води думок
як ріка
річка тече
переливаючись і брязкаючи
біля струмка
пам'ятаю
вперше
глибину очей Журавки побачив я
а в небі
сяють зірки
але
яскравіше зірок
твої очі
такі
тільки у любові
пронизують простір
насолода побачить
як земний небокрай
зірницею спалахнув
приємна дивина
незвичайні...

злюсь на слова
злюсь бо ніякої сили
не вистачить аби розсунути
їхні межі зламати рамки аби
розказати тобі про мої почуття

злюся на голос
злюся на інтонації
бо все що у них вібрує
має таку малу амплітуду
ніби крихка дитяча гойдалка

злюся на дощ
злюсь бо дощить так само
у тебе а ми не за руки
під ним не біжимо ховати
наші тіла у вологих доторках

злюся на сонце
злюсь що цілує тебе
бодай через шибку цілує
ці губи скроні це підборіддя
і мовчки йде ніби нічого не сталось

злюсь на птахів
злюсь що співають
нам не однакову пісню
що не завжди втрапляють
в спільний такт наших сердець

злюся на цифри
злюся на кількість
подихів які залишилось
просто зробити назустріч
твоїм теплішим за літо рукам


21.05.2013

Пустим павучим дотиком
пальці пробігають шкірою,
лишаючи лоскітний слід.
Я непритомнію...

...приходжу до тями,
коли вистачає сил -
біжу якнадалі

до павуків?
знову
інших

від їхніх кроків
стає дуже тепло,
навіть гаряче,
згодом так пече,
що відкриваються рани.

Я прошу їх запавутинити:
плетіть!
доки не пізно...
плетіть...

Пустим павучим дотиком
мелодія відлунює
від кісток.

Обплетений павутинням скелет
лежить на підлозі.

Вони зникають,
лишаючи тишу.


травень 2013

У гущавині трав, де немає квіток,
де не чути птахів і деревам сто років -
Крик
хоче вирватися з коренів,
продертися крізь гілля і долинути...

Під наметом землі, в лабіринті з піску,
де дізнатись про сонце немає надії -
Хриплий голос
застряє і ламається
під ритмічно рухливим тиском згори.

Колись у повітрі, порівняно вільному
Шепіт
блукав.
замість нього тепер - огидні звуки,
ніби хтось задихається.


весна 2013

синдром геніальності
річ така ж виняткова і загадкова
як і сама геніальність
і не потребує самозвеличення
орли не вихваляються своїм польотом
орленки-хвальки викликають зневажливу
посмішку
геніальність залежить від генів
які гени такі і євгени


1995

Ваше слово - прохолодний листок подорожни-
ка до пекучої рани, мамо. Я в дитинстві шукав
того слова, мамо, щоб загоїти рани мого сирітст-
ва. (Ваше слово, мамо, спопеліло на ваших устах,
мов листок подорожника на толоці воєнного чер-
вня, а в чужих матерів не веліли просити ви, ма-
мо, бо в чужих матерів - свої рани і діти свої...)
Голуба кропива мої рани голубила, мамо, припі-
кала їх, мамо, холодним,
мов крига,
вогнем.

1993

під час дощу згадую русалку,
котра зробила собі операцію.
тепер працює у звичайному барі,
стилізованому під таверну.
їй більш нічого не лишилося
від кохання в п'ятнадцять років.

під час дощу вона
залишила мене самотнього -
зробила вигляд, що заплуталась
у браконьєрські сітки, коли чекав на неї...
так, саме браконьєри допомогли
зробити їй операцію.
тепер вона легко отримує
чайові

Чудовиська потворні й непомітні
Евакуація всього зла світу в одну кімнату -
Побачення із жахом
Масовості, тиранії та абсурду,
Ерозія буття, залитого рекламним брудом...
Непорушно стоїть кімната - байдужості сповнена.

весна 2013

Костянтин Ситник

Великий Вчений і Громадянин
Від піль луганських до гірських вершин.

* * *
Славетний не лише в народі
Всеукраїнському, але й
В козацько-нашенськім Камброді,
Де завше ллють йому єлей
І щедро курять фіміами...
Його шанує всенький світ!
І в снах, і в помислах він – з нами,
Як і Тарасів "Заповіт".
Дотепний, мудро-іронічний,
І від кишені до душі
Безмежно щедрий – явір вічний
В луганськім нашім спориші!



Анатолій Паламаренко

Артист воістину Народний
І слів Шевченкових гарант,
З ним не зрівняється ні жодний,
Хто має тяму і талант.

* * *
"Реве та стогне Дніпр..." – і чує
Вся Україна, як реве
І стогне... До мордви і чуді
Реве – й народ кайдани рве!
Могутній бас Паламаренка –
"Сердитий вітер завива" –
Аж від варяжина до грека
Бентежать люд грімкі слова...
Спішіть до Києва скоренько
По всіх потоках і річках –
До сивих круч Паламаренко,
Мов Первозванний, всіх склика.



Дмитро Стус

Оригінально-популярний,
Різнополярний, вельмигарний,
Учений, критик, видавець,
Митець всебічний, молодець.

* * *
Щораз, як стріну Діму Стуса,
В душі вулканить землетрус
І халамидствує спокуса
Робить все те, що робить Стус.
А він, стусаючи бридоту
Обридлу – в сторони й боки, –
Міняє імідж, і достоту
Все робить зовсім навпаки.
Непередбачуваний зроду,
І в найлютіші холодА
Стриба Дмитро в студену воду
І закипає вмить вода!



Михайло Слабошпицький

Відомий письменник, громадський діяч,
Центральний прихильник правиці,
"Соборівець" інтелігентний, та, бач,
Не слабі в Михайла всі шпиці.

* * *
Чита Україна Михайлові твори,
Канада вивчає прозові перлини,
Й від того гористіше шпиляться гори,
І долями діляться дальні долини.
Він дужий козак, Слабошпицький Михайло,
Достоїнства має такі розмаїті,
І завше і скрізь виглядає так файно,
Не лише в письменницькій нашій еліті.
Зробити б лавровим його лавреатом
Всіх премій наявних, всесвітньо-державних,
Бо є він товаришем, другом і братом
Воістину талановитих і славних!



Геннадій Кожевніков

Як нелинь-дуб, змужнілий в боротьбі,
Закоренивсь Геннадій на Волині
В людських серцях, в потужній цій добі,
Що на Вкраїні "соборИться" нині.

* * *
Соратник Чорновола. В таборах
Гартований. За рогом не ховався.
Не відав страху – то від нього страх
На всяк випадок часто страхувався.
Юрист – свої обов'язки й права,
Як дважди два, він знає достеменно,
Тож кожен "соборянин" поіменно
Вважає, що Геннадій – го-ло-ва!
З таким не страшно в бурю, ураган,
На барикади і в горнило бою,
Такий – один, прикрить готов собою
Волинь, "Собор" і навіть весь Майдан!



Іван Низовий

Поет, художник по натурі,
Та й щось там петрає в культурі.

* * *
Я єсьм Іван, аз Низовий,
В гордині знизу і по вінця –
Свічусь! Та, як не назови –
ПихИ не зіб'єш українця
З моєї пики. Бо ж така
Моя сумська слобІдська врода,
Й вона ніколи не зника,
Не висяка, мов тиха вода...
Вона реве і греблі рве,
Дарма, що тиха калабаня,
Й жіноча стать мене зове
Одноосібно: "Любчик Ваня...".


2006

Будь мені не чоловіком, а духом,
щоб я нашіптувала правду молитвою.
Щоб голосити могла на колінах перед очима твоїми,
повними сліз, коли чую я плач усіх одночасно.
Будь мені не чоловіком,
щоб тіло твоє не бажало мого тіла,
коли я в маренні говоритиму і плач мій торкатиме стелю
нелюдськістю своєю.
Будь мені не чоловіком, щоб Слово, що сходить на землю
не гасло у горлі моїм,
як жертва цілунку.
2010 рік

Гарячий чайник моєї юності –
Заварю в ньому міцну каву емоцій,
Щоб не лишались вони
Лише спогадами кавової гущі
На дні горнятка білих віршів.
Буду пити ароматний напій Сходу
Лише з білої порцеляни –
Білої як моя борода
Старого монаха-відлюдника.
Серед старих речей минулого
Серед книг з шкіряними палітурками,
Які давно ніхто не читає,
Які важкими каменями
Котилися з вершини Істини,
Серед слів навіть зміст яких
Забутий людьми залізних печер,
Шукаю сліди прочан
На старій стежці кельтів.
Тільки вишня на пагорбі
Щороку
Білими пелюстками розуміння
У мій келих наповнений
Краплями з усіх джерел Ірландії
Ароматом моє сумне життя
Наповнює…

Коли відквітнуть феєрверки,
Залишаться павуки-попелюшки,
Які заберуть із собою
Полиск широких очей.
І кульки, наповнені мріями,
Худнутимуть потроху…
Свята надзвичайно схожі,
Особливо – у власних смертях.

2011 рік

В особистостях перехожих
Шукаю твій синій під шию светр,
Зараз осінь - багато схожих,
І в моді синій колір вільвету...

А я без тебе лиш тільки рік,
І від кількості випитих кав
Затопило свідомість, та сміх
Твій відволікає мене від справ...

І хочу позбутись цього,
Відірвати свою залежність,
По погоді - то завтра дощ,
По характеру - то відвертість...

По закінчених поїздах,
По маршруту трамвайних колій,
Я проводжаю свій страх,
І купую білети волі...

Шум новобудови.
Хтось зачарований
Старої цегли пилом.
Хтось замість квітів
Воліє нюхати
Перегар іржавих автомобілів.
Хтось милується
Залізними і бетонними деревами,
Снідає паперовими яблуками,
У свій мікрочіповий мозок
Запихає стосами
Рекламну макулатуру.
Хтось замість книжок
Читає газети.
Хтось замість кіно
Дивиться блимання телевізора,
Полюбляючи замість лиць
Дивитися на тупі рожі,
Де жодної думки у скляних очах,
Де замість почуттів
Бажання набити шлунок.
А хтось ладен слухати
До нескінченності
Какафонію міста Бу.
Шкіряний портфель
І горнятко кави
Випите на руїнах Бастилії.
Мугикаю Марсельєзу,
Мрію стати корсаром
Чи то альбатросом.
Бо літати чи плавати
То один спосіб
Бути.

Жовтень на бруківці пише
Плямами жовтого листя
Слова важкої книги.
Читаю уривками
Слова кам’яні
Роману-тетралогії
Чи то сповіді
Чи то одкровення
Міста - діда сивого:
Йду по бруківці мокрій
У руках тримаючи
Документи з печатками,
А білий трамвай котиться вулицями
У ньому пасажири-спортсмени
Та все стрільці та лучники,
І трамвай червоний слідом котиться
А в ньому пасажири-солдатики
Зі служби відпущені,
А слідом трамвай чорний котиться
А в ньому пасажири все крамарі
Про ціни та крамниці свої журяться,
А слідом трамвай жовтий блідий котиться
А в ньому пасажири все гробарі
Та анатоми з моргу тутешнього.
А я перехожих запитую
Який трамвай довезе мене
До зупинки Армагедон.

Мокрого падолистового дня я блукав безцільно сірими вулицями, чіпляючи своїми підборами липке мокре листя кленів, що густо вкривало килимом бруківку старого міста. Ще старішого, ніж я. І тоді я подумав, що пращури зачекалися мене коло свого гарячого вогнища, де вони згадують і переповідають легенди. А я все не йду та не йду… І тоді я записав у свій нотатник таке:

Падолист.
Його ім’я написано крейдою
На мокрій стіні буцегарні.
Він загубив не листя – себе.
Старим сухотником
Шкандибає бруківкою тижнів.
Подаруйте йому монети,
Бо
Харон не веслує задарма.
Діряві кишені вівторка
Цвірінькають флейтами Токіо.
Він теж самурай.
І своє харакірі
Вважає іконою.
Я по калюжах ступаю,
Хлюпаю соком Землі
Парасолю розкривши,
Стаю музикантом крапель.
Глядачі-горобці
Магелланами сірими
Вірять в кулястість вулиць.
День як поема.
А я – корабель.

Нарядившись в платье белое,
Сирень под окнами цветёт.
И как невеста непорочная.
Жениха всё ждёт и ждёт .
А он в дороге задержался...
Залюбовавшись розою,
Вдыхая чудный аромат,
В Любви ей признавался прозою .
И закрутилось...Понеслось ...
Незабудки , хризантемы , лилии...
В жизни так уж повелось ,
Всех называл он - милая !
А скромная сирень всё ждёт,
Фатой прикрыта седина.
Нарядившись в платье белое,
Всё под окнами цветёт одна ..

1. Сніг, що розтанув, - не хвилює.
Вода тече в небуття.
З нею кохання не сплине.
Тільки - мовчання.

2а. Ніч без сну.
Спокійна, безтурботна.
Її нема. Не ночі, а її.
І не буде.

2б. Ранок важкий, похмільний.
Та скоро тяма приходить
до радіоприймача.

3. Читаю словник.
Гасло за гаслом.
Кома за комою.
Нескінченні дітери
сон навіюють...

4. Читаю атлас.
Мандрую землею рідною.
Усе дороге безмежно
вві сні щезає...

5. П'ю гербату з м'яти,
аби забутись тобою.
Розчинитися в зіллі.
Тьма. Провалля.

1. Поезія - суцільні повтори...
Звуки, слова, фрази.
Безлад. Маячня. Суєта.
Пекло.

2. Надвечір, вдихаючи прохолоду,
я нічого не хочу -
лише кохатися з пандорою
тисячу днів і тисячу ночей,
а на тисячу першу - відійти... вкупі.

3. Це - вишня.
Не сакура, а просто вишня.
Росте не в Японії,
а на бабусиному городі.
При сході сонця
оживають півень і дерево.
Тут - коріння моє.

4. Пісня моя не летить, наче птаха.
Не подібна до аероплана.
Виповзає змією із серця
та жалить мене самого.

1. Маршрутка швидко мчить,
намагаючись обігнати літак.
Їй це не вдається.
Кінець.

2. "Сонце вийшло нарешті.
Зима наче позаду.
Чи буде весна?"
Подумав байбак.

3. Колеса з'їдають асфальт,
викочуючись на міст.
Дорога вся затремтіла
під лапками мурахи.

4. Дівчина поруч підвелася -
небо розверзлось раптово.
Автобус їде у безвість,
притискаючи колію трамвайну.

5. Світлофор червоний - зупинка щастя,
зелений - навіжена гонитва.
Кінцева зупинка - тупик...
тупий... найтупіший.

Колись давно я піднявся на вершину гори Кокнарі, що в графстві Слайгьо у Коннахті. На верхині цієї кори височіє кам’яний курган, насипаний багато тисячоліть тому. За легендою, в глибинах цього кургану похована королева Медб. Стоячі на вершині кургану я думав про сиву давнину моєї сумної Ірландії. І тут помітив чорну грозову хмару, що сунула небом. Почало гриміти і блискавки, що освітлювали небо – таке ж сумне як в часи короля Лугайда мак Лоегайре. І тоді я написав таке:

Бавимося в хованки
Зі старою худорлявою жінкою
Вдягненою в біле,
Що тримає в руках
Серп і косу
Що зроблені з заліза
Допотопних метеоритів.
Граємося в піжмурки
З бородатим дідом
У якого всі посмішки
Сумні як осінній дощ,
У якого всі жарти
З журбою старих криниць.
Ми – гравці у кумедні ігри –
Завжди дитячі,
Але завжди азартні.
Ми – діти чорної землі
І спраглого сонця.
Ми – люди.

Я відвідав міжнародний фестиваль ковалів під час візиту в одну далеку і прекрасну країну. Блукаючи між рядами майстрів, які прямо на очах глядачів виковували з заліза дивовижні квіти і зубатих драконів, я раптом побачив біля одних майстрів наш ірландський прапор. У душі стало якось щемно і солодко – я згадав про друїдів-ковалів, про залізо яке гартувалося в горнах Тари та Круахана і написав у свій записник таке:

Торба старого коваля
Наповнена нині
Сонетами Петрарки.
Їх жовті папіруси
Нагадують мені човен,
Що пливе річкою Ра
З нескінченної жовтої Сарматії
У чорний гумовий світ сажотрусів.
Нескінченними дорогами
(А всі дороги нескінченні!)
Ми мандруємо
Постійно лишаючись на місці,
Ніяк не можемо покинути
Нашого кудлатого Всесвіту.
Люди в білих шатах
Знають щось про бардо,
Про тібетські каміння
І шматки глини,
Що здаються людьми.
Між вогнем і водою
Лунає дзвін молота.
Епоха заліза
Своїми буруватими барвами
І твердими вістрями плугів
Карбує поезію.

Кожен клан у гелів має свій візерунок і поєднання кольорів для кілта, свій тартан. Кольори нашого клану – сірий, брунатний, синій та темно-червоний. Я згадав про це і написав таке:

Мій кілт
Картатим візерунком
Нагадує мені про історію
Мого гордого клану.
Його кольори пожухлої трави
Та холодного вітру,
Осіннього моря
Та загуслої крові
Пролитої за свободу ірландцями –
Жителями зелених пагорбів.
У кольорах мого кілту
Терпкі пісні уладів,
Тужлива музика сідів,
Гіркі слова скел,
Осінні барви самайну,
Вогні свята Тари,
Мудрі таємниці Коннахту
І веселі віршики Мунстеру,
Сталь мечів Уладу,
Камені Гори Королів,
І сама Доля –
Моя вересова Ірландія…

невтішний герой останнього цигаркового роману
струшує попіл щойно викуреної цигарки.
в ньому суміш диму і емоцій
змішуються з полегшенням,
пальці вже не тремтять,
руки судомно не намагаються стиснути ту
(іншу)
руку,
руку людини, якої більше не буде порпуч.
герой останнього цигаркового роману
викидає недопалок, зіжмакану пачку з-під цигарок,
шкідливу звичку і своє засохле кохання в смітник,
усміхається,
і йде до сходу,
писати новий роман.
цього разу без нікотину.
2013

Доля змерзла, у віконце постукала,
Хустина на плечах студенiла.
В очах Її слезіночка тремтіла,
Але в серці крижаному Любов - жива!
І люб'язно я двері гостинно відкрила,
До палаючого каміну підвела.
Укутавши в ковдру, Долю в крісло посадила.
Гарячого теплом у змерзлі долоні подала.
Вона довiрою, відпивши з келиха напій,
Раптом стрепенулася, серцем ожила.
Так, лід розтанув і настала відлига...
Посмiхнулося жiноче -
Любов в Душі навіки розцвіла!
Наповнює красою добробут життя.
За доброту мені Гостя побажала:
Любові взаємної, щастя і тепла.
На довгі роки подругою стала,
Пригорнувшись до плеча
Серцево прошепотiла - Доля...

І знов притулитись до твого теплого тіла...
Обійняти за плечі і думати: "Щаслива"...
І нехай то щоденна рутина,
Але нема нічого ліпшого - твого теплого тіла.

2013 р.

покоління безкінечного секонду
ми так часто граємо в бітників
он дивись твоя вільна америка
добиває останніх із хіпі
поміж тим лежимо
у кошик рейтузами складені
ми далеко не джефферсони
загубилися поміж іраками
поміж полицями стертими лицями
і вішаками і вішальниками
цей біль за права
той білль
ми програли
у покер техаський
між лівими і давно вже неправими
душа лише цент
нас продають на кілограми
робочими джинсами
футболками майками
ганчірками в ванній
ми пропахли макдаками
перетворились на сімпсонів
у золотій лихоманці
американська мрія
українська трагедія
не підстрибуй петре
якщо мати раптово
назве тебе пітером

2013р.

Мов король на священну землю
Я ступаю у тебе
Мій величний ескорт –
Вся Земля і все Небо

На порозі знімаю свій одяг
З ним химерний занедбаний світ –
бо
він тут не треба

Входжу новим та чистим
ще нехрещеним, а тому мовчазним,
у храм
поки що лиш твого
а відтак самотнього бога.

у твою присутність,
мов знак до молитви,
я, мов король, входжу
Та як буде потреба
ще й проситиму хліб та воду
Цьому свідки – Земля і Небо
Так я щасливим і знайденим
до свого вертаюcь
до рідного дому

Двадцять другим присмаком весни
Я хочу когось споїти
Розтяти й любити
на всю глибочінь атомів
чи не хочеш ти бути такою любовю розіпнутим?
Та без розпуки
пускатись за вітром

Бо все ж є попелом
Кажу собі
Троянди із попелу
А маки із подиху
Вода є вином,
Вино ж мов кров
А кров – це барва маків,
А отже й мов багряне вогнище
Ось така ж і захцянка – моя любов
Що більше її на видиху цигарки
Аніж в сором’язливих постатях
На паркових лавочках
У тінистих алеях та під ковдрами грубими
А може й тонкими,
А якщо вже геть безсоромними бути
То в прожекторах Сонця за вікнами
Така чистотою чи природнім відбором
не стомлена

Метушня навесні
– це хрущі зі своїми життями
Й до жалю безглуздими
наче йшов – підсковзнувся -упав
смертями
І люди
– у них все простіше -
Суцільні бездарні,
Але для смаку,
Мильні драми і смішні трагедії

Та все є попелом
Кажу собі
І моє обличчя, якому у жодній секунді
Немає достоту дзеркального відбитку
Очі ж бо інші – найкраще показують
Відсутність вад, якщо нема вже відчутності

І навіть якщо Краси немає
То Золоті храми не так вже й далеко
Аби їх палити – звільнити
Ось поклик моєї любові
У двадцять другу весну
Коли у грудях тісно, якщо чогось не хотіти
Коли невимовно тисне
Як кажуть : «без ризику треба прожити»
Спокійно й розмірено
А може
Байдуже ?

У попіл ж бо

Абияк
вище стелі не скочиш
Та й до стелі не стрибнеш
Грізний відголос майбутніх пір
І років
Та у двадцять другу весну
Хіба цього Я терпітиму?

Сині птахи
Замальовані
Летять ключем
Вздовж несердечних вен моїх
Запираючи на замок
Все, що вище
Тонкого передпліччя
Де хмари й дим
Їх сплетінь

Написи твоїх імен
Назви твоїх обличь
І пісень
Все -приховані татуювання
На моєму тілі
зафіксована сімейна картина
без багетів і рами
Нас замінивши птахами
Я вдихаю у символи віри
Мрію летіти у вирій

Коронація чорнильних слідів
Нічних і нічиїх друкописів
Заплямованих, розмитих
З перекресленими справжніми обличчями
Поетів, що пірнають у темність меланхолії
Така вона ця поезія
Що нею не може бути
Сублімація за Фрейдом
Який не йняв би віри нашим інтерпретаціям
Чужих голоснівних інтерпретацій
Снів
І розвагам для самотніх –
Сновидінь
Під відсутнім місяцем на євро-ремонтних стелях
І зайвий раз не турбуючи щоб
Три чверті наповнення тіла
І ті, води, що весняні
За Тургенєвим. Щоб не помчались
Бурхливим потоком розриваючи
Те, що законами богів людьми названо
Часом смерті і спокою
Тс…
Я передчуваю
За якимось столом
Деревяним чи геть потворним
Із пластику
Схилившись перед неспокоєм віршує
Різні образи і алогічні метафори
Новітній поетичний розум.
Чуття.
Від нездатності зробити щось краще
Від відсутньої впевненості
Що дім - це дім
А він – це не хто небудь інший.
Я б читала його
Як живий твір. Невмілий акт авангарду.
Йому б так пасувала траге..о, ні. Лише трагікомедія.

Різноцвіття снів
Недосяжні барви
У Полярному сяйві
Неба іншої півкулі
Що засклилась стріхою
Над холодними землями
Стереже дороги
Голодних оленів
І полюючих вовків
Материнські води
Гренландських китів
Це гостро холодне царство снігів
Льодові скульптури
Я б ходив і різьбив
Сто тисяч тебе
На просторах . Без слів
Ходив би. Обіймав би.
Цілу ніч і пітьму.
Цілих безсонних півроку.
Аж поки
Під ясним світлом денним
Все не сталось водою
Ми. І Сни. І обійми
Як частина найменшого океану
Домівка планктону
Шляхи льодоколів
Як дивна потреба життя
Для, як мені здавалось,
Мертвої нелюдської зони.

Якби я спала я би не бачила
худорби твойого тіла
рік що біжать по тобі та вертаються
до темних джерел
до озера серця яке засихає
і чи заміліє - не знати.
Якби це був сон
твоє волосся не було б
чагарем у диму і вітрі
не лунали би крики птахів досвітніх
чорних і полохких
і попелом сірим не був би твій голос
посеред звуків тих.
Якби ж мені спати то
я б не узріла що тисячі тебе
і більше мільйонів
і руки твої від крові здіймаються в небо
і вуста твої невидимі мовлять мов молять
і очі твої у себе не вірять
і бачить Бог я не сплю.
Я не сплю.

будь моїм Олексієм
стережи мій сон поки під повіками
твого обличчя радісна важкість
лоскітна важкість
як від найкоштовнішого каміння
в кишені маленької дівчинки
гладкого камінця що підібрала
біля струмка
його течією
під листяним вітрилом
і щоглою зі стебла рушив у мандри
найперший її корабель

будь моїм Олексієм
захисти мене від бузкового повітря
в якому в'язне кров слабне тіло
а пульс починає битися
в зворотньому відліку відрахувавши
в казну особисту
по життю за кожен удар
захисти вдихаючи в мене
тепло власних легенів стань моєю
кисневою маскою бо під нею ніхто інший
не упізнає мене

будь моїм Олексієм
хай тобі стане сили
носити тягар чіпкої долоні моєї
завжди і всюди з собою
тримати на своїх плечах ще й мою
важку від фантазій голову
від тебе втрачену голову
пригорнуту до твого плеча

будь моїм Олексієм
мужньо прийми долю
цілуватись до втрати пам'яті
просто посеред нескінченного неба
поки зірки танцюватимуть
плавно довкола нас
гублячи власні орбіти
від заздрощів
і не втрачати силу
притискати мене до себе
не відпустити в космос
не загубити в небі
ростити це почуття

будь моїм Олексієм
хай тобі стане серця
йти за моєю вірою
пити з моєї любові
бути моїм
чоловіком
моїм
серцебиттям


7.05.2013

За стіною, в сусідів, пищить немовля.
(Мабуть, надоїло в пелюшку).
Пожадливо всмоктують
спраглі крани
пахощі тотального нужника.
Я давно уже вирахував:
у кубатуру моєї кімнати
вміщається 30 трун.
Це і є прожитковий мінімум,
виходячи з розрахунку:
живий, поділений на мертвого,
дорівнює десяти.
Єдине моє віконечко
повік зачароване північчю.
Погожого дня,
по обіді,
на засклених лоджіях
панельного будинку
ловлю сонячні зблиски.
Заздро дивлюся
на капітулянські прапори
чужих простирадл.
Понад дев’ятим поверхом
читаю метрові літери
нашого сокровенного
“Слава КПРС!”

25 березня 1991 року

світлого дощику дещиця
хлюпне хапливо на трави
сонячний зайчик заблуканий
вмиється краплями світлими
2013

Кофе пахнет утром, молоком, вчерашним праздником и газетой.. И еще какой-то бумагой, с буквами, строчками.. В нем есть запах из салона такси, немного удачной музыки из салона такси, и много смеха в подаренном, и тут же вылитом на счастье, кофе.
Кофе больше так не пахнет

мабуть
так і має бути
наші життя потроху звідси
вивітрюються
і проступають скелетом судинами нервами
окремим світом куди
немає ходу нікому більше нікому
і тільки вірші
бліді відбитки
перекладені на мову людей
лишають знак того що ми
в цьому світі з'явились
в цьому світі зустрілися
а може ми зустрічались не раз
і проходили наскрізь поки
не прийшла мить саме та і сни
бліді відбитки
старі фотокартки з країв
де ми вже існуємо
підказали ось же дурненькі мої
як ви себе не бачите?
як не бачите?
очі нарешті розплющені милий мій
хай доцвітають сади
хай минають світи
ми не минемося більше
з тисяч прожитих життів
з усіх перебіглих світів
сонце тут найясніше
світить
і всі кольори доторки
всі неперекладні твої погляди
тільки моїми залишаться
всі поцілунки запахом моїм
в шкіру твою просочаться
я вишиваю нечасто
але на твоєму тілі губами вишию
"мій до останнього подиху"
легенько підпишусь
"твоя"
і вдягатиму тіло твоє
щодня
як вбрання найсвятковіше
і це мені буде
за любов найщедріша
платня


6.05.2013

Пасхальна звучить мелодія
Диханням любові парафіян серця
В час Великодня
Крилами пелюсток лунають дзвони
Син Божий Воскрес!
Зорiють свічки
МолитвА до Небес
І душа до океану злетіла
Вслухайся ...
Серця орган в басах стихає
Але відчуття
Зберігаються
Енергія думки по октавах проходить
Вібрує і зростає знову
Радiсно проникає в серце твоє
Воно кришталевої чистоти
Як води джерел Святої Русі
Горить в полум'ї Світла
Единотвого легіня Любові
Відчуваєш - Христос Воскрес!
Запитуй
Що тобі робити - як бути?
Так здійсниться Твоє таємне і святе
Бо Серце відповідь знає
Відає воно - просто серцем Свiт любити!

Боже милосердний на могутнім небосводі!
моя душа полонянка Твоєї любові-щаслива і вільна
Твоя ніжна любов - Милiсть без міри
зробила мою душу ще чистішой і світлішой
співом радіють уста мої
та серце моє
яке Ти врятував!
дякую за посланий мені подарунок з небес
це яскрава мить - Життя
Великдень _ Воскресіння
де жаркі сонячні промені
ліплять чарівні і казкові візерунки щастя
зі світла і тіні
де в хмарах купається веселка
і білі кораблі пливуть по синьому небу
перетворюються в нічній тиші зірки
i місяць з красунею Луною
танцюють вальс по Чумацькому Шляху
де Твої очі
дивляться в мої із захопленням
А вітерець пестить обличчя
краплі дощу пахнуть трояндами
відкриваючи свої почуття
своє серце і свою душу - відкрила себе
iншу - нову
cмішну
цікаву
веселу
де дивним чином наче розтанув лід страху
перетворившись на джерело чистої Любові
з яскравим внутрішнім світом
мрію закриваючи очі
я відчуваю Твоє дихання
биття серця
тепло сильних рук
обіймають мене
Твій оксамитовий голос
дивним чином відводить в нескінченність Всесвіту
за велінням серця - роблю крок
дозволяю собі знайти новий сенс - Шлях Любові
вірю - читаючи мої зізнання
на Твоєму обличчі грає відверта
радісна і мудра посмішка
Надія дає крила моїй мрії
Істинне бажання обов'язково здійсниться
зустрівши Любов - ніжно обійму
щаслива і вільна - з Богом в серці.

я дозволяю собі цю слабкість - Любов
моя нiжність шовковистих крил
в Твоїй силі любий
і Твоїх руках моє серце
маленьке
тремливе і живе
важливість від розчулення
захвату
бажання
і щастя від того
чим наповнена душа
воно веде до боротьби зі своїми ж почуттями
Із присмаком буднiв і болю
із грамом трутизни
загадковi почуття відкривають казковi двері
за якими може перебувати розчарування
і тільки ми вирішуємо
тримаючи ключик від щастя в руці
відкрити
чи ні...
ми маємо право бути тут і зараз
це наш перепустка - у Вічність!
Любов - це як квиток
який нам дано придбати
по дорозі життя
несучи кожен свою валiзу
і якщо мiй тягар стане легше
я швидше прийду до омріяного
Єдиного - Улюбленого
потрібно тільки дозволити собі
не озиратися
а йти в перед
до Істини
слухаючи своє Серце.
я Тебе кохаю
мiй найдорожчий - Єдиний!

якщо є щось більше аніж кохання
в цьому
нескінченному круглому всесвіті
це точно та сама пуповина
якою ми зв'язані
бо ти у мені
і батько і матір й дитя усього
що називається змістом
вмістом сенсом наповненням формою
земним тяжінням й антигравітацією
телепсихією телепортацією
бо досить малого руху води
в океанських товщах
і моя душа осідлавши хвилю
як найвіртуозніший серфер
за долю секунди домчить
просто до твоїх вуст -
слухати твоє дихання
цілувати повіки
поки ти спиш
і дякувати
за мільярди речей
хоча б за вірші які
з тобою ми пишемо разом
бо все що роблю я - просто записую
слова твої сни і думки
мені адресовані
бо все що в нас є
у цій пуповині
як до струни
торканнями
витворює
найкрасивішу музику
ах скільки ще їй
нових записати альбомів
а скільки життя
нам народити
під них


1.05.2013

взяла собі за звичку
спати на лівому боці
прокидатись вночі аби перевірити
чи ти поряд
взяла собі за звичку
тільки розплющити очі
і не побачивши твого лиця хотіти уже
шукати тебе
десь далі
але згадати вчасно -
ти ближче
значно ближче ніж поряд
бо ти
завжди в мені
навіть коли засинатимемо
максимально торкаючись тілами
навіть коли непроговорені думки
перетікатимуть
у змішаних хвилях волосся
телепатично даруючи нам
найфантастичніші
найреальніші сни
навіть тоді як дифузія
пересипле нас одне в одного
ніби цукор з різних пакетів
в один полотняний мішечок
а група крові мутує
у три-з-половиною-мінус-плюс
навіть якщо не минатиме
з роками ніяк не минатиме звичка
прокидатись й шукати тебе
очима
ще не встигнувши їх
розплющити
я найперше тебе
знаходитиму
тут
усередині
в собі


1.05.2013

ВІТЕР злодійкувато розкрилює
прив’ялі віти пам’яті,
прикуті ланцюгами бажань
до стовбура минулого.
ВІТЕР вуркотливо вигойдує
віконниці майбутнього
на прочиненій мушлі сьогодення,
де тоненька цівочка часу
стікає на родиво світанку.

МОРЕ танцює сальсу
в обіймах ревнивого ВІТРУ,
розбризкує бентежні
краплини щастя
на шерехаті щоки
самітних скель.
Завтра МОРЕ залюбки
зрадить свого коханця,
підставляючи утихлі хвилі
цілункам палкого СОНЦЯ.

СОНЦЕ грає в піжмурки
з розніженою ЗЕМЛЕЮ,
грайливо ховаючи
між плетеницею хмар
своє справжнє обличчя
самовпевненого гульвіси.
Награвшись, СОНЦЕ звично
пірнає у часопростір,
щоби спокійно заснути
на долоні Вічності.

ЗЕМЛЯ задумливо вдивляється
у колообіг світобудови,
старанно тримаючись за своє місце
на біговій доріжці.
ЗЕМЛЯ лише інколи домальовує Всесвіт
пензлями сонячних зайчиків,
запалена доторком до душі
нескореного ВІТРУ.
ВІТЕР…

Я бачила як палали хмари,
Падаючи на землю попелом.
Попелом трояндових дощів
У душу.
Тихо.
Це горіли сходи до вічності,
Які я скільки років клала
Кольоровими обгортками безглуздя
Віршованих ідей.
Наївно.
Це, вочевидь, вічність не захотіла
Відкрити мені таїну.
Тому що в мені немає нічого вічного
Крім віршів,
Звісно.
Бо секрет людської ефемерності
Полягає у справах.
Мої сходи згоріли. Чому?
Бо я відкрила смертним таємницю
Небесної канцелярії.
І тепер я покарана.
Та Пегас мій уже приборканий.
І ми, вигнанці, полетимо на землю.
Бо якщо до неба я не дійшла,
То буду
Шукати натхнення
На землі.

Друже Евкліде!
Як тісно душі у твоїх клітинках
Креслити безмір калюжами книг.
Бородатий філософе!
Знавець чисел і ліній.
У затінку портика
Малюєш трикутники чорні
Моїх невгамовних рапсодій.
Античності сивої слід
Чайкою білою морем
Чи сторінками папірусів
Відбілених хворою Кліо
Чи Каліопою…
Ти
Словами апорій Зенона
Сандалі ховаєш в пісок.
Нікуди йти. Та й навіщо?
Шкуринкою хліба черствого
Звуки легенди про Іо.
Десь у перерізах сфери
Пісня стара про Сізіфа.
І про орла. Про…

Калюжі – це дзеркала
Виставлені на вулиці
Сумних міст людей
З кам’яними обличчями
Старим сумним філософом -
Щоб ці люди
З летаргічною совістю
В сірих костюмах буденності
Зазирали в ці свічада
І бачили ту каламуть,
Що лишається
На дні їхніх душ і облич
(Бо обличчя – теж дзеркало),
Могли зазирнути
У свою істинну суть
Коли весна
(А вона – етюд картини
На яку ніхто не дивиться)
Духмянить світ
Байдужих
Безбородих жебраків.
У цьому місті
Суцільних дзеркал
Тиняюсь безцільно
Промінчиком світла…

Я безцільно блукав містом в якому зацвіли сливи і магнолії і думав про те, що люди нині стали настільки заклопотаними, що скоро забудуть, що таке сміх і радість. Всі перехожі самотні як той папуга, що вилетів з кватирки і забув як повернутися додому, до годівнички. Я згадав, що саме сьогодні вночі буде затемнення Місяця і тоді написав таке:

Місто в якому
Зупинилися всі годинники
Святкує ювілей Заратустри.
Калоші міняють на сир
У старій аптеці
Біловбраного алхіміка,
Що справді вірить
У свою ятрохімію
І готовий «живим сріблом»,
«Білою лілією»
Та «червоним левом»
Всіх міщан і спудеїв,
Архітекторів та жандармів,
Сажотрусів та кондукторів
Лікувати від ностальгії.
Сентиментальне світло
Ліхтарів вулиці Дарвіна
Перетворює перехожих
На лицарів «плаща і кинджала».
Вчорашні газети
Ще вчора були «вчорашніми»
Бо у місті, що застрягло в минулому
«Сьогодні» не настане ніколи…

Без единого шороха ветерка
Вечером море спокойно.
Дыханием тишины укрыты земные просторы.
И в этом чувстве ласково тону,
Как восхитительно там одиночество!
Встречаешься, общаешься, дружишь,
А потом понимаешь, что любишь - бесконечно...

Душа - Загадка, вона, як крихке скло ...
Така чиста - як пелюстка ромашки,
У ній лілії цвітуть ніжно ніжно,
І літають птахи, метелики, комашки ...
Душа - ранима як бажання.
В озерах вод глибоких...
Якщо прозорі наші подумки ,
Наче води джерело
З долею ми в хованки не граємо,
Друзів наших серця
В ній жаданним Раєм.