Поруч неї
Йому не потрібно бути іншим
Поруч неї
Йому не потрібно бути багатим чи бідним
Поруч неї
Йому не потрібно ганятися за славою
Йому кинути кістку і в нього буде радості через край
Їй навіть не потрібно
Проявляти свою небайдужість
Він буде суцільною взаємністю
І
Його легко приручити
Він з насолодою буде їсти з її рук
Якщо ти будеш в грозу сама
Він буде завжди поруч
Він буде твоїм надійним охоронцем
Віддаючи своє останнє тепло
Її натяки
Він розуміє з півслова
Він подарує тобі свою вічність
Проживе тобою безкінечність
Засинаючи тобою…

Ми можемо співіснувати
у різних містах, областях, країнах,
на чужих материках
і навіть планетах.
Я не чекаю тебе до сніданку,
обіду чи вечері.
Не боюсь, що загубиш ключі
від моїх дверей.
Не вбачаю тебе в тролейбусах.
Не шукаю приводу, щоб зателефонувати.
Не розмінюю дійсність на "було" і "стало".
Вмію без тебе дихати, сміятися, плакати,
ходити в магазин, виносити сміття,
заварювати каву і співати в душі.
Мої реалії не гірші від твоїх перспектив.
Мій внутрішній простір може
включати і виключати тебе одночасно.
У нас нема спільного знаменника.
І навіть те, що "МИ" є
іноді породжує сумніви.
Тут присутнє щось особливе.
Якась інша (недосліджена) субстанція.
Недоторкана гама звуків і дотиків,
дотиків і звуків...
Окрилена спонтанним натхненним поривом.
І розуміння того, що Ти покликаний
не просто бути кимось.
Твої першооснови - лініями
останніх осінніх барв.
Тут щось більше...

А насправді весна. Зрозумій.
Твоє замкнене коло Спінози
Через сірість ґотичних надій
Через спроби злетіти у небо
Таке ж сіре як місто.
Ні, як туман – сіро-біле.
Ти тікаєш від сірих людей
В сіре небо. Твій світ
Кольору миші. Недарма
Тобі
Так до вподоби коти.
А насправді весна…
Руки грієш на вогнищі міста
Кожний вогник вікна
Вуглинкою димної варти
З космосу хтось
Думає нишком – вогонь.
Він не знає, що згасло
У мокрому місті усе –
Навіть серця.
Шкода, що смерті немає –
Я б залюбки полетів
У вічне ніщо.
Та судилося знову вертатись
У Всесвіт асфальту і кави –
Сірим котом, жовтим метеликом,
Білкою чи ескімосом, поетом чи круком.
Навіть віра моя охолола.
А нині весна!
Казку Платона читаю шпакам.
Сон мій Лукрецієм сивим
У мрії папуги.
А за вікном – все той же туман.
І люди все ті ж.
Добре, що кіт муркотів
Тихо на вухо:
«Нині весна…»

лі.
та..
ти...
в самому слові проростають крила
відчуваєш, як тріпоче небо
шпаринками вічності
у твоїх
небезсмертних легенях
відчутно..
всесутньо
вибухаєш пелюстками сонця
і на швидкості світла
на такій повільній
швидкості
сплетених мрій
перелітаєш павутиння вигаданих кордонів
дороги зречених місць
і безмежності волі

я (не) ілюзія
я просто маленький
промінь сонця
що любить подорожувати
сітківкою твого ока
на екваторі
спільного раю

лі.
та..
ти...
та ти
чомусь обираєш землю.

[2011]

Нема кому
у спустошеному небі
щастя намалювати.

Сліпий художник,
у якого ще вчора
тріщала зима під пензликом,
завтра стане генієм.
Тому найкраще,
щоб годинникова стрілка
зупинилась сьогодні.

Сіре кошеня
повертається нізвідки
покинутою вулицею.
Взяти б та й заплакати,
але на дорогах і без того
ожеледиця.

А у дівчинки серце таке гаряче,
що під ногами
лід тане.
І тільки вона розуміє,
Що весна може трапитися
з кожним.

Не боїшся одинчастості, одиничності, однини,
називного відмінка і особових займенників,
інтровертів, індивідуалізму, інакшості.
Шукаєш себе у часопросторі зеленої кулі
попарно наповненої киснем,
у геометрії екзистенційних вуликів,
у найменших проекціях дотику.
Дихай спокійно: порожнеча - це, коли
тебе так мало, що починає судомити
навіть від перспективи твого приходу.
Порожнеча - це пастка, така ж відносна
і недоведена як кожен кожнісінький замах
на спорідненість зі світом.
Дихай розмірено:
ймовірно, в кожного свій ступінь "попсовості",
ймовірно, безкомпромісні залишають мрії
за зачиненими дверима,
ймовірно, ми так погрузли в пошук собі подібних,
що справжній лик затерся до непізнаваності.
Просто дихай....
бо в твоєму годиннику надто мало піску,
щоб бездумно ковтати повітря.

О, Каїне, убивши свого брата,
від суду смертного ти наче би утік,
та бажаного щастя не пізнав.
За тисячі років у чорне серце ката
ти кров’ю злою згодом перетік
і знову катом став.
Мовчиш у серці. Слушної години
чекаєш довго, щоб пролити кров
і на підмості, липкої від болю,
знов говорити палко про любов
до ближнього свого, до брата.
І прощення не ждеш,
бо сам себе простив.
У мить омани, більшої від віри,
ти очі не відвів і щиро говорив
смиренним тихим словом
перед священним небом, перед Богом,
свою печаль утрати.
О, Каїне, тавро твоє пече,
немов би кат тримає за плече
в останню ще живу хвилину
чергову жертву братовбивства твого.
У цьому світі щось міняти марно,
усе вертає на круги свої.
Не вбив би Каїн, Авель би убив.
Господь його прокляттям би простив
і Авель би тоді в нащадках воскресав
і теж вбивав.
Прости їх, Боже, каїнів затятих.
Як версія твоя, ми надто недолугі,
щоб душу благодатну вберегти
у цноті непорочного зачаття
тієї первородної природи,
що людством зветься.
Хто озветься
та заперечить божевілля світу
у знищенні собі подібних?
Так мало гідних
для царства Божого, для щастя на землі.
Горять вогні і вбивць біблейських ждуть,
а ті не мруть, бо у серцях теперішніх живуть.

Ти не вмієш молитися.
Лоскочеш повіками небо,
не знаходячи там дверей,
у які можна постукати,
які можна відкрити.
Дверей, що залишаються відчиненими
навіть для тебе.
Дверей, що в тобі.

Я не вмію кохати,
бо однієї самопожертви мало,
бо від одного серця не зігрієшся.

І тільки Бог любить нас однаково.
Тебе за те, що не вмієш молитися,
а мене за Тебе.

Спочатку було Слово.
І Слово було Вільнюс,
в якому вродилась Воля.
І стало так вільно-вільно...

А потім, о посестро наша Литво, –
загарбників танки і крові литво!..
І рвались серця на підмогу в Литву,
й уста проклинали кремлівську Москву!

...І кров синів і дочок Міндаугаса,
Мажвідаса, Донелайтіса, Чюрльоніса
постукала нам у груди
і ввійшла в наші жили.
І згадала оспала кров,
що вона кров
Шевченка, Франка, Лесі Українки.
І впали кайдани,
і вільний дух і вільні руки
вознесли в небо
аж під сонце
знамено незалежності...
І нині, і прісно, і повсякчас
на чистій блакиті наших стягів –
солона сльоза литовської матері.
І кров твоя, Литво,
пребуде в наших грудях.

...Україно!
Моя сердешна есендешна неню!
Хай вовік не проститься тобі,
якщо даси приспати
з високих трибун
ще й цю братню кров,
пролиту на вівтар
і твоєї незалежності.

5 лютого 1994 року

Гюстав!
Ти ж не жив у часи пихатого Риму,
На тебе ж не тиснули
Кам’яні лапи його форумів,
Ти ж не пив отруєне вино цезарів,
Не сидів за столом
Огидної трапези
З черговим Калігулою.
Чому ж твої книги сповнені
Такою нудьгою віковічною
Такою безнадією сірою?
Чому слова твоїх апостолів,
Твоїх героїв – вічно невчасних,
І поборників істини
(Нікому черговий раз не потрібної)
Квітами зів’ялими
На могилу історії?
Не сумуй, виноградарю!
Виноробе прозорих романів.
Твій трунок не сьогодні
Загуслий.
Не в мою чашу тиснений…

Примітка:
Дружня порада – не читайте роман «Мадам Боварі» під стукіт коліс поїзда – того, що його тягне паротяг який вперед летить… Особливо взимку. Краще вже «Спокусу святого Антонія» або «Саламбо» - але не сьогодні.

П’ять довгих місяців зими !
Де ти, ЮНЕСКОве хваління,
Що нас чекає потепління,
Що клімат цей не вберегти ?
Кліматології доби -
Лжепровидіння.

Господь склав з Ноєм заповіт,
(А Боже Слово над усе)
Знай, науковості цабе,
Бути зимі і бути літу,
Цвісти і опадати цвіту
Допоки вік цей не мине.

***
Панове, свіжі факти є:
П’ять довгих місяців зими !
Непотепління ...

28.03. 13

Ким ти є,
коли стоїш на дев'ятому поверсі взаєморозуміння,
коли одягаєш свіжовиплекану маску ницості,
коли танцюєш поміж дощем,
коли догорає остання зірка.
Чорне розчиняється у білому...
Хто ти,
якщо завтра Сартр - художник,
а Хемінгвей знову торгує рибою.
Пан "Хтось" бронює останнє місце під сонцем.
Дихати важко...
Так, як і важко бути самодостатнім.
І хочеться знову не встигнути на останній потяг,
щоб зустріти тебе як друга.
І запитати:
"Ким ти не є,
коли вкотре народжуєшся ЛЮДИНОЮ???

Визначити рівень прозорості друга не важко.
Опускаєш його на обмежений
часовий проміжок у зміїне кодло
і уважно вслухаєшся у сичання за спиною.

Територіум кімнати звужується
зі швидкістю лету метелека,
якого і так нікому ловити.

Вкотре молюсь над питанням:
"Чи варто називати тебе другом,
коли мало хто з нас претендує
на щирість за дякую?"

одне не йде ніяк з голови
і здається така дурниця
але як
тебе обійняти?
мучуся цим
ніби існує
щось більше ніж
я і ти
поряд
ніби існує
тисяча способів варіацій
позицій рук
розкладок пальців
відтінків погляду
звучаннь подиху
аби
сказати
без слів
чекала
на тебе
завжди


26.03.2013

Я був бурулькою, яка колись
замерзла на морозі буденності,
не розмерзаючи навіть у сонячну погоду.
Я звикся з тим, що я бурулька.
І вже нічого більшого не чекав від життя,
поки не з’явилася ти.
«Яка красива бурулька!» –
почув твій зворушливий вигук,
і ти простягнула до мене свої гарячі долоні.
Спершу я злякався твого дотику
і запанікував: «Він зруйнує мій світ!»
Але поступово танучи у твоїх долонях,
з льодинки я перетворювався на талу воду,
яка весело задзюркотала крізь твої пальці
у спокусливу западинку між соковитими грудьми.
Ці твої груди!
Вони збуджено здіймалися і опускалися.
Вони дихали... І я зрозумів:
бути навіть однією краплею води
у твоїх руках чи на твоїх грудях,
проникаючи у кожну молекулу твоєї шкіри, –
набагато краще, ніж до старості
провисіти нічийною бурулькою на вітрі.
Тож, бажаю усім іншим бурулькам
дочекатися своїх животворних долонь.

Опісля шести уроків
провести факультатив
для обдарованих
і розповісти гімназистам
про тонкощі перекладу
з угорської та словацької,
згадавши Агатангела…

Рукокрилим волейболістом,
долаючи гравітацію,
злітати над сіткою
і вганяти м’яч
у репаний паркет,
буцімто колун
у колоду!

Дорогою до хати,
задумавшись, оминати
ковбані підступні
і спробувати
все ж відшукати
берег у Береговому,
що нижче рівня моря…

Поглядом беркута
полетіти за обрій
до вершин Карпат,
зустріти Музу
і відчути
її флюїдальні струми,
які подарують рими.

Уклякнувши,
написати вірша
на коробці сигарет,
а прокинувшись уночі, –
у гарячці,
нещадно правити
неслухняну строфу.

А ранком
просочитися до нету,
пожадливо обійнявши
мовчазну клаву,
ніби щупальцями кальмара
і чекати відгуків
незрадливих друзів…
Привіт, Полковнику!

2013

У лісі в який ніхто не ходить*
(Навіть їжаки оминають його)
Знайшов кущ дикого аґрусу
З терпкими ягодами п’амяті.
Терпкими, як пісні поета,
Що співав на тризні
Крімптана МакФідаха**.
У цьому лісі луна
Марно чекає
На подорожнього
Тільки мені - самітнику
Криком грифа пророчить
Густе вино забуття
У чаші тесану з каменю.
Граю самотньо
На скрипці ірландського літа
Чорному круку Коннахта
Веселу мелодію про смерть.
У моїй сопілці вітри гір
Чи то зелених пагорбів,
У моєї скрипки
Давно обірвані струни.
Я самотній музИка.
Неприкаянний
Як крислатий капелюх шАнахі.***
Грав би вухастим зайчикам
(Що стибають в історію
Куцохвостими повстанцями)
Якби вони в ліс вічного смутку
Прийшли…

Примітки:

* - такий ліс справді є. Я не вигадаю. Але не ходіть туди.

** - це був король. Справжній король…

*** - у шанахі кожна річ самотня. І капелюх теж. Чому майже всі шанахі носять кристаті капелюхи – не знаю. Один шанахі – носив картуза. Але він помер. Не картуз, звісно, скрипаль…

я хочу почути шурхіт твох вій
до того, як
почую постріл

я хочу побачити мурашок на шкірі твоїх рук
до того, як
побачу вибух

я хочу відчути, як збивається ритм твого дихання
до того, як
забракне кисню

і в'їдливий дим
назавжди спочине
у наших легенях

годинник пробив і час
вже ставати тужливим
сонце ховає себе у годинник
друг мій мовчки отирає повіки
кліпає немов щойно прокинувся
і усміхатися силиться так
ніби звук годиннику його
не торкнувся
так ніби він іще на десять
років уперед і потому забув
свої очі звести до стріл
що стромлять серце
ніби забув свої вуха
заставити чути гармати
що лучать серце
ніби він сам не знає чому
тут зі мною усі ці роки
ніби тільки прийшов
ніби час не кривавиться рясно
а я все чую і бачу все
але йому не скажу

Цариця
Епох,
Розкішна
Княгиня,
Відданиця
Агнця.

23.03.12

Один мій знайомий жив у старому кам’яному будиночку самотнім аскетом. Любив вечорами грати на скрипці і читати старовинні грубезні книги у шкіряних палітурках писані латиною та грецькою. У нього в домі ніколи не було мишей – він тримав трьох кішок яких назвав Клото, Лахеза, Атропа які берегли його бібліотеку від докучливих гризунів. Мій знайомий давно помер, його будинок, його скрипку і його бібліотеку продали за безцінь. Якось я згадав про нього і написав ось такий вірш:

А ви вмієте крокувати?
Не бруківкою
І навіть не ромашковим полем,
А полями етеру,
Взувши чоботи
Пошиті з порожнечі
Шевцем з дивним прізвищем
З шилом позиченим
Ангелом чорнокрилим.
А якісь три жінки
Досі прядуть свою вовну
тягнуть нитки – не свої – наші
Так невчасно їх обриваючи…
Недоречно я тут, недоречно.
Моя нитка
Все тягнеться й тягнеться,
Обтинати їм ліньки
Чи то не хочеться,
Довга вона аж занадто
Між гілками горобини плутається,
Нехай з неї ліпше
Теплий светр сплетуть
Ірландським безхатькам-рибалкам.
Бо всі ірландці безхатьки –
Острів свій загубили
І світами блукають
Стежками
Як ті нитки плутані…

Моя вдова
Сплела мені светр
Колючий як кущі вересу.
Моя вдова
Постелила мені постіль
З білого туману.
Моя вдова
Зварила мені грог
З терпких ягід терену.
Моя вдова
Навіть не знає
Що цей зелений пагорб
Став моїм темним домом,
Що я блукаю кожної ночі
Нетривкою тінню
Берегом холодного моря
Слухаючи одвічну пісню
Невгамовного західного вітру.
Уже ніхто й не пам’ятає
Чому Ірландія
Стала країною смутку
І чому добровольці
Мусять щоночі блукати
Шукаючи листя шамроку…

Коли я в останнє відвідував Ольстер, мене віз через кордон з Ірландською республікою водій в якого бракувало трьох пальців на лівій руці, і був шрам через все обличчя. Ми не розмовляли цілу дорогу, бо розуміли один одного без слів. Тільки при перетині кордону він сказав мені: «Ми – ірландці… Наша Батьківщина як крижина, що тане під нашими ногами…» І тоді я записав у свій нотатник таке:

Наш зелений острів –
Це айсберг вкритий мохом,
Який застряг на мілині
Океану часу.
Отак ми і плаваємо
У нашому «тимчасово»,
Думаючи про вічність
Між старими дольменами,
Співаючи свої сумні пісні
Про терпку потойбічність.
Крига нашого айсберга
Не тане – бо споконвіку гаряча
Як чай у заварнику
Дивака О’Генрі.
П’ємо його ковтками
Навіть не думаючи,
Печемо свої ірландські пудінґи
З хвилин та помилок,
З безглуздя нашої історії,
З недоречних жартів
Та порожнечі несказаних слів.
Смакує. Особливо з віскі.
Танцюймо свою джигу!
Танцюймо….

Розмовляю з гомінкою луною
Ще не викопаного колодязя,
П’ю з нього прозору воду,
Відпочиваю в тіні дерев,
Які навіть ще не посадили
В м’який і теплий ґрунт радості,
Які навіть не проросли
З сухих та блискучих насінин життя.
Дивлюсь на зайчиків літа,
Які навіть не виставили
Свої довжелезні вуха
З хащів глухої кропиви.
Я – людина минулого –
«Вічний жид» зі старої потріпаної Біблії,
Який заблукав у сучасності,
Оселився в майбутньому,
У його тінистих лісах віршів,
Нюхаю його яскраві квіти верлібрів,
Ультрафіолетові кольори яких
Бачать тільки бджоли й метелики.
Я – апостол
Неіснуючої церкви равликів,
Я – пророк подій,
Що ніколи не стануться,
Месії, що ніколи не прийде,
Армаґедону,
Що ніколи не відбудеться.
Бачу як з ірландської землі
Замість трави проростають
Білі й блискучі леза ножів,
Але мовчу про це…

Зникаючи
Розчиняюся
В тобі
Напевне даремно
Світ клином зійшовся на твоїх очах
Таких невимовно байдужих
І рідних
Як світанок
Як Сонце
Котрому нема діла
До комах і до мене
Життя це хвороба матерії

Написано 17 березня - в День святого Патріка.

Вдягну свого зеленого капелюха,
Прикрашу чорний плащ буднів
Триєдиним листком шамроку –
Запашним і розділеним
На три частки буття –
Сон, реальність і потойбіччя.
Буду слухати скрипку
Старого, але веселого шанахі,
Що грає прямо на вулиці
Про росу туману
Та брудне старе місто,
Про живу воду в келиху
І гірську дорогу в Дублін,
Що вірить – життя недаремне,
Що вміє веселитись
Коли всім сумно,
Що вміє плакати
Коли всі сміються.
Йду вулицями серця,
Містом з терпким присмаком віскі.
День зелених думок –
Навіть моя сива борода
Стала зеленою –
Я повірю, що мій острів весняний.
Нехай моя весела віра
Лише на день…
Але все таки…

прийде літо і я
найспрагліша істота на світі
впиватимуся ним
винюхуватиму кожну травинку
свіжою зім'ятою під босими ступнями
скошеною рано-вранці висушеною
червнем пропареною серпнем
вдихатиму в себе як повітряна куля
цементний розчин -
якщо не назавжди хоча б
надовго-надовго
не спатиму зовсім аби
не втратити жодного променя
жодного нічного вітру не пропустити
жодної зірки
що впала у мої трави і вранці
загубиться між росяних сестер
не хотітиму спати
ніби живу останнє літо
хоча насправді житиму перше
а літо пробачить
всі ці дитячі вибрики
всі мої недолугості
наївні дурні занадто
голі занадто справжні
як не пробачити?
я ж бо така закохана
я ж бо так сильно скучила
так довго чекала
не знаю навіть кому з нас
літо пробачить більше
кого пригорне сильніше
з найвірніших своїх парафіян
але точно знаю нікого не зацілує вдосталь
бо навіть вічному літу
не стане снаги
сперечетися з сонцем взаємних
чекань надій і пробачень
навіть йому не залишиться нічого іншого
аніж одного ще ясного дня
непомітно піти
зоставивши нас
наодинці


20.03.2013

О сіра холодна рибино смутку,
прошу тебе, залиш
підводні печери моїх спогадів,

тяжко мені з тобою.
Твоя срібна луска відблискує
відчуттям провини і сорому,

ми ж нікуди разом не допливемо,
загинеш ти у мені
і я із тобою всередині.

І тоді ти просиш мене відкрити
кам'яну браму підводних печер,
бо ж тебе не пускають на волю
власні мої страхи.

Вдих — і ти випливаєш,

видих — тиша і спокій.

Пливи, мій смутку, далеко пливи

у забуття затоки.

Дорога Любонько!
Із Днем народження Вас!
Нехай доля буде до Вас прихильною, удача стане найближчою подругою, шляхи завжди будуть щасливими, а любов і талант, подаровані Вам Господом за народження, зігрівають усе життя - радісне, повноцінне та яскраве!
Веснійте, квітуйте, молодійте!!!


Ніколи б не впізнав – така розквітла,
Бутониста, стобарвно-наливна,
Ввібрала в себе стільки живосвітла,
Як жодна ще пропам’ятна весна
Не набирала в розпалі! Діткнуся
Необережно, зопалу – згорю
Метеликом... Діткнутись не боюся
Ніскілечки – всечесно говорю
Про намір свій метеликом згоріти
В твоїх обіймах – старості назло...
Були в моїм житті всілякі квіти –
Таких, як ти, ніколи не було!

Нехай тріумфом стане ця поразка.
Остання вже у прірви на краю...
Гарячих пелюсток своїх, будь ласка,
Ти не згортай в бутон – прийми мою
Жертовність добровільну.

Із Днем народження, пані Любо!!!


Прихильно, Низові )))

Любов Бенедишин
народжена віршем
(щасливі однак і батьки).
Любов Бенедишин -
з любов'ю (і більше)
потужні прекрасні рядки...

"... заламує руки,
рвучись то за пруг,
то в зеніт, -
самотній тополі
з розпуки хитається світ..."

Лише та земля,
що з корінням на "ти",
поводиться з нею
як слід.

Любов Бенедишин
народжена віршем
(щасливі однак і батьки).
Любов Бенедишин -
з любов'ю ( і більше)
потужні прекрасні рядки...

"Серпень у серденько глипне,
Рій-гіркоту розтривожить...
Липа, похресниця липня,
Цвіт роздала перехожим..."

Кожен зірве того цвіту -
радісно вірш прочитає.
В серденьку - серпень. Півсвіту
легше потому сприймає.

Любов Бенедишин
народжена віршем
(щасливі однак і батьки).
Любов Бенедишин -
з любов'ю ( і більше)
потужні прекрасні рядки...

"Щоб не рядки строчити -
мережила б серветки.
Оце було би хобі!
І вигода - була б..."

Таланту не просити
до верху вагонетки:
є вірші проти фобій!
Байдужа - не змогла б...

Любов Бенедишин
народжена віршем...


20.03.2013

я тут
в тобі
світ на зв'язку
домовитись
лишилось
про
податки…

я тут
ще тут…
математично
це не принципово.
18.03.2013.

Замри! я слухаю себе
своїх глибин
речитатив
чужої
субмарини...

На шести сотках півжиття
і вартовий реальності
на стражі
підприємства...

Сумні слова
обличчя до вітрин
а серце
і душа
одні
на пасовиську…
18.03.2013.

сніг і сонце разом
такі сліпучі
аж дивитися важко в твоє обличчя
що стоїть перед очима
йду навпомацки
залита білою темрявою
йду по вузликах віршів які нав'язала
для тебе
по вервицях віршів
ніким більше не торканих
ніким більше не читаних
ніким більше не пережитих
пучками пальців
тягнусь до них
ловлюсь за них
відчуваючи шкірою
всі їхні вигини овали
нерівності
всі їхні невідступності
і уявляю
як солодко тримати
свою долоню в твоїй
поки ти
розшифровуєш
ребуси вузлового письма
вичитуєш ніби з мапи
шлях що маємо пройти
долоня в долоні
скільки бачиш попереду?
стільки ж бачу в очах твоїх
одне радісне нині
одне тепле завтра
більше не треба нічого
жодної ненашої крихти
непотрібного правила
зайвого рядка
окрім одного спільного
радісного нині
одного спільного
теплого завтра
щодня


18.03.2013

мне снится маленький мальчик
играющий в песочнице
он лепит из песка гитару
со струнами из солнечных лучей
и говорит что когда вырастет
то женится на музыке

я обычно не разговариваю во сне
тем более с незнакомыми мальчиками
в неопознанных песочницах
но как не спросить
у жениха самой музыки
через сколько мелодий будет свадьба?


2013

Всі мої коханки слухають однакову музику
Їдять однакову їжу, займаються спортом
Щоб просто підтримати форму
Курять хотілося сказати однакові сигарети
Та варто сказати: «Всі мої коханки – не курили.»
Пили вино, їли ананаси
Їли мене поглядами, словами, втомами
Пили з фужерів, стаканів, ніколи з чарок
Всі мої коханки – були зразковими
Коханками? Так. Жінками? Так.
Всі мої коханки мене пиляли
Відразу, з першої хвилини знайомства
Я їм так, мабуть, запав у душу,
Що декілька з них відразу тягнули до РАЦСу
Всі мої коханки були зразковими…
Коханками
І ніколи «коханими…».

2013

Такого ще не було ярмарку оцьому:
Покидали лотки й побігли ті,
Хто встиг спродатись,
І ті, хто намірявсь
Купити щось за безцінь:
Почули з кону, де виступали якісь заїжджі,
Цвірінькання і ґелґіт,
Гавкіт і мукання, й іржання...
А як заверещало порося,
То захвату, здавалося, не буде впину.
І ось, коли нарешті настала тиша
І розважальник на всі сторони вклонився,
З натовпу вискочив незграбний чоловік:
«Телепні, кому плещете в долоні?
Хіба ж так має верещати порося?
Завтра покажу, як має буть насправді».
Назавтра справді він з’явивсь.
Заверещав і всі позатуляли вуха.
Свистати почали й кидать що трапилось під руку.
«Дурні!- самозваний артист в одвіт.-
Не знаєте, що верещав не я, а ось хто».
І вийняв із-за пазухи нікчемне порося,
Котре щипав за вуха непомітно.
P.S.
Селюк не знав, що мав би знати кожен:
Мистецтво і життя – це речі не тотожні.

коли шукав шмат металу а знайшов віршований рядок із восьми цифр
настільки простий і настільки правильний
що навіть вода почала дослухатися до позірних аберацій
чув натомість лише її голос
її слова
ніби штучні бісерини
тріскотять
осипаючись
по поверхні крихкій
моєї мовної свідомості

її слова
як кутасті клямри
як шпильки
як канцелярські цвяхи
дріботять
подиву гідні
драпіруючи вітрила
роздираючи дороги й шляхи
розрізаючи воду на болота й дрібні потічки

тож я не втерпів
не стримавсь
з останніх сил
і щосили
прямісінько їй у живіт
(вразливе місце
я знаю)
випустив
скоромовкою усі ті вісім доконаних цифр

тому що дівчині
витонченій
схожій на русалку
не годиться аж так широко
розставляти ноги
стоячи
на хиткій воді

Місто – лінива кошара, сповільнений рух, тільки спокій і тиша
На вулицях мокрих, бруківка відблискує світлом фар і одиноких
Ввімкнених світильників в вікнах. Хтось ще не спить, може гортає
Останній популярний часопис або дивиться випуск опівнічних
Новин, може кохається в запрілій постелі чи одиноко на кухні
П’є чай, лимонад, горілку, терпкі аперитиви заїдає оливками.

Ми неспішно. Ми як місто. Ми – ліниві, ми – спокій і тиша.
Я, з-під прикритих повік, дивлюсь як ти кермуєш чорним авто.
Я люблю тебе. Твої руки, твою жорстку щетину, після поцілунків
З тобою моє лице червоніє і пече. Та це все пусте. Я люблю тебе.
Ти не дзвониш подовгу, не пишеш жодних любовних листів.
Ми не зустрілись перед останнім від’їздом до цього повернення.

Та це все пусте. Я люблю тебе. Ти написав лише сухе повідомлення
В той момент, коли літак вже здіймався в небо. Довгі тижні –
Від тебе жодних вісток. Тільки скупі сповіщення… він перетнув
Надважку межу своїх можливостей по краю прірви дійшов
До вершини І фото з синьо-жовтим прапором на даху світу
Я не можу дихати поки немає новин про твоє здіймання до неба

Знову отримала листівку із чужоземними штемпелями
І чорнило з написаних слів розмалювало мій день в синю барву
Очікувань. Я відпускаю тебе до подвигів, жодних посягань на твоє
Серце, поки там живе вона – Мати Всесвіту. Надто могутня і гарна
Ця суперниця, що я готова програти на кілька місяців. Та ти покинеш
Цю коханку, тільки торкнешся гострого вивершення її холодного тіла.

Ти зупиняєш авто і дивишся спершу поперед себе мабуть пригадуєш
Відблиски сонця на її вигинах та простягаєш руку і гладиш моє волосся
Ти повернувся і я не можу натішитись що ти любив її так сильно
Що вона віддалась тобі і підкорилась в глухій пристрасті своєї величі
Я люблю тебе ти повернувся до мене і все інше пусте бо ти повернувся
Твоя рука на моєму тілі ти цілуєш мене її нема більш між нами
14.03.2013

Ранок – конар,
он видма деревіє у дереві і вередує. І вередам дивно
вередувати. Питав у дерев:
— Як я,
зір-окоріз,
у миті ітиму
на сон осан,
довго? Бог вод,
якір рік – я
тепер – репет,
сіл ліс,
рух хур,
лік кіл –
то рух у воді до вух, у рот,
де мед
юні і ню
є – і дух худіє,
є – і “тук” кутіє
є – і в тремі мертвіє
мед-едем

13 Березня, 2013

(з Езопа)
Бабуся, що замолоду в розкоші жила,
Йшла якось до знайомих в гості,
Пташки їй співом вказували шлях,
Пшеничний колос нахилявсь стеблом
І сивизну вітрик куйовдив.
Ще при здоров’ї, бабуся без утоми йшла,
Та ось на роздоріжжі раптом зупинилась:
Незвична пляшка. Закоркована.
Гурманкою була. Отож ,відкрила... Порожня.
«Нічого. Хоч дізнаюсь, що ж там таке було»,-
Сказала, притулила шийку до губ.
Вдихнула й мало не зомліла.
На моріжок присіла.
Йти далі-вже не сила. Очі заплющила...
І спогади з далеких літ, немов хмаринки, попливли.
І як один – коли була ще зовсім молодою...
Прокинулась десь запівніч. Роса збудила.
І замість в гості йти подризала додому.
P.S.
Як намірам минуле стане на заваді,
Не варт тонути в нім. Слід просто забувати.

Тарас Шевченко...
Довгожданий плід
одвічного союзу:
Духа Свободи
і Безмежної Любові.
Поневолена і принижена,
Україна
вистраждала,
вимолила
свого достойного сина
у Всевишнього,
щоб народитися згори,
провівши його
у безсмертя...

2013

у цих березневих снігах
немає нічого теплішого аніж
чекати тебе
які в тебе руки?
які твої сни про завтра?
я заплющую очі й малюю в уяві карту
твого серця
та лишаюся тут у цих березневих снігах
бо занадто незграбна щоб іти
по складному маршруту граційно й грайливо
але там де гуде і періщить
відчайдушно-уперта
липнева злива
і така ж боязка й полохлива
я залишу для тебе в згортку
карту серця свого аби бачив
як пройшов всі дороги наосліп
як зумів?
там буде ще тихенька сповідь
про спільні сни і порти
і маленька тендітна надія
на просте зворушливе
диво
дай їй руку (ах, які вони руки твої?) -
щоб не було їй страшно
рости


11.03.2013

Е, рими долови, Володимире!

Киселик випив Пилип – випивки Лесик

5 березня 2013 р.

***
на консиліумі лікарів
встановлювали діагноз нації
записали:
зухвальство політиків
нахабство ділків
про методи лікування-
жодної інформації
***
час відчеканює години і дні
змінюються декорації й долі
на палітрі Всесвіту інколи ми
виглядаємо як янголята голі
***
нам би перед кожними виборами
щеплення робити...
від обману...
все одно відмовимось
виберем
все нам "по барабану"...

***
суспільство мені пропонує
рейдерський свій контракт
який рясніє словами
треба...повинна...мушу...
але я не здаюся
я просто роблю антракт -
перебинтовую душу...
2008 - 2012

На своїм підвіконні ми посадимо стрункий очерет,
Що виросте високим-високим і верхом своїм
Лоскотатиме стелі живіт, коливаючись.
І од того в квартирі буде чутним вітер озерний,
І на стелі зобразимо по вологій штукатурці
Місяць і зорі,
А темної ночі у темній кімнаті ми будемо думати,
Що за очеретом нашим озеро сховане
І достатньо лиш відхилити стебла ламкі,
Щоб угледіти темне вечірнє плесо
І почути плюскіт риб, що не сплять ще.
І наступної ночі ми подумаємо,
Що кімната наша - то і є озеро,
Котре ми ховаємо од світу цілого
За своїм підвіконням з очерету,
І самі ми – риби з тілами дзеркальними,
Що виплигують часом з плеса свого, щоб на світ подивитись.

як ітимеш до мене у гості
захопи із собою найнеобхідніше
музику музику всю свою музику!
я навіть не уявляю як можна
вийти з дому без музики

заходячи до під'їзду мого будинку
озирнися третім оком
чи немає довкола привидів
аби вони часом не підслухали
музику музику всю твою музику

коли двері ліфта відчиняться
і диспетчер спитає голосом янгола:
«що у Вас із собою?»
усміхнися і відповідай як є:
«музика музика вся моя музика»

далі може трапитися що завгодно
глибоко вдихни і підготуй найнеобхідніше
ліфт зупиниться о пів на сьоме небо
а там для тебе усе відчинено -
хмарини хмарини всі мої хмарини


2013

Груш натрусили з матір’ю у садку
і я набрав повну пазуху
маленьких золотих глечиків,
повних меду,
і поніс підбігцем у поле,
де батько пшеницю косив.

Підійшов –
комбайн стоїть
червоним безкрилим птахом.
Підійшов,
кличу батька – нема.
Я заглянув у пшеничне колосся – нема.
Я заглянув на дно дороги – нема і сліду.
Я заглянув під одежу дерева – нема.
Я спитав у щуки,
яка хотіла проковтнути сонце, – не бачила.
Я спитав у річки – не бачила.
Комбайн стоїть
червоним безкрилим птахом
і немає ніде батька.

А батько у землі іще од війни:
його тіло стало землею.
Його груди орють навесні плугами.
Його ногами ходять трактори.
Його руками росте калина у лузі.
Його волоссям довшають стебла пшениці.
Його очима дзвенять кринички під деревами…

„Батьку, а я тобі груш приніс!
Ми з матір’ю натрусили у нашому садку.
На, батьку, бери…

А мати тебе, батьку, усе виглядає
у вікно причілкове,
каже: куди пішов, звідти і прийде, –
усе виглядає…
А я ж тебе, батьку, і не бачив навіть,
тільки на збільшеній фотокартці у рушнику,
та хіба ж то ти?..
От якби ти був удома та косив,
а я допомагав би тобі –
я був би твоїм помічником:
ми удвох слухали б хлюпіт ниви,
шурхіт пшеничного зерна у бункері
та нетерпляче очікували б зерновозок із току,
а іще я збігав би до криниці по воду
і приніс би тобі холоднячку.
А ополудні ми обідали б
у затінку крил комбайнових.
І знову косили б, косили…

А увечері нас би зустрічала біля воріт мати…

Батьку, чому ти не вдома?
Батьку, чому ти в землі?..

Я не оратиму землі – бо тобі ж болітиме!
Я не сяду на трактора – бо тобі ж важко буде!
Я не коситиму пшениці – бо то ж твоє волосся!
А дівчата бояться ходити по калину у луг,
кажуть, що то твої руки.
А кринички заростають, бо, кажуть,
ти ними дивишся!

Батьку, чому ж ти в землі?..”

Падають додолу
золоті глечики груш
і розбиваються
з тихим дзвоном.

1964

Полуторка без коліс,
а біжить,
чоловік сидить, правує,
а його ж зовсім і немає у кабіні!
Біжить полуторка,
ой, біжить,
а у кузові на соломі
син убитий лежить.
„Ой, що ти мені везеш,
мій чоловіче:
чи на сукню полотна,
а чи шовку на хустку?”
„А везу я тобі, мати,
сина вбитого!”
А-а-а-а-а!
На солом’яному рушнику
вишито вишнево сина!
Чекала:
із Германії приїде чоловік з подарунками,
а воно, можна сказати, в останній день загинув,
ото вже й перестала,
та стала чекати сина,
а воно й син загинув!
А-а-а!
Ой війна, війна, ти – вода?
Ні, ти – каміння пам’яті,
що важко осідає на дні серця!
З роками важче і важче –
як же не виповниться серце
і не розірветься, мов яблуко переповнене
осінньою зрілістю.

1964

Коли довго дивитися в люстерко,
здається, що ти заглядаєш у себе,
всередину,
якої часом може не бути,
і тоді ти дивишся крізь матерію,
а потім крізь час,
над яким людина не має влади.

Люстерко — тільки вихідна точка,
майданчик, етап для польоту
в космос, у Всесвіт,
який починається в тобі, якщо довго-довго
дивитися в люстерко,
втрачаючи свідомість,
змагаючись із часом
і шукаючи себе.

Паперова людина довго дивилася у дзеркало,
довго-довго, немовби там було щось незвичайне.
здавалося, що Паперова людина мандрує десь далеко-далеко,
її душа відлетіла в інші світи,
бо Паперова людина стояла, немов зачарована,
немов заскочена,
неначе щойно бачила привида.

Коли Паперова людина відійшла,
всім закортіло подивитися в це люстерко,
всі набігли звідусюди,
всі почали галасливо юрмитися, щоб бути першими,
щоб побачити саме себе у дзеркалі,
саме своє відображення,
саме свою сутність,
від якої — шлях у космос,
але замість скла
в рамі,
а точніше,
за рамою,
приклеєне до цегли,
було оголошення,
що нове скло привезуть завтра.

Вийшовши вдень
по сік,
Паперова людина,
вибираючи пакет із соком,
не помітила, як прямісінько на неї
насувається дрібний червоний каток.

Каток закатував асфальт уночі,
але закатувати асфальт — справа делікатна,
тому ночі не вистачило,
і каток мусив працювати вдень,
а за кермом сиділа Асфальтнозакатувальна людина.
Ця людина натискала на кнопки
і дивилася в небо.
Бо хто ж дивиться на свіжозакатаний асфальт?

Каток давав задній хід, а Паперова людина
стояла собі біля новозаасфальтованого відрізка дороги
спиною до нового асфальту.
Паперова людина дивилася в небо, а потім на вітрину мафу,
де виставлялися різні пакети з соками.
Паперова людина вирішувала, який сік купити.
Нарешті вирішила. Розплатилась.

На свіжозакатаному асфальті
виблискувала свіжа брунатно-червона пляма.
Мабуть, сік був томатний.