День зарплаты.
Как он был от нас далёк -
в темноте тунеля слабый огонёк.
Полкармана.
Но не евро, не рубли!
Этот день мы приближали как могли.

Этот день зарплаты
по уши в долгах.
Это праздник
со слезами на глазах.
Это деньги
и синица - на руках.
День зарплаты...
День зарплаты...
День зарплаты.

14.12.2012

Раніше до всього були менші вимоги

Поштивість передбачала що співрозмовника не їдять

Милосердя що його з’їдено швидко

А гарні манери що з їжею не говорять



Проте дещо лишилося незмінним

На полюванні хто-небудь має згодитися щоб його вполювали

Серед нацькованих псів має бути той що укусить першим

Здобич має стікати справжньою кров’ю

І бути живою до початку ловів

Как жаль ,что в нашей жизни все
так получилось ,как в кошмаре,
на сто процентов все не так,
как я мечтал в своей оазе ,
в плену иллюзий.
Да был беден ,но богат
своей гордыней и ее
ни победил ,ни отодвинул.
Да, легче жить ,питая голод ,
чем ощущать ежесекундно
паденье собственного «я».
Не всем…Но это лишь
одно из доказательств-
жизнь не легка…
Конечно проза не музыкальна,
точно так - же
не музыкальна смерть ,
но чу…Я слышу ,как она
играет…Жизнью…

2005

Йду я в бій не сам,
Зі мною рота молодих солдат.
Відчуваю, що смерть
наближається до мене.
Яке жахіття та війна!

Пройшов чимало вже боїв,
вбивав багато я людей.
Чи мав право
життя у них я відбирати?

Правди не бачу
у світі нашому страшному.
Знайти та побачити її…
Неможливо…
Яке жахіття та війна!

Спочатку з'являються очі, де потопає біль
у солоній воді пророчій.
Тоді вуста, як на картині Мазаччо,-
ще кровоточать від крику та плачу...
Та болісний щем...
І Ангел, що мав би бути з мечем.
Далі з'являється серце, умите сльозами,
чисте і зболене, але незборенне.
Так відродилась вона: думки зігрілися
спалахом полум'я у часопросторі Небо - Земля...

Так, дійсно.. куди мені братися?
Вона із кошачих, а мені,
Сірим звірем
Хатами ховатися.
Втрачати довіру
І тільки боятися
Що знову і знову мене таку сіру
І знову за двері, і знову ховатися.
І вже набридло, і хочеться миру
Досить.
Я буду боротися. Зостануся ціла
То може й тобі навідаюся. Не ритиму могилу
Але ж.. І сірим там не місце
Я трохи побоююся
Без подарунка твоїй кішці.
Просто начхати. Рани вже загоюються
Всесвіт не встане на тому ж місці
Згаслі зорі знов не запалюються.

2012

Озирається день крадькома,
і стривожена – тиша осіння.

Білий привид печалі – зима –
оглядає земні володіння.
То над кронами тінню майне,
то бадилля зачепить подолом.

...Задзеркалля небес крижане
мерехтить відображеним болем.

2012

Я не боюся смерті логічної, запрограмованої у хвилину мого зачаття і визначеної Господом-життєдавцем… Я не боюся, що після мене залишаться не доведені до кінця роздуми, не завершені справи і недописані вірші… Я не боюся, що смертю своєю, опечалю свій рід і народ, зраджу надію своєї Вітчизни… Я боюся померти, не попросивши у дружини пробачення за передчасну смерть, яка не дозволить мені відмолити мої несвідомі гріхи і свідомі провини.


2011

Вже рік, як сестру поховали. У Харкові
могила її – треба Люду провідати,
сказати, що був на могилі бабусі
у Штормовім, а після жнив завітаю
в Комуну на Сумщині – там наша мати
спочила в землі сорок третього року.
Чи зможу наосліп зв’язати розірвані ниті
на схилі життя свого – досі на це не спромігся,
отож почуваюся винним в трагедії роду
Великородів; а ще ж допіка мені думка,
що батька свого, Низового Данила, слідочки
навік загубились у звивині тихого Дону.
Безсилий змінити перебіг подій історичних,
не можу нічого змінити в житті особистім,
шукаю стежини свої на людських роздоріжжях,
молюсь перехрестям, звертаюсь до всіх перехожих
з єдиним проханням: "Тримайтесь свойого коріння,
заглиблюйте в землю праматірню власні відростки!".

Колись король заморської землі
Хвалився між вельможами завзято,
Що допоможе тому у біді,
Хто лиш на нього буде уповати.

В хлібину повелівши запекти
Багато золота й коштовного каміння,
У мандри рушив, коли гамір втих
За мурами. По волі провидіння

Зустрів двох жебраків - страшних, брудних,
Запилених, обірваних, кошлатих.
І, підійшовши ближче, він у них
Спитав, на кого будуть уповати

В нещасті, горі, злигоднях, біді:
На друга, брата, короля чи Бога?
Звів перший руки до небес худі,
Бо вірив у Всевишнього підмогу.

А другий прокричав:"Лише король,
Володар із недолі порятує!"
Державець хліб подав йому. Либонь
Міркуючи, що цим його здивує.

"Важка оця хлібина, бо сира -
Подумав той, - не випечена, певно.
Цей дар не принесе мені добра".
На друга глянув:"Маєш ти даремно

На Господа надію. Ось тому
І досі вітер свище у кишені.
Бери цей хліб і поклади в суму".
"У Господа шляхи всі незбагнені", -

Промовив перший. Взявши хліб із рук,
Пішов у ніч, шепочучи молитву.
Не знав з тих пір він чорних злиднів, мук,
Із бідністю навік закінчив битву.

Та прагнучи до Вічності дійти,
Стражденних не обходив стороною.
На Бога покладай надію ти,
І Бог перебуватиме з тобою.

2012р.

на тобі стільки гілок скільки мені років
а до горла
так невідворотно підступає невидимий меч
із руків'ям у вигляді гадюки

ох ці вже краплі в амфорі залишені на сльози
схоже я переживу тебе
на дві або на три гілки

і були його нащадками скіфи і сармати
розріз очей спритність смаглявість
майже всім вони вдалися в нього

крім двохсот дванадцяти років як гілок на його яблуні

бо з гірких міркувань виповзає гадюка
яка звивається
на руків'і меча

І ходити тобі по лезу гострому ногами босими,
із грудниною, на усі чотири боки розчахнутою,
бо серце палаюче не відає ні шляху іншого, ні засобу,
бо доля не дає на те ні ради, ні вибору...
Молох побіля правиці твоєї скрадатиметься,
офіри жадаючи.
Очі його у душу тобі вдивлятимуться порожниною,
бо відатиме кров аїдова про зброю твою невидиму,
за промінь місяця невагомішу,
за сіль у рані болючішу.

А жити тобі у світі жалості удаваної та двоєдушної,
бо з усіх жалоб ієреміада по собі є найцукровішою,
у світі, що воліє не пам’ятати про праву щоку,
зате про «око за око» ніколи не забуває.
І заходитимуть у розверсту душу усі бажаючі,
не переймаючись чистотою ходи своєї,
бо на те твоє серце і палає,
аби біля нього грілися,
на те його оселю і відчинено,
щоб заходили.

Лишатимуть гостювальники сліди свої,
малі і великі, бажані і небажані,
осяйні, наче дитяча усмішка,
і темні, як зіниці Мороку,
бо принесені вони з течії бігучої,
розмаїтої у суті плину свого,
з життя скороминущого,
дивного єдністю міцності та вразливості.
І тобі вирішувати,
розум чи серце годувати тими відбитками.

Єдину осторогу для тебе маю:
як забудеш живити серце своє жагуче,
стануть слова твої кажанами гострозубими,
що вкриють тебе замість одягу,
аби тілами своїми сірими
таїти справжність твою.
Та, зачувши дзвони сполоху,
здійматимуться вони угору,
І, з вереском пронизливим навколо шугаючи,
відкриватимуть очам спустіле твоє міжребер’я.

А невгамовне полум’я осереддя твого
завжди проситиме поживи свіжої,
але перегодуєш його –
і сягне воно аж до розуму,
і зробляться твої думки магмою киплячою,
готовою спопелити усякого,
хто всупереч тобі стане.
І обернешся ти змією отруйною,
мамбою чорною, на безборонних полюючу,
аби вдовольнити серце своє - жертовник Молоха.
***
Тож не проси мене видаляти заваду із горла твого,
жалами слів у грудях її стезю тобі випікаючи,
бо не було на горі Елеонській праведника,
котрому належало камінь кинути.
Інші - мені не указ.

Біжи! Тікай!
агенти сміти
прагнуть заволодіти
твоïм
особистим

вони вживляють чорну діру
прямісінько під кору
головного мозку
і чекають доки
черепна коробка стане
достатньо легкою
аби не тяжіти
до кратерів світу

Тікай! Тікай!
Якщо ти біжиш -
в тебе ще є шанс.



літо 2012

1
Динозаврик – смішний,
веселий і добрий,
високого зеленого зросту,
на потилиці в нього – зморшки
попід їжачком волосся
заховані,
щоб ніхто не помічав,
як йому насправді, непросто
посміхатися
з висоти свого веселого
зеленого зросту.

2
А вночі до тебе прийде його посмішка
на всі вставні 12 зубів
і на всі решта свої,
і сяятимуть блакитними камінцями
його маленькі очі,
і наїжачиться
його коротенько стрижена чуприна,
і ти побачиш, які хмари ходять
за його сліпучою,
його звабною,
радісною посмішкою...
і ти попросиш – не посміхайся,
я ж знаю,
як тобі боляче...

У нас так сиро.
Паводки прийшли.
Збирають за собою берегами
насіння, хмиз і листя по-осіннє,
і вимивають паморозь з трави.
А Ви, скажіть, а як живете Ви,
коли на світі так тужливо й трудно?
Чим зайняті і у свята, і в будні?
А як ті коні, Ваші, навісні?
Учора я побачила ввісні,
як Ви на березі ставка один стояли
і так до мене тепло посміхались…
Я зашарілась аж, немов дитина.
І біла у руках була хустина
і до вінчання вбрана я була.
І три музики звідкись узялися
і так заграли – три села зійшлися.
А та вода все ширше розтікалась,
і Вас до мене вже не підпускала.
До чого б сон цей?
А сьогодні Ганна
з Поліною зібрались по каштани.
Й мене гукали.
Але я зосталась…писати Вам листа.
На дворі ще імла - густа-густа.
Ачей дівчата не загубляться у лісі. Не дай-то, Боже.
А Ви любите каштани? То, відпишіть. При зустрічі почастувати зможу.
Вже матінка зовуть, кричать з покоїв.
Шлю квітку вам оцю на пам‘ять - сої.
Вона така тендітна і красива.
А я – щаслива,
що пишу до Вас.

Якщо я прийду надто пізно
Відчую лише твій запах
Я відтворюватиму твої звички
Вдаватиму, багато

Що ти йдеш поруч
І я під силою твого погляду
Напругою дихання
Між сном і дійсністю

Доки я не впізнаю тебе
у іншому тілі

осінь 2012

Все однакове: дерево,
вічно-оголене снігом, який не прийшов
по цю землю,
поле, яке віддало себе всього траві,
і завмерло тепер серед вітру і погляду,
неба, що однаково біле, як очі мої,
ніби птáхи над чорним гіллям.
Біле прядиво, біле, як біле,
біле видиво - хмари мої -
погляд тканий із тисячі інших,
чорне дерево тягне ріллю,
тягне тінь, чи свою, чи мою,
до воріт.
До верхівки вже ніч причепилася,
і тріпоче на ній, і болить,
скоро спуститься, віяна,
вії нам, білим прядивом заплете.
Все однаково, ніби до снігу.

Холодного ранку, місяця
В якому опадали листя
Передчасно
І так не вчасно
бо несподівано й зарано
помирали-від нестерпної тиші
люди
які доживали останні дні під
сумним і хворо-жовтавим сонцем
а ще скляним під
мутним
запітнілим від цигаркового дихання
куполом
ти повинен памятати
на наших побаченнях, походеньках до театру
на всіх моїх улюблених виставах
ті, чудні,посторонні, були
тендітними балеринами у сніжних сувенірах
з танцюючим лапатим снігом
бутафорними сценами
трагікомічними поглядами і проханням
якнайдовше залишитись
й співчутливо плескати

А їм ще супроводжували «Самотністю»
Soledad на кінчиках смичків і пальцях піаніста
Затамовуючи і проковтуючи дихання
Спостерігали за пантомімами по ту сторону
Майже-вакуума. Де під уявлення звуку
Бліді лицедії витворяли дію й пристосовували
Не до ритму не танець. Набір механічних ускладнених рухів.

Краще б підігравали 20-ту Шопенівську прелюдію
Під її три лінійки можна вмирати
Трьома фазами. У трьох змінах динаміки
Гучності й насиченості
Естетично згасати
І не потрібно жодних пишностей
Жодних сліз чи співчуття
Образ похоронної процесії
Віддаляється в передостанньому такті
За пізньо-осінньою. У спогадах –
Прошлорічною мрякою.

Давай будемо закоханими у цю мелодію
В якій залишається все менше
і менше когось
Окрім нас двох. Що прокручують все
У мета-змісті. І в просторі. Але тільки не в часі.
Всі закони діалектики у музиці
Хай будуть на одну межу зрушені
Все лишнє – замовчано
З крапкою
паузою
Залишу тебе собі як улюблену
дисонансну ноту бревіс
До якої циклічно вертатиму
Без розумних на те причин

Писатиму тобі записки
Зашифровані у 5-ти лінійних станах
Закодовані. за семіотичними ключами
Про єдине, що варте здогадок
І ностальгічних згадок
Я не любила тебе
Цілком і настільки
щоб співзвучно
Найніжнішій
C-minor-ній тональності

Сніжитиме скоро
Не так вже й довго обрізання
Днів
Хворів
Так довго лиш собою
Світова скорбота
Як плацебо ліки
Як виправдання за кволість
Помирав.
І на свому місці
Натомість
садив-ростив вишні – дерева
Палив темні тріски. У попіл
Пригортав маленьких феніксів
І гніздив їх у гарячі місця
З родючими грунтами
Ями
Що вже не засипаними
Залишив
тривало кровити.

Всі,
Неназвані і мимовільні вчителі,
кого називаю з температурою під 40
своїми і
коханими людьми
..будьте
в кого непомітно крав
різні частинки себе. І врешті склав
як конструктор Лего
подібність людини - робота
чию мізерну его-любов і страх
бути її причиною
..забудьте

Королем уявних птахів я вирішив
Відродитись
Годувати їх духом
І жертвувати їм тілом
Надовго
В мені як садженець прищепилась
Їхня свинцева корона з пір’я
Повітрям й вогнем її надихають
Влаштовують мені ап-грейд
Подолання болю. Особлива модифікація
Іспанського черевичка на 35-розмір
Чиюсь крихітну
жіночу ногу

У мене закінчились слова
І настала тиша
Незручне мовчання
Ніби усі книжки вже прочитані
І давно обговорені
Суперечки навколо тем і конфліктів
Вичерпались
Як речі самі в собі
Їм стало байдуже до зовнішніх виявів
І вони,
ті, що здавна були моїми словами,
Пішли

Може б дотики стали моїми звуками
Пунктурні точки на пальцях
Стали б провідниками думок
І проковтнутих ком
На місці глибоких вдихів
Тире
У місцях,
Там де боюсь щось сказати
Або не знаю що
Або очі чиїсь так закохано й
жалісливо благають «мовчати»
мої три крапки.
Збайдужілі три крапки.

Раніше колись. А зараз
Глипаю спраглим ротом
Хапаючи майже панічно повітря
Не перетравлюючи кисню
До сорому
Несподівано й беззахисно
Мов риба, що зависла на вітті
Невдало стрибнувши до повного місяця
Чистого світла на іншій стороні світу
В дзеркальних земним – космічних водах
Ріки вздовж Чумацького шляху
Свобода волі в абсурдності
лиш
Нічні марення для сновидців
Своєї й чужої дотичність стихій
На нейтральних лініях сірості

Поза межами правильного і не дуже
Незрозумілий і не вміщений
У жодні знакові системи
Я – мрійник і свавільна над-риба.
І Я – обидва - позбавлений голосу.

Моя бабуся-диво запашної полуниці,
що вбрана в крапельки криничної водиці:
така солодка...
Моя бабуся- яблуневий сад,
квітує і антонівка,й кислиця:
весільні сукні,тихі вечорниці,
і зоряного неба таємниці...
Моя бабуся- кетяги св"яткової калини,
у них налита пісня іменинна:
"багато років",і знаменних кроків...
Моя бабуся-то старенька хата,
що вікнами вдивляється в дорогу і марить,
до розбитого порогу хтось підійде..Де? Де?!
Моя бабуся-океан любові,
ті почуття не вміщуються у слові:
виплюхуються й золотяться хвилі
на милі...
А теплий вітер,що цілує й обіймає,
ласкавим сяйвом ніжно огортає,
таки моя БАБУСЯ?!!!

я твоим "присутствием"
разбавляю серость:
уж который год все как по кругу...
дом-работа-дом, но то и дело...
встречи жду... и помню твои руки:
словно мать, по голове погладил,
словно брат - похлопал по плечу,
это было искренне и кстати,
все же было...я еще хочу...
жду чего-то...отшумело лето
и помадой снова губы крашу...
как всегда легко, почти раздета...
не Одетта...не Джульетта даже...
но похожа, и все жду чего-то...
и чего-то жажду и хочу...
вновь у нас испортилась погода...
но и непогода по плечу...
только все сложней с собою справится,
свыкнуться к немому не возврату...
нравится тебе или не нравится...
и сквозь сны лишь памяти стаккато...

Ти чуєш як стогне вітер?
Тремке стоголосся ранить...
Воскреслий щорічний спомин
У дзвонах гуде. У дзвонах.

...І правлять поля панахиду –
Загарбником скривджено збіжжя.
А люди? Мовчать нерухомо
у посмішках кам’яно-визвольних.
У праці святій зігріті
ще вчора складали подяки
лани у буянні золота.
Сьогодні дощ сірий плаче.

...І мовчки кричать папери
У теках багаторічних.
Як труни мовчать сутенери
Загальнонародної кривди.
Земля забирає свідків
у надра німих обіймів
аби заглушити ридання
безвинно братів убієнних.

Лампадки запалюють небо.
Лампадки запалюють душі.
Лунає чуже покаяння
і мовить сторічну покуту.
За когось.

Лиш тільки вогонь очищаючий
сердець у катів не розтопить.

Світ малий такий, як копиця сіна,
Життя коротке таке, як річка з дитинства,
Ми виросли – і розлетілися по світу,
Наче оті білі кульбабині парашутики.

На отій світлині- я четвертий праворуч,
На отій, такій пожовклій, чорно-білій світлині…
Ми сподівалися злетіти над світом,
Але ж ця клята сила земного тяжіння!

Ми хотіли як мед- то й ложкою,
Нам думалося, що можна стати щасливими,
Якщо все розпочати з чистого зошита,
Але ж двічі в одну річку не увійдеш, і це так…

Ми гадали, що ми – найрозумніші у світі,
Що решта людей геть не розуміються на житті,
Ми вважали, що весь світ у нас в кишені,
Ми гадали, що ми завжди залишатимемося такими…

Ми прагнули змінити цей світ,
Ми горіли – й думали, що це всього лиш метафора,
Аж поки не згоріли дощенту й не стали димом,
Котрому вже не так дошкуляє це земне тяжіння…

Садам – ні листяно, ні пташно.
І вись – охмарена й чужа.

О, як оглушливо й протяжно
Мовчить край_осені душа…

2012

Сивий дідусь, літописець Час,
не лишає можливості для репетиції,
гострим пером в партитурі карбує
знаки, воліли б які приховати, не дасть
бути так, як хотілося,
буде все, як було.
Помилок не пробачить,
не буде милості, як зіграли – позначить.
Симфонії наші
все більше походять на злий авангард,
карнавал з розбиванням о стіни голів,
як не чули б себе – навіженим воланням
у нотах звертається оперний спів,
дисонуючий камінь… дисонуючий камінь…
в кострубатості слів
й жалюгідних діянь.

Але десь в купі нот
залишається карб, сивий Час справедливий,
перемоги в двобоях, усміхнений голос
й гармоній прозорий класичний мотив.
Алмази в багні
залишаються тим,
хто прийде вслід за нами
і вириє гнів із глибин,
біль і білий метал
перетворений в силу
напружених спин,
із гарчання і крику
відлитий
у глиняних формах кантат,
до планети
обернений спів.
Саме так…
Розставляє крапки і знаки альтерації Час,
імпровізації підвищуючи якість…
Так дерева зростають в нас,
на шматочках геніальності.
***

Я свідок воскресіння Аралу.
Я свідок відходу Бориса Стругацького.
Речі такі зобов’язують прагнути
бути мудрішим…

Маленький котик сів на призьбі коло хати,
собі купається у золоті промінь.
А біля нього розстелила осінь шати,
неначе світ належить лиш йому однім!

Своїми лапками і хвостиком так хоче
далеке сонце притулити, загорнуть.
А листя струшує себе, йому шепоче:
"Біжи до хати. Скоро вечір. Всі поснуть"...

Я плачу на чужу вигадану любов
Запиваючи кип’яченою водою.
І від нестачі повітря давлюсь нею.

Запитайте в жінки
Чого вона плаче…
… І вона, повірте, не знайде
Ні одної вигадки, щоб відповісти.

Я ридаю над чужою
Вигаданою любов’ю,
Бо не можу справитись зі своєю.
Тепер я знаю на смак сльози.

Вони знаєте які?
Теплі, бувають гарячі,
Зрідка солоні і великі…
Такі, що коли падають
Я відчуваю їх на нозі,
Стук, що б’ється по голій шкірі.


19. 11. 12.

Серп місяця націлився
У яйцехмарне серце
Ночі.

16.11.12

Я вранці випив пива.-
Я уже поет??

2012

Я свою любов на карти
Проміняла
І гарячі сльози.
Я не повірила,
Повір, я серцем не зрадила.
Я свою любов
Кинула на поталу
І топчусь по ній,
І заїдаю зрадою.
І з серця мрії викидаю.
Я запиваю гарячими сльозами.
Я повірила…
Я зрадила…
Я кидала…
Я плакала…
Я чекала…
Я любила…
Я… я всетаки колись була твоя.
Я банальні рими запиваю
Гарячими сльозами,
Падаючими в чай…
Думай що хочеш, так і знай.
Ми були на «ти»,
Ми були одним цілим…
Тепер солодка валер’янка,
Чай літрами
І серце біжить марафон.
Мене рятує музика
І топлять думки.
Тепер… як завжди… -
Ручка – мій мікрофон…
Я зависла на волосині,
А тобі втримати
Не вистачило сили…
Я була готова…
Кинути, все кинути
І тікати до тебе одного…
Мені за радість було жертвувати…
Жертвувати всім.
Жертвувати собою.
Мені за радість був тільки ти
І бути з тобою.
Я запиваю любов гіркою кавою…
В уяві збирала сумки…
В реальності завжди чекала.
Втримати не вистачило сили…
Засумнівався.
Висіла на волосині.
І впала.

Я свою любов на карти проміняла
І гарячі сльози.
Твоя егоїстична-романтична любов
В мої вени впирскнула солону кров.
2012 р.

Жовтим листям облітають мрії
З дерева печального
Життя…

У гіллі сухому виснуть тіні
Настороги, страху,
Каяття.

Падають, як яблука на скелі
Стиглих слів незібрані
Плоди.

Сіються інтриги по е-мейлах,
Хтось вінки приносить
До води.

Посипає сіллю свіжі рани
Ненароком зголодніла
Ніч.

І стоїть у тебе за плечима
Неминуче невблаганний
Лінч.

16.11.12

ніч несповна місяця
жбурляє божевільні сновидіння
під подушку
колективного безсвідомого всесвіту

на ранок
сновидці читатимуть сонники
а хто забув надіти окуляри для сну
зрозуміє що не існує життя
поза сновидіннями

а поки -
заблукалі у міжсонні сновиди
протягнутими руками
куйовдять сни

із подушки
колективного безсвідомого всесвіту
летить пір'я
складається пір'їнкою до пір'їнки
і кружляє
птахом ненасненних сновидінь

і тільки у мить
коли ніч несповна місяця
одягає гамівну сорочку дня
можна прокинутись
і розбожеволіти


2012

Ранок граблями проміння
Згрібає в ущелини
Біль.

Гори вдихають свободу
Вдягнувши на голови
Сніг.

Зламані душі – іграшки,
Що впали під ноги
Дню.

Хочеться вити. Видумка,
Ніби усе це –
Ми.

Діти зберуть окрушини
Наших надій
І

Казку напишуть вірою,
Що нам не забракло
Сил.

Тільки… Невже я справді
Зі сліду козлиного
Пив?

15.11.12

меж немає
навіть хрест не межа
а начало
не проти, а за
життя
меж немає
перекреслене навхрест
серце
двома поцілунками
не вмирає чомусь
я повторюю мантру
меж немає

Ці слова
кольору теракоти й охри
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
Ці слова
кольору теракоти й охри
від давності
Ці слова
звучать як сутінкова флейта
від сумнівів
Ці слова
на дотик шорсткі і нерівні
від тисяч рук
Ці слова
зміряли мою душу
поділили на такти
роздробили на ноти
і складають древні мотиви
без ритму й мелодики

Крізь мене розмашистими мазками лілово і помаранчево
Світять кошлаті і теплі іриси, в них – сонце, літо, вітер.
І зараз – залишки холодних осінніх днів закручують вихор
Печалі, тремтливого болю і страху самотності.
А я, одинока, на своєму ліжку-острові серед темної кімнати
Насичуюсь гомоном твоїх мальованих квітів.
І гріє мене ця кольорова дійсність олійних фарб,
Створена твоїми руками, твоєю пристрастю, твоєю любов’ю.

І крізь полотна ступаю в інший світ невідомий,
Блукаю у свіжім розквітлім бузковім саду і хмари тривожаться
Весняними зливами, осені немає за вікном, коли твої змальовані
Хвилі мінливого життя розбурхують море довкола мого ложа.
І чую запах квітів, і вже вони проростають з картин у стіни,
Підлогу, прориваються крізь дах – і квітнуть.
Хоч скоро зима.
14.11.2012

осінній місяць
такий
холодний
і близький
що
от-от
дотягнусь
і
зірву
це переспіле
яблуко
з
нічного неба

осінній місяць
розчинений
у
чорних
собачий очах
розчавлений
на тонкій
собачій морді
розмитий
в
одинокому
собачому витті…

осінній місяць
ти
такий
холодний
далекий
близький
що навряд чи
до
тебе
долетить
моє
тонке кволання

чашка кави
з рожевими квітами
чашка кави
коричнево-чорної
чашка кави
із запахом
гіркості
чашка кави…
і
у ній
два ока
пильно
вдивляються в мене –
мої?

2007

Напередодні снігу
Осені холодно в пальці
ховала
долоні у крони
та поколола
хвоя
де капала кров
почервоніло листя
де сльози на кров –
пожовкло

Гарно
аж приморозки по шкірі
і ніхто не знає
чого далі чекати
смерті
дива
чи снігу

2012

Порой даже черная полоса может стать взлетной,
Время есть, полчаса, чтоб побыть нам самими с собой,
Можно нервно курить и потягивать крепкий кофе,
Продолжать вечный спор между разумом и душой.
Можно в рубку спуститься и бросить дежурную фразу:
Рулевой, поворачивай, буду но-новому жить!
Рулевой удивится: По-новому? Вот так и сразу?
Интересный вопрос, что ж, попробуй, по-новому, Вить.
И былая чертовка вдруг станет серьезным педантом,
От мужского лица рассуждая о ценах на нефть,
Ей захочется смокинг, сигару, разбавить речь матом,
И шансон сочинять, или в баре напиться и петь.
Кардинально меняться, чтоб выжить, пожалуй, не стоит,
Не ломать, а прочувствовать, не вопреки, можно «за»,
И по взлетной, пусть черной, но мчаться по жизни стрелою,
Помня, коль надо будет, включать,иногда, тормоза ;-)

Вони з'являлись на кухні щоранку,
Завжди бадьорі, невсипущі та невмирущі,
Як голоси ведучих із радіо «Ера»,
Дивилися зверхньо зі стелі
На нас, буцімто безіменні
прадавні божки із неба,
«тре щось із ними робити», - зітхала я,
«угу, треба», - підтверджував ти,
Наганяючи їх рукою.

Якогось ранку їх знову побільшало,
І ти, не втерпівши, притягнув пилосос:
Тепле повітря ковтало їх, аж прицмокуючи –
Цілу генерацію, мегаполіс, поселення
Мух дрозофіл –
Ковть!

«Уявляєш, а в них щойно був армагеддон», -
Констатувала я, цмудлячи каву.
«Мабуть», - погодився ти.

Наступного ранку на стелі з'явились нові.
- Бляха, - зітхнула я.
- Муха, - підтвердив ти.
- Певно, лишилося вчора двійко, то і розмножилися… Ніби Ноєві діти опісля потопу… Слу, як ти думаєш, а у них, дрозофіл, як оце відбувається? По любові?
- Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Ніби амеби у туфельках, тільки з крилами! Суто інстинкти…

А вночі, коли ми спали, натомлені після любощів,
За вікном пролітала тарілка,
І жінка (мабуть-таки жінка, бо допитлива ) у сяючому скафандрі,
Дивлячись на нас

(моя розхристана голова – на твоїй руці,
Впечатані складки пожмаканої постелі) –

запитала у свого чоловіка – звісно, телепатично:
- Слу, як ти думаєш, а у них, у людей, як оце відбувається? По любові?
- Тю, ти чого? Та вони ж – найпростіші! Як дрозофіли, тільки трішечки довше живуть… Суто інстинкти, мила!

…а тоді дістав пилосос зоряний -
І без жодних докорів совісті –
Нас, і будинок, і місто -
Ковть!

Коли я обертаюсь
до дзеркала,
лиш на мить,
на секунду єдину,
бачу в нім
мою юність радісну,
Твої очі -
незвідана безвість,
неусміхненість звабна,
казав ти,
я недбало всміхалась…
Коли я заглиблююсь в очі,
що невидимі поряд нікому,
сумно голову ти схиляєш
і зникаєш,
Туди зникаєш...
Коли хочу твій погляд відчути,
я ховаюсь у сон, чекаю..
Ти буває приходиш,
сумно
головою мені киваєш,
я ж усмішку твою чекаю...

Коли я заходжу у темряву,
коли тихо іду в доранкове -
все чекаю…
Тебе...
Із дзеркала…





08.11.2012

І не можу ніяк розірвати ці медвяні павутинки,
що линуть і линуть із такої невипадкової світлини ...річної давнини,
наче і не зовсім інша жінка дивиться на мене – а саме та,
яку знав я усіма мелодіями полуденного і опівнічного подиху,
і яка знала мене - мої руки, кроки, хмільні пісні серця,
саме та, яку я і досі кохаю – отам, у промайнулому.

Просто не можу відірвати очей від обличчя на світлині,
жадібно вбираючи миті, знаючи, можливо, найголовніше,
оте, що коли вона, іще безкінечно моя, відвернеться,
ось-ось відвернеться - на мить і новий мейл у неті -
я побачу її вже такою, якою бачу тебе нині -
значно дальшою, аніж усе промайнуле,
значно дальшою німої пустелі між нами,
і не впізнаю…


2012

Я не хочу здаватись мужньою
І не хочу занадто відвертою
Я не хочу ляльково спаплюжною
І не хочу душею стертою
Я не хочу в кайдани сердце
Ні своє ні того хто поруч йде
Я не хочу як страва з перцем
Бути гострою, з мене буде
І якщо б усі птахи у небі
Мене із собою підняли
І віднесли у інші виміри
Щоб хоч трохи легше стало
Просто хочется перепочити
І ридати, ридати, ридати
Пісні сумні завчити
І співати, співати, співати.
Ми давно вже не вільні, люди
І давно вже не вільне суспільство
Ми залежимо тут від усюди
Й живемо вже давно у насильстві
Правда сліпить нам ясні очі
В когось блакитні, яскраві
А в когось тусклі, пусті й не охочі
На себе дивитися далі.
Чепурні ті квіточки на сонці
Що доглянуті кимось старанно
А не ті які мусять в сторонці
Проживати самі безталанно.

2011

Давай не будемо спинятись
Дихай тривким, солодким стоном...
Залишайся у мені
...сьогодні і скільки схочеш!
Нескінченність губ твоїх
Цілуймося аж до ззуду
В місті суцільних мрій
В місті де все можна
Й лишайся моїм...
На стільки на скільки вистачить
І тримай
Тримай міцніш
І ніжно
Так як вмієш:
Бо завтра ми поїдемо...



16.04.2012

Ця Музика настільки я,
що в плеєрі коли здійметься крик –
стає більше мене,
навушники – щити проти метро,
настільки ствердно Музика звучить,
що відступає натовп –
дихати вільніше.

Якщо злетять акорди до височини –
злечу з ними разом,
коли ти віриш в мене так,
у Неї вірю як –
разом полетимо.

Вирійно гляне безодня – і
втриматися несила…

Прожилки стерпли: до осені
листя ховало крила.

2012

Жовта стіна чужого будинку
Навпроти наших вікон.
Нерухомо лежимо на краєчку,
Ти гладиш руку, вимальовуючи коло,
Я дихаю і така тиша, ніколи б
Не знати, що буде далі. Кімната
на чотири кути в кам’яниці
не стане нашим домом.

Жовта стіна вбиває сонце,
За нею – ні неба, ні - далеких
Венецій-Флоренцій, ми – у фортеці.
Давай почекаємо вечора. У жовтій стіні –
Теж є живі і для них наші стіни – така ж
Безвихідь. Увімкнемо світло для них,
а вони для нас, бо навіть мури, милий,
навіть жовто-брунатні стіни
Повинні дарувати надії.