Вибачте мене за мовчання. Не мала можливості відгукнутися на ваші твори... Шостого серпня обов"язково до кожного завітаю.
Дякую за розуміння.


Щиро. Низова.

Серед старезного пралісу, що від віку ще не знав сокири і важкого подиху лісорубів, я відчув запах зітлілого листя старих буків. Усвідомлення того, що цей ліс старіший за мене і мудріший за всіх професорів Дубліна, і що багатьом з цих дерев більше трьохсот літ, спонукало мене згадати давні ірландські легенди про Граннега – лісового перевертня, що здатний був перетворюватися на їжака. І тоді я написав таке:

Той, що називає
Їжачків зайчиками,
А зайчиків їжачками,
Той, що шматки гнилого дерева
Несе як ліхтарики
У пітьму свого «Я»,
Той, що безногим чаклуном
Кам’яніє серед тверді неба,
Той, що збирає свої думки
Наче кислі ягоди
У дірявий кошик Сенеки,
Прийшов серед липня дощів
До мого багаття,
Що нагодоване
Сухими гілками
Отруйних дерев,
Приніс свою голову
У подарунок
Тліну…

Колись давно я прожив кілька днів серед дрімучого лісу на дні давньої ущелини, оточеної скелями, що утворені тріасовими вапняками. В ущелині були зруйновані стародавні копальні, штольні, де люди колись шукали блискучий метал, які нині ведуть у велике Ніщо. Вічно вологі камені поросли мохом і папороттю. Я слухав шум водоспаду і думав про вічне. І раптом написав таке:

На дні тріасової ущелини,
Серед скель,
Де спить споконвічне,
Спить небудиме й невисловлене,
Мислю про паростки,
Що завжди проростуть,
Як тільки зерно –
Не мертве і не живе
Впаде в цей ґрунт
Вічної вологості.
Щось більш давнє
Ніж папороть,
Щось більш невловиме
Ніж думка
Зазирає у моє глибинне єство,
Нагадує, що все тимчасове,
Крім нього – оцього темного
І зловісного,
Якого друїди звали Кром Кройх,
Що ховається
В густій,
Як молоко сліпої вівці темряві
Старої кинутої копальні,
Наодинці з прокляттям,
Яке тяжіє перестиглим яблуком
Над моєю землею
Тужливих журавлів
Та бородатих шаманів.
Віддаю свою плоть
Крижаному водоспаду часу,
Віддаю свій дух
Старому дереву споглядання.

розлітається листя по небу
та поїзд твій їде до сонця
дощ звідкись взявся на щоках
шкода що більше нас нема
є лиш дощ потяг листя та сонце
ну і я залишив собі кулон страх
напевне варто було щось змінити
напевно варто було щось у собі
змінити порвати на шматки але
не вистачило сили прости
лети у руки сонця та знайди
там спокій та утіху
мене ж залиш самого на пероні
залиш усе що було і чого так і не було
потяг дощ перон кулон та страх
нас мабуть ніколи не було
та тепер вже все одно напевне нам
яких ніколи не було...
2013

Я відчуваю себе землею
Такою прадавньою землею
Що світ згубивсь у снах моїх

Земля - неначе горя чаша
І небеса над нами...
Зайве вітрам кричати навздогін!

Тобі не одурити зроду ні мудрого, ні птаха
Силі волі ніхто не вчить
Її зростити маєш сам

А я залишусь тут, допоки осінь нашепоче мені нові пророцтва
І я їх пронесу крізь дим...


30(07)2013

Сьогодні прохолодно зранку
Я поглядаю на небо
Прошу дощу

Я не впізнаю себе
Більше - ні
Минуле живиться моїм теперішнім
Плавно вдивляючись у моє майбутнє
І сповнює думки мої страхом
Жахом - бути забутою...


29(04)2013

я не знаю де буду завтра
я не знаю що буде завтра
я не знаю куди відлечу
я не знаю чи назавжди
я не знаю чи повернусь
я не знаю де буду завтра
я не знаю що буде завтра
я знаю лиш те що ви в мені
я знаю що ви вилиті смарагдами
в серці в моєму назавжди
я це лише знаю...

Мила й світла наша Наталю!
Вітаємо тебе із Днем народження!
Бажаємо тобі щастя, радості, натхнення, удачі, затишку родинного й душевного, вірних і надійних друзів, здоров"я міцного!!!
Господь тебе любить!!!
І ми - з тобою!)


Дозволь і від Низового:

"Ходім, Наталю, в листопад –
Хай шелестять в тумані кроки
І паленіють твої щоки –
Ми не повернемо назад.
Там все звучить уже не в лад,
Не в унісон – там сон і спокій,
Ніхто не вчує наших кроків…
Ходім, Наталю, в листопад!".


ЦІЛУЄМО!!!

а знаєш все добре
а знаєш мені все одно
а знаєш вітер холодний
а знаєш зовсім не дме

без тебе я знаю як жити
без тебе я вже жив
без тебе було так як з тобою але
без тебе

така доля
нічого не змінити,
закінчується все
і вже незабаром
настане останній
день літа.
нічого не змінити
все завершується
кохання, життя,
улюблена пісня твоя
теж добігає кінця.
та не сумуй
не плач, тримайся,
закінчується все,
добігає кінця щоб
дати новому початок
без кінця початку
не бува.

Над ланами сонце сходить.
Мій косарик косить роси...
Іноді, він так виглядає смішно - по-дитячому!
Можливо подруги, друзі, мене зрозуміють, що
Є чоловіки, з якими хочеться бути жінкою.
Запитально-м'яко нахиляти голову,
Жмуритися крізь вії, качати головою...
Тамуючи подих, вислуховувати натхненні мови,
Світитися напівусмішкою - любий,
Ми з тобою однієї крові.
Інколи хочеться відвертості, але не на всі теми,
А тільки на ті, на які прийнята відвертість,
Решта тем з ними взагалі не важливі.
Хочеться простягнутої руки,
Тремко припадати до плеча,
Приємно - коли б іскри палали в зіницях
І подив у співрозмовника,
Тому що красиво, тому що
Немає Трійці без клечання,
Як і домівки _ без родинного тепла.
Є літо Божого вінчання,
Де мій косарик косить роси
І ревно працює жінка, як бджола..
Та ще, знаю, що можливо скажуть:
"Це ж бо нісенітниця..!"
Усміхнусь теплом - моє життя,
То все-таки є моїм,
Мій косарик - моя Божа доля...

Хто вив’язував рукавичку твого сьогоднішнього дня?

Неуважний ангелику, впустив шпицю і петлі розпустились навсібіч.

Рр.-раз! І великий «палець» перевернувся донизу: проблеми на роботі –

Потенційний тріумф став фіаско.

А ти працюй, дурепо, сліпай над своїм малюванням денно і нощно,

На роботі і дома, і на вікендах з коханим.

Це єдине, що ти вмієш.

Та чи і вмієш – питання.

Два-а! Сірувата ниточка «мізинця» збилась у збитошні вузлики:

Знову не поведеш доню роздивлятись метеликів у музеї –

Стрес випавучується мігренню.

Трри-и! Залишки вказівного «пальчика» тицяють у зламаний обцас улюбленого черевичка.

Захланна бруківка жадібна до тонких підборів.

Головне, джип вчасно загальмував.

Нема чого ревіти посеред вулиці!

Так соромно проходити повз хоспіс засмаглою і в блискучих пацьорках.

За прозорістю мережаних фіранок піщинки падають без надії на повторних шлях.

Ідеш навшпиньки босою.

Черевички в руках – не зрушити б тиші, що й вітер шанує.

Смирення незворотності.

Чоти-ири! Безіменний улюбленець Афродіти –

Жодної вцілілої петельки.

Просто згадуй, як тулилась до світлої сорочки в шафі зі знятою дверкою,

Творячи алюзію присутності,

Виповнюючись ніжністю,

Набираючи повні легені запаху.



Неуважний ангелику, краще б плів макраме, воно надійніше,

Бо з рукавички уцілів лишень середній палець.

І тоді зрозуміла:

Це ж її так гартують.

Усім негараздам присвячую залишок плетива!



Бо проект все ж стане тріумфом, хай ще зо два тижні без сну.

Тендітне різнобарв’я метеликів вичешу з доньчиних кіс,

І загадаємо одне веселкове бажання на двох:

Стати золотохвостими русалками.

Він все ж повертається,

Хоч і грубувато-зверхньо (бо так пасує дорослим хлопцям).

Хоч і під ранок..

…Поки повертається…



Ну а обцас…

Зрештою, не буває ідеальних рукавичок.

Навіть, якщо плести їх у парі з ангелами.

26.07.13

Любов Бога наповнює життя!
Любов Бога звільняє життя!
Шляхетною життя красою
Є любов Бога.

Написати на асфальті :
"Я люблю ?"
Звучить банально,і не щиро
Бо скільки бруду там було,
Чиїсь сльози,ноти милі,
(серенади під вікном)
А для неї-це ж так важливо.
І свавіллям мов з самоти,
У її вікна вдивляєшся ти.
І не варто нічого писати,
Почуття асфальтом НЕ передати.!

Спомин із пам’яті з присмаком терпкості
Знову вповільнює кроки мої
Страхи та надії під маскою зверхності тануть щомиті
Вплітаються у дні наскельним малюнком
Плетивом вічності
Сльози солоні відчую, п’янкі
Ти затанцюєш у мені, моя гордосте
Адже ти знаєш, чого варті ми

Тобі відомо, що кожен втрачає
Недосипає ночей
Бачить сни, що манять покликом
Відблиском Раю
Та чи існує той Рай?
Чи є ми?

Ти аплодуєш мені, моя гордосте?
Віриш у мене одна лише ти
Тануть надії, відроджені поночі
Маски зникають без тліну, мов дні
Серце від болю стискається
Бореться проти промовлених розумом слів
Ні, нам не байдуже
Ще палко молимось
Кожен до своїх, до різних богів

Гніт розгораючись, палахкотить
Ми бачимо сни, що віщують недобре
І де ж ці сили, що зцілять у бою?
Наша броня вже іржавіє
Втома плавно вирує тілом твоїм
Але знов відродиться віра, мов сонце
Що все освітлює
Змінює мить
Мить, що постане періодом грому!
Думка – то птаха
А слово – то спис
Рани загоєні – все одно рани
Можливо й поляжемо, в момент знищені
Але боротись за біль свій все ж варто
Спомин із пам’яті – присмак тих днів
Що все вирішує
Цвіт чи лиш зав’язь ти
Саме в цю мить
Рішення змінить життя твоє подальше
Нам не спинить тепер на пів кроці
Поля горицвіту палатимуть ніч
Більше ніколи не станемо осторонь
Слово та дія – це відсіч віків

Стиха наспівує вітер пісні
Небо прооране птаством, що лине
Я знову звеличую пам'ять тих днів
Присмаком вина, що скріпив нас віднині…


06(02)2013

Подорожній посміхнувся розмірковуючи...
Торкнувши сивину скроні подумав:
Хто ж із людей, бути щасливим відмовиться?
Життя в Любові таке чарівне!
... Падати, це як частина світської метушні.
Підійматися на ноги - її проживання.
Бути живим, то є подарунком всюдисущої Любові.
А бути щасливим, це як право вибору,
У будь-якому випадку - для кожної людини.

Жив на світі кіт проворний,
Дуже сало він любив.
Як не з’їсть – то не моторний
І сумний весь день блуди´ть.
Звуть того кота Бориска,
Можна просто, Боря-кіска.
Сам пухнявий, хвіст мигтить,
Шерсть на сонці вся блищить.
І веселий,і кмітливий,
Та проте бува шкодливий:
То сметану злиже бодро,
То квітів листя поз`їда,
А буває миш спіймає
І у капці посклада.
Так Бориска і живе.

Це було у тепле літо,
Коли сонце в озері блищить,
Хмарки небом пробігають,
Коник у траві цвірчить.
Спав наш котик у кущах,
Ні про що не мислив.
Аж чує у траві високій – шасть!
Думав, що то листя.
Боря очі розліпив,
Вухо гостре навострив.
Прислухався довго-довго
Та уклався знову спать.
Раптом хтось наплигнув зверху
Та давай топтать кота.
То була мишина зграя,
Що на нього зуб трима.
Родичів мишиних Борька поз’їдав колись.
І тепер сіренькі мстяться за котячу злість.



Кота за вуха відтягали,
Хвіст пухкенький обкусали,
Лапи мотузком зв’язали
І салом кицю дратували.
Бідний Боря сили втратив,
Навіть м`явкать перестав.
А лежав покірно в листі
І розправи все чекав.
Познущавшись з киці вдосталь,
Повтікали миші геть.
А наш Борька підійнявся,
Стогнучи,поповз ледь-ледь.

З того часу Боря-кіска
Поїдав один лиш «Віскас»,
До мишей не тикав носа,
Навіть поглядать боявся скоса.
2012р

…не потривожмо імені.
Із далеких стожарів
прилітає твій коник
і стукає у моє вікно…
І починає світати…
І з напівмороку,
немов зі старих
пожовтілих газет,
проступає
чисте юнацьке обличчя
загубленого вершника.
І бездонні всепоглинальні очі
докірливо:
“Пам’ятаєте: хлопець згорів,
як зоря, між хлібами, –
То пам’ять”.
Не потривожмо.

9 лютого 1994 року

Він зводив стіни,
Чекав на весну,
Дерево з часом тьмяніло,
Він все чекав,
Ту єдину, одну,
серце бажанням хмеліло,
він все зробив,
щоб кохана прийшла,
стала поважна газдиня,
він все зробив…
але чи упізнав,
птиця в руці дійсно синя?
Не відпускай мене,
Не відпускай,
Буду довіку твоєю…
Стіни ці наші,
То ж діток давай,
Сміх щоб лунав
Попід стелю,
Буду твоєю,
Лишень роздивись,
Другом, розрадою стану…
Він зводив стіни,
Й дивився увись,
Я ж - зі свого
П’єдесталу.
Руку подав,
Ну а я – узяла,
Прямо дивилась у очі…
А що слова.
Ну, навіщо слова,
Коли серденько тріпоче.

Просто люби мене.
Хіба це важко,
Коли справді кохаєш?!

Але ти не можеш
Любити мене
З усім гаремом жінок моїх,
Бо не великодушна до них.

Хтиві бажання мої
Проростають зернами надії
У їхніх серцях.

Та кожна хвилює мене
Не більше,
Ніж лялька–мотанка.

Які мої враження від поїздки до Умані? Бурхливі!!! І їх не передати на папері...
Тому скажу коротко. Організація - на вищому рівні! Соня - диво-жінка, диво-друг!!! Атмосфера спілкування - найнайсприятливіша! Учасники - найщиріші, світлі, добрі, відверті!
Я щаслива, що познайомилася особисто з такими різними, але такими відкритими, справжніми, цікавими людьми: Софією Кримовською (а який у неї чудовий росте син!!!), Ярославом Чорногузом, Світланою Костюк, Іваном Гентошем, Тетяною Мілєвською, Таїсією Цибульською та її прекрасною родиною, Віктором Кучеруком, Іриною Жулай, Михайлом Десною, Галиною Фесюк, Тамарою Шевченко, Редич Тетяною й Олександром, Петром Гойдою, Мариною Єфименко та багатьма яскравими поетами й митцями: з Умані, Львова та інших міст...
Три дні казки!!!
Спасибі всім за радість спілкування!

СОНЮ! ДЯКУЮ ТОБІ, ДОРОГА МОЯ!!!

1
Раббі Самуїл бар Нахман казав:
«Люди минулого вміли робити все досконало:
Орали й засівали ниву Знання,
Пололи бур’ян, жали, снопи в’язали,
Молотили і віяли, мололи й просівали,
Місили тісто, хліб випікали…
А ми – навіть не знаємо,
Як рот відкрити , насититись уже готовим».
(Єрусалимський Талмуд, Трактат Шкалім)

2
Раббі бар Земін казав:
«Якщо попередники наші були подібні до янголів,
То ми –на простих смертних схожі.
Якщо ж вони простими смертними були,
То ми не так уже далеко відійшли од віслюків.
І то не від таких, як був віслюк раббі Ханіни бен Доси
Чи раббі Пінхаса бен Яїра, а від звичайних віслюків »
(Трактат Шабат)

3
Раббі Йоханан казав:
«У попередників наших серця були широкі,
Як притвор перед Храмом.
В їхніх наступників – як двері Храму,
А в нас – на вушко голки схожі.
(Трактат Шабат)

4
Спитав раббі Папа раббі Абая:
«Чому задля колишніх вершились чудеса,
А для нас - чудес нема?
Адже те, що вивчали, приміром, за раббі Юди,
І порівнять не можна з тим, що накопичилось відтоді.
А натомість під час посухи варто було раббі Юді
Простояти в молитві не більше,
Ніж розв’язать шнурок на одній сандалі,
Як починався не дощ, а злива.
А ми скільки не звертались до Небес –
Усе намарне».
Відповідав раббі Абая:
«Річ не в обсязі знань і не в тривалості молитви.
Попередники наші готові були на муки й смерть іти,
Аби прославити Ім’я Господнє,
А в нас на це вже не стачає сил».
(Берешіт Раба)
-----------------------------------
Легенда оповідає: якось вкрали у раббі Ханіни віслюка. Прив’язали злодії його в дворі, дали вдосталь сіна, ячменю, води. Та віслюк навіть не доторкнувся до всього цього. Так було кілька днів.
«Не варто тримати скотину далі, бо ще здохне», - сказали злодії, відв’язали віслюка й прогнали з двору.
Попленталась тварина додому. Зраділи всі, негайно ж дали сіна, ячменю й води. Віслюк залюбки все з’їв. Відтоді й пішло: «В давнину бездоганні були не тільки самі праведники, а й їхні тварини: віслюк раббі Ханіни бен Доси навіть не доторкнувся до корму, який дали йому злодії».

Час піском крізь мої долоні
Більше його мені не втримати
Намагалась відчайдушно мірами відрізняти добро та зло

Неможливо
Сплелись у клубок єдиний
Підкажи нам тепер, де ж те джерело всесили?
О премудра, свята, Фемідо!
Як пройти нам повз спокуси та забутий біль?
Відшукати рівновагу, що згубили грою?
Не помічати тих отруйно-саркастичних обличь
Але ж я не більш, ніж просто звук між минулою і теперішньою собою

Маю рівно стільки прав, скільки визначено для всіх
Тож забудемось з тобою келихом вина в ніч грому
Я вже вистраждала стільки, щоб не помічати ніяких різниць?
Щоб байдужість плавно охопила
Знову.

Час втікає
Але ж нас вчили, що він наймиліший лікар!
Якщо і йому тепер не можна вірити, тоді кому?
Ми давно вже не бавимось із паперовим змієм
Ми давно вже втомились відрізняти любов та нудьгу
Наші роки проживаються вкрай безталанно
Намагалась упіймати час
Намагалась я зрозуміти, що таїться у глибинах безперервності годин
Але шлях мені закритий
Згірклий вітер дме у спину
Розвертаюсь в нікуди
Час піском втіка у темінь снів

06.07.2013

Хлопчику-джмелику,
на аеродромі
соняшникової квітки
навіть коротке життя
богоданої вічності
в а р т е!

А я передчасно –
і так необачно –
покинув свій соняшний сонях
і зненацька потрапив
у темряву комунізму
п е ч е р н о г о!

Вже зима,
вже, можливо, остання,
і до соняшних соняхів
хтось доживе,
і, можливо, посіє
в узголів’ї моєму
мого ностальгійного
с о н я х а…


2003

Белые бусы, белый наряд,
Пусть говорят, ну и пусть говорят,
Мне все равно, правда, так все равно…
Было? Да, было! Прошло так прошло.
Новое будет, и впереди
Счастье и море, лишь подожди,
Вера, и ветер в моих парусах,
Сложится, это хотят небеса.
Новое чудо, и новая жизнь,
Пусть пока трудно, и только держись,
Пусть пока поиск, грустинка в глазах,
Только я сильная, сам так сказал,
Сам спрогнозировал счастье мое,
Знаешь, я сильная… полный вперед!
А испытания…только принять,
Чтобы прочувствовать…и осознать…
Белые бусы, и белый наряд.
Знаешь, я счастлива, пусть говорят,
Пусть, мне ни капельки, правда не жаль,
Счастье…хотя на дворе и февраль.

А ви знаєте
Як пахнуть цвяхи?
Ще до того, як їх
Забили в дерево
Або в плоть,
Яка тепла як дерево?
У плоть
Того самого хлопця,
Що молов нісенітниці,
Вештався волоцюгою
Вед селища до селища…
Недарма ж солдати…
Хоча вони і чужинці,
І загарбники, і грабіжники,
Окупанти та бандити,
Але ж порядок…
Порядок який…
І прокуратор у нас
Досвідчений, мудрий.
Аякже…
Ні, з волоцюгами тими
Давно потрібно…
Ми навіть схвалюємо.
А то із за тих язикатих
Словохтивих та писак
Надто грамотних
Того й гляди бунт почнеться.
А в мене ж виноградники –
Понищить сволота.
Та й кому ж мені
Вино продавати
Як не солдатам?

Куранты бьют на Спасской Башне
Двенадцать раз - Россия перешла
В свой Новый Год - что может быть прекрасней
Того космического рубежа,
Что даст свободу, мир всему столетию,
Что разольется вдаль, и в высь, и в ширь,
Неся Земле - Земное долголетие,
А людям всем - сияние светил!

Но что Москва? Она уже другая,
Она теперь оставит тот уклад,
Который всех давил, не признавая
Ни радости, ни чести. И подряд
Идут от дальней вехи волны гнева -
Народ проснулся к мыслям о любви.

И будет очень скоро пол-Земли
обьяты пламенем напева.
Росся встанет, а за ней - весь Мир
Проснется к новоиу, гремя цепями.
И тех цепей заржавленый кумир
Низвергнут с пьедестала будет вами.

И Мир очнётся к счастью и любви,
И Мир очнётся к доле долгожданной -
Любить, творить, сажать везде цвеы
И не страшиться пасть на поле бранном.

Спокойно жить, растить детей и петь
С зарёй и птицами. И лучшей доли
Желать всем людям, и с Землёй успеть
Пройти рубеж низвергнутой юдоли.

И будет Новый год тем Просветленьем,
Что Свет Души до каждого из вас
Дойдёт с особым ускореньем,
И близится Свиданья светлый час,
Когда все люди постепенно
Пройдут рубеж дуальности. И вдруг
Почувствуют такое облегченье,
Замкнув в груди своей сиянья Круг.

И год пришёл, неся возможность встречи,
Но встречи - с кем? С самим собой!
И будет так, Вы лишь должны заметить,
Как образ ваш вас приведет Домой.

Живите, пойте и любите звонко!
Я вас люблю, и скоро вся Земля
Преображения оденет кольца,
В которых Новый Мир придёт сполна.

Удачи тем, кто к этому стремится.
Удачи тем, кто знает наперёд,
Что это обязательно случится
И Новое стремительно придёт.

На том закончу. делаете верно,
Когда несёте людям Новый Свет.
Всем - счастья, радости, и непременно
Придёте вы к сиянию Побед!

С Любовью, ЭЛЬ МОРИЯ

сиджу у тінистому місці дикого пляжу
і спостерігаю за кругообігом голих тіл у природі

зненацька перед моїми очима
виринає зовсім гола дівчина
і звертаючись до мене
з докором каже

чоловік який дивиться

і я їй відповідаю

а хіба не можна
всі дивляться
і я дивлюсь
а що у цьому такого
невже повинен заплющити очі і відвернутись
не споглядаючи таку красу

і присоромлена гола дівчина
не знаючи що мені відповісти
повільно повертається на своє місце на пляжі
граційно вигинаючись при ході


14.06.2013

Хто сказав
Що ангели не знають гріха
А живуть зі стовідсотковою точністю дотримання заповідей правильності
Хто сказав
Що їм не дано насолоди польоту
Маючи за плечима здатність літати
Хто сказав
Що вони не мають права кохати
Живучи із безмежно альтруїстичним серцем
Яке так прагне бути подарованим комусь одному
Хто сказав
Що вони не відчували тепла поцілунку
Якого люди так задоволено не цінують
Хто сказав
Що вони не пили червоного вина
Яке роками вбирало в себе дух історії
Хто сказав
Що ангели не знають гріха
Ви ж точно бачили сумних гріховних янголів

Уроки, які я пройшов, для мене є гарними всі.
Важливо собі сказати: "Прости помилки і з Богом живи !".
Тепер живу, дихаю я лише Тобою
Знаходячи ніжну радість любові і спокій.
Ти - все, що я коли-небудь хотів.
Ти - те, що мені потрібно було.
О Боже мій !
У світі немає нічого природніше Царства Твого !

Історія дванадцяти секунд
Один
Повітря затишно вмостилось у кріслі
Забувши показати нікому квиток
Два
Ангел загубив крила
І абсурдно намагається злетіти
Три
Троянда впала на асфальт
І змусила повітря заплакати від болю краплями дощу на шибках
Чотири
Хтось зламав підбор об листя
Не подумавши, що в передсмертному стані воно стає готрим
Пять
Серце спіткнулося від невдалої думки
І побігло секундою наздоганяти минулу мить
Шість
Зірка загадала бажання
Побачивши, як перед нею падає Земля
Сім
Годинник хвилюється
Бо забув котра година
Вісім
Дзеркало відпочиває від зображень
Імітуючи вимкнений телевізор
Девять
Безсоння поспішило викликати таксі
Залишивши мій час у спокої
Десять
Бажання правильності вимагає воскрешувати пам'ять
Щоб знову викликати давно забутих свідків
Одинадцять
Сповідь перед сою дає шанс втіленню ідеальності
А здоровий глузд той шанс одразу ж забирає
Дванадцять
Але ні
мовчу

На небі застрелився ангел
Забувши про обіцянку охороняти
Стріляв зранку
Щоб кров сприйняли за світанок
І тисячі закоханих поглядів не подумали погано
Стріляв з пістолета макарова
Інших на небі не знайшлося
І викидав у постріл море злості
А може
То лише здалося
Світ сприйняв кров за банальний колір світанку
І умільці зробили ставку на прогнози
А я витирала червоні від крові сльози
Бо на небі застрелився мій ангел

Ненавиджу, коли руйнують старі будинки
Вони стоять самотні, обнесені новенькими парканами
Вікон немає. Вибиті, або закладені цеглою.
Залишки віконних рам як очі дуже літніх людей
Там часто видно таку ж пустоту

Будинки як пам'ять. Приходить час усе стерти
Десятки, сотні людей на порозі, у вікні, і просто звичайні перехожі
Крики болю, мелодії радості, години непорушного спокою
Так-так, і ще вечори, ранки, ночі, дні...
Літні, з грою тіней на стінах, зимові – свіжі й колючі
Осінні – обласкані сонцем й вмиті дощами
Весняні – ароматні, п’янкі, як молодість

Вони стали непотрібні. Будинки.
Стоять як вокзали, що відправили усіх пасажирів
Нових не буде
Перехожі проходять повз них швидко,
Винувато відводячи погляди в сторону
Ніби лікарі, констатуючи, що штучне дихання робити марно

Фотографія яку їсть полум’я зникає так само.
Швидко. Забираючи з собою людські історії, епоху і – час
Він стає невладним над предметом, за відсутності останнього

Проходячи повз, я мимоволі стаю співучасником катування минулого
І співавтором народження нових форм і голосів
Ці голоси мої онуки, так само як і я тепер, винесуть на звалище
Ні, не історії. На звалище пустоти.

2013

Голос трави особливо сильний
у ніч на Івана Купала.
Плету вінок і кидаю на воду.
Яка бурхлива течія!

2010

Сезон снігів
сніг
як розплавлений сир
по шибках стікає
пропікає тишу
кипить
по жилах розливається
із кранів свище
по вінця заповнює місто
ллється за край
молочні ріки з кисільними берегами
пливти крізь дощ
продиратися
заблукати
хрипіти задихаючись
розривати одіж
розбивати коліна й підошви
до крові до кісток до снігу
виборсатись випірнути на поверхню
аби хапати сніг спеченими вустами
шукати весну в потьоках снігу
тоненькі паростки
сині квіти
а десь на гілці
бруньки бубнявіють
і в кожнім пуп'янку
жмут снігу дозріває


2013 р.

Сезон дощів
дощ
шарудить як фольга
целофан
обгортки від печива
жовтий пергамент
пісок
камінці
мокра галька в такт крокам
чотки в пальцях
міцні намистини боками труться
дощ шарудить
дощ зривається з віття
наче листя
дощопад
дощолист
дощень
місяць дощів
сезон дощів
календар дощів
хапати дощ у оберемки
граблима згрібати
класти в копиці
сушити гербарій
то антологія дощу
між аркушами квіти шарудять


2013 р.

І я знову рухами кволими проводжатиму тебе до воріт
Нам з тобою не багато, не мало
Всього кілька кроків, всього лише слово-
Але жоден з нас нізащо не впаде до ніг
Це не капітуляція
Це – жертво приношення?
Чи, можливо, лиш страх опинитись самій?
Я знову долоні у воду джерельну занурюю і освячую шлях всім майбутнім тобі та мені
Я промовчу
Адже для чого ті слова?
Вони камінням впадуть і не проростуть зерном
Ти знову йдеш
Ти повертаєшся знов
І моя сутність озивається голосом усіх забутих
Обманом страчених у Любові

Не дозволяй ошукати себе омані
Лише серцем думай
Відчувай розумом
І простягай мені свої долоні
Хоча б на хвильку я відчую твердість землі
А далі…
Знову до воріт проводжаючи, я збожеволію
Стану сама собі вірним соратником, найлютішим ворогом
Бо з думками я один на один
Хоч би крихту жалю в цій судомній повені

Потерпаючи від безмежної тиші годин
Ти ідеш
На мільйони мене розриваючи

Безпорадність
Самотність
Безволля
Журба

Я могла би…
Так, безперечно, могла!
Відірвати тебе від себе
Твої руки – то моє самозречення
Я не в силах сказати: Залиш мене
Моя воля минула з туманом
Заколисують ввечері співи птахів
А уранці я знову… чекатиму?
Певно, життєвих доріг мало пройдено мною
Хоча часом здається, що забагато
Просто йди, не вертайсь
Просто йди, просто…
Ти залишив мені сни знов на згадку…
Відчуття, мов би я на розпутті і не знаю, куди мені йти
Все по колу
Як завжди ми в русі і з нектаром гірким на вустах
Я могла би зректись…Могла?

01.07.2013

Серце болить так,
що аж віддає під лопатками.
То – крила.
Але навіть у найдобрішого ангела
крила не є безмежними.

21 жовтня 1996 року

необачно
поранив серце
об гострий місяць
твоїх губів
ще одна
кривава зоря
вмерзає
у морок ночі

18 січня 1994 року

Я ліплю її
з білого смутку і білих туманів
на основі свого особистого сивого болю
від понесених втрат,
від малих і великих поразок
на межі перемог,
що намарились і не збулися...

Я ліплю свою вежу
з лози, що росла на шпіцрутени
для нескорених,
з глини,
що вбила колгоспницю-маму, -
моїй вежі, я знаю, вовік не загрожує
вавилонське руйновище:
глина й лоза - монолітні!

Я люблю свою вежу -
інакше її не ліпив би
на останньому подиху,
сили зібравши останні...


04.12.2006

###

Не мой герой!!!Не моего романа!!!
По сути: даже не герой!
Я не ищу в тебе изъяна-
Ты изначально мне родной!

###

Жара, жара…
Без прОдыху, с утра!
Расплавились и испарились мысли
И в небе легким облачком повисли.
Лишь слабая надежда остается,
Что дождиком стихов оно прольется
Когда-нибудь. Ну а пока – жара.
Не освежают даже вечера…
Жара. Невыносимая жара!
2013

мені завше здавалось
пестити
походить від слова пес
зіщуленим цуценятком
скавулить холодна душа
в ноги перехожим жінкам
лащиться покинута собачість
Боже! чи ж випадкова кістка
спалахне вогнеграєм ніжності?

18 січня 1994 року

Сім’я –
      великий материк любові.
Сім’я –
      три острівці самотності.

21 жовтня 1996 року

Але ти мене інколи згадуєш
дихаєш мені у мовчання
і я відчуваю кроною торішнього листя
що продовжую стелитися під ноги
твоїм несуттєвим сумнівам
сумнівним балачкам
балакучим сутям

і погодься

чим тонше стелитися
тим привільніше й солодше
тобі
занурювати підошви у м*якість
зовсім не підозрюючи
що топчеш її
незворотно

Діти ростуть швидко,
Як гриби після дощу.

Ось уже рік і чотири зуби,
Ось уже три і два шрами на лобі
Від падіння з велосипеда,
Ось десять років і одна сестричка
У планах батьків, які ніяк не вирішать
Чи рано ще, а чи вже пізно
Думати про це…

Ось уже вісімнадцять і три рубці
На серці у тата,
Який любить державу,
А вона його терпіти не може,
Бо всі інші чоловіки на заробітках,
Десь у чужих краях залишають своє незадоволення
А додому приносять гроші
І не вимагають від влади
Ні нормальних доріг,
Ні єдиної державної,
Ні поваги до себе,
Яка в цивілізованому світі
Вимірюється зарплатою,
Одним законом для всіх
І свободою слова…

Ось уже двадцять п’ять
І онуки, які ростуть швидко,
Як гриби після дощу…

Починаєш відчувати втому і те,
Що молодість зачинила двері
Перед самим твоїм носом,
А ти так і не встиг
Роздивитися її
З насолодою.

Хоча…

Може вона у шпаринку
Ще дивиться
На тебе?


20.06.13

Кожен день два чорних крука - Думка і Пам'ять-
нечутно пролітають над Землею.
З настанням сутінок священні птахи спускаються на плечі господаря
і докладно розповідають йому про все, що бачили...

Все людство в зерні Духа
Належить до різних планет,
Хоча і знаходяться на Землі,
На одній із станцій своїх ...
Є шлях землі і шлях крил,
розберися і відміряй.
Велике відчуття крил,
Коли піски замітають слід.
Коли ім'я Храму вимовлено буде,
Тоді настане зображення Духа.

За пазухою міста вельми зручно.
Дороги – путні. А колеса – круглі.
Тож селюки,
Добряче намагнічені
Міським життям,
Навідуються зграйками
До рідних гнізд прабатьківських,
До витоків.
І настає велике розмагнічення
На лоні первозданному,
Під вербами
Й тополями,
На падалішнім листі...
Гірчить димок.
Шкварчить брунатне сало.
Шубовскають карасики й опеньки
В киплячі небудення казанки,
І булькає домашня самограйка,
І мова очищається від суржику,
І пісня закорінюється в душах
Синів села, заблуканих у місті.


2006

Буває по-різному…
Один мій друг точно знав:
Любов – це фонетика.
Невпинна вібрація язика,
яка переростає у звук ррр…
Крапочка літери [і] захована за щокою.
Чергування шуму і тиші,
тиші і шуму…
Легке божевілля.
Своєрідний дисонанс.

Один мій друг надто любив фонеми.
Вони виповзали із середини
і залишались десь на кінчику язика.
Були його силою та змістом…

Могло б скластись по-іншому.
Тільки хто знайде в собі сили переписати сюжет?

Коли мій друг навчився бути глибоким,
його назвали аутистом.
А він всього лиш вірив у звук більше,
ніж у саму людину.
А він всього лиш ніс в собі щось,
що з’явилось за мільйон років до світла.
А він всього лиш знав напевне:
Любов – це коли нікого немає.
Любов – це коли тебе нема.