Весна сонячними зайчиками
Освітила моє обличчя,
Взяла руду фарбу,
Розмалювала веснянками,
А я і не боронилася)

А ти нещадно редагуєш
Моє фото,
Затираєш сонячні крапельки,
Не любиш весни малюнки,
А з ними, і мене, справжню.
Ось так!

18.09.2013

Творити добро
це так природно
як дихати
світліє на душі
осінь на дворі
ти з далекої планети...
белебенять дощі
який наш світ ...
ти очікуєш зустрічі
вже твій бал затих ...
зал спорожнів
згасли свічки
і як дерево ти
стоїш одна
ще не розуміючи
що не прийде твій принц
вже ніколи
стоїш і чекаєш
чого ?
сама не знаєш
певно тобі знати не дано
про фундамент
подих вітру радості
на якому грунтується краса
і сила земної Жінки
яка загадково
незбагненним чином
продовжує шлях
в сакральних глибинах..
Щаслививі ті
хто віддає
і у кого є що віддавати
осінь на дворі
повертай додому ...

Біль.
Що лежить нафтовою плямою на душі...
Скільки часу ти задихалась?

Сили.
Які повільно розчинялись, поки ти борсалась і намагалась підкорити цю ріку...
Ляж зіркою і просто дивись у небо.
Нехай несе...

Жаль.
За тим, що це було без Тебе.
Стільки часу.

Дай все відпустити!
І бути травою під сонцем...

До нового всі
у мене свято
рік одцвів
всього було...
дні в минуле одлетіли
немов у вирій
а мені
вічного зерно лишили:
шануймо дружньо
мужню силу
шат красу Любові!

Перший суп це як перший секс.
Ти вже бачив як це роблять.
І не тільки по телевізору.
Але самому якось не доводилось –
Руки не доходили...
Ті ж, хто вже робив це – час від часу кепкують
Над тими, хто ще не пізнав цього таїнства.
Звісно, ти вже тисячу разів кип’ятив воду.
І навіть вмієш чистити овочі.
Але поєднати ці речі та процеси в одному ліжку,
Тобто, в каструлі...
Страшно.
Це ж така відповідальність!
А раптом нічого не вийде?
Або вийде, але не те, що хотів?
І над тобою знову сміятимуться оті, досвідчені?
Але ж так хочеться бути вправним коханцем,
Чи то пак, кухарем,
Якого хвалять після кожної... Ложки.
Саме тому ти, по вінця заповнений незграбністю,
Стискаєш сильними пальцями свого... Ножа
І спрямовуєш його точнісінько на беззахисне тільце картоплі.
Вдосталь позбиткувавшись над нею,
Ти переходиш до цибулі,
Після чого, з заплющеними від насолоди очима,
Гарячково крутиш газовий вентиль,
То збільшуючи, то стишуючи полум’я
Під розпеченою посудиною,
В якій пристрасно кипить ніжне та пружне м'ясо.
Твої очі бігають по полицях,
У пошуках пікантних спецій.
Ти боїшся закінчити надто рано
І, звісно ж, боїшся перетримати!
Нарешті, остаточно виснажений
не так шлюбними іграми з плитою,
Як власними нервами,
Ти оголюєш та ставиш на стіл тарілку,
А до рота вставляєш цигарку,
Яку по праву заслужив.
Твій зухвалий черпак занурюється
У таке маленьке, спокусливе й іще незаймане плесо...
...І поки ти, зовні спокійний, сидиш на хиткій табуретці –
Твій шлунок оргазмує, захлинаючись власним соком.


19.09.2013.

Ромашкова роса таїною причастя дихає...
Осінь мереживом листя прилягла
У павутини днів літа, що минає.
Пристрасть думок вибиває візерунок різьблений:
Милий Боже! Русь свята - в Дусі єднаймося!
Прийшла росою на побачення до мене в золотистій лусці пора...
Немов мить пролетіли зграями роки, ростало в дні ...
Відлетіли журавлі, з ними i ми - горлице,голубко моя...
Шукай не шукай - пиши не пиши,
На нас надія Його.
Молитовно верби коси розплели ...
Холодом зорь дихають осінні дні.
Чекання... Знову поманить далина нас в радість весняну,
Як оксамитова пора - сяйвом Різдва зустрічні обійми!
То діти повертатимуть до Рідної домівки
У потоці мережив сніжної подруги - Зима.
Споглядаю - хуртовинам протистоять двоє.
Міцнота дужа зоцільними крилами...
Один-чудовисько, охоронець палацу,
Той кого незнают багато,
Той кого вже не лякає смерть ...
Інший - наче веселий...
Але в ньому бува немає і краплинки веселки,
За якою ховається втомлений людина ...
Такі різні, вони звикли до...
Доля грає життями...
І чи зможуть вони знайти щастя?
Хто знає?
Йому ж бо - все відомо! Любов бо ж вічна.
Він люблячій все - від Бога вродою.
Бо має спокій - Світ пізнав через причастя.

ні
мало
занадто мало
бути людиною
казав нам убивця
з очима воїна
усі ми люди
хитрі
жадібні
віроломні
ні
треба бути янголами
казав він
і плечі зводив
ніби з крилами

бути чоловіком
до кінця
не спокушатися
але за правду
не боятися
живота собі розпороти
казав так
і гримів ланцюгами
і щодня
діставав із криниці
стільки відер
скільки людей убив

молитися
де б ти не був
і ким би не був
у лахмітті
у бруді
чи у бруді розкоші
молитися
і вірити
казав душогубець
із ликом янгола
і я вірив йому
вірив більше
аніж священику

2013

Ви бачили їх?
Хрещатиком інколи
Гуляють чотири білявки.
Бабця-білявка з силіконовими губами
Тримає міцно в руці
Руку гарнюні-білявки,
Років шістнадцяти,
З несиліконовими грудьми
Розміру сімдесят-п’ть «Це».
Поруч незалежно і самовпевнено крокує
Така ж шістнадцятилітня мамця-білявка
Й тримає під пахвою
Пухнасту білявку-суку.
Яскраво-рожевим кольором
Нафарбовані їхні губи.
Навіть у собаки.
Сто тисяч норок
Пішло на їхні вії.
Навіть на сучі вії.
Що стосується спідниць,
То кравці, вочевидь, зекономили на тканині,
Аби відкрити світові
Їх гарні засмаглі ноги.
Гарні й засмаглі
Навіть у бабці-білявки.
І світ відповідає їм взаємністю:
Він садовить їх в шикарні автівки,
І мчить в не менш шикарні садиби,
Годує в пафосних ресторанах,
Розважає гламурними вечірками.
Світ належить білявкам.
Не вірите? Стовідсотково!
Просто повірте.
Але тільки: їхній світ.
А решта світу
Належить мені!
16.09.2013 р.

Трояндове пахтіння
Любові пісня радостен правімо,
Любімо - Шануймося,
Вічного - Я.
Любов одвiчно,
Свентовіт, Бозе наш Світлий!
Славимо і ТріславімО Тя всі-Родно!
І просвіти Ти Душі наша
Й ниспошди осяяння під серця наша,
бо Благий Бозе Ти єси,
Д-А до всіх РодАм наша.
Тя одвічно велічлЕмо і в Пологи наша закликаємо,
Да буде Душі наша зі Тобою,
Нині й прісно й від Круга до Круга,
Й у вс*ї часи,
Допоки світить нам Сонце-Ярило!

Померти як жайворонок від спраги,
перед міражем

Чи як перепілка
що море здолала
у перших же хащах
бо більше не мала
бажання летіти

Але не жити стогнучи
ніби осліплений щиголь

(1914-1919)

Сезон горіхів
горіхи падають
з гортанним криком
стукотом сухим
старечим буркотінням
на брук
на лави
на підвіконня
мов зорі у воду
мов круки на здобич
виливаються в калюжі
витікають із труб
в канави
урвища
кишені
крізь пальці сиплються
пісок
тріщить на зубах
наче зерня горіха
цнотлива гіркота
завія горіхова
потоп
дев'ятий вал
коли все вщухне
так природньо
збирать горіхи
в старі кошулі
змітати з листям
з дорожнім пилом
тут на асфальті
вони лиш мушлі
викинуті на берег
піднесеш до вуха шкаралупу
чути гамір міста

2013 р.

Рушай, слово, рушай...
Ти любиш бездоріжжя
з рухливою землею,
рясноросою травою
і снігом безтурботним.

Від каміння відштовхнешся, і
знов - на стежину!
А якщо потрапиш у дикі хащі,
то обережно прокладеш її власноніж.

Дарма тебе намагаються шукати
зі швидкістю асфальтового покриття.
Ця сіра черва розповзлась усюди:
з хвоста одного хробака
починається голова іншого
чи глухий кут, чи провалля.
Інколи - бездоріжжя.

Рушай, слово...
Ти - мандрівник,
захопи й мене
в наступну свою подорож...





09.09.2013

Чекаю вечора, щоб чути...

Чекаю ночі, щоб іти
По склу, що друзками лоскоче
Підошви завтрашньому дню.

Ступати босими ногами
На сну розпечене вугілля
І пити пам'яті отруту,
Що пересохлими вустами
Стікає іменем твоїм.

І снити маревами ранків,
Що запікаються криваво
Під нігтями вчорашніх мрій,
Що хочуть збутися, та тільки
Стають навшпиньки, ніби діти,
І до зірок не дістають.

Чекати, снити, відкривати,
Неначе банку огірків,
Таку холодну невідомість,
Що розтечеться, мов розсіл,
По спраглих нутрощах любові
Чи по підлозі...

Невгамовні
Бажання бачити тебе.

09.09.13

Десь височіє дім, де є примара -
маленька дівчинка із пальцями,
що труть гіркий полин.
У тому домі поле -
безкрає, бездереве, безчасне,
безтурботне і безвітряне.
Біжи, маленьке янголя,
та безоглядно, колінця збиті заховай
у цій траві, що скоро снігом убереться
під твоїм тихим дахом.
В твоєму домі, дівчинко,
лежать джерела,
холодні, ніби вікна.
Омий свої долоні,
прозорі та гіркі,
накинь на плечі морок надвечірній,
наче хустку,
сідай до столу під єдиним дубом
і слухай воркотання голубів,
яких у кожен рік стає все більше.
Скуштуй плодів солодких і збери
червоні ягоди із килимів.
Маленька дівчника у домі на горі
закрила двері
й більше не відчинить.

Коли Господь вкотре складе розклад небесних слухань –
буде чергова нагода розповісти про забутий гріх
згадати в каятті увесь блудливий шлях
минулого, що повернулося
в іншому вияві, в реальності яка здається маревом
перед тим, як настане день
найближчий до останньої ночі
темні штори заслонять небесне дзеркало
грім проголосить незмінний вирок Вищого суду
небо не прийме жодної апеляційної скарги
жоден ангел не стане адвокатом
жодна вервиця не захистить
жодна пам’ять не буде вічна
ніхто не оскаржуватиме ухвалу Всевишнього
ніхто не посміє заперечити Його волі
свічка обпече і згасне
бо рішення Бога – остаточне ©

Осень саксофоном ласкает ноты любви.
И в седые проседи дней мелодия летит:
О, Любовь моя, я всегда с тобой.
Моя душа в тебе поет сердцем нежности.
Во вселенной, нежным тоном звучат слова:
В радости, все наши чувства счастья.
Это гармония любящих сердец
Ваяет свои кружева вальсом света Осени!

втомлений спокоєм моря
обвітрений розпечений камінь
споглядає згори
як (зана-а-адто) повільно
беззахисне скло
розбивається об воду

чарівна фатальність
викрапує маревом
поміж прозоро-синіх пустель

паралізований
багатотонний камінь
мріє побачити небо
крізь уламки кришталю,
що тонуть...

Я бачу… дуже гарну пташку … а поруч…... ліків повну пляшку…
У неї двійко на плечах крильцят вимірюють розмах. Амброзію сипнувши в рань, один промовив:
- Тільки глянь, навкруг одні лиш вороги. Простерту длань відкусять до ноги. Радіє, бач як, зграя недолуга, що морить пташку капосна недуга. Юрба нахаб.… О, завидющі пси! Готові на списи здійняти серце з кров’ю голубою. Ці вихідці з курних домівок спливають заздрістю до сливок, у лоб цілованих судьбою…
А інший:
- Лишенько з тобою! Ти що верзеш? Де бачиш ворогів? У нашу висоту хіба сягнеш? Ще жоден не зумів. Хоча і хвора, бачиш, вірша пише… І задуми в голівоньці колише. Високого польоту птасі усі у друзі набиватись ласі. Та хай не тужаться задурно, бо й на підборах та котурнах не стануть їй і по плече… бо неповторна… ще й пишна, як оті хліба…. Хоч… кров у неї й голуба, та кістка, визнаємо, чорна…
       Вона наврунилась мені у алергійнім дикім сні. Та я не хвора зараз. Ні. З температурою під сорок я бачу тільки сірий морок, а в голові лиш брутто й нетто: міксують райдугу з магнето… Про сон я думаю: це знак, аби ішла по світу так, щоб пташкам крилець не ламати, бо родом я з курної хати… Мої долоні досить грубі, сапа й лопата більш їм любі, аніж браслети та каблучки, що ніжним паннам красять ручки. Куди мені до птах таких, я ж так… землі моєї… сміх…

Дорогі мої, любі мої друзі!!! Справжді поети, добрі люди, щирі шанувальники творчості мого батька Низового Івана Даниловича, його однодумці!!! Бог свідок, а також знає моя старенька мати та мої колеги по роботі, як для мене було важливо розпочати справу щодо збереження спадщини мого золотого батька, щодо увічнення його пам"яті. Усі ви знаєте з історії не тільки України, що справжніх митців, вірних синів ушановують тільки після їх смерті. Моя родина, особливо мій тато і я, ніколи ні на кого не сподівалася і нічого не просила... Може, це неправильно, це навіть по-дитячому виклично... Але це і досвід життя в Луганську. Коли тата не стало, я спробувала звернутися по підтримку до громадських організацій щодо допомоги у встановленні пам"ятника на могилі батька та щодо виділення якихось коштів на опублікування п"ятитомного видання творів Низового, які, як би пафосно це зараз не звучало, стануть скарбницею української літератури. І навіть сьогодні вони вже не належать мені і мамі - вони належать народу України... Минуло півтора року - жодної відповіді... Я мала опустити руки?! Тільки не я!!! Низовий для мене був не тільки батьком, він був для мене другом, порадником, моєю дитиною, моїм поглядом на світ, моїм життям... Я не зможу і не маю права взагалі жити, якщо твори батька не стануть поштовхом для зміни України на краще, для прозріння наступних поколінь. Це, я вірю, станеться! Саме для цього Господь поцілував марківського хлопчика за його народження... Я взяла все в свої руки. Хто, як не я! Я його єдина надія. Я пишаюся, я неймовірно пишаюся своїм ДИВНИМ батьком. Дехто вже робив закиди, що зазвичай або діти, або друзі, або ще хтось після смерті видатної людини роблять собі певний піар, або, ще страшніше, вишукують для себе зиск... Можливо, таке трапляється. Але я віддала би, повірте, усе і відмовилася від усього, якби взамін дивом мені повернули батька... Після вересня 2011 року закінчилося життя дівчинки Лесі Низової, закінчилися мої прості людські мрії, мене вже немає... Я прошу Господа допомогти мені жити без НЬОГО. Сподіваюся, він допоможе....
Я залишилася наодинці з батьковою спадщиною. Більшість луганських друзів та однодумців батька вже пішли за обрій... Небагато їх лишилося - борців за українську Україну !!! Мене постійно підтримують Надія Половинка (Кошель) - вірна посестра і ДРУГ з великої літери, найліпший друг і побратим Низового Володимир Просін, друг юності Роман Рибніков (який уже втратив зір і не виходить із дому), Юрій Кисельов, і чарівна, неймовірно сильна жінка, натхненниця, надія і рятівниця... Олена Бондаренко!!! Пам"ятають і люблять мого батька Володимир Шовкошитний, Володимир Яворівський, Левко Лук"яненко... Але тільки я зобов"язана продовжувати справу Івана Низового!!!
Людо! Мила моя Людо! Ти - моя названа сестра! Ти любила й любиш Низового як поета, людину, учителя... Ти єдина, хто підтримав мене в страшні для мене часи. І ти єдина, хто намагався мені допомогти... Нещодавно хтось сказав, що родина Низових не бідна, аби встановити пам"ятник і видати п"ятитомне видання його творів... Так, ми не бідні, на відміну від тих, кинутих яничарською владою за межі виживання... Слава Богу, я маю роботу, а 80-річна мама - пенсію. Та, на жаль, наших грошей не вистачає, аби в нашій "люблячій людину і шануючій поетів, художників, скульпторів..." державі самотужки поставити пам"ятник і видати бодай одну збірку, не кажучи про п"ятитомне видання у 5 тисяч сторінок... Я - людина аж занадто публічна, аби, за бажання, хтось міг пересвідчитися в моєму матеріальному стані, у моєму житті, у моєму побуті... Вибачте - я вимушена торкнутися цього питання, почувши звинувачення від непричетної до львівської зустрічі особи. Коли оголошується будь-яка акція щодо збирання коштів, завжди знайдуться ті, хто намагатиметься спекулювати на цій темі. Слава Богу, це поодинокі особистості, які не мають нічого спільного з поетичним світом і світом людяності. Я на них не зважаю.
Волею Господа, щирим серцем Людмили Калиновської, людяністю й добротою Володимира Ляшкевича я мала щастя поділитися спадщиною Івана Низового В Інтернеті!!! Поетичні Майстерні - не випадковість на моєму життєвому шляху! Благословен той день!!! Уже майже рік як змінилося моє життя: ви завжди поруч зі мною, поезія мого батька вам близька - а я через це щаслива. Я без вас уже не можу існувати. Я поглинула у світ вашої прекрасної поезії Цього немає в Луганську. Я не тільки ділюся з вами почуттями свого батька, я опинилася в тому середовищі, у якому він прожив своє життя. Я - не мент, я ваш друг, я свідок і навіть учасник становлення найпрекраснішої в світі літератури!!! А тепер ще розвіртуалення!!! Я вас полюбила!!! Одночасно - українська еліта та чудові друзі, яких хочеться захистити ві усіх незгод!!!
Щодо акції. Я була проти. Тепер ви знаєте, чому. Усе сама... Я сама взяла в борг 8 тисяч і сплатила задаток за пам"ятник (я нічого не боюсь, на роботі є люди, які позичать на кілька років, так само збираюся позичити 35 тися на п"ятитомник...) Ви скажете, що це нереальні гроші... А виходу немає. Це - справа моєї честі.

І ось ця акція!!! Поставте себе на моє місце... Це така несподіванка. Ви скажете, що не можна не вірити в людей, і будете праві. Просто останніми роками я трішки загнала себе в кут...
Я сьогодні хочу вклонитися всім вам за неоціненну допомогу щодо збору коштів на пам"ятник моєму батькові!!! Я тепер можу виплатити остаточну суму (і навіть залишаться 4 тисячі 710 грн. на майбутній п"ятитомник) співробітникам похоронної фірми. Сьогодні вони звітували мені, що йдуть ювелірні роботи з вирізання лелеки - символа татової туги за батьківщиною, просять на них не гримати, вони стараються... Хочу зараз опублікувати першу накладну про задаток від червня. А коли буде встановлено пам"ятник, я вам обіцяю звіт у вигляді радіорепортажу, світлин, накладних, і навіть свідчень луганчан. До речі, на відкриття пам"ятника обіцяє приїхати Галина Фесюк, буде присутній Юрій Кисельов, Володимир Просін, Надія Половинка, Галина Піскун, Володимир Яворівський, Олена Бондаренко...
Ще раз повторю: я людина відома, публічна, не ховаюся від фотокамер, дуже відверта у своїй поведінці...І БЕЗМЕЖНО ЦІНУЮ ЛЮДЯНЕ ДО МЕНЕ СТАВЛЕННЯ!!!

Я хочу оприлюднити імена дорогих мені людей. Світ сьогодні байдужий, іноді жорстокий... АЛЕ СВІТЛИХ НІЖНИХ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ У НЬОМУ БЕЗЛІЧ!!! Сайти "Поетичні Майстерні! ", "Натхнення", "Севама" - це тільки майданчики... Але головне - це милі, яскраві, талановиті, веселі, оптимістичні, життєлюбні, жертовні, закохані в життя і людей, янголи Божі - митці-діти, красиві й обличчям і душею ЛЮДИ!!! І без них будь-які майданчики, спільноти, мережі - мертві... Поки я жива, я ВАС не забуду!!!

Людмила Калиновська, Оксана Яблонська, Ксенія Озерна, Світлана Вольвак, Тетяна Мілєвська, Володимир Шовкошитний, Софія Кримовська, Олександра Федорів, Оксана Пронюк, Юрій Кисельов, Інна Ковальчук, Тома Васильєва, Олексій Тичко, Тата Рівна, Олександр Олехо, Богдан Манюк, Лариса Омельченко, Микола Дудар, Тамара Шевченко, Юрій Лазірко, Віра Олеш, Олеся Овчар, Михайло Бобиков, Надія Половинка (Кошель), Тамара Незвінська, Таїсія Цибульська, Уляна Дудок, Любов Бенедишин, Ірина Зелененька, Ірина Жулай, Іван Потьомкін, Володимир Потебня, Анатолій Черняхівський, Леся Романчук, Петро Гойда, Алла Дубенюк, Василь Бур'ян, Ірина Червінська, Світлана Ковальчук, Ніка Колонюк, Сергій Пантюк, Сашко Винниченко, Юрко Антоняк, Василь Кузан, Іван Гентош, Любов Долик, Уляна Дубініна, Світлана Костюк, Ігор Павлюк, Олег Король, Галина Михайлик, Мирослав Артимович, Наталя Мазур і Андрій Мазур, Ярослав Нечуйвітер, Володимир Ляшкевич, Олена Кіс, Галина Фітель, Галина Варава, Галина Фесюк, Ярослав Петришин, Антоніна Шекета, Оксана Мазур, Оксана Маїк, Оксана Лозова, Василь Гонта, Наталя Ющук-Ярова, Ірина Федоришин, Ярослав Чорногуз, Тарас Лісевич, Орест Дубас, Патара Бачія, Наталя Данилюк, Андрій Панченков!!! Доземний уклін вам, світлі люди!!! Деякі перекази надійшли без імені. Цілую ВАС!!!

За мною: фото, документи, і моя відданість. МІЙ БАТЬКО ЖИВ ЗАРАДИ ВАС!!!
СПАСИБІ!!! СПАСИБІ!!!

_Привет ! У нас сегодня солнышко светит ,
Погода прелесть _ как Ты!
Что нового в Твоей повседневности ?...
_Здравствуй! Миром живу,
Где все живое склоняется
Перед единым Творцом,
Вечной Бесконечностью,
Опечатаной в конечном.
Просто добрая Осень в любви
Наливает прелесть даров до краев…
Тополь листья последние сбросил,
Грустно глянул в окошко твое…
Слышу Твой голос: _ Нового что?
_Не грусти… ничего не случилось…
Вот уже и Сентябрь. Холоднее рассвет.
И небесами ледяную усталость
Осыпаю я с плеч _ как тоску прошлых лет…
Бьется в сердце гирляндами дождь…
Не грусти… В этом мире многое тленно,
Вечна только Любовь - Её луч золотой!
Выпью я твою боль, непременно ,
Как мужчина любимый Тобой!
И укроет Ноябрь нас янтарной листвой…
Я люблю Тебя – всегда Твой...
О Мать, взгляни!
Дети твои - на пути домой!

Чому, коли викопують картоплю
З нашої важкої ірландської землі
Важкої, немов тягар усіх поневолених,
Бадилля, що палає на кволій ватрі
Селян, що дихають туманом
Пахне терпким віскі старого Коннахту?
Чому, коли визираємо у тьмяні вікна
Кам’яних хаток зморшкуватого Донеголу
Марно намагаючись побачити море
Те саме – Ірландське холодне море
На дні якого спочивають душі
Всіх хто на зеленому човні
Намагався осідлати зелених коней Мак Ліра
Бачимо тільки білий туман
Нашого майбутнього?
Чому, коли йдемо до Дубліна
Наша дорога завжди вкрита каменями
І то не камінцями, а брилами?
Нас все менше – тих, хто слухає скрипку
Під стукіт докучливих крапель ірландського дощу
Нескінченного як скиглення чайки
Над річкою Бойн – такою ж сумною
Як стара легенда про Конайре Мора…

Гори обабіч дороги…
Дерева, хмари і калюжі…
І все це їде, їде, їде…

Я зупиняюся.

Тривога
Вселяється у вени рук.
У грудях тисне,
Мов крізь мене
Проходять всі ці тіні, люди,
Автомобілі, мокрий час
І невідомість…

Мов декорації стоять
Чиїсь обличчя.
Нахилились…
Минає хвиля.

Вбили кіл
Осиковий
Біля узбіччя.
Чи це не кіл?
Залізний хрест?...

Тікати звідси –
Їдуть далі
Обвислі і немиті хмари
І тіні щастя. Тільки час,
Як маятник, вдаряє в груди
І грубим кашлем вириває
Із серця тріснуту струну.
Труну
Тут щось нагадує.
Звикаю.
Ковтаю кров.

Цей біль зникає кадиком.

Стріла прокльонів доганяє
Мене –
Пронизану мішень.

30.08.13

У судний день
Візьму з собою вівцю.
Бо я теж пастух –
Подаруйте мені ножиці –
Замало мені кресала і терезів.
Стою на мосту
Поміж двома порожнечами,
Ангели всі в мантіях,
А я ногами босими
По дерев’яному кістяку переправи.
Зважуйте наші гріхи, зважуйте!
Промені чорного сонця
Перстами вказівними
Для цієї юрби нескінченної.
Дозвольте мені хоча б затесатися
Поміж ірландських монахів,
Що бредуть у мовчанні самітників
У свої важкі ряси вбрані.

Читаючи сьогодні рішення суду,
Яке надійшло листом
Рекомендованим
З повідомленням про вручення,
Я зрозуміла:
Ось де вона захована — справжня поезія!
Назвемо мене умовно: «Особа-1»,
Як пишуть
В Єдиному державному реєстрі судових рішень.
А Відповідача, відповідно, «Особа-2»,
Щоб не було плутанини.
Таким чином, цитую:
«Особа-1 звернулася з позовом до Особи-2...
Представник Позивача надав судові заяву
Про розгляд справи за його відсутності,
Наполягав на задоволенні позову.
Особа-2 позов не визнала.
Суд, ознайомившись з позицією вказаних осіб,
Оглянувши матеріали справи,
Дійшов висновку,
Що позов підлягає задоволенню...»
ЙО!
Позов підлягає задоволенню!
МІЙ
Позов підлягає задоволнню! -
Ось де справжній тріумф,
Ось де справжня поезія!

29.08.2013 р.

Моя самотність набридає присутністю,
Глушить мовчанням , аби бути почутою.
Ділиться завтрашнім, щоб стати дійсністю,
Дивиться в дзеркало, щоб бути вічністю.

Моя самотність грається з простором,
Брилами падає старим годинником,
Їй надто сумно жити десь осторонь,
Манить полеститись трохи до скронь.

Моя самотність нині не втомлена,
Їй поки вміру кривих благань.
Вона ще сильна, зовсім не згорблена
Від посивілих моїх зникань.

2013

Мене переповнюють емоції… Уперше не можу їх висловити…
Поїздку до Львова – міста мрій мого батька – мені подарували Оксана Озерна і Таня Мілєвська.
Умовили, купили квитки. Ярослав Нечуйвітер постійно мене надихав і підтримував телефоном.
Я – у Львові!!! Ярослав і Тоня Шекета зустріли. Як шикарно зустріли!!! І понеслось… Казка!!! Які екскурсії Львовом!!! Наталка Криничанка, спасибі тобі!!! А Лиса гора чого варта?! Ігор Павлюк… Пегас…))) І все, що на ній було?!))) Адреналін!!! А посиденьки на природі з шашликом!!! Олеже Король, я з дитинства люблю пісні під гітару! Уявляєш, як ти вразив? ... А які вірші я почула!!! Душа раділа!!! А сауна на озерах!!! Нечуйвітер – чарівник!!! І піклувався про мене постійно!!! Емоції, емоції!!! У Львові я познайомилась з прекрасними людьми і прийняла їх у своє серце, бо інакше і бути не могло. Ніби ми знали один одного багато років. Володимир Ляшкевич, Ярослав Нечуйвітер, Антоніна Шекета, Оксана Вавринюк, Уляна Дубініна, Галина Михайлик, Мирослав Артимович, Богдан Манюк, Наталя Мазур і її лицар-чоловік Андрій, Олена Кіс, Галина Фітель, Галина Варава, Оксана Лозова, Оксана Маїк, Оксана Мазур і її чарівна донечка, Олег Король, Ігор Павлюк!!! Я вас полюбила!!! Ви – чудові люди!!! Я знову з радістю зустрілася з моїми дорогими Любою Долик, Іваном Гентошом, Світланкою Костюк, Танюхою Мілєвською, Галиною Фесюк, Ярославом Петришиним! Спасибі вам, любі мої, за найдорожче в цьому світі – спілкування, тепло ваших сердець, ваші дружні й щирі посмішки, вашу підтримку!!! Спасибі вам за допомогу!!! Це – неоціненна допомога!!! Я ніколи цього не забуду!!! Я пишу сумбурно. Це емоції і почуття переповнюють мене. Я вас усіх люблю!!! Спасибі всім за щастя у Львові!!! Я страшенно за всіма скучаю… Будьте здорові та щасливі!!! Ви – моє життя: сьогодні і завтра…

Він здавався мені зовсім,
Зовсім драйвовим чуваком.
Як на мене, він слухав важкувату музику,
Й трохи заголосно,
Але то був чи не єдиний його недолік.
Тоді.
В моїх очах.
В іншому я захоплювалася ним.
Тим, як він керує автівкою,
Їдучи хутко й впевнено,
Об’їжджаючи затори по зустрічній смузі,
Й завертає на свою
За мить до жахливого зіткнення...
Його професією-романтік,
І тим, що саме його викликають,
Коли треба знешкодити якийсь
особливо
небезпечений вибуховий пристрій.
Тому що, з його власних слів:
«Ніхто не зробить так:
Вправно. Точно, Швидко.»
Його гострим розумом й білозубою посмішкою я також захоплювалася,
І розмірковувала час від часу,
Лузаючи насінная на кухні,
Або миючи посуд,
Чи не покохати мені когось такого...
Схожого на нього...
Проте, одного дня
Він зізнався:
«Мене ніхто не кохає.»
І раптом я відчула...
Ні, не те щоб розчарування або ошуканість -
Звичайний страх.
Адже я також його не кохала.
З ним і сьогодні все ОуКей,
І я так само захоплена ним,
Тільки на відстані.
Проте щоразу, перетинаючи перехрестя,
Тримаючи в руці руку свого сина,
Я дивлюся пильно,
Аби не їхав по зустрічній смузі
«Той-кому-нема-чого-втрачати»...

28.08.2013 р.

Сон. Коли хмари кольору горобців,
То марево, як кіно, проектується в небо.
І не знати, де блукаєш ти –
Старий птах на сухому дереві предків:
Чи то в світі, який називають «реальність»,
Чи то у журливих снах чорної черепахи.
Ти забув, що дзеркало – це двері
Між двома снами водяного щура.
Ти розбив дзеркало
І намалював на стіні дерево
Там – де лишилася порожнеча.
Ти блукав лісом
В якому крім мертвих дерев небо,
Ти розмовляв з круком,
Що вивчив з усіх людських слів
Тільки слово одне – «небуття».
Ти подумав: «Як солодко
У його нескінченності,
У його глибокому колодязі,
У його м’якій чорноті…»
Ведмедик наповнений ватою.
Дитяча іграшка.

Місто, в якому замість людей
Живуть мовчазні манекени,
Місто, в якому замість будинків
Стоять піраміди чорних ящиків,
Місто, в якому замість ліхтарів
Підвісили в темному небі астероїд,
Місто, в якому бургомістр
Лисим хвостом стукає по дереву,
Білими зубами гризе сир місяця,
Вусами лоскоче сірий світанок,
Місто, в якому всі вулиці
Ведуть до незримого крематорію,
Де замість дощу на бруківку
Падають хвилини,
А замість сніжинок взимку
Старі календарики
В які заглядали колись щоденно
Двірники судного дня.
Оселився в його ратуші
Газетляр Янош.
Продає він газети
З важкими чорними літерами
Тяжчими, ніж якір Титаніка.

Я взяла сокиру
Й зробила зарубку на своєму серці,
Позначивши тою зарубкою
Початок Нової ери.
Ери без тебе, малося на увазі.
Банальний початок «нового життя».
І кожного дня
Я брала сокиру і краяла собі серце,
Відраховуючи дні,
тижні,
місяці без тебе.
Серце кровоточило,
А потім звикло.
Я була дуже дисциплінована
Й робила щодня нову зарубку,
Аби не забувати ніколи,
Як буває боляче.
З кожним днем, з кожною позначкою
Відчувалося полегшення…
Одного дня я запитала себе:
«Заради чого шматуєш собі серце? –
Коли не боляче, то й сенсу вже нема.»
Немов прокинулась від довгого сну…
Поглянула на сокиру:
Яка ж вона гарна!
Що то за знаряддя й для чого воно?
Певно, аби розмалювати Петриківським розписом.
Беру фарби, пензлі й розмальовую…
Гарно виходить, поглянь!
До речі, а хто ти такий, нагадай мені?..

26.08.2013 р.

Перший.
Ти зійшов із листя зеленого,
із вітру і променів. Із
плечей великого сновидця
на плечі сновидця малого,
із кроком тихим, як земля,
із хрестом на грудях.
Ти за спиною і над головою,
ти сила, з якою ідуть
тихо, немов по воду
серед ясної ночі.
Я люблю тебе вперше.

Другий.
Ти прийшов із глибин,
тих, які світло в мені,
які темінь в землі,
які сонце і зорі ховають,
прийшов перед очі сновидця
із його очей,
перед лице його із його лиця.
Ти попереду всюди,
попереду скрізь, де є зір,
і є зрячий.
Я люблю тебе вдруге.

Третій.
Ти війшов усередину,
гість, що невидимий,
гість, що нечутний,
руки погладь і люби.
Руки погладь і віддай
себе всього у руки,
смертаві та чуйні,
кохані.
Вкрий долоні сновидця
в долонях його,
як укриє зіниці сновидиво,
і люби мене втретє.

Я зустріла її на південному вокзалі,
Викохуючи в голові музику своїх віршів.
- Куди ти йдеш? Не квапся! Дай я тобі поворожу! –
Сказала вона.
- Я можу поворожити тобі! –
Подарувала їй свою посмішку.
Проте вона наполягала:
- У тебе в душі сум, а в голові недоспівана мелодія віршів.
«Вона щось знає. Щось таки знає!» - подумала я і зупинилась на мить.
Їй того й було треба:
- Спитай, як хочеш, мене… Я відповім на найзапекліше, найзаповітніше твоє питання.
- Добре, - озвалася я, - скажи, бо тільки одне питання не полишає і мучить мене:
Який я маю талант?
- Ти маєш талант подобатися чоловікам. – лагідно й спокійно відповіла вона.
Але для мене то прозвучало як прокляття.
Я поклала купюру в її засмаглу долоню, присіла на лавку…
Сльози ще довго бігли моїми щоками,
А у вухах був тільки гуркіт потягів, що мчали повз.
Жодної іншої музики…
24.08.2013 р

Стану спогадом у твоїх очах
Волею, яку ти не підкорив
Залишаючи по собі дивний слід у твоєму житті, маю у намірах
спокути й гріхи
Маревом уночі ти приходиш і губиш клубок ниток
Я залишаюсь ні в сих ні в тих
Ти біля порогу сідаєш, неначе той вірний пес
Хтось із нас коли-небудь щось знайшов чи загубив?

Мені не бракує літер
Пишу по тобі чорнилами
Завадили нам вірними бути ті речі, які без сповіді ніяк не вимовиш...


20(08)2013

Кроками тишу відміряю
Подивлюсь на руїни місяця
Запалю сірником свічечку
Переможу стуму вечора
Вікна навстіж відчиню
Вловлю ваніль хенесі
Зразу ж стану п’яною
З воску слізьми покаюся
Душу, що довго пручається
Задурю солодкою маною
Вловлю мерехтіння зірочки
Смарагдовою надією палаючу
Тихим щемом спокій наповню
Аби свічка не горіла напрасно
Аби очі твої її бачили
Аби серце твоє відчуло
Я чекатиму вічність незміряну

Якщо немає грому, то немає зіткнення.
Якщо немає Слова, то немає Одкровення.
Якщо є іскра, то буде вогонь.
Ти - дитина Божа, не бійся погонь.
Адже коли женуть, то більше полумья.
Світло розпалюється день від дня.
Іскри летять, запалюють інших:
Юнаків, старців і літніх.
Людям, чиї серця відкриті для Бога,
Його вогонь візьмуть, і таким Світла дорога.
Але, важливо ще його зберегти.
Так Світло нехай світить перед людьми,
Щоб вони бачили ваші добрі справи і
Прославляли Отця вашого Небесного.
Всі люди мають право в Царстві жити.

Метелики живуть дуже недовго.
Й ось уяви:
Одному з них дісталося тепло і сонце –
А вже надвечір
Сонячні зайчики провели його в небуття.
А другий жив у грозовий день –
І дорогу в смерть йому освітлювали блискавиці.
Третій же народився ввечері
І помер у перших проблисках світанку.

Тепер уяви:
Є метеликів рай.
І в цім раю метелики
Намагаються збагнути,
Що ж відбулося.
І не можуть вирішити,
Якого кольору життя –
Золотого, сірого чи чорного.
І що таке смерть –
Сонячний зайчик,
Вечорова зоря
Чи проблиск світанку.

Але метеликового раю не існує.
Метелики просто перемелюють
Своїми крилами світло й тінь.
Пилок життя осідає на їхніх крилах.
Ти дивишся на цей малюнок
І уже не боїшся померти.

11 серпня 2013 року

- Кохана, я буду для багатьох загадкою,
Хвилюватиму пекучою таємницею...
Завжди буду привабливим та солодким,
Незбагненним і жаданним ...
- О, мій єдиний - рідний!
Я бути можу зухвалою і безглуздой,
І у примхах дуже неслухняною ...
А будеш добрим,
Стану я вірності покірною,
І для тебе відкрию душу!
У твоїх Божих долонях
Палає променисте тепло.
Я буду, як сніжинка і розтану ...
Мені з тобою так легко,
Що всіх на світі я благословлю!
- О, Любове моя - кришталева чистота,
Пригорнусь до тебе так натхненно
Живим фонтаном Світла,
І радісно забринить довкола
Дзвіночком любові мелодія серця!
Ти відгукнешся - неодмінно в пристрасті:
Ми всі маємо триматися в єдності,
Адже-це запорука до успіху і щастя!!!
- Тобі, кохана Україно! Дарую сили всі, що маю,
І мою працю тиху, в любові, як і мої вірші
Подякою до вівтаря душі побожно я складаю.
...Життя планети триває!

Намріялось:
Я цілував тебе
У повіки.
Раптом вони
Відкрилися…
І я побачив:
Чорні черешні
Твоїх очей
Уже достигли
Для кохання.

11.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Коли ми вже вмремо, то було б добре бути
Похованими на Веселому цвинтарі в Сепинцях.

На твоєму гробі напишуть – мрійник, який здійснив
Всі свої мрії і нікого не слухав, що щось неможливо.
Будзиган, емігрант, відомий гуляка і пияк,
Який за Vana Tallin їхав прямо до Таллінну.

На моєму гробі напишуть – мрійниця, яка здійснила
Всі свої мрії і нікого не слухала, що щось неможливо.
Вміла любити і любила жити, їсти, пити вино, молитися.
М’який Брі де Мо купувала на схід від Парижу
(що там кілька годин в літаку!).

Наші хрести най пов’яжуть тим рушником,
Що колись в’язали нам руки на весіллі.
Мережаний пташками і шитий квітками.
Пам’ятаєш той шарварок на березі озера?
Ми там обіцяли бути разом до надгробного каменю.

Fafa de Belem
Скільки років незабутніх
відійшло в минуле нашого життя,
Скільки помилок робили,
повторяли,як не було каяття ,
Скільки виплакали сліз ми потайки,
та це відомо тільки нам
Скільки сумнівів лишилось нам на завтра,
що зависли над життям.

Скільки радісних фантазій
обіцяли душам стомлених надій,
Скільки раз ми відкладали
з боку в бік річ заповітних наших мрій,
Скільки кажем раз „щасти вам”,
як не маєм що сказати загалом,
Скільки кажем раз”кохаю”,
щоби вижити в випробуванні злом.

Лише видимість,більш ніщо
Не підтримує нас невдах,
Хоч нещасне життя у нас,
Ми ще носим надію в серцях.

Цей невиявлений обман,-
Знає правду про нього лиш Бог,
Та з’явивсь знов єдиний шанс
Звести вас, мене і любов.
2009

Яскраво в небі засяяло сонце,
Тепер серце моє вміє співати,
Підійди ближче, глянь у віконце,
Увесь світ прагне радіти.

Вітерець ніжно шепнув мені:
Я подарую весняну казку.
Поглянула в очі таємні твої,
І руку ласкаво простяг мені.

Яскраві барви сяють навкруги,
Пливе життя грайливим струмочком,
Яке несказанно красиве сонце, дивись туди:
Незабутній щастя ковточок.

Забувалася, в житті усе минає,
Постій, уже вітер холодний,
Ласкава музика, вона не лунає,
одна, шум машин, тривожний.

Сходинка за сходинкою, спускалася,
Одна, життя на шовковій нитці.
Мене поглина безвість оця,
Падаю вниз, пташка без крил.

Ти вберіг себе...
Знаєш, яне вберегла,
Щиро скажу тобі, сонце моє,
Ніжно всміхнуся, гляну у вічі.

Моє життя, воно в твоїй долоні,
Навіки подарована тобі...
У блакитно-синьому небі гаснуть зорі,
Не знати цього світла більш мені.

І на серці гірка сльоза
Змиває солод миттєвих прглядів.
В житті ж усе минає,
Вірю, усе в житті згасає.

Я не вберегла себе,
День за днем лиють дощі,
Не забути тебе,
А життя вкрало мене.

Роки швидко промайнуть,
Душа приховає жаль,
Чи моя вина? Не зберегла
Колись очі погляд зупинять...

Перед ними той весняний сад,
Я ніжно всміхнуся, гляну у вічі,
За димом щастя бринить сум,
Навіки ж подарована тобі.

2012

Ліффі – це мажорна струна банджо
Натягнута між кольоровими дверима.
Хью*, одягни свій костюм смугастий –
Лінії нагадують перехожим провулків
Їх життя пришелепкувате.
Що шукав ти
У цих плямах фарби на полотні?
Ти знайшов спочинок у воді –
Бо вода це теж фарба – найкраща…
Недарма річка Поддл
Досі ховається –
Чи то від сорому,
Чи то від дивака Оскара**
Того, що казки
Писав своїми зболілими нервами.
Бернарде! А ти вмів грати на скрипці
Свого тата-алкоголіка?
Він принаймні знав,
Що шукає на дні келиха,
Що ховається в глибинах
Терпкого віскі,
І чому воно спочиває
Так довго в старезних діжках.
Бернарде***, чому ти постійно
Вигадував свою виставу
І уявляв, що існують твої глядачі?
Ти грав свою виставу для себе…
Тільки для себе…
Навіщо?

Примітки:

* - маю на увазі Хью Лейна (Sir Hugh Percy Lane) (1875 – 1915) – дивак був ще той…

** - коли про нього говорять, то завжди згадують за що його посадили, а про його неймовірні казки ні гу-гу…

*** - я справді не знаю, чому він все життя грав вар’ята. Ну, не знаю і все! Ірландцем він був та й годі…

Хотів назвати вірш "Snagcheol Baile Atha Cliath" але передумав...

Того вечора
На каштанових вулицях міста
Спалахнули мільярди свічок.
Того вечора
Ми зустрілися біля місячних сходів
Й запитали одне в одного:
«Підемо?»
Ми побрались за руки,
Ступили на першу сходинку,
Осміліли – ступили на другу,
А тоді, сміючись, побігли,
Та все вище й вище,
Над сузір'я каштанових свічок,
Над учорашній день,
У якому ще не було нас двох, –
Був тільки я, і була тільки ти, –
І каштани стояли свічниками…


1971

Rui Veloso
Клятву,що не матимеш пригоди,
Прошу дай,минай гріха свободи.
Тих,кого ти не кохаєш,фантазуєш,
Мрієш, а завтра усіх забуваєш.

Клятву дай,як матимеш пригоду,
Не бреши нам двом на шкоду,
Не чекай на насолоду.
Палять ревнощі жорстоко
Цим нікчемним кроком,
Серце раниш ненароком,
Не причиняй йому страждань.

Клятву,що не матимеш пригоди
Прошу дай мені,хочу знати лишень,
Чом мене покинути хочеш?
Дні самотності пророчиш.

Не підтримує,не гріє
Серце в тузі не радіє.
Знай,що клятва,
Що не значить нічого тобі,
Лише варта кари.
2009

Chico Roque, Paulo Sergio Valle
Ви крутите моїм серцем,
Крадете мій розум
І плани губите мої на майбуття,
Я мушу думати – для чого це життя,
Втікаю,та вертаюсь знову вами.

Сказати не хочете правду
І серцю наносите травму,
Та я все живу в своїх мріях,
Ваш поклик – остання надія,
Як тільки кличете – лечу.


Чом правдою не перекреслите мрій,
Не звільните любов від надій? Чому?
Чому кохання не розвієте хміль,
Моєму серцю лиш приносите біль?

Прив’язана лечу в клітку тих спокус,
Знов до вас іду,серце вам кладу,
В жертву приношу
Для ваших забавок,прикрас,
Любові іншої для вас.
Іду.
2009

літеплий липень
лічить
лелечі
літа´

лусочка льону
лускає –
літо
літо

латана льоля
лавром
любистком
ладаном

ладен любити?
люби
легкокрило
лагідно
2013

Дорогий наш пане Василю!
Вітаємо Вас із Днем народження!
І хоч, на жаль, його Ви відзначатимете далеко від рідної неньки-України, але душею і серцем Ви все життя були й залишатимитесь із нею!
І пам"ятайте, що українські солов"ї співають завжди для Вас, українські дерева шепочуть до Вас, українські річки кличуть Вас, українські поля сумують за Вами...
Ви справжній вірний син України!!!
Ми пишаємось Вами!

Бережи Вас Господь! Довгих Вам років життя, міцного здоров"я, радості й оптимізму, щирої любові друзів і земляків!!!


Ці слова Низового, я впевнена, передають і Ваші почуття:

"Ніхто й ніщо не похитне
Моєї віри в Україну…
Хай світла доля обмине
Мій дім; зневажать хай мене
У ріднім краї… До загину
В душі палатиме одне:
Люблю і вірю в Україну!".



Обіймаємо)

Дорогий наш Іванку!

Із Днем народження тебе!!!

Милий, симпатичний, добрий, уважний, справедливий, чесний, толерантний, мужній, загадковий, талановитий, скромний!!! Це - ти!
І нам так добре з тобою!
Най щодня зміцнюється здоров"я, переслідує удача, захлинає натхнення!!! Будь щасливий!!!
І величезних тобі творчих успіхів!


Відстоїться:
Щось випаде в осадок,
А дещо паром зійде,
Як завжди,
А залишок,
Чистіший від води
Джерельної,
Залишиться у спадок
Новому дню.
За творчості законом
Все буде саме так –
Отож твори,
Дерися вгору,
Скочуйся з гори,
Підкорюй перегін за перегоном
В стремлінні до мети!
Колись нащадок
Доскіпливо твій шлях перечита
І визначить:
Досягнута мета
Вартує всіх блукань
І пересадок!


Будь!!!!!!!!!!!!!!!!

Цілуємо:)

Мої радощі сплелись в тугий вінок
Підхопила течія безсмертних вод і потоками бурхливими в пітьму
Я сьогодні знову у оазі сну

Пригорнусь я міцно до дерев п'янких
Доторкаючись долонями до крон
Відчуватиму спорідненість
Це - Ми!
Діти Бога всеосяйного
Вином освятили шлях свій, але темінь в снах

Знаєш, ти заборгував мені
Мій страх вправно відчайдушний день за днем
Прагну я давно спочинку - вірності
Тож торкнись чола мого й подаруй краплю єлею
У серцях вже згас вогонь і зневірені не вперше душі

Що то є: твоя Любов?
Промінь сонця з неба вранці?
Я покинула б свій дім
Я блукала би стежками
Щоб знайти хоча би тінь, але доля невблаганна
Круговертю почуттів ми багаті/ми проклятті

Ніби ковила вгинаємось від вітру...

Літо 2013

Як пройшла презентація книги Віктора Кучерука? А чудово!!! І офіційна частина (а насправді вона була така затишно-родинна!), і неофіційні (а їх важко навіть перерахувати!)!!! Які прекрасні люди прийшли до Віктора на це свято, скільки в нього друзів і прихильників! А яка у Віктора дружня родина! А мама - взірець! А які талановиті поети з різних куточків України взяли участь у цій події! А які влаштовано екскурсії! Це взагалі окрема тема)
Подробиці? А не скажу. Мучтесь усі, хто не поїхав... І дивіться світлини на ФБ...

Людяно було, затишно, весело, неймовірно цікаво!!! Пам"ятатиму завжди!
Я задоволена організацією, теплим прийомом і спілкуванням! Усі такі класні!)))

Вітю, спасибі за твоє серце, спасибі за свято душі! Завдяки тобі я знайшла нових друзів і пізнала тебе ще краще!!!