаліюся, щоби
Їх наздогнав і «виписав» усім!»
З тим і заснув. Крик вранці розбудив
Жони його: - О, Боже, чоловіче,
Що то таке?- Й такий в тім крику відчай,
Що вмить від сну пропали і сліди.
Схопивсь – не може голову піднять,
У чімсь вона заплуталась, неначе.
А жінка біля ліжка стоїть, плаче.
- Та поможи-но, жінко, мені встать.
А та трясеться від жаху́, мабуть
Та все белькоче: -Що то? Що то? Що то?
Уже й нагримав: - Та закрий же рота!
Устати дай, хоч в дзеркало зирнуть!
Підвівся ледве, дзеркало узяв
Й отетерів, заглянувши у нього –
На голові такі гіллясті роги,
Що він таких ніколи не стрічав.
Не обдурив старий – прокляття всі,
Які на його голову упали,
Гіллястими рогами тими стали.
Аж на ногах не втримався і сів.
А в голові пітьма з думок сумних.
Як він тепер покажеться між люди,
Вони ж усі сміятись з нього будуть?
Тепер хіба ховайся в ліс від них.
Вночі, як темно, вибрався із хати.
У двері ледве-ледве-но пройшов
Та й в ліс хутчій ховатися пішов,
Поки-но люди всі уклались спати.
Відтоді він у лісі тільки й жив.
Забув сказати, він же Леньом звався,
Хоч від людей у лісі і ховався,
Але якось був земляка зустрів
У лісі на галяві. Той впізнав:
- О, Лень! – від здивування лише видав.
Та той із ляку зник миттєво з виду,
Хоч довго чулось, як він утікав.
З тих пір о́лені в лісі й завелись.
Тварини зовсім не злобливі, наче.
Та від людей втікають, як побачать,
Ще пам’ятають, ким були колись.
Людей же, що ведуть, забувши стид,
Себе як Лень – о́лені прозивають.
Колись в них роги теж повиростають…
Я сподіваюсь…- усміхнувся дід.

* * *

Дощилося. А вітер у спокусі розплітав
Букет волосся діви краплями в руках.
Примарою навкіл, як гребінцем, звівав
Косей мереживо в летючих вітряках
І владним подихом тендітно населяв
На серпантинки чари, наче по квітках,
Росинки діамантів неба. Рясно обіймав
Її підступно й вогко потай – в закутках,
Крізь сукню промокрившись. Спеленав
Весь стан розтішено собою. Як у снах
Зі спогадів. Колись і я ті перли милував
У розкоші суцвіть, заніживсь в пелюстках.
Розпещував блаженно їх, як мрію. Колихав
На плесі пристрасті, у прірвах й на зірках.
У яві забуття. Любила все вона, а я її кохав.
Як сонце райдугу з дощу, розвіяну у прах.

Павло Гай-Нижник
16 січня 2022 р.

Дві червоних сумних троянди
він брату поклав на пухнасту могилу.
Було в нього трему повно й дерева стогнали біло
і звук кольорів мішався із вітами винограду,
що з братом колись ростили.

—Спи мій, ріднесенький Вікторе,
Був ти за батька справжнього , був ти мені й за друга.
Був ти мені захистом — сонцями, промінням, лугом…
Був ти мені і ліками, коли хмарилось долі…
Руки, оце скоцюбились й сльза гаряча поволі
тече… Я її стираю, аж горло перехопило…
Земля хай стане пухом, царствуй, мій брате, сміло,
так, як в людському світі;
серце — червона калина та козарлюга-літо,
може, і там також можна?

Там в небесах у Бога янголи тебе стрінуть,
то я собі тут постОю, коло хреста на колінах.
Ти ж був такий щасливий, коли створив я здобутки!
Як ти мною гордився — бачили усі люди…

Спи там собі спокійно, коли прилетять лелеки,
я принесу тобі, братику, найсолодших цукерок.

Дві червоних сумних троянди
він брату поклав на пухнасту могилу.
Було в нього трему повно й дерева стогнали біло
і звук кольорів мішався із вітами винограду,
що з братом колись ростили.

Я ці слова писала поспіхом, а на вії
солона сльоза затигла та пригадались лілії...
Я ці слова писала нишком своєму колезі,
другу, в якого горе вкрало з десяток весен!

Людей, бо цінують по смерті, врешті, як поетів
Стелиться туман яром… Брат живий на портреті…


Царство небесне. Земля пухом, Вашому брату, Віктору. Хай спочиває спокійно.

Союз не клеїться по швах,
усім нема куди тікати.
В електорату їде дах, –
кого й навіщо обирати?

Яка юрба – такі й вожді...
а де узяти їх, видющих,
коли й поети, по нужді,
гадають на кофейній гущі?

На Рашії дурних нема...
якщо не орки, то дебіли,
а тих, що волі захотіли,
уже очікує тюрма.

І в Україні небагато
лишається таких людей,
що і один десятка вартий,
бо їх, таки, нема ніде.

У гущі цілого народу
як на біду, одне зело...
і одне одному на зло
усе ще каламутять воду:
по духу – люті антиподи,
по суті – те, що і було.

01.2022

Попри всі наші дикі сварки з Олександром Сушком, настає момент у житті, коли в нього вривається смерть близької людини, і відбувається переоцінка духовних і життєвих цінностей, коли вона, смерть, урівнює всіх і примирює ворогуючі сторони. Такою сумною подією в житті Олександра Сушка стала смерть його рідного брата Віктора Сушка, який і мені був добрим другом і старшим товаришем по багатьох наших спільних концертних виступах у як мінімум 8-ми регіонах України. Віктор написав музику до 4-х пісень на мої слова, і ці пісні у виконанні братів - Сушків Віктора і Олександра - постійно звучали у наших виступах. З нами брала участь у концертах і заслужена артистка естрадного мистецтва України Алла Васик. Віктор Сушко був більше музикантом, у дуеті братів співав другим голосом і був концертмейстером. Читцем і ведучим концертів, виконавцем першої партії в дуеті братів був Олександр Сушко. Алла Васик і я, тоді співак-бандурист, були окремими концертними одиницями. Разом ми складали концертний гурт, який я жартома називав "Морські еноти" після нашого виступу у морському місті на Донеччині Маріуполі. Чому єноти? Може тому, що це - рідкісні і милі тварини.

В цей печальний день - день поховання Віктора Сушка, (помер позавчора, відірвався тромб) пропоную Вашій увазі сумну пісню про любов на музику Віктора Сушка і мої слова "Запечалюся я за тобою" (аранжування Євгена Клименка, відео - теж покійного ПМівця , поета і кліпмейкера Олексія Тичка.

А на Водохреща водиця цілюща,
Можна в ополонці скупатися всім,
Це додасть бадьрості, сили та здоров"я,
Не боятись холоду серед лютих зим.

З криниці джерельну набираєм воду
Ми ще до схід сонця в цей святковий час,
Зберігатись буде вона довго-довго
Й стане помічною завжди для всіх нас.

Так, вода свячена в криницях та ріках
У день Водохреща із тих давніх пір,
Коли похрестився сам Ісус Спасилель,
Зцілювати зможе, тільки ти повір.

2022 р.

То погуляю десь годинку,
То знову в хаті кам’яній, –
Мелькають дні, немов сніжинки,
Несеться час, як вітровій.
Хоч сніг нетанний на асфальті
Давно мій погляд утомив,
Уже боятися не варто
Застою лютої зими.
Адже, надіями зігрітий,
Дивлюся мрійно в майбуття,
І бачу бабиного літа
В обійми діда вороття.
16.01.22

Моменти закуті у каплі летять назад до небес,
Їх кайдани гудуть громом, розриваючи навпіл ГАЕС.
І споглядають це очі тисяч людей:
Закоханих в себе, покинутих
напризволяще, сутулих - дітей;
… Прогриміли литаври: дав вступ диригент, загули контрабаси, залунали тромбони, заскрипіли альти -
позіхають передні ряди …
… І проходить Ісус повз людей, та не слідують ті, не чекають пророцтв, бо не мають надій.
Не потрібно їм чуд, не потрібно повчень,
і не слухають притч, Бог ж недавно помер …
оце вчора лишень …

Для кого ж стараєшся ти, дирегенте?
Для кого стараєтесь ви, скрипалі?
Чи потрібні кому, ваша музика й ви, коли зал уже бачить солодкії сни?

Для кого проповідуєш ти, Сине Божий, коли нема
душі
у тілах, бо тіла в них - пусті?

Не женіть же тоді тих овець й баранів! ...
Та женіть хоть куди!
Але вони то ідуть без мети!
Не потрібні їм ваші пожертви,
Не потрібні їм Фра́нки й Мойсеї,
Не потрібен Кобзар і П'єро,

Ви ведіть, але йти залишилось ще довго …

Ой діду - діду, діду - діду…
Ну як же нам без вас, онукам?
Тако б, зустріти пообіді -
Гобоєм всівся би на руки…

Ой діду-діду, діду-діду
І не кажіть, що «по цимбалам»
Ще пам’ятаю цьоцю Ліду…
Дай боже, як вона співала…

Картоплю печену у печі…
Цибульку, шкварку, келих чарки…
Як з лантуха сипнулись речі…
Як блискавиця там, в Одарки…

А ще, як очі мого тата
Сльозились, згадуючи все це…
Вас німчура в Різдвяне свято -
А я у черзі ще під серце…

Ой діду-діду, діду-діду…
15.01.2022.

Каюся і сповідаюсь,
що накопичую гріх
і не пиляю усіх,
поки за небо тримаюсь,
поки у мізках пітьма
і у совка, і в чинуші,
дряпаю вірші... і душі,
ну, і серця зокрема...
може, й журитися мушу,
тільки-що часу нема,
тай розчиняюсь у часі
болями, мріями, сном...
перевіряю наразі
заіржавілий псалом,
писаний злим язиком,
і реставрую на блясі
слово моє... наждаком,
щоб і воно говорило,
як то ідеться мені,
поки засилюю рило
кожній нахабній свині.

01/22

Хусткою падаю долі,
вишенькою у серці,
як заспиртована, цукром
п'юся тобі соковито.

Спокійно звертаю з дороги,
мапу сховавши в рукав,
і навмання прямо,
ясно відкривши очі.

Холод збігається з листям,
хукає на сніжинки,
і - лягає на плечі,
трясеться від страху впасти.

Хочеться подзвонити!
Волю зібравши в кулак,
кидаю мокру сніжку
в ногу закляклу дуба.

Тобі належне віддаю
За те, що вмієш ти словами
Журу розвіяти мою,
Мене приводячи до тями.
Приносить втіху голос твій
Душі утомленій терпінням,
Коли вчуваю знов: Не смій
Ніколи думать про старіння.
Дзвінкий струмок ласкавих слів
Лоскоче серце щохвилинно, –
І я поволі подобрів,
Скорившись прагненням неспинним…
15.01.22

...оскільки я не гармоніст,
Не балалайочник тим паче -
Мене цікавить тільки зміст,
У котрім ми по-черзі плачем…
Оскільки все це у вузлі…
Не кожен може і розв’яже
Та хто хоч раз проснувсь в сльозі -
Як не проси, а не розкаже…
13.01.2022.

От би зважився хтось і вимолив.
Та лишилася геть сама,
Як солома суха, чий вимолот
Проковтнула глевка пітьма.

І не знала, у чому схибила,
Хто згубив у стерні граблі…
Він за тиждень уже зі схлипами
Ледве видихнув і збілів.

Хоронили як слід – громадою.
У селі чи не кожен знав,
Наречена була принадною,
А зробилася навісна.

Тільки чула, коли поскрипує
Фотографія на столі,
Накривала чарчину скибою –
Випікала для цього хліб.

На світанку було все знищено
І розкидано все було –
Наче ворог у хаті нишпорив,
Все живе беручи в полон.

І вона, замісивши мукою,
Знову ставила хліб у піч,
Щоби з тим, що опівніч стукало,
Залишитися ще на ніч.

Він являвся до неї зіркою,
Говорив – Хоч би що проси!
Тільки кішка недобре зиркала,
Скаженіли на дворі пси.

Рятувала його і пестила,
Вигорала у тім вогні,
Ланцюжок з олов’яним хрестиком
Парафіном стікав по ній.

А як ранок вривався півнями,
Що поскльовували зірки,
Прокидалася вкрита піною
Мов утоплена з дна ріки.

Невідомо, куди би повінню
Серце вдовине віднесло,
Закінчилося врешті повністю
Вдома борошно, як на зло.

У люстерко погляне – боженьки!
Не людина стоїть – мара.
Задивилася заворожена –
Молода, а така стара…

Розшукала граблі за клунею,
Притулила їх до дверей,
Відвертаючись тричі плюнула,
Як на хрещенні ієрей.

Поблукала, зітхнувши – Господи!
Наче стежкою до села,
Загубилася між покосами,
Більше року сама жила.

Дуже довго водило колами
Всюди марились їй граблі,
Ними ноги до вен проколоті,
До артерій, а ще в землі.

Ніби час розтягнувся гумкою –
Він у полі лежав один,
Потерчата навколо кумкали,
Припадаючи до судин.

Не юнак з кришталевим посохом,
Не козак на коні з мечем,
Наречений з ногами босими,
З них і досі ріка тече.

Як завила вона причинною,
Що проспала вже вік чи два,
Засинала іще дівчиною,
А прокинулась – вже вдова.

Піднялося гадюччя кублами
Та почулося, як згори
Із хреста над церковним куполом,
Про любов їй хтось говорив.

І пішла туди геть знесилена,
Мов по груди в темній воді,
А летавиць з очима сивими
Обернув на згарище дім.

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами поки крила Василь розправив над головою!

є ще Василівна, мов янгол добрий, мов ласкавця-мама…
є ще протяг в кімнаті, на наперсток долі накручені мелодрами.
є неотриманні листи та Богу надруковані бажання у телеграмах,
є калинове намисто мрій, де фенікс злітає на сосновій галявині.

є Василинка — дівча кирпате, з молока парного та морської піни,
що приносить опівночі кухоль із піснею та товче по свіжому сіну
всю її суть материнську, покладену плинно в Різдвяні ясла.
ще — скатертина у мальвах, і свічка-ялина, та томик старого Тараса.

людям потрібно людей, якесь визнання, розмови, обійми…
людям в моєму палімпсестовім краю не треба крові та війон!
ото ж, бо чуєш, як дзвінко лунає: щедрик, щедрик, щедрівочка!
замерехтіло сяйво свят і в її долоню упала зухвала зірочка.

вона на пелюстці маковій напише: сійся пшеничко, родися!
байдуже що друкуватимуть бібліографи — що на коліні грілися рисі!
що на шиї зараз блакитна троянда пульсує замість аорти…
ще — проталина сліз шепоче: вітаю з Васильком, мій терплячий народе!

це вже прийшла щедра зима, але час її буде обмежено.
квартири й будинки прибрано святковими одежами —
люди водять казкову козу — і ця забава і є для них головною.
лови сніжинку устами, поки крила Василь розправив над головою!
Юлія Івченко. 14. 01. 2022

.. ну де ж ви, янголи мої?
У нас Різдво! У нас кутя!
Сиджу, молюсь, і тишу їм…
З’їдаю геть до забуття…
Ну де ж ви, янголи мої?

Кутя - кутьою… до куті
Дванадцять страв - і кілька свіч.
І сивина у бороді…
І довга - довга зимня ніч…
Ну де ж ви, янголи мої?
2022.

Віримо із юності у неї –
нації, що із роси й води,
матері онуків Прометея,
берегині роду від орди.

Напинає паруси... і крила...
і – лети ж бо! Чайкою лети!
Азимути вказує Ярило
у далекі гавані-порти.

Усім далека і близька
на хвилі світового злету
стає зорею маяка
terra incognita планети.

Майорить земля обітована
ореолом волі в далині,
невідома світу і незнана,
поки гартувалась у вогні.

Каїном рокована до смерті,
стала на передньому краю...
Україно – мати милосердя,
узаконюй місію свою!

Усім далека і близька
на хвилі світового злету
стає зорею маяка
terra incognita планети.

01.2022

Вітри летіли з крилами із віхол,
Чіплялись за пусті гаї, сади.
І сіяли снігами всім на втіху,
І засипали вирви і сліди.

Котилось, гуркотіло щось у небі
І стукало, і билось об шибки.
І простір хтось прочісував крізь гребінь,
А ми в теплі ховались залюбки.

Не зорями світили, ліхтарями,
Дорогу до джерельної води.
Вітри співали хуртовинні гами,
І слухали їх заспані сади.

Де вишня гнеться тихо в непокорі,
Їй треба зберегти свої бруньки.
Хоча у завірюшнім білім морі
Сховалися дороги і стежки…

Моє тепло і думи всі крилаті
Нагрілися на батьковій печі.
Іще майбутнім і не пахне в хаті,
В матусиних руках життя ключі.

Лежу на житніх зернах і читаю,
Я зараз там, куди летять думки…
Сестричка на лежанці сіла скраю
І слухає, як гомонять батьки.
03.01.22

Я вам дякую, друзі, за ранок і вечір,
За барвінок хрещатий у нашім саду.
І за ваші серця, ваші руки і плечі,
Що прогнали із долі моєї біду.

Я вам дякую, рідні, за вас помолюся,
І здоров’я для вас попрошу у небес.
В затуманений ранок тихенько вгорнуся
І по травах піду в різнобарв’я чудес.

Спориші студять ноги, омиті росою,
Вже за хмари пішли на спочинок зірки.
А рибина об воду хвостом під лозою,
Де хитається човен старий край ріки.

Вічний світ і надалі продовжує жити,
На хвилину чи мить не спинити буття.
Я вам дякую, друзі, за сплачене мито,
За врятоване вами стражденне життя.
11.01.22 

Під ногами сніги розрипілись до крику,
У заметах мовчать і дерева, й кущі.
А мороз до кісток пробирає, до хрипу,
Молодесеньку вишню в благенькім плащі.

Їй би трохи тепла, щоби первістки-квіти
Не замерзли в саду, навесні розцвіли.
Щоб від сонечка враз розпрямилися віти
Й цілували їй цвіт перші діти бджоли.

На січневі сніги місяць перлами кинув,
Що блищать-виграють, розмальовують ніч…
Вишня бруньку колише, неначе дитину,
І співає про сонячні радощі стріч.
11.01.22

Сніжком запорошує вічі,
Морозом пощипує ніс, –
Гарує піднесено січень,
Неначе гукають на біс.
Вітрами бурмоче щоночі,
Тривожачи мерзлі шибки,
Бо вміє і може, і хоче
Холодним постати й дзвінким.
Твердіють круті кучугури
І грубка зжирає дрівця, –
Та душу лишила зажура,
Звільнивши утісі місця.
14.01.22

А люди наче подуріли,
Живуть, як в передсмертний день.
Війна в країні, а дебіли
Святкують зраду. Нітелень

Про те, що йде війна на сході,
Що гинуть хлопці-вояки.
Та дурням легше в несвободі,
Дурних їм вибрати з руки.

До влади. Хай тепер сміються
Під реп, що гонить їм Квартал.
Та гірко стало, сльози ллються,
Життя – це вам не карнавал.

Тому і мовкне бидломаса,
В ній атрофовані чуття
А совість, пам’ять, (лиш ковбаси)
Не входять вже у їх буття.

Поспати, з’їсти, розплодитись,
Вино, пивко і Таїланд.
В Туреччині провести літо,
Набити пузо аж до гланд.

І жити просто, як амеба,
Чи ковід, світом облетіть.
Їм щастя іншого не треба,
Їм все одно, де вийде жить.

Їм не святе – земля, раїна,
І колискова не для них.
Це ними зраджена країна,
Що світом піднята на сміх.

Бо тут лиш корупціонери,
Що гроші гонять у офшор.
Діждались ми такої ери,
Де злодій цар і прокурор.
12.01.22
 

Зітерли все із пам’яті народу,
Ідея роз’єднання в них жива,
Щоб ми забули із якого роду
І мови колискової слова.

Основи існування тут родини
Голодомором стерли навіки.
Не знають часто люди України,
Хто прадіди, діди, а мо’ й батьки.

Не залишили в пам’яті нічого,
Щоб спертися на свій прадавній рід.
Не побоялись навіть Бога. Бога!
І голодом вбивали цей нарід.

Нове ліпили із народів тісто
І змішували в купу різну кров.
Убивці, ті, що звались комуністи,
Ламали все до краю, до основ.

Бо думали із вічного створити
Нове совєцьке, без душі, життя.
І копійки платили всім за мито
Радянське відчувати скрізь буття.

Розкидали родини по союзу,
Безбатченків плодили всі роки.
Замість пшениці - всюди кукурудзу,
Щоб не жили й не вмерли ми й батьки.

По українцях з давнього прароду
Трьома голодоморами пройшли,
По пам’яті великого народу,
Де байстрюками при батьках були.

У нас забрали відчуття свободи
І нації велике почуття.
Чи вернеться до нашого народу
Священна правда вічного життя?
13.01.22 

Я твій одвічний арештант…
Ти теж та сама арештантка,
Котра імен - весільний бант,
Усадовила любо в санки
І, віддірвавшиь, в непогоду
Рванули, попри негаразду,
В твою дівочу юну вроду…
Сп’янів, як тільки я… відразу
Вкопали яблоньку і грушу…
Огородились від цькування…
А стерегти тебе я мушу
На те й вона тюрма - «кохання»…
13.12.2022.

Восени 2009 р. на правому березі р. Сейм, поблизу с. Мутин виявлено давнє поховання. Небіжчика кремовано, а кістки складено у керамічну посудину — обряд звичайний для того часу і більшості описаних вище археологічних культур. Дивовижними були знахідки, які супроводжували поховання.
У посудині знаходилася бронзова сітула — посудина для вина, накрита умбоном до щита. Сітула була римського виготовлення, умбон — належав до артефактів пшеворської культури, так само, як фібули (застібки до плаща), меч, ніж, спис та шпори й інші деталі спорядження. Спорядження належало воїну-вершнику високого рангу — ймовірно, вождю.
Вождь не сам подорожував нетрями місцевих лісів. Розкопки, які почалися навколо першої знахідки виявили поховання цілого загону (!) до зубів озброєних вояків-вершників.
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. – ІХ ст.)


Вдивляюся у глибину віків.
Чим далі, тим все образи смутніші
І голоси історії тихіші,
Й не розібрати, навіть, хто такі.
Колись вони могутніми були
І цілими краями управляли,
І учинили подвигів чимало.
Та їхні роки вже давно пройшли
І не знайшлось якогось геродота
Чи то страбона, щоб про те узнав,
В історії потомкам написав.
І лише археологів робота
Нам відкриває залишки буття,
Яке колись у цих краях буяло.
Тут городище, там село стояло,
В якому колотилося життя.
Але ні назв, а ні імен яких.
Лиш попіл давній та якісь ще речі –
Меч чи сокира, полумисок, глечик,
Що час на порох стерти ще не зміг.
Вдивляючись у залишки оті,
Відновлюють учені по крупинах,
Якою могла бути та людина
І що зробити встигла у житті…
Сидів якось та сторінки листав
Історії про давнину далеку –
Сармати,скіфи, праслов’яни, греки –
Хто тільки тут колись не проживав.
Й попалася на очі в якусь мить
Замітка про прадавнє поховання
Над Сеймом. І не перше, й не останнє,
Яке вдалось не так давно відкрить.
П’ятнадцять воїв, з ними вождь, мабуть,
Що згинули в однім бою, напевно.
При них і зброя, й інші речі древні,
Що їм поклали у останню путь.
Задумався – а хто були вони
У ті часи далекі. Як їх звали?
Коли й чого їх разом поховали?..
Й заснув…І, певно з тої давнини
Прийшло видіння, наче на екрані
Вони постали з глибини віків.
І голоси, захриплі чи дзвінкі
Почулися мені в часу тумані…
Над річкою широкою село
Чи то, скоріше, навіть, городище
На пагорбі здіймалося повище.
Не надто і велике то було,
Як глянути із нинішніх часів.
Але тоді вважалось чималеньким.
За частоколом хатинки низенькі.
Навколо зеленіє вже посів.
Худоба понад річкою блука,
Скубе собі зеленої травички
Та з річки п’є холодної водички.
Рибалка невід у ріці шука.
Мисливці в ліс за здобиччю пішли,
Жінки за хатню узялись роботу.
Навкруг гасають діти безтурботні,
Якоїсь, певно, забавки знайшли.
Усе, як у звичайному селі.
Хоч це і городище. Бо у ньому
Жив собі Крук – вождь в ті часи відомий,
У племені саварів на чолі.
Тут він сидів, хоч племені його
Тяглися землі навкруги далеко.
Про плем’я те й не чули, навіть, греки,
Бо й місця не доходили того.
Був Крук могутнім, грізним чоловіком,
Що сам на сам на тура міг піти.
І воїв проти ворога вести,
Хоч воювати поки було ні з ким.
З сусідами не чубились давно,
Чужі сюди також не зазирали.
Тож вої лиш від старості вмирали,
Хоча, можливо й ліпше так воно.
Мав Крук тоді багато діточок,
Але між ними тільки-но два сина.
З них старший Сейм уже був не дитина,
Досяг уже такого віку, що
Пора його в чоловіки приймать.
А там, дивись і батька змінить скоро.
Та й менший – Блуд піднявся на ту пору,
Хоч пару літ до того ще чекать.
Сейм ріс відкритим, добрим, а от Блуд
Все тишком-нишком норовив зробити,
Що мусив батько часто його бити,
Щоб вибити усіх отих облуд.
Та все дарма. Вродився, бач такий,
Все мріяв батька врешті-решт змінити,
Аби саварів долею вершити.
Хоч шанс на те у нього ніякий.
Бо ж старший син наслідує батьків,
Йому й вождем в кінці-кінців ставати.
І воями в походах керувати.
У Блуда все ж амбіції такі,
Що ладен через все переступить
Аби вождем опісля батька стати.
Лиш треба брата зі шляху прибрати.
Він довго думав, як то все зробить.
І якось раз підмовив одного
Здорового такого парубійка,
Щоб той чогось затіяв з Сеймом бійку,
Обмовив просто перед тим його.
Хоч Сейм і менший був, але зумів
Добряче дати прочуханки тому.
Здавалося, побились та й по всьому.
Але минуло з того кілька днів
І парубка убитого знайшли.
Ще й Сеймова стріла у нім стирчала.
І смерть за смерть на вічі прокричали,
Хоч і не всі упевнені були,
Що винен Сейм. Та спробуй, доведи.
Блуд лиш на те дивився й посміхався,
Як вдало він із братом розібрався.
Щоб виручити Сейма із біди,
Товариші умовились тікати.
Вночі зібрались, хлопця узяли,
Хоч він і опирався й повели
За річку. Краще разом пропадати.
Зробилися ізгоями вони
Та ладні були все то пережити.
Є руки, ноги, звіра вміють бити –
Не пропадати ж хлопцю без вини.
Пішли вони на південь у степи,
В яких тепер безлюддя панувало.
Їх сколоти раніше населяли,
Тепер, коли сармат сюди ступив,
Прогнали тих, збезлюдніли краї,
Сармати вслід побитих подалися,
Мов всіх під корінь знищити взялися.
Тож в полі тиша вже давно стоїть.
Хто не дурний – то там не пропаде.
Навколо звіра, птиці розвелося,
Саме до тебе на гостину просить,
Стоїть, немов стріли твоєї жде.
Отож жили, мов ті кочовики,
Одного місця довго не тримались,
Пополювали трохи та й знімались,
Тримались завше ближче до ріки.
Так проминуло швидко кілька літ.
Знайшли таких же блукачів у полі,
Тож їх загін і множився поволі…
Жили, блукали…доки якось схід
Не розбудив далеким зранку гулом.
Прислухалися – аж дрижить земля.
Мабуть, якась орда іде здаля.
Зібрались швидко, лиш таке почули
Та і на захід хутко подались,
Аби орді не втрапити під ноги,
Бо ж та затопче чи змете з дороги.
Хоч день за днем, наскільки сил, неслись,
Але орда, немов не відставала.
Позаду гул усе гучніш лунав.
Він їх на захід усе далі гнав,
Хоча там невідомість теж чекала.
Отак змагались з долею, поки
Широка річка шлях перепинила.
Ех, коли б мати їм, як птахи, крила,
Бо не здолати, мабуть, вплав ріки.
Хоча вздовж річки вгору подались
І брід знайшли. Так річку й подолали.
І знову коней без упину гнали,
Поки, нарешті, втомлені, здались
І зупинились. Тиша навкруги.
Кудись орда, напевно, повернула.
І всі таке полегшення відчули,
Неначе зовсім зникли вороги.
Хоч то не так. Поволі розжились
На тому боці. Знову кочували.
Хоч тут іще сармати не бували,
Тож люд частіше навкруги селивсь.
І досить войовниче їх стрічав.
Чужих до себе в села не пускали,
Щоправда хліб із радістю міняли
На хутро, що загін уполював.
Так проминуло іще кілька літ.
Якось вони у балці спочивали,
Якраз старого тура вполювали,
Тож вдосталь було їжі на обід.
Аж тут почулись крики вдалині,
Металу дзенькіт наближавсь поволі.
Між кимось, певно, бій іде у полі.
Сейм наказав сидіти при вогні,
А сам нагору із ярка піднявся,
Щоб подивитись – що воно і як.
Уздрів загін бастарнських зарізяк,
Яким венедський в пазурі попався.
Венедів менше було в кілька раз.
Тож хутко їх бастарни оточили,
До відступу шляхи загородили
І видно, як спливає їхній час.
Несправедливість Сейм терпіть не міг.
Тим більше, бачив, як венеди б’ються,
Вони великій силі не даються,
Хоч від утоми валяться із ніг.
Чому ж бо їм своїм не помогти?
Скотився хутко до своїх у балку,
А ті ідею підхопили палко:
Братів-венедів треба їм спасти.
Як вихор з балки вимчали вони
І на бастарнів з криком налетіли.
Ті спершу опиратися хотіли.
Венеди ж, зі своєї сторони
Натисли. Опинившись між вогнів,
Бастарни похопилися і ходу.
Їх, навіть, наздогнати було годі.
Тож незабаром зникли в далині.
Венедський вождь до Сейма підійшов,
Затисши на руці криваву рану:
- Я звуся Стир – вождь племені боранів.
Спасибі, що на поміч нам прийшов!
Хто ти і звідки ви тут узялись?
- Я звуся Сейм із племені саварів.
У вас, я бачу із бастарном чвари?
Чого вони вас бити узялись?
- Ідуть з-за гір, все мало їм землі
І нас зігнати з місць обжилих хочуть.
Нема спокійних а ні дня, ні ночі.
У них же, клятих, сили чималі.
Так звідки ви? Бо я племен таких
Іще не чув. Напевно, іздалека?
- Так, шлях у ваші ці краї нелегкий.
Не кожен подолати б його зміг.
Туди на схід іти багато днів
Та ще й ріку широку подолати.
Не знаю, навіть, як її назвати.
Отам, у тій далекій стороні
Й живуть савари. Тільки поміж нас
Саварів справжніх зовсім небагато,
А іншим захотілося пристати.
Бо ж одному нелегко в такий час.
От і блукаєм разом по кутках,
Шукаєм долі. - А чи не хотіли б
До нас піти? Бо нам потрібні смілі,
Що меч тримати вміють у руках.
Ви будете від зайд нас боронить,
А ми спожинок будем вам давати.
Можливо, досить вам уже блукати.
Ходіть, у нас вам гарно буде жить?!
Порадившись з своїми, Сейм рішив
На те прохання дати свою згоду.
Тож в городищі опинились згодом,
Де, власне, Стир з дружиною і жив.
З дружини, правда, мало вже було,
Дались взнаки набіги тих бастарнів.
Та й ті були уже усі у ранах.
Тож все на плечі Сеймові лягло.
Та він до того, мабуть, мав талан,
З округою швиденько розібрався,
Шляхи під нагляд взяти постарався,
Щоб жоден ворог, хай через обман,
Не зміг таємно й близько підійти.
Громив бастардів де лише з’являлись.
Вони на легку здобич сподівались,
А він їх, навіть, близько не пустив.
Тож скоро слава навкруги пішла,
Що у боранів сила нездоланна,
Їх землі краще обійти старанно,
Щоб нагла смерть зненацька не знайшла.
Ще підтяглись сусідні племена,
Взялися в Стира помочі просити,
Щоб злодіїв у землі не пустити.
І потекла до Стира данина.
Він багатів, зростала міць його,
Бастарни землі стали оминати,
Місця другі для прожиття шукати,
Усе ж життя жаліючи свого.
І знов отак минуло кілька літ.
Сейм зі своїми зовсім обжилися,
Поміж місцевих, як свої велися,
Хоч зрідка позирали все ж на схід,
Де залишився їхній рідний дім.
За ним вони найбільше сумували.
Десь там брати і сестри їх зростали
Та не дано того побачить їм.
Сейм також часто, як не було справ,
Виходив в поле поза городище,
Здіймавсь на пагорб над ріку повище
І на схід сонця з сумом поглядав.
Душа, неначе, відчувала щось
І в отчий край вернутися хотіла…
Недобрі вістки зі степів летіли –
Сарматське знов нашестя почалось.
То йшли язиги та якісь аорси,
Тепер вже роксолани підтяглись.
Вони в степу селитися взялись,
Що після скіфів пустував ще й досі.
Та ворогів собі шукали скрізь,
Яких би можна було обібрати,
В ліси на північ стали зазирати,
Куди і войовничий скіф не ліз.
Відчувши, наче, що йому пора
У рідний край, нарешті повертати
Аби його від зайд тих захищати,
Сейм побратимів всіх своїх зібрав
Спитати думку їхню. Всі вони
Із ним разо́м податись зголосились.
З боранами гостинними простились,
До рідної помчали сторони…
На схід перенесе́мося на мить.
Неспокій панував поміж саварів,
Збиралися на півдні чорні хмари
Аби на землі їхні налетіть.
Страшні у своїй люті роксолани,
Які зі сходу у степи прийшли,
Шукати собі здобич почали.
Навідаються пізно, а чи рано.
Тож і жили в тривозі увесь час.
Аж ось і вістка чорна прилетіла –
Орда сарматська в чималенькій силі
На північ суне ще й туди якраз,
Де оселились і жили савари.
Забулися всі суперечки й чвари,
Усім сказав в похід ладнатись князь.
Сам вже старий тож синові велів
Похід очолить, роксолан спинити
Аби в саварські землі не пустити.
Тож Блуд пішов у війська на чолі.
Амбіцій в нього було через край,
А от талан, щоб військом керувати
Боги, мабуть, забули йому дати.
З таким на перемогу не чекай.
Десь серед степу стрілися вони
І роксолани, бувши в більшій силі,
Саварів військо хутко оточили,
Накинулись, як демони війни.
Кого побили, кого полонили.
Небагатьом вдалося утекти
І шлях додому і свій град пройти.
Розповіли, що суне вража сила.
А в Крука, навіть, воїнів нема.
Усі, вважай там голови зложили.
Зібрав, що мав, ворота зачинили,
Бо ж ворог скоро нагодитись мав.
І він прийшов. Хай і не вся орда.
Але й того для граду забагато.
Другі десь подалися грабувати,
Не лише до саварів йшла біда.
Крук зі стіни орду ту споглядав
І раптом сина власного побачив,
Йде до стіни й не полонений, наче,
А недалеко уже зовсім став
Та і кричить: - Великий вождь велить
Щоб ви ворота хутко відчинили
І роксоланам опір не чинили
Інакше вам ні одному не жить!
- То ти до рідних ворога привів?
- Я лиш скорився його більшій силі.
І ви скоріться – будете всі цілі!
Тут Крука охопив зненацька гнів.
Він лук вхопив, наклав стрілу й пустив.
У саме серце свого сина втрапив.
Хоча й сльози при тім скотилась крапля,
Але він зраду сина не простив.
Сармати й не почухались в отвіт.
Їм зрадника також не жалко було.
Лежав один, про нього всі забули,
Дививсь очима мертвими у світ.
А далі що? Візьмуть сармати град,
Бо ж сил його утримати немає,
Все розграбують та усіх скарають.
Бо ж кажуть, що нема жалю в сармат.
А ті свої повозки підтягли,
З якими по степах весь час блукали.
Уже довкола вогнища палали,
Уже худобу на заріз тягли.
Мабуть, надовго тут сармат зібравсь
Засісти. Бо ж куди мав поспішати?
Часу у нього й здобичі багато,
Діждуться, поки покориться князь.
Чого на стіни пертися оті,
Сармати штурмувати їх не вміють
Та і, мабуть, життя свої жаліють.
То їм чужих зовсім не жаль життів.
Так кілька днів під стінами вони
Товклися та обложених лякали,
Показуючи, що на них чекало.
Аж з західної раптом сторони
Із лісу вимчав чималий загін,
Між стійбища сарматського врубався.
Одразу лемент там гучний піднявся.
Обложені дивилися зі стін,
Як вміло вої лавою пройшли,
Шатра вождя сарматського дістались,
Підрубане, воно враз захиталось,
Хтось налетів конем, його звалив.
Крук всім, хто ще тримав в руці меча,
Велів чужинцям йти у поміч стати.
Хоч їх було і зовсім не багато,
Але ж сармат тікати вже почав,
Як тільки вождь від рук чужинських ліг.
Кидали все нагарбане у полі,
Просили в поміч милостиву долю
І кожен чимскоріш до річки біг.
Не всі, щоправда, опір хтось чинив,
Тож гинули в бою і ті, і другі.
Як трохи спала у бою напруга
І ворог за ріку вже відступив,
Спитався Крук у воя : - Хто ви є?
Чому у поміч саме нам пристали?
- Ми – вої Сейма, з заходу примчали,
Щоб захистить від ворога своє!
- То син мій тут? Позвіть його сюди!
Я хочу його бачити!.. Одначе,
Живого сина він вже не побачив.
Хтось меч йому у груди вгородив
І він востаннє землю обійняв,
Яка його ізмалечку зростила.
З якої він і черпав свої сили.
І от востаннє до її припав.
Зійшлись над його тілом геть усі,
Дивилися, як батько на колінах
Прохав востаннє прощення у сина
Та ще для нього вирію просив.
Вже бій затих і ворога нема,
Зник за рікою і не наздогнати.
Взялися вбитих полем підбирати
І тих, хто рани завеликі мав.
Убитих всіх п’ятнадцять чоловік
Разом із Сеймом. Вогнища зложили,
Туди тіла загиблих помістили,
Як то чинилось поміж них одвік.
І запалали вогнища оті,
Щоб душі вбитих в вирій полетіли.
Навкруг савари хмільні меди пили,
Щоб перешкод не було на путі.
А потім попіл в горщики згребли,
П’ятнадцять ям у полі покопали.
В найбільшу в центрі сітулу поклали
Із прахом Сейма. Та умбон взяли
Його щита, ту сітулу накрили,
Зігнули меч, як звичаї велять,
Щоб вже ніхто не зміг його узять
Та й інші його речі положили.
А поряд поховали воїв всіх,
Аби йому у вирії служили.
Засипали землею ті могили
Та знов медами пом’янули їх.
А далі Крук збиратися велів.
- На північ підем у ліси, у нетрі
Аби не стати ворогам за жертву!
Бо ж вернуться обов’язково злі.
Та ще велів нікому не забуть
Про те чому і хто отут загинув.
Аби ім’я не забувалось сина,
Не заросла до того місця путь,
Щороку вої молодії йшли
Сюди, до Сейма аби клятву дати,
Відважно свою землю захищати.
І те ім’я віками берегли.
Дві тисячі минуло з того літ.
Сейм тихо плине повз могили воїв,
Що захистили рідний край собою.
І нам про них теж забувать не слід.

Я не зима, я Аеліта,
таємна Муза нічия,
але твоє майбутнє літо...
а хто ж іще, якщо не я?
Хай чують барди й менестрелі
що у зимовий час оцей
я не чекала Аріеля,
тому явився Берендей.
У рік новий старого стилю
це очевидно саме те,
що налаштовує на хвилю
через парсеки, льє і милі
ловити усмішки... зате
згадаємо обличчя милі
і наше літо золоте.

Дійшла уже до середини
незапланована зима...
прогнозували хуртовини,
а їх усе нема й нема.
В кутку стоять готові лижі,
неначе винні без вини,
що і кутя на цьому тижні
і ти... запрошена у сни
моя майбутня половина...
про що це я? А... про зиму,
яку і досі не пойму,
а може і про ту дівчину,
що заповідана мені
як ця погода... на годину
тієї ночі... уві сні,
де ти оглянешся на мене
і усміхнешся на бігу...
згадаємо ту мить таємну,
як ми купались у снігу.

01/22