Коли-небудь,
коли ми зможемо розмовляти один з одним,
повітря знову наповниться нашими словами,
як киснем після червневої зливи,
вони стікатимуть туманом у калабаню центру,
запалюючи ліхтарі, цигарки, вогні святого Ельма
і пристрасть в очах вуличних кішок...
А доти,
доки я не взмозі відділити у власному серці
тебе від твоєї смерті, чекатиму мовчки,
Ось тут, у темряві сонного літа.
Я дочекаюсь, мій друже, я вперта...

Присвячено Парасці Коливашаласці - талановитому підполковнику диверсійно-пародійного підрозділу ПМ

Кожен сам -
адресат за життям.
Зводить храм
кожен сам.
Кожен сам.
Говори.
Про життя говори
почуттям.
Почуттям
ні на що не схожим.
Кожен сам -
адресант голосам.
Тут і там
кожен сам.
Кожен сам.
Раптом хтось
йде назустріч... І ось -
не здалось...
Не вдалось
бути перехожим.

У життя, у життя
ну не завжди зручні вітрила.
Почуття, почуття -
допоміжні у серця крила.
Зводить храм, зводить храм
душевних дум цілюща злива.
Кожен сам, кожен сам -
любові неземної диво.

Телефон
не болить. В унісон -
камертон
абонзон*.
Абонзон.
Не барись.
Почуттям озовись
і назвись.
Не дивись,
що на всіх не схожий.
Кожен сам
починається там,
де світам
зводить сам
власний храм.
Будеш? Будь.
Почуття не забудь
і - у путь...
Добру путь,
о мій перехожий!


26.06.2013

Дівчина прийшла на побачення.
Вона змила з себе весь бруд,
всі невдачі, всі розчарування.
І одягнула своє найкраще вбрання,
своє найкраще обличчя
і віру в своє найкраще кохання.
По справжньому перше,
перше й останнє,
єдине.

Дівчина прийшла на побачення.
Вчора, коли вона розповіла матері про мене,
мати всю ніч не спала,
весь день ходила сама не своя,
а ввечері сказала:
"Іди, доню, - це твоя доля"

Дівчина прийшла на побачення.
А я не прийшов.
Пробач.

1993

Зачерпну я води з кришталевих джерел
Втамувати безмірне бажання до втечі
Не очікую більше любові сліпої, без меж
Я лиш хочу пізнати дорогу закличну

Розчинитись із вітром у туманах земель
Відчуваючи присмак вустами вологий
Ти торкнувсь мене поглядом втрачених снів
Та чи мають твої очі взагалі якийсь колір?

Я втікатиму подалі, хоч би у своїх думках
Із зачудованого кола не ступити вже ні кроку
Навіть дивно
Ось ти поруч і я не відчуваю страх
Не потрібно ні боротись, ні ховатися від грому

У оточенні облич цих я німію навіки
Дощові сезони змили всі дороги
І тепло душевне, знаю, не зігріє мене вмить
Ти приніс у моє життя буревії та всі грози...

13.03.2013

Танцюючи на уламках дзеркал
Ти фактично не відчуваєш болю
Відчуваєш лише панічний страх -
Зупинитись доведеться зовсім скоро

Адже танець має і початок, і кінець
Маєш мізер часу, щоб розповісти історію
Що розкажуть твої очі? Що - долоні?
Я не знаю...
Кожен з нас несе свій хрест...

08/04/2013

Цей травень став мені отрутою
Впорскуючи у вени нектар гіркотливий
Обабіч дороги встеляються цвітом забуті мої імена

Мене називав ти так просто, Морською
Це стало нам згубою
Стало рікою
І спробуй тепер, поєднай береги
Але не чекай, що все буде так просто
Ти впадеш, підведешся і трішки загостреним поглядом шукатимеш нові шляхи

Я вкотре стоятиму на роздоріжжі
Спинятиму коней своїх
Намертво триматиму віжки
І ще раз думки мене ранять так гостро:
«Не стати вам морем навік»

Чи слухати розум? Чи слухати серце?
Я безліч разів руйнувала осердя лишень через острах обману, зневіри
Я дивлюсь ув очі твої
Але сили свої я сама знов звела нанівець

Цей травень розтане під сонцем пекучим
Я досі оспівую дні ті минулі
Коли я уперше торкнулась біди
Тепер відчайдушно вдихаю повітря
Ти – моє причастя
Ти – моя віра
Мені ще рости і рости

Навряд чи чекатимеш ти мене знову
Я стала вразливою
Стала слабкою
Постійно шкодую та спльовую жовч
Рідко завершую те, що починаю
Живу, ховаючись, від краю до краю
І нерв мій – не сталь
Але досі ще є. Забагато

04(05)2013

вони бачили і сприймали
всі відтінки ночі,
всю однотонність днів
вони відчули багато-багато смертей
та не знали спокою,
і коли нерви у відчаї
посилено сигналізували
до больових центрів -
вони все одно не заплющувались -
ті кавові очі.

ними блукає історія,
зчитана з людей і безлічі книг
це довкілля, на якому постає новий будинок -
хмарочос із тонкого скла
з його даху можна поглядом охопити
цілий океан,
звернутися до гір
і дочекатись відповіді.

у них - застигла боротьба,
що інколи поступиться гармонії
вони не припиняють пошуків,
і навіть коли гасне ліхтар,
шлях триває,
завжди триватиме.

ті далекі очі,
колір котрих визначено домінантним геном,
так і зостануться кавовими
на тонкому білому папері,
розмережаться в планіметричній простоті
темно-синіх літер,
і ніколи,
ніколи не закриються.





24.06.2013

Глипне шовковичка – око чорняве
поміж смарагдових віт,
спогад бентежний душу пойняв –
гість із минулих літ.
Ганна Рижачка – бабу так звали –
мала шовковиць аж дві,
діток чужих до них не пускала:
«Збирайте на вулиці, там, у траві».
Ліпша погода у баби на серці –
пустить у двір малишню,
всядеться та, мов пташата на жердці,
і – за обидві щоки запашну
ягоду в ротики, – ох, жовторотики! –
губки вже чорні і щічки,
мами вже кличуть, сигналять животики,
жде-виглядає їх річка.
Нумо ще трішки, пригорщу-дві,
завтра не пустить, мо’, баба.
Знаш хіба, що в її голові,
чом вона нині гостинна, а вчора – не рада?
чОму сьогодні: прямуй до дрібної,
а позавчора – на ту, що велика.
Що за характер у баби отої,
як догодити їй? Мика-
ти нами довго ще буде?
…Станем дорослими, та не забудемо
Ганну Рижачку, бабу примхливу:
сонечко вчора, узавтра – злива.
Бабі хотілося внуків, та з сином біда:
він – однолюб. А старенька – стражда.
…Всохли шовковиці, пишно буяє трава,
ронить сльозину на їхні могили забуті –
бабці-вдовиці та сина її – Іва-
на-анахорета, котрОму судилося бути
парубком: ненька колись не дозволила
взяти якусь-то Галю. А іншої він –
той іще впертюх! – привЕсти не зволив.
І не питайте – за ким то дзвін.
…Глипне шовковичка – око темнюще –
і усміхнеться: всі драми – минущі.

2013

Сонце
Торкається
Твоєї
Шкіри

Батьку,
Я - не твоя дитина.
Батьку,
Навіщо?
Ти хотів сина.
Ти хотів викидня.
Ти хотів сонце.
Батьку,
Чуєш?
Я більше не можу.
Біжу за обрій.
Падаю в землю.
Дивись в мої очі.
В очах моїх темно.
В очах моїх нічно.
Голоси мурижать.
Без пам'ятні.
Без розуму.
Обіймай мене ніжно.
Обіймай мене сильно,
Мій коханцю любий.
Батьку,
Чуєш?
Я тебе чую.
Я відчуваю.
Подих гарячий.
Рухи безтямні.
Шал нетерплячий.
Вимкнути світло.
Одяг донизу.
Батьку,
послухай.
Гаряче знизу.
Вітер біжить.
За туманами - зимно.
Батьку,
Забудь.
Обіймай мене.
Вільно.

а що життя? іти з тобою по ліву руку
від межі до межі батьківського городу
думати чи досить розкидали гною
і скільки ще доведеться
і чи потрібно
і чи вистачить насіння
чи вистачить на кожен крок сили
і терпіння

не посваритися через рядки
знайти місце для соняшника
рік по рік
плече в плече
садити
і ніколи не мати певності
чи щось зійде
а якщо зійде
то чи не пропаде

полоти бур’ян молитися на дощ
боротися зі шкідниками
від потрісканих губ
до потрісканих п’ят
до рук у шершавих мозолях

і десь там колись
збирати урожай
якщо бог дасть

мала не губи свою долю

а що якщо щастя
час від часу подаючи тобі воду
дивитися як вона сонцем стікає
по твоїй бороді

2013р.

затасувалось у паперовій колоді
Мій єдиний козир,
я залишу його наостанок
Усе частіше мені здається,
що я граю з собою,
і не полишають сумніви:
чи то вибувають безталанні гравці,
чи зі мною грати ніхто не хоче?

Моє пікове серце
зігріє
ться
тільки коли впаде у вогонь
Зрідка зблисне червоним
так, що ніхто й не помітить,
але в моїй пам'яті
зостанеться плазмовий слід -
тонка плівка,
яка зашипить
від краплі перекису водню.

Моє пікове серце
викликає в когось іронічну посмішку,
в когось - марновірний страх,
та стане в пригоді воно лиш тому,
хто вірить у фортуну
і сподівається витягти свій щасливий білет.


Моє пікове серце -
лиш одна з багатьох карт
у нечесній грі,
де власник козира
завжди постає
переможеним.





19.06-21.06.2013

Вот, блин, - а говорили, - просто,
Бросать курить!!! нет, это не просо
Голубям бросать…
Кто не бросал…вам не понять
Чем голову свою занять.
А вместе с головой и руки,
А губы, губы куда деть?
И хватит о вреде галдеть,
Вреднее только об одном и думать…
Быть или не быть….
Курить иль не курить
Здоровым быть…
Лишь телом…
Но двинуться мозгами…
Все забыть…и заболеть!
О бедный Юрик…
На фига я взял такое на себя…
Сейчас сидел бы и дымил
Спокоен был бы
Был бы мил…
Да ладно, это все пройдет…
Иль брошу я курить,
Или бросать курить я брошу…

Несется улица, река людская.
То шумная, а то совсем немая.
А в ней плывем и мы,
Ничто не замечая,
Ничто не ощущая…
Но главное не видим глаз
Смотрящие на нас,
Возможно нас к чему то призывая…
С мольбой и болью иногда…
Но нам всё некогда…
У нас автопилот…
Он точно к цели приведет…
А цель видна…
Она одна…
Диван, подушка,
Тишина…
Окно в Европу – телевизор…
У гурманов – в окне есть телескоп…
Вот так на мир мы смотрим познавая,
Как Левингук, но лишь наоборот.
Мы созерцателями стали,
Сердца ковали мы из стали,
Чтоб нас не смели волновать!
Жалеть, переживать
Уже давно мы перестали…
Не ждем у жизни перемен!
Не страшен нам порок измен
Ни собственных,
Ни очень близких
Нам людей…
Нам всё равно!
И новых нет идей.
И вереница серых дней
Нас паутиною накрыла!
КрылА вконец нам спеленав.
А мы и рады…
Нет досады,
Нет чувств….
Лишь
Ощу-ще-ни-я……

Ах когда бы я был поэтом
Я написал бы о том, об этом…
Я ездил бы по странам и весям
И в этом был бы весь я.
Я не ходил бы с утра на работу
И научился б по фене ботать
Купил бы шляпу и плащ модный
И никогда бы не был голодный
Я дорогие бы пил вина
Возили б меня лимузины
А еще я купил бы виллу
А чтоб скучно не было –вилы
И друзья бы ко мне ходили
И со мной за компанию пили
И мы вместе стихи слагали б
И от выпитого мо, – стругали
А кому б не понравились строчки
Мы протерли б ему очки(глазки)
И я стал бы лауреатом
И прославил бы мирный атом
И по ящику всех учил бы
И науськивал и лечил бы
И имел бы я счет в банке
И имел бы я дам в баньке
И все тыкали б в меня пальцем
Знаменитость мол, а ест сальце
И тогда, на вершине славы
Я б одаривал всех сирых...
Но однажды под утро в ванне
Испустил бы я дух…в тайне..
Все плохое должно кончаться!
Но ведь лучше бы не начаться!
Потому по утрам лихо
На работу спешу…
так надо….

Образи...
обрАзи...
образИ...

(А.Міськов)

Вода це найгірше дзеркало
вона показує тебе таким
яким би ти хотів себе бачити
це ніби дивитись
спросоння короткозорим поглядом

Ти дивишся збоку на графин із водою
і бачиш його наполовину повним
і бачиш його наполовину порожнім
хоча при погляді зверху переконуєшся
що води там хіба на дні

Ти п’єш воду ти дивишся у воду
це завжди самообман

і навіть якщо ви дивитиметесь на графин збоку
вода не з’явиться
і навіть якщо я дивитимусь зверху
вона не зникне

Ну что? дождались духоты
Жары…
дождались…
А я же рад…
Люблю жару,
грозу и
град…
Люблю потея задыхаясь
Толпу в автобусе обхаять…
Но просебя…
тихонько...
Нарваться можно и не только…
Так вот …
Люблю потея задыхаясь
прижаться к потным телесам
вдыхая аромат дезодоранта,
простой – студентки, аспиранта,
а повезет – шанели № 5…
но благоухать
не забываешь сам,
тройным одеколоном окропившись,
бокалом пива подкрепившись...
с копною лилий и….
в час пик….
В автобус…
это шик...
Не зашибут вдруг…если…
А верх блаженства …сесть
И есть…
плоды подсолнуха…
плюя на всех и вся…
вот это да….
Вот это лето…
Картина маслом
Хоть напрасно…
Камнями бросьте вы в меня
Коль не узнаете себя…
Не все…
И слава Богу….

У пульсуючій міражами далечині
уподібнюється до небесних примар -
то виринає, то ховається -
пливе несамовитий дирижабль.

Мої очі хапаються за нього,
мої руки здіймаються до нього:
Побач мене! Почуй мене!
Забери мене, дирижабле!

Я шукаю наступну зупинку в маршруті,
я чекатиму там за розкладом,
аж десь дорогою, в невказаний час
мене підхопить і понесе...
Прощавай, земле, я не сумуватиму!

Світ ввижається, розпорошується
ізсередини дирижабля.
Важко дихати й розвертатися -
без маневрів рушаємо в невідоме.

Мікродійсністю неохопною
ми сповнюємо повітря,
котрим іще ніхто не дихав.
І в дивовижному танці з промінням
ми щезаємо, ми щезаємо...

Так засліплює й розриває зі швидкістю світла,
мої шматки втискаються в нову оболонку
й на заході вона зціліє...
Моє існування тепер легше за повітря,
я лиш починаю відчувати ту несамовитість...
Але я вже - дирижабль.
Тепер я - дирижабль.





14.06. - 15.06.2013

можна відчути себе трупом,
доки лежиш у траві. тихо.
і навколо кружляють мухи

та не завжди відчуєш себе живим,
коли тебе оточили
кружляючі люди
невгамовні люди
на своїх незграбних ногах
поспішають кудись

найбільш кружляючі
встигають зробити всі справи,
налаштувати своє коло,
ланки котрого - рівновіддалені
від центру,
що зветься життям.

у колі - не видно галявини,
тож замість людей там -
мухи.
і тихо.
просторо.
затишно.




12.06.13

Кожен у цьому світі
хоче, щоб його любили,
Кожен у цьому світі
прагне, щоб його почули.
Кожен у цьому світі
чекає на розуміння,
повагу і визнання.
І ціле життя проходить
у прагненні і чеканні,
бо кожен в душі – дитина,
що хоче і ласки, й тепла…

Чому ж тоді в цьому світі
насправді мізерно мало
тих, що уміють любити,
тих, що захочуть почути,
здатних порозуміти,
визнати, поважати,
щастю чужому радіти,
заздрість в душі не пригріти,
ненависть відпускати,
вибачитись, вибачати.
Хто впав – тому руку подати,
допомогти піднятись,
а не ногою копнуть,
переступити й піти?…

На що ж тоді нам сподіватись,
марнуючи ціле життя,
коли ми шукаємо в інших,
того, чого їм не дамо?..

дивлюсь у вікно на свинцеві хмари
що укрили небо

жалюзі ледь ворушиться від холодного повітря з кондиціонеру

густі подвійні рами і фігурна решітка
замкнута на замок зсередини

ділять небо на маленькі шматочки
і воно ледь пробивається до мене

крізь павутину дротів на стовпах
і частокіл бетонних стовпів
та гілки дерев

увага моя розсіюється

і я забуваю про вікно
і решітку на ньому

і поринаю у роздуми

про всесвіт


12.06.2013

Коли я була малою, у нас була дача,
Де поряд з усілякими загальновідомими
Картоплями і капустами
Високим зеленим парканом ріс топінамбур.

Я тащилася від цієї назви,
Від її іноземного звучання,
Загадковості
та довгого, як жуйка у роті,
Звуку «а-а-а-а» усередині слова.
Любила вживати його ( в сенсі – слово) у побуті,
При вдячних шмаркатих свідках:
- Фу, знову топінамбур на вечерю!
- Ого, а шо то таке?!
- Та так... лігуміни такі...імпорті...

А ще в нас на дачі жили нутрії,
Недовго жили, кілька місяців,
І я годувала їх гінким топінамбуровим бадиллям.

У нутрій були гострі помаранчеві зуби
І довгий звук «у-у-у-у» на початку слова.
Я любила дивитися,
Як нутрії їдять топінамбур,
Аж доки не дізналася випадково,
Що незадовго цей харчовий ланцюжок зміниться,
І уже за тиждень ми будемо їсти нутрій...

«Це несправедливо, - подумала я, -
У них все тільки почало налагоджуватися,
у нутрій і топінамбура,
а тут раптом така халепа...»

Тому однієї ночі я потайки відчинила клітку –
І всі нутрії з довгим звуком «у-у-у-у» на початку слова
Здиміли у невідомому напрямку.
Мені потім влетіло,
І я ревіла голосно –
Спочатку довге «а-а-а-а»,
а тоді довге «у-у-у-у»,
та почувалась нутрієвою
і навіть трохи топінамбуровою месією.

У ліс входячи
я витер ноги
як у рідний дім
а як у Божий Храм
перехрестився

2010

Яке ж млосне очікування ...
О, чудова Троянда!
Перебіг річки моїх думок
Торкається скель пишноти
Скали твого мовчання.
Ймовірно, це ніч вкрила
Покривалами німоти
Чарівні вуста любові ...
Нехай тиша тобі співає
Про благословення нашої зустрічі.
Було чутно мені голос у тиші:
"Хочу вірити любий мій...
Лише тобі ... "
І раптом, на зірковому небокраї,
Як вогнi салюту,
Проявився напис:
"Вірю, душею люблю!"
І в диханні ніжності
Моє серце проспівало:
Трояндо Щастя..! Чекаю ...
Яке ж млосне очікування ...
I як же чарівно прочувати:
"Cинку, я тебе люблю!"

чуєш як
співають цвіркуни кумкають жаби
впадає в ріку струмок
як повертає свій спокій
розгойдана вітром трава
як розростається в глибину
пропахлий м'ятою простір?
слухай не зупиняйся слухай
легко прогавити вічне
в нетривкому гаморі днів
а це ж найкраща пригра
до тенькання твого серця


11.06.2013

коли тривожні думки
заполонять усе єство моє
і прокрадуться всередину мене
як вороже військо крізь стіни фортеці
і від лихих загарбників нікуди буде подітись

я сяду писати вірш

у якому не потрібно буде думати над римами
над ритмом
взагалі ні над чим
лиш записувати
що прийде у голову

що біжить синапсами
крізь тремтячі нейрони
до кінчиків пальців
на клавіші клавіатури
і перетворюється у
символи СУЛМ-и
ще ніяк не названого
Документа1 Microsoft Word

назву якого згодом
я обов’язково впишу
вище першого рядка
та викладу текст на сайт
де читачі мають смак
до модернового постмодерну

і щось про нього скажуть
чи ні
але точно подумають
звісно якщо прочитають

про текст
про автора
про себе
про будь-кого
про будь-що

щось таке
чого ані я
ані навіть вони
не кажучи вже про всіх інших

не в силі зрозуміти

і це означатиме
що у мене і справді вийшов
справжнісінький модерний постмодерн

хоча досі не знаю
що це таке

а ви?


12.06.2013

А у нас мрячить дощик ...
Піснею ніжності з серця ...
Я кличу Тебе ...
Ти лети мій голубе ...
Вище - за хмари ...
Там голубка мила ...
Що серцю наймиліше...
Сонечком зігріта вона...
Лікувальне зілля жадає...

бачу тебе соромливою сільською дівкою
у вінку із волошок і лілій
ще в намисті калиновім
ще зі стрічками-струмками
у довгій-предовгій косі –
ти босоніж по росах і житніх покосах
проводжаєш свого козаченька на січ
за Ромни і Лубни
аж до сивих дніпровських порогів
аж до Хортиці і Лиману
аж до Чорного моря…
бачу тебе – і сльоза напливає на око –
більшовицькою полонянкою
в полотняній подертій свитині
ти пасеш худоребрих корів
на торішніх отавах
маторжеником прісним
затискаєш синочкові ротика
і не можеш дійти до Ромен і Лубен
(не кажу вже про Хортицю і Лиман
а тим паче про Чорне море)
щоб зустрічати з походів
козацьке порубане тіло


1997

За час,
Поки мене не було,
Мій кіт,
Якого в мене
Ніколи не було,
Зовсім здичавів.


За час,
Поки мене не було,
Фіялки на вікні,
Що там
Ніколи не цвіли,
Зовсім зів'яли.


За час,
Поки мене не було,
Правителі,
які - саме лише слово,
Зовсім здуріли.


За час,
Поки мене не було,
Я безперестанку
думала:
А де ж я таки була?

Виспався я.
Гаряча поруч кава.
На хвилях радіо "Життя" -
сучасна, ретро слава.

Виспався я.
Бадьорий новий ранок.
У нетрях золотого дня -
новий великий замок.

Виспався я.
Нагода і можливість.
Криклива всюди метушня -
нормальна особливість.

Я довго не барюся.
На крилах "Ще" лечу в життя -
в життя,
котрого не боюся.
Виспався я.

6.06.2013

Люди без честі і совісті
Наділи безликий вінець
З накраденим не жити їм довго
Усякому безчестю приходить кінець.

Взуті в заморські мешти
І блузи чужого покрою
Терпіння народу безмежне,
Пропаде їх безчесність
Те місце окроплять
Священною водою!

Несподівано незбагненно зародившись
В найпотаємніших глибинах душі
Поволі піднімаючись
Могутньою хвилею
Охоплює все єство
Наповнюючи очі сліпучим сяйвом
А серце – нестримною повінню
Невимовної ніжності
І тоді з легесеньких
Наче подих вітру
Дотиків пальців та губ
Починає творитися
Найчарівніше в світі диво –
Мелодія кохання!
2013

Кожен cам творить свою долю.
У недiленьку раненько
Хором дзвони дзвонять,
Парком молодії пари, як голуби,
Любов'ю плетені ходять ...
Творці - творять своє життя,
Жертви - скаржаться ...
Твори, але не скарги!
Світ такий, яким ти його створюєш.
Будують твою реальність -
Твої думки і слова...
Ти - автор своєї картини Світу,
І за неї відповідальність - твоя.
А якщо тобі
Не подобається твоя картина,
Сам намалюй будь-яку іншу - ту,
Яка тобі подобається ...
Таким чином, ти робиш Вибір.
...Кожен сам творить свою долю.

Моя дорога і рідна Людмило!

Вітаю тебе із Днем народження!
Я дуже хочу, аби ти завжди була зі мною, з нами! Аби ти завжди була щасливою, веселою, життєрадісною!!! Здоров"я тобі, витримки, терпіння, удачі! А ще бажаю вільного часу, чудес, вірних друзів, мужніх побратимів, казкової любові!!! Довгих-довгих років життя!!!
Я тебе люблю!!! Ми тебе любимо!!! Ти - справжня!!! Наша!!!


І Низовий тебе любив і любить...


Заламують калину в Білопіллі –
Мені в Луганську боляче за неї,
Ніякі не втішають привілеї
Без цвіту на оголеному гіллі.

Ну що мені в Луганську до калини,
Яку так грубо кривдять в білім полі,
У мене ж власних кривдників доволі,
Я ж потерпаю гірко без провини?!

Однак не хочу пільгових подачок,
Ні нагород, ні чарки на весіллі
Чужому... Адже в ріднім Білопіллі
Калина плаче!

***
***
ти як кіоск
стоїш зачинений на вулиці
де не їздять автомобілі
не ходять люди
не бігають собаки
скоро весна
сльозами потечуть по дорозі струмки
залітають птахи
крильми лоскочучи небо
тобі ж ніхто не схоче навіть посміхнутися
ти як замурований стовп
по стовбурі якого лазять черв’яки
а тобі навіть немає чим їх нагодувати
поблизу тебе не росте жодне дерево
не цвітуть квіти
не тече вода
ти польове безглуздя
виліплене із відходів ґлузду
хоча й називаєшся Людиною

Уві сні чи прокинувшись
спіймає у жменьку
ласкавий промінчик сонця
обережно навшпинячки
вийде з ним на двір

перед єдиним глядачем
вірним другом собакою
зробить зарядку
граційно відтворюючи
руxи бойового тейквандо

виxорцем на ровері
здолає кілька миль
і наповнить ущерть
животворною енергією кисню
все своє єство

відвезе на прудкому авто
діточок до школи
і на червоному світлофорі
встигне записати
вишукану строфу

зупинить на автобані
кілометрову вервечку
нетерплячиx машин
щоб замилуватися гусьми
гоноровими і гелготливими

за кермом-диригентом
заспіває народну пісню
ніби Маріччиним
зворушливим голосінням
що кличе Іванка

уклониться мольберту
рідному і близькому
та повідає лише йому
свою душевну таїну
сум'ятливо пензликом

а вночі у лунарному сяйві
угледить "найнебніше з див"
і напише неземного вірша
та тиxо на пальцяx
просочиться до спочивальні...

2013

В'ється любові незгублена мить,
Як невидима крихітка дива Таїни...
Ти далеко i поряд, серце так затріпотіло ...
Безтурботно мчить по волошковому роздоллi
Схарапуджене, моє білогриве,
На вольнодухому коні - дитинства диво!

Ті два метри землі,
що належать мені й після смерті,
я в обіймах затисну,
не дам на розпродаж нікому –
щоб моїми кістками
на бувшому цвинтарі грались
нерозумних батьків
здеградовані повністю діти,
я нікому не дам!
Проковтну свою землю,
вдавлюся,
щоби ще раз померти,
але вже достойно – в борні!


2010

В океані лісу
Плавають могутні дуби,
Широкими тінями
Ковтають планктон квіток…

Гольфстрім просіки
Омиває англію сосняку,
І в дзиґарики шишкові грає…

У вóла вирв
Ховаються восьминогами
Тернові корчі…

Перлини суниць
Із долоньок галяв
Зазивають своїх шукачів…

У лозових кошах
Вирушають грибники
Мандрувати світами…

Опускайтесь на спід океану, -
Ще кисню в балонах багато,
Утішайтесь оздобою дна,
Поки пнями дельфіни не стали…

30.05.13

Хароне, перевізнику, часи,
коли у поті сивого чола
ти заробляв собі на прожиття,
давно уже минули. Бізнес твій,
розквітнувши, – успішний, як ніколи.
Тепер ти бос і полчища примар
(прислужники чи найманці твої),
і день і ніч простують Стіксом чорним
(чи може Ахероном) до імли.
Не по одній душі, по декілька зараз,
везуть до схрону гондольєри скону,
платню за те керуючи безбожну.
Навіщо, старче, золото тобі?
Його облуди тьмяне божевілля
ніхто із смертних ще не переміг,
бо лиш один кінець у битвах тих пожадних:
отой обол за послуги твої,
а ти береш утроє… Ціни правиш,
немов торгаш у нас перед святАми.
Сини Мамони цей платіж підняли
чи індекс часу оцінив твій труд
за безліч переправ через останні води?
Хароне, ти бачиш далі кожного із нас
своїм безумним зором-оком.
Скажи тоді, коли багатство цього світу
лежатимуть у ніг твоїх роззутих,
кого на берег той неповоротний
відправиш у човні на вічний упокій?
Коли земля, холодна і порожня,
кружлятиме у безвісті смертей,
то, може, ти її відвезеш до Аїду,
щоб не боліло довгими віками
безумство роду
і сам тоді залишишся у царстві тому,
бо що тобі, самітнику, робити тут,
на березі, де вже не буде людства?
Скажи, Хароне, це лиш тільки страх
перед життям, у даль якого ми ідемо нині?
Чи так воно і станеться колись
і хто згадає нас тоді на попелищі
надій і сподівань,
розвіяних, рознесених за вітром?
Мовчиш, Хароне. Ти же не Творець.
Ти – тільки перевізник, більш нічого.
І що чекає світ, початок чи кінець,
не відають ні розум, ні язик німого.

у дні коли твої окуляри проникають уважніше
підглядають у щілини цегляних близнюків
і там таки помічають кілометрові метрики
біографії всього що було прожите зважене з"їдене
у такі дні ти на гачку
щоб з висоти піднятої риби бачити усі тіні
соті сотові телефони стають підстилками для волоцюг
папір вростає в землю
а пророк із радісними крихтами у бороді
допомагає силі тяжіння повертати землі борги целюлози
і так з дня у день
від березня до листопада
аж поки у грудні
паперова коробка вже не врятує пророка
2013 рік

Слухаю Тишу Моєї улюбленої Гори.
Ніжну пісню джерела ...,
Листя шепіт у лісі ....
Співає симфонія дощу ...,
Обіймає вітер за плечі
Безкрайні бархани пустелі ...
Земля - любов Моя,
У Тобі панує Божественна Сила!

Оскільки в державі
задекларовано свободу особистості
зі свободою особистої думки
й особливо особисто вимовленого слова,
я особисто висловлююсь
за свободу своєї особи
й особистісне право на захист своїх
особистих прав -
і найперше, по праву особи
в правовому суспільстві,
вимагаю від правлячих нині "козлів"
особистого вибачення перед моєю особою
за неправедне і неправдиве
обзивання мене "козлом"
з трибуни
сепаратистського з'їзду
в особливі часи
"пісуарного" заколоту!
І на цьому поставимо особливу крапку,
і не станемо кидати особисті яйця
в державних осіб -
най із тих яєчок
потихеньку вилуплюються
державні курчата.


2006

Посмiхнiться ... Чуднi обрії нот Ярила -
У садах Душі мигдаль зростає ...
Мені вона, немов мелодія скрипаля.
Як кожен день зі сходом сонця
Радiсть розкриває Його квітка рожева,
Дарує плоди Любові - Життя!

Я жив - як вітер: він перестає дути - і є
Тільки нескінченна прозорість повітря всюди.
Так і серде духовне: якщо політ-медитація
Зупиняється - тобто є тільки Світло Любові - Божественне Світло,
Яке перебуває в Спокої - Радості.
... Гора Отця, так звуть Мене.
Імен у Мене було багато ..., не раз Я приходив на Землю ...
Я став Будинком для всіх, хто шукали Мене,
Я став Отцем для всіх, хто любили Мене,
І йшли в Мене. Я став Тим, Хто занурює в Себе.
Відчуй Мої Руки і на них - землі Мої: степи, ліси, озера ...,
І летючих над ними вершників Життя.
Все це жило в Мені століття за століттям, за роком рік,
І Я вбирав досягаючих - у Себе.
- Як Ти живеш зараз, кому допомагаєш?
- Як Я живу - ти бачиш: з безмежних глибин
Виходячи Великою Горою любові,
Я відкриваю Безмежне Світло - людям Землі!

9-го червня (НЕДІЛЯ), в Палаці Мистецтв, в конференц-залі (ІІ поверх), о 15.00 год відбудеться презентація моєї другої поетичної збірки "Реінкарнаційні рефлексії". В межах презентації - музично-поетичне дійство + виставка картин. Приходьте - буду рада!!!

У Дубліні дощ:
Літній і сумний –
Піснями ірландських пастухів
Пестить траву мокрими руками
Вічності.
Недарма люди,
Що живуть на цих пагорбах
Плутають його з піснею.
І забувають,
Де закінчується дощ,
А де починається пісня.
Земля, що пам’ятає занадто багато,
Трава, що навчилась забувати
Шовкові літери книг
Вдягнені в шкіру рудих биків,
Що звикли блукати пагорбами,
Які ховають
у собі минуле,
Яке для веслярів трави
Лишається зримим,
Більш реальним,
Аніж промені Сонця,
А воно теж ірландець рудоволосий*.
Камені ковтають тисячоліття
Разом з юрмами землеробів,
Які несли свої мрії
Через хащі жорстоких легенд.
Руді сини королів!
Вони пливли у потойбіччя
На кораблях з потріпаними вітрилами,
Вони мріяли про справжнє,
Вони міряли землю довгими мечами,
Вони міряли час піснями,
Вони сонце бачили
Таким же рудим і патлатим
Як чуприна дивака Кондли мак Конна**,
Який думав що потойбіччя
Більш казкове, ніж оце сум’яття,
Оцей вихор кланів,
Воїнів у картаті тканини загорнутих…



Примітка:
** - Кондла мак Конн – йдеться про Кондлу Рудого (він же Кондла Черлений) – сина короля Ірландії Конна Ста Битв. Він побачив жінку з сіду з країни Тір Нам Бо – Країни Вічноживучих і був настільки зачарований цієї жінкою і тією країною, що стрибнив у їхній корабель і більше його ніхто не бачив.

* - щодо Сонця, то я перебільшив, звісно.

Відчиніть двері -
Пустіть літній дощ
У цей сутінковий дім,
Що нагадує келію,
Де годинник
Давно не вимірює час,
Який зупинився
І якось ненароком
Повернув назад -
З потворного «сьогодні»
У прадавнє минуле,
Де все було справжнє:
Залізо й вода, глина і кров,
Шерсть і бронза, офіра й зерно,
Де коней і биків
Приносили в жертву,
Де люди жили,
А не зображали живих,
Знали для чого росте трава,
І пахнуть квіти суниць.
Я мовчу,
А в просторі літа
Чи то краплі
Чи то літери…

***
коли хмари в’яжуть шкарпетки із снігу
коли небо пчихає від задимленого туману
і в грудях не вистачає повітря
ти стоїш на роздоріжжі двох доріг
наче на хресті
і молишся
твої руки здавлюють кулаки
ноги підкошуються
а в голові цвітуть орхідеї
через тридцять сім днів твій день народження
знову хмари в’язатимуть шкарпетки
але вже із променів сонця
знову небо пчихатиме
але від різкого запаху весни
і що найголовніше
тоді не бракуватиме повітря
коли рідні співатимуть Happy birthday