О, світе Божий! Нащо Твоя велич?
Щоб згіркла і зігнулася в сльозах?
Хто знову йде дорогою Твоєю?
Кого пустив Ти нищити Себе в літах?

Минає все: міраж слабкого щастя,
Страждань дітей Твоїх розпаччя золоте,
А Ти згинаєшся і двері відкриваєш,
Тим, хто забули, що покривдили Тебе.

Як важко дихати, коли ледь б’ється серце,
Коли на крові ще раз квіти зацвіли.
Хто бачить Тебе вчора і сьогодні
Махнув на все б рукою… тільки б коні запрягли.

Ти плачеш, засинаєш і не бачиш,
Як Твої ріки щедрі обміліли.
Тобі так легше, коли спиш? Хто знає…
В спіралі часу Твої душі обмаліли.

Вже зникла велич почуттів і націй,
Не так уже оспівується їх,
Бо Твоє серце вже слабке і плаче,
А мусить воно битись для усіх.

Якось, зайшовши до поліціянського відділку у місті Корк щоб спитати чому навколо стільки неподобства, я побачив юнака на ім’я Марк в ірландському однострої, який стукав на друкарській машинці. Я подумав, що недарма в Євангелії від апостола Марка звучать як молотки теслярів карби законів буття суспільства. І тоді я написав таке:

На чорному континенті
Лютер пише свої апокрифи
Тримаючи у жмені
Бурштиновий пісок палімпсестів.
Здивоване розфарбоване Соренто
(Незаконне дитя цезарів)
Сторінками кипарисового писання
Приймає прочан замість курортників
(Бо море теж храм).
Неаполь кульгавим калікою
Співає не весело – жалібно.
А ви йому протекцію
Дзвінку порцелянову
Чи то чорну мантію…
Поверніть мене до Італії!
Дозвольте над морем журитися,
Гарібальді сумного оплакувати.
Птахи летять в Сан-Антоніо
І в Сан-Себаст’ян-ді-Калабріо.
Але не зграями.
Дайте їм замість компаса
Залізні газети Венеції,
Нехай кидають їх у море
Замість зубатого якоря.
Чемні римляни з томиком Горація
Грають у футбол символами.
А ви поважаєте даків?
Ви – жителі озера,
Ви – комівояжери віри.
Поставлю свій стіл серед лісу
(Нікуди вже він не провалиться)
І буду писати елегії
Про схизматів та про єретиків.

Примітка: На світлині Генрі МакКенсі та Кріс Патрік О'Ленахан. Якими вони були джентельменами! Світлина зроблена 14.06.1925 року у майстерні Стівена Глена Корбі (Дублін, Ірландія).

Пустив у сни свої маляра
З відрами фарби та пензлями.
Тепер всі мої сни кольорові
Як те, що над хаткою лисиць висне
Коромислом теплого літа.
Пустив у сни мої скрипаля*
З торбою та крисанею.
Тепер у снах моїх
Зайчики витанцьовують
Тарантелли із джиґами**
Ніби не зайці вони, а паяци***
Цирку моєї свідомості.
Пустив у сни мої муляра
Чи то каменяра вільного****
З цеглиною та мірилом.
Мури тепер холодні
Мене від марнот та веселощів
У снах моїх божевільних
Ховають чи то замуровують.
Пустив у сни мої писаря
Тепер з ним за чаркою
Посумуємо…

Примітки:

Даруйте за полонізми.

* - насправді він сам прийшов, я його не пускав.

** - насправді вони танцювали вальс. Мусив написати, що вони танцювали джиґу, бо я ірландець. А тарантелу, бо Італія як країна мені дуже подобається.

*** - вони і направду паяци і вар’яти, я не перебільшую.

**** - це не те що ви подумали...

Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:

Лхаса – місто сиріт.
Таке ж сумне як Белфаст,
Де діти вчаться плакати
Швидше, аніж
Дивитися на байдуже Небо.
Де камені чорними жабами
Скачуть у каламуть історії,
Де палаци суворими келіями
Дивляться в безодню нашого «Я»
Пустими очицями черепа.
Чуже залізо
Тінями мертвих хмар.
Поховайте мене в синьому небі.
Мене – майстра мовчання,
Носія костура з одного Сходу до іншого.
Лхаса – кам’яне серце Азії.
За крок до космосу – звук.
На порозі Вічності – тиша.
Біля дверей нірвани – білий пес.
У Країні Снігів у білому одязі
Сумую, що сонце не біле
Над цими людьми із зажуреними очима…

(геометрична картина з натури)

Пружне стремління лінії на фоні червоного.
Повна з пульсації зіткана трапеція в ніжно рожевому.

Різкість пориву горба і
ласкава згладжувальність зливи.

Непорушність, несхитність бескида і
Мудра обтікальність дороги.

Груба неподатливість каменю і
всепроникна, всепрощальна усезаповнювальність води.

Перехід прямої чоловіка у
над формну податливість жінки.

Господь – у переході лінії.
Бог ховаєсь у вигині.

Дякую тобі,
Зустріче на розі!
Дякую тобі,
Каво на морозі!
Дякую тобі,
Віршу, опівночі!
Шлю тобі думки,
Милий прехороший.


Муки, мов струмки,
Розганяю тихо,
Ти була любов`ю,
А тепер ти лихо,
Дякую щодня
Митям, що із мрії
Перейшли в буття,
Дякую за диво...

Дякую собі,
Знаю, є кохання,
Виберу життя
З мріями до рання,
Може,опівночі
Знову на дорозі
Каву і вірші
Вимрію собі....

Дякую...тобі...

Чого ти -
Дивишся на мене, богоборче?
Твоє шляхетне, витончене, творче…
Лише гламур, інноваційний бздур,
Який себе за нормативне корчить.
А я – правічне ! Я – Господній мур,
Перед яким падуть лукаві стріли,
Якого не перейдуть маловіри.
Протистояння Божому – абсурд !
Ти тут на мить попущене, на мить,
Допоки пес зневіри скавулить,
А в часі вже останніх поколінь
Скуштуєш краху вічного…
Амінь.

27.01.13

коли відпаде
останній шматок штукатурки
із нашого уявного будинку
цвістиме бузок або жасмин

бузок або жасмин
перебивають запах нафталіну
останнього що лишиться
від нашого уявного будинку
врешті
міль може перекваліфікуватися на бджіл
і полетіти запилювати квіти

там буде лавка
під самим кущем
на лавці дівчина

дівчина скрикне
— ти чого? —
запитає він
— бджола, —
скаже дівчина
— не бійся
це ж метелик
ти не знала?
міль — це метелик
ми поселимо його у своїй кімнаті
у своїй майбутній кімнаті
скаже він
малюючи будинок
на шматку старої штукатурки

2013

Мінілюди у мінімаркетах
Купують мінімум з необхідного.
І все за мінімальними цінами
На свій прожитковий мінімум.
Мріють про мінівени,
Радіють в житті мінізмінам,
Хочуть, щоб їх цінували,
А не оцінювали, як мінімум.
Дівчина в міні-спідниці
Тримає за руку хлопця.
Вона вдома йому робить міні…
Хоча в нього думки про максимум.
Люди у мінімаркетах
Кладуть собі в міні-кошики
Мінімум свого щастя
Й максимум з непотрібного…

Оксамитовими пелюстками губ,

Тебе торкаюсь...


Дихання тремтить від передчуття,

У глибині погляду очей твоїх

Тону, розчиняюсь...


Краплинками роси переливається

ніжність моя до тебе.


Білою хмаринкою

Насолода ввижається...


Втома забирає тебе від мене...

Спи, любий...

Напиши мені листа
Такого як я тобі писав
Напиши мені листа
Такого як я давно чекав
З простими словами
Без натяків сексу
Без поцілунків також
Ти ж не моя…
І звісно, не твій я!
Напиши мені листа
Про те як ламає тебе
Вночі від алкоголю
Як тобі хочеться шаленої любові
Напиши мені листа
Коли зранку помираєш від головного болю
Попроси мінералки у мене
Попроси запальничку у мене
Попроси обійняти тебе
Попроси тюльпани, червоні тюльпани
Які ти любиш більше за все
Я принесу
Лиш напиши мені листа
Про свої потреби
Я тебе не пошлю
В супермаркет через дорогу
Напиши мені листа
Просто так,
Без потреби.

Хочеш намалювати День? -
Намалюй Вікно
і сонячне світло у ньому.

Хочеш намалювати Ніч? -
Намалюй Вікно
із яскравими зорями
на темному оксамиті неба.

Хочеш намалювати Смерть? -
Намалюй Вікно
із розбитими шибками
і чорнотою порожнечі.

Хочеш намалювати Життя? -
Намалюй Вікно,
яке сяє
теплим вогником рідної домівки
у безмежному просторі Всесвіту…

29.04.1998

Страхи забулись. Відважно ступаєш.
Ще кілька кроків і сьоме небо:
здається, бачиш, цілуєш, торкаєшся,
тобі так мало для щастя треба –
знайомий голос, бодай у слухавці,
«моя маленька», щоб далі рухатись.
«У тебе вийде, не падай духом», -
якась магічна прихована сила
в Його спокійну тональність вплетена.

Моє Натхнення так спить красиво,
шукаючи небо.
А небо у Нього всередині.

23/01/2013

Моє серце
В полоні твоїх долонь...
А битися мало б у грудях...
2013

Неділя моя не свята, ти приходиш до мене
Із пивом в руках, тягнеш мене за гриву
А я падаю на коліна перед тобою і пивом
Я курва, раб. Маючи здорові нирки.
Пізнаючи смак гріха. У місті Лева
Я дихаю щоб пізніше закурити
Швендяю зимним містом, шукаючи притулку не вдома.
Відчуваю себе, п’яним Данилом Галицьким.
Який в пошуках своєї кобили
Встигає «назюзюкатись» до пів п’ятої
А потім тримає себе у тонусі, щоб пізніше згадати слово "бодун".
Я втратив мрію, точніше пропив
Я хотів мати поїзД, і возити в нім співаків.
Таких як бременські музиканти, з ослом на чолі.
І щоб знайомий барабанщик не товк по столі.
Я хотів мати дівчину, яка б кохала мене
Пила мене як п’яниця пиво, п’яніла від віршів моїх
Яка б забула про завтра!...і вчора
Щоб жили сьогодні, пили вино на вечерю,
А на сніданок їли яєчню або мівіну
З вином що не закінчилося і не закінчиться.
Але при чім тут Неділя?!
Я почав писати про Неділю, а дійшов до дівчини
Курва, чому я не можу написати про щось одне.
Курва, чому я маю згадати завжди про дівчину.
Курва, чому я ніколи не писав про літо.
Курва, забагато питань, курва!
Неділя день який не піде від мене без алкоголю
Неділя день який напоює мене до забуття
Неділя, курва і дівчата
Плюс два не використаних презерватива
Задумайся, курво, схаменись, тобі лише вісімнадцять
Курва, куди ти заліз?!
День не хоче відходити, ламається як…целка.
Налий собі яблучного соку і пий.
Не пиши більше, просто пий яблучний сік
І не думай, не думай про Неділю, не думай про дівчат
Просто пий сік і сиди тихо щоб ніхто не просік
Твої солов’їні очі, які дивляться у бік
На тих двох Чік
Які п’ють вино по п’ять гривень за п’ятдесят грам
Тільки не думай про них
І про тих два презерватива
Тільки не думай об’єднати це все…
Ти закурюєш цигарку
Мабуть вісімнадцяту цигарку
Дивишся на годинник, потім на дівчат
О пів на десяту вечора
Ти докурюєш цигарку
Мабуть ти докурюєш вісімнадцяту цигарку
Підносиш своє змучене тіло
Змучене Неділею
І йдеш…

Мене кинула дівчина,
Ну як кинула, просто кинула мені есемеску
В якій чітко було написано
Що вона мене кинула
Я ще місяць тому знав що вона мене кине
Тобто дозволить пити алкоголь
Дозволить пити багато алкоголю
Ну ти розумієш, яке це відчуття
Коли тебе кидає кохана дівчина
Тих пару слів в есемесці,
Як з ноги в груди
Коли ти думаєш:
Блять, за що?!
Зараз Осінь,
Холодна Осінь,
В таку пору я дуже замерзаю, а часом і задихаюсь
Мені було тепло в душі
Коли знав що мене ще хтось любить крім батьків
Насправді я не дибіл
Я просто поїхав у Львів
І я її прекрасно зрозумів
Що тут дофіга кльових хлопів
Так само як для мене бабів
Що життя кольоровіше, коли ти кожного дня міняєш шкарпетки
Коли ти їздиш різними маршрутками в один маршут
Коли ти стараєшся відламати компостер в тролейбусі
Життя стає кольоровіше, коли питаєшся в міліціонерів як пройти в дурдом
І за сигарети тебе не пиняє ОМОН.
Життя стає кольоровіше…
Я зрозумів!
Що мене кинула дівчина
Це ясно як Божий день
Тобто хріново, що вона мене кинула
Не чекав, але життя продовжується
І треба жити, все ж таки, головне – не почати пити
Триматись тротуару, реагувати на світлофори,
Курити виключно важкі сигарети,
Шукати близькості в поезії і музиці
Старатись мовчати… тобто не кричати
Проїбав! Тепер мовчи.
Тобі залишилось забути лиш її запах, і ваші плани на літо!
От і все!
Ти головне протягни зиму, в компанії теплих дівчат
Щоб гріли коли зимно,
Щоб лягали біля тебе коли ти спиш,
Щоб цілували при зустрічі і бажано в снах
Ти головне протягни!

Розповідай
Після третього разу
Тендітні твої історії
Осядуть
Як старі міста
І стануть
Історією
З неточними датами
З приблизними назвами вулиць
Стануть скелетом
Який
Обліпиш м’язами емоцій
Які
Обплутаєш нервами причин
Які покриєш загрубілою
Шкірою досвіду
Розповідай
Крізь стіни
І попри вуха
У стінах
Вдячним – подрібнено
Іншим – дозовано
Про те як
Жив
Животів
Пережив
Розповідай
Бо у кожного
Має бути
Власна
Історія…

Вони будували вежу зі слів.
Ніхто не знає навіщо.
Ніхто не знає чому.
З цих маленьких «чому»
Вони місили цеглу віри
Для храмів свого тіла.
Народи, що зникли як тінь,
Де шукати мені ваші сліди
У темних закутках
Людської свідомості?
Народи, від яких лишились
Одні назви і слова,
Що обпікають сухий рот.
Народи, що відчували
Тілом своїм залізо мечів.
Народи, яким заборонили бути,
Приходять до мене у снах…
Їхні пророки і віщуни
Лишають по собі візерунки
Які гаснуть, як свічка,
У спаленій дерев’яній церкві.
Вони шелестять, як книги,
У яких зітліли сторінки,
Як манускрипти,
Якими топили грубки
Та вогнища інквізицій
Істоти з вузькими лобами
Та каламутними очима.
Хто згадає про ці племена,
Про людей минулих часів,
Коли я теж піду у Ніщо?

ізкипало снігами розбілосніжене першомороззя
кровосхлипнуло сонце льодосердно шумів океан
семицвітнозагравно камертонило серце в тривозі
преспокусницьку трель всеперешептом скиглив туман

змієвітер стогнав і донебно здіймалися хвилі
запаліла розлітно роздівочена кровна сльоза
ти медово-густінна глибокосочиста в екзилі
сладовійні смакоти ховала у надра терзань

розприроднене его ясніло довершеноцвітно
мудрословила думка у світлотерзанні октав
ти була розсвітАнково –зоремолочнo - тендітна
і тебе сонцеоку хіба гнучкозмій не впізнав.

вся у вітроплащах в ночепрядді - огонь рудокосся
шал гітаробедра і мана повнодзвонних грудей
прірвовпадини дум вібросердя що тремом зайшлося
передкроки косаторозпусні у невідь веде

щастєносице любого м"якоотавного ложа
твоє серце стривожене наясновидило бід
і гадюкоруками сичить зкожнокутна загроза
в завірюшено-драмовій білій ізнебній добі

сажохвилі у битві міжнебно-земській десь далеко
духопрядно зміючить безрухоінертна ця мить
ти лише не тривожся у пОру оту безлелеку
й перецьмоки словесні надалі даруй нам.
Щасти!

15.01.2013

*курсивом виділено новоутворені Роксоланою лексеми, вибрані з її поезій.

Неначе тінь – примарною ходою –
звучить мій день.
Не знаю я, хто запросив тебе сюди –
в мій сад журби…
Я не шукала твоїх поцілунків.
І від безглуздих долі подарунків,
я відмовлялась…
Червоним саваном мої думки
зайнялись…
Ми закохалися?
А хто ж це «ми»!
Горить так смішно у вустах зими
самотній промінь –
Беззвучний гомін -
відгук самоти…


У храмі мрій троянди щастя зацвіли
І розбудили враз і пристрасть, і свободу…
Руками ніжними у небо потяглись,
Пелюстками кохання впали в чисту воду.
Світило сонце – пестило воскреслий сад,
В повітрі райські ангели співали…
Слізьми у небо полетіли тисячі троянд –
Бо про любов свою вони не забували.
І знов зажурений той храм з каміння,
Наповнений і смертю, і життям…
У глибині його ще жевріє палке проміння,
Яке колись про почуття свої розкаже нам…

Це все для тебе лиш слова…
Їх у стіні забутій шепчуть легкі тіні…
В зелених вічних паростках живе душа…
В зелених паростках гуляють звірі сині…

До тебе ще приходить каяття?!
Веселкою із барв самотніх і безсмертних?!
Ти плачеш?! Плачеш… символом життя...
Ховаєшся в словах відвертих?!



Коли твої слова давно забуті.
Коли в душі вже не палають почуття, -
Коли як вогник ще нескореної люті
Горить нестримно все твоє життя.

У хвилях смутку тонуть білі руки,
Так стрімко лине пісня в небуття…
Коли позаду вже гіркі розлуки,
Коли залишилося тільки «ти і я».

Стежиною між спілого колосся
Пройду я тихою ходою…
Нестримно вітер гратиме моїм волоссям,
Коли зустрінемось з тобою…

У золоті казок ми долю заколишемо,
На крилах злинемо у небо – до богів,
Ми візьмемо з собою тільки щастя тишу,
І кошик незбагненних, вже забутих снів…


2010 р.

Вітер.
Нічний вокзал.
Сльози.
Два силуети.

Потяг.
Прощання.
Даль.
Відстані.
Кілометри.

Далі –
горизонталь.
Штори.
Дні одинокі.

Доле,
тобі не жаль ?
Знати
цей біль подоки….

Досі
ще цей вокзал.
Очі.
Безсонні ночі.

Де ти,
дно сподівань?
Хвилі розлук
гуркочуть.

13.01.13.

Тут, де закопана твоя пуповина,
Де загублена дощечка від колиски,
Ти, столичний, почуваєшся винним
Перед вікнами в хопті, що уламками скла виблискують,
Перед зниклими видами якихось птахів і бабок,
Перед родичем, ім’я якого забулося,
Перед плотом, поваленим так незграбно
Туди, де колись була вулиця,
Де усе говорило до тебе єдиною мовою,
Повелителем звало, земель, джерел і вітрів,
І давало безмовні свої настанови
Просто неба, під хатою, у дворі.
Тут ти створював модель свого всесвіту,
Досконалішу, ніж кар’єрна драбина,
А без тебе усе загубилося безвісти,
Запліснявіло, збігло невпинно.
Німо випитий, чимдуж зриваєш ланцюг суєти,
Утікаєш з калькульованих буднів та вихідних елітних.
Тут сам ти не віриш, який же насправді ти,
Тут майже потрапив у невідоме століття,
Мов на похорон власний тебе возили,
Але
дивним
чином
саме
тут
ти
набираєшся
сили.
2013

Зимове сонце – як розрізаний кавун,
Лиш зернята розсипались
Граками.

13.01.13

гаплик і хоку
(2013)

я подарую тобі
поцілунковий набір

бо усі поцілунки наші
такі повітряні

їхні ключі кружляють
довкола нас

і просяться
до ірію наших уст

і це триватиме
допоки я не

подарую тобі
поцілунковий набір

і всі повітряні поцілунки
здійсняться!


2012

задоволення від тиші
він чесності
і від сорому
ховатися наче миші
від хоробрості
і любові
зневага до слабкості
до вірності
і сумління
сташно від старості
дійсності
і терпіння

Шизофренія

Ти порушуєш мій спокій
граючи голосно
струнами своєї блядської душі.
Ти заважаєш мені спати -
шкрябаєш болісно
встромляючи свої нагострені ножі.

Я кажу, що дуже байдуже,
а ти не йдеш
ховаючи у пам'яті якісь думки.
Проганяю тебе навіть не знаючи,
а ти живеш,
розпускаючи про себе плітки.

Шизофренія

Ти порушуєш мій спокій
граючи голосно
струнами своєї блядської душі.
Ти заважаєш мені спати -
шкрябаєш болісно
встромляючи свої нагострені ножі.

Я кажу, що дуже байдуже,
а ти не йдеш
ховаючи у пам'яті якісь думки.
Проганяю тебе навіть не знаючи,
а ти живеш,
розпускаючи про себе плітки.

Дійові особи:
1. Ангел
2. Пастушки
3. Царі зі Сходу
4. Українка
5. Чорт
6. Жид

Пролог

Українка до господарів:
Добрий вечір вашій хаті
можна заколядувати?

(звучить коляда «Добрий вечір тобі». Під цю колядку вертеп заходить у хату, стає півколом. На першу лінію виходять пастушки)

Дія І:
(Розмовляють пастушки, готуючись до сну)

Пастушок І:
Яка чудова тиха ніч
Давно пора відпочивати,
Поснули лагідні ягнята
Скидаймо й ми турботи з пліч!

(хор поч. тихо наспівувати «Нова радість»)

Пастушок І:
Та, браття, що за дивна мить…
Яка зоря на небосхилі!
Її красу збагнути я не в силі
Так величаво сяє, мерехтить!

(з’являється Ангел і заспокоює пастушків)

Ангел:
Благовіщу я радість превелику –
Месія народився спасти вас
Для подивів і хвилювань не час
Спішіть вклонитися найбільшому до віку!

Ясна зоря покаже вам дорогу
До Вифлеєму, у стаєнку вбогу.
A зараз разом заспіваймо коляду
щойнонародженому Христу-Богу

(звучить колядка «Бог ся рождає»)

Ангел:
До нього днесь ми прибігаймо,
Різдво Христове прославляймо!

(звучить коляда «За світлом зірки». Входять три царі)

Дія ІІ:

Царі:
І
Здалека ішли ми, довго мандрували
На путі до царя краю Ірода ступали.
Та незбагненно манить нам серця
Небесне світло іншого Царя…

ІІ
Несемо подарунки з України
Яка, ось-ось розпрямить вже коліна!
Ну, а сьогодні молить Бога щиро
Прийняти ладан, золото і миро.
ІІІ
А ще благословити просимо країну,
Аби нащадки не згадали про духу руїну!
У нас поля безмежні і працьовиті люди,
Хай щастя і добробут у кожній хаті будуть!

(продовження колядки «За світлом зірки»:…Ісусе милий ми не багаті…)

Дія ІІІ:
(хитро заходить Жид)

Жид:
Кого хочеш так натхненно
буду прославляти
та прошу вас, пане ґаздо
Якесь євро дати…

(коломийкою)
Бо як в супермаркет піду
Там потрібні гроші:
на коньячок до обіду.
Мої ж ви хороші!

Українка:
Бачу жиде коломийку нашу добре знаєш,
Але навіть на Різдво гроші прославляєш…

В час, який духовності присвятити треба,
Гризуть Мошка над усе щоденні потреби!

Жид (благально):
Люди добрі, треба жити:
Щось продати, щось купити!

(дістає каталог сучасних парфумів)

може вам щось підійде
гарна знижечка буде…

(після короткої паузи)

А розмови ваші – то пусте,
від балачок добробут не росте!
Припустимо, прийшов ваш Спас,
ой, то навряд чи б мою душу спас!

(заскакує в кімнату Чорт)

Чорт:
Всіх кого лиш мати народила,
в своє лоно пригорне могила!
А тоді ласкаво прошу в царство
Пана чорта добре государство!

Наш владика добре всіх пригріє,
В чуйні душі пристрасті посіє…
Наказав і вас переконати
У гостинне пекло завітати…

Ангел:
Куди не глянь – нечиста сила…
Чому вас смерть ще досі не скосила?
Візьму важливу роль на себе!

Чорт:
О, зглянься, братику, не треба!
(собі під ніс)
Насупить день, прийду ще і по тебе!

Ангел:
Лютує нечисть вся, лютує,
Близьку кончину свою чує!
Та не затьмарить радість святкування,
складаймо найтепліші привітання.

Українка, пастушок віншують.

(На завершення звучить колядка «Бог Предвічний»)


2001 рік

Провалююсь в чорну дірку часу ….g.h.j. d..f. .k..
Все плинно, все одномоментно,
Співіснування
неіснуючого,
забутого,
прийдешнього
Протикаєшся наче крізь бетон…
Все висить ні-на-чому, сколихується незримо
Звуки, перемішані з густим світлом, закручують свою спіраль –
То, може, десь є початок? Чи кінець?
Зринають видива Далі,
Босха
Дзюрчить кришталево цятка Латура
Принишкли квіти й колосся Білокур
Вривається голос Роберти Мамелі
Тихо і пронизливо
Всі тут, всі окремішні, знайомі незнайомці
Коливається, здригаючись, перша клітинна мембрана Всесвіту
Звивається площинно полотнище земного Буття
Маленький Принц зігріває Екзюпері – долоні до долонь
розвивається на вітрі шарф Айседори …

дірка – на те вона й чорна – що в один бік
як стрибок з космосу …
хіба що поруч виникне ще одна –
зі зворотнім падінням –
і
«що там, за Cвітлокраєм?»...

2012.10

гаплик хоку

Із циклу «Вона каже»

1.
Немає ні зерна, ні пагінця
На зораному полі
Поцілунків.

2.
Минула ніч котилася катком
І втиснула в дорогу
Наші душі.

3.
Сьогодні сонце лагідне таке,
Що іній на любові
Виростає.


02.01.13

коли мені важко
коли вже гранично нестерпно
бо біль проймає всю сутність
а друзки мого оптимізму
трісками пливуть по воді
коли витікає відчай
бо сповнилась чаша терпіння
і змаліла
всохла душа
зневіра бере за горло
і чорне розчарування
росте з черепної коробки
мов квіти через асфальт
коли всі стежки і дороги
хтось зав’язав у вузол
і немає кого винити
і немає кого пригорнути
ворогами здаються люди
і сенсу немає жити
і сили немає вже

я згадую Ніка Вуйчича

нестримно в життя закоханий
він любить усіх і кожного
у хату приносить впевненість
і ділиться з нами радістю
і вірити вчить з обіймами
успішними бути в рухові
по дорозі до щастя райського
вертає надії втрачені
любов до сердець протягує
хоч не має ні рук
ні ніг

30.12.12

Сказано Тобі: “Мрій!”
І зустрінеш Ти
Принца свого судженого.

І явиться Він Тобі
за тридев'ять віршів
у день, коли Ти замрієшся.

І буде Він першим стрічним
на шляху Твоєму
од Себе до Себе.
Лише із путі не збийся.

І упізнаєш Ти Його
за вустами обвіршеними.
І усміхнеться Він Тобі тричі,
і о пів на четверту усмішку -
поцілує Тебе.

І буде усе достоту,
як намрієш Ти.

Лише імення Його не питай,
допоки не увіруєш
у Нього істинного.

І одкриються всі небеса
перед Вами,
і зійдуться світи усі -
видимі і невидимі,
і сусвіттям розквітнуть.

І казки Вам себе розкажуть,
І серця Ваші будуть уповні.

І житимете Ви удвох
в тридев'ятому небі, що сьоме.

Допоки не спитаєш
Ти у Нього:
“Як Тебе звуть?”

І відповість Він Тобі
іменням своїм
на питання усі:
“Мрій.
Мене звуть Мрій.”


2012

Удосвіта,
з хором пташиним синхронно,
сідаю до столу письмового знову
й пишу полюбовно листи своїм друзям
живим, і померлим, і ще не народженим
про справи свої дріб’язкові й глобальні,
про чвари суспільні лайливо-голобельні,
попутньо віршую про все наболіле,
листком подорожника вже пригамоване.

Відновлює істина зір мій пригаслий,
душа набирається райдужних вражень
на зблиски веселки і вибухи грому,
на зливу щасливо-цілющо-врожайну,
спадають з плечей клумаки і бесаги
нажитих знічев’я нещасть і поразок,
і чистим, як дзеркало, йду тротуаром
я сонцю навстріч, омолоджений ранком,
пташино-озвученим, зливо-умитим,
таким обнадійливим і аркодужним!

2010

я працюю
поетсестрою
Швидкої поетичної допомоги

тож
якщо ти раптом
задихаєшся без поезії
телефонуй за номером:
нуль нескінченність

я терміново приїду
на допомогу
зі шприцом віршів
і зроблю тобі
поетичний укол
у душу


2012

Іноді моя душа перетворюється на коробку з метеликами.
Вони літають,торкаються крилами країв,
щоби вилетіти,бодай на мить,
а мені болить...
Тоді я кажу їм:"Тихше,тихше...",
беру крила й сама кружляю метеликом до тих пір,
поки слово не ляже на папір.
Рухливе,барвисте,омріяно-чисте...
Метеликове...

Глиняні люди
Пишуть свої глиняні книги
У своїх глиняних снах,
А я листа – їхньому герою поводирю
Цих сліпих з глиняними очима,
Що прозрів раптом
Зрозумівши, що тіло вічне,
А душа – лише спалах у порожнечі,
Що глину перетворює
У судому страждань.
Пишу йому листа,
Покладу в глиняний глечик
І кину у глиняне море -
Нехай зануриться
На саме дно океану історії
До людей, що придумали
Знаки звуків і слів.
Ти перший зрозумів
Що всі ми з глини виникли
І глиною станемо.
Чи може ми –
Це тільки полум’я свічок,
Що на вітрі гаснуть?
А глина – це нитки одежі,
Це мушля равлика на ім’я людина
Чи просто непотріб.
І те світло, яке
Ми називаємо «духом»,
Це лише коливання
Порожнечі…

Колись, блукаючи вулицями Болоньї, я думав про архітекторів середньовіччя – вони хотіли злетіти в небо, але важкі думки тягнули їх додолу, вони хотіли легкості, але камінь був важкий, хотіли світла, а цегла темніла, хотіли пластичності мармуру, а він гнітив їх холодом і байдужістю. Я милувався дивною спорудою собору Сан-Петроніо на П’яцца Маджоре і раптом абсолютно недоречно згадав про Савонаролу. І тоді записав у своєму записнику таке:

Савонароло!
Громадяни твоєї республіки
Хотіли вина та розпусти
А ти їм про чистоту…
Савонароло!
Твоя Флоренція - італійська повія
Ренесансом отруєна
А ти їй – свободу….
Плащ твоїх слів
Не ховає від граду наклепів,
Твої громадяни
Щастя вимірюють золотом.
Джироламо!
Народ хотів розваг,
А ти їм про Істину.
Світло твоїх пророцтв
Метелика крилами
На свічку історії…
Твій Сан-Марко
То не монастир,
А Венеція – а ти йому Біблію.
Якої Утопії
Тобі було мріяти
Про Христа республіку
Посеред Вавилону Борджіа?
Схимник химерний
Твої сандалі –
Два човника віри
Напнули над ними
Вітрило вогненне.

Читаючи «Історію Італії» Джузеппе Канторіні, я подумав про те, як легко люди можуть втрачати свою свободу і прославляти своє поневолення і крадіїв їхньої свободи, як нібито, винуватців уявного процвітання. І тоді написалося таке:

Кожен Мілан має свого Галеаццо,
Кожна Флоренція свого Лоренцо,
Кожна Генуя свого Гул’єльмо,
Кожна Венеція свого Джованні Гальбайо.
Називайте їх «чудовими»,
«Блискучими» та «доблесними»,
«Благородними» та «благочестивими»,
«Справедливими» та «хоробрими»,
Громадяни комун та республік,
Радійте спорудам довершеним,
Ренесансу золотому й веселому,
Тільки свободу свою віддайте,
Оте непотрібне «право голосу»,
Оте слово своє в скриню сховайте,
На карнавалах танцюйте,
Пийте і розважайтесь,
Тільки поменше думайте,
Поки флорінами та дукатами
Поетів ваших причаровують,
А вони з вами монетками поділяться:
Тридцять срібняків кинуть –
За республіку…


Примітки:

* - «Я бачу чітко, як я став
Старою казкою поміж оцих людей,
І соромно мені стає за себе…»
(Франческо Петрарка) (іт.)

На картині – портрет Лоренцо Чудового (1449 - 1492) – тирана Флоренції. Картина пензля художника Джіроламо Маччіетті.

Коли зустріла Тебе, -
Вся моя правильність
Стала неправильною,
Вся моя впертість
Злагідніла,
Вся моя гордість
Стала смиренною, -
Слабка Жінка…
А Любов стала
Безмежною, -
Огорнула все навколо,
Нічого не бачу…

А Ти вмілими фразами
Відмикаєш моє серце,
Проникаєш в душу,
А потім холодний душ
Холодних слів
І замість теплого
Махрового халату, -
Гамівна сорочка,
І крижане мовчання
На десерт…

… і знову все спочатку…
А серце може не відтанути.

20.12.2012

ти(!),
що говориш мовчанням ламаним
доторкаючи мене до себе
так ніби не існує слів інших
окрім доторків

дивись-но серця нам світять
крізь плоть
промінням заломленим
так ніби не існує сонць інших
окрім сердець

тож слухаймо сонцебиття у грудях
воно по секрету нам скаже
так ніби не існує секретів інших
окрім цього

що десь
на перетині променів наших сердець
є точка Л
та(!),
що говорить сама за себе
так ніби не існує слів інших
окрім її


2012

Коли закінчаться Часи,
Коли земля принишкне в передчутті вічності,
А зло і облуда побачать свій кінець,
Тоді сонне хлоп’я піде,
Щоб подивитися за обрій,
І знайде слухняного лева
І веселого п’яничку,
Що заснув на чужому порозі.

десь там на твоєму міжгуб'ї
сидять три усмішки
звісивши ноги
і хитають ними

а ти ніяк не збагнеш
чому тобі лоскотно
в області губ

три усмішки пліткують
про твої порепані губи
про те як незручно
на них сидіти

і кажуть що готові
піти на край губ
тільки б ти усміхнувся

:)

2012

Дорогі казкові жителі чудової країни "Поетичні Майстерні"!
Вітаю вас із Днем Святого Миколая! Добра вам життєдайного, любові всевоскресаючої, щастя безмежного, здоров"я тіла і духу, тепла і затишку у вашій оселі, усіх земних благ вам і вашим родинам! Творчих успіхів,натхнення, дитинячого сприйняття всього прекрасного і світлого!!! Нехай Святий Миколай оберігає вас і ваших близьких цілий рік і дай вам Боже довгих і наповнених радістю років життя!!!

Вкотре тікали зі степу
від фазанів тюльпанів
потягами схід-захід
з протягами – наопаш!..

звісно, ми ховались
від людей – по залюднених кнайпах,
по площах серед туристів
з донбасу сокільників польщі

нас навмання водили стебла колій
і вікна дахові зітхали світлом

співав раптовий дощ і
голубив кам'яниці
і зодягав у посріб
ковзкий травневий брук

ми спраглі ми роз'ятрені
ми пили просто з плеса –
під вітами
– під тривний літаковий гук

пилок бузків і груш
сідав на твої мешти
і сходив пахотом –
дедалі млоснішим тугішим
– в зелені горла труб

а захід угавав
минав без решти

зі сходу плила ніч
і збирану в степах
полинну лила тишу

Шаг вперёд
И, по принципу левизны,
Три шага назад.
То есть попадаешь в позицию бальную.

Мы заблудились,
Мы даже не можем сказать -
Кухня у нас это
Или спальня.

Мелкие, беспристрастные овощи чистим,
Чищу,
Силясь не знать,
Что делаем.

Что-то вполне пригодное в пищу,
Что-то ещё незрелое.

Самоосознающего существования
Мелко режем лобию.
Это просто по образу и подобию.

Попеременно из себя извергаешь то жизнь,
То стаканы фильтрата жизни.

2012

я щоночі шукаю поезії квіт
коли місяць уповні
і коли ніч несповна місяця
я цілую небо в зірки
і відлітаю далеко за місто
далеко за всесвіт

там у хащі натхнення
визбирую у рукави душі
усе що квітне
допоки треті музи
голосу не подадуть

і тільки в останню ніч
кожної високосної вічності
я напуваю усіх спраглих
настойкою із квіту поезії

і без окулярів бачу
як у їхніх розширених зіницях
бісики грають
бо ж ока обидва у мене треті
а вірші мої приворотні


2012

        - «О, не журися за тіло!»
Душа стрепенулась і завмерла
        - «ясним вогнем запалало воно…»
у полум’ї затріщали тверді рубці ярликів і шрамів загальноприйнятого бачення життя
        - «вільними іскрами вгору злетіло…»
замерехтіли, оживаючи,
Перелесник,
Той, що греблі рве,
Той, що в скалі сидить

        - «я їм тоді проспіваю
все, що колись ти…»
дзвеніла сила невмирущості, незнищенності ЛЮБОВІ. Пропри все.

Біля вчительського столу
наче пломеніла разом Мавкою,
у натхненному декламуванні фіналу "Лісової пісні"
красива незнайома фея...

2012-02-11

Між двома легенями
Весь світ вмістився
Моє волосся було гладжене
Гарячим лезом
Не твоїми руками

А світ випав з моїх
І навіть не шкода
Пахне весною
Дивною, новою
Змінами