Тут ритм масний від копоті свічок
пустився в танець розтіччю ударів.
стилети-пальці шкіру барабана
простукують, як паперовий лист,
написаний тобі крапками Брайля.
На недотлілім звитку фотознімка
леститься полум'я до конденсату щік.
Червоне світло прагне зупинити
містичний стук по клавішах енігми,
спростити таїнства первісний шик
до елеганту рівної шифровки.
А тиша п'ється з кислотою брюта.
В горнилі горла комом, чи то корком
прогоркне слово, під вагою музик.
І безнадійний несміливий спротив.
Цілує звук у впадину хребта
із пристрасною міцністю гароти.

Переповнення полум'ям, попелом,
повінню плину. В пекло? В липке павутиння погляду, змазані рухи рук.
Захватом, болем, словом. До найвищої ейфорії,
неминучої пост-агонії.
Кволою тінню хитаюсь на вітрі
Весни... сонна синь виносить на СВІТ-
ЛОви за лапку, не за крило.
Доки тріпоче хистка оболонка
така непотрібна тепер тобі.

Вилитись ніжністю в жорна,
в жорсткість паростків на щоці
надмірно м'якою жінкою.
Якщо й існує істинне щастя,
воно — в мені.
І в парі крапель, пролитих
між строф цієї листівки.

Коли вони підуть,
залишишся сам на сам.
Між полюсами
блукатиме кровоколом
ящірка струму,
шукаючи хід назовні.

Гієни вмирають поруч
одне із одним,
а на вустах
виснуть усмішок
жовті зіпери.
Слина в куточку рота
Злиплася бігунком.
Врешті спиниться
слововиверження
висушеним ковтком.

Зішкрібаю чесне із-під повік,
соляні сталактити з
глибин позаочних гротів.
Кришталики першородної
щирості.

Сиплю нітритну сіль
у підтікаючі рани,
щоб не проростали квітами,
пагонами ліани
з почервонілого ґрунту ший.
Стримати сморід, гній
з мертвих голів
і наскрізь протухлих душ —
важче за неможливе.

Регіт луною котиться,
хто усміхнеться останнім?
Струм витікає з пальців.

У розімкнені кільця
між п'ялець ребер
вливається
чистий
фільтрований
кисень.

У храмі твоєму морок.
Там учитель дає урок,
говорить уривками,
ропче на кислість вин
і наївність тіл,
сплетених попід стелею
в невинній містерії вальсу
судомоподібного.
А судитиме хто?
Ті, що злетілись до вівтаря,
пилом впали додолу,
обпікши пилючні крильця.
Бо те, що яскраво світиться,
не всякого гріє, а тільки тих,
що з миром і помислом
чистим словом,
не з горя, а з радості.
Ділити надвóє ціле —
злочинно і безпорадно.
Вчитель тихо зітхає
у відповідь на людські слабкості,
підливаючи в келих
багряні струмочки милості.

Немовлям покрикував у колисці,
Тільки писни —
збіжаться фарбовані писки,
поцілують в пупок: "спи, пупсику".
Ось пустушка — закрий-но рота і не відчиняй чужим, як постукають в двері, в лоба.

В тісноті хрущовки,
цеглі її утроби,
сховай голос, обличчя
і що тобі до вподоби.
Колискову булькають стічні труби,
а назовні — трупів уже по груди.

Спи, маля, затуляй повіки,
там дорослі грають у вбивчі ігри.
За стіною миші шкребуться (миші ж?)
і щури сховались в панельних нішах.

Ти пішак, маля, знаєш місце своє з колиски,
не біси, помовч і не лізь голіруч на вістря.
Із грудним молоком всотуй
стриманість, як востаннє,
з материнського (чи радянського) виховання.

Без сигналу тривоги навскіс накренився світ.
За хвилину сюжет розітнеться на дві частини.
Потяг повагом лине, минаючи місто вбрід,
у ліхтарному німбі перони стають святими.

Несміливий стібок у щоку намистину вколов —
із вечірньої мли в ніс озоново рине злива.
Дощ, як вправний кравець, прострочує мокрий шов
між тобою і мною, зшиваючи у єдине.

2024

Вже вкотре яблуня цвіте, і знову подив -
Сплелася тінь з одних лиш пелюстОк,
Зайду до неї, затамую подих,
І щоб не розтоптать - притишу крок.

Збиралась довго, й от розквітла зранку ,
Запінила безлисті ще гілки.
Стою, як в казці, у її серпанку.
Пелюстка тихо впала до руки -

Дмухну на неї, й полетить до тебе
Дніпром мого привіту тепла мить
З процідженим через пелЮстки небом.
Підстав свої долоні, щоб зловить!
05.2022.

Послухай, недужий, що́ медики кажуть:
як палиш – вдихаєш отруту та сажу;
легені псуєш, тож помреш...
Паління – це треш!

Послухай, козаче! Не пий забагато,
пияцтво – не тільки добробуту втрата:
печінку псуєш, тож помреш...
Пияцтво – це треш.

Народе, послухай! Таке ніби диво:
триндіти російською – звичка шкідлива,
потомство псуєш, тож помреш...
Російська – це треш!

(2024)

Тче павучок небесне макраме
у лабіринтах бабиного літа,
любов’ю сонця осінь ще зігріта,
хоч скоро вітер з півночі задме
і полетять холодні пелюстки,
так відцвітають вишні вертограду,
Гомер допише вічну Іліаду,
яка до нас долине крізь віки
залистопадить все довкола чи
забагровіє неба зоряниця,
мені ж не спиться, а мені не спиться…
ти вір у диво, павучок, і тчи.
13.04.24р.

Ніч закінчила свій відлік.
Темінь сточила іржа.
Небо привітно поблідло.
Обрій синіє, мов жар.
Гаснуть зірниці останні.
Звуків збудилася гра.
Здрастуй, жадане світання!
Здрастуй, просвітла пора!
13.04.24

Сьогодні побувала на природі —
Така красива в березня весна!
Туман розвіявся на небозводі,
Дурманила ялина запашна.

Там білка пробігала по травиці —
Свіженькій і тремтячій після сну.
Несло стрімке дзюрчання до водиці
В пташиних трелях пісню чарівну.

У березня свої є таємниці:
Весна калини грона прийняла,
Cріблястих котиків, гілки ялиці
Удома я в букеті зберегла.

Душа співала в унісон природі
І струни серця високо зняла,
Там вітер поколисувався в згоді
З передчуттям прийдешнього тепла!

Я бачив сон, в якому я - поет.
Де слово має безперечну владу.
Де від життя я вислухав пораду
І витончений написав сонет.

Натхненні плани кликали вперед,
Знешкоджуючи хибні протиріччя.
Там світлом сяяло моє обличчя...
Пробудження - у скроню пістолет...

Я з марень у реальність, як за ґрати!
Був сон. Я в ньому міг щось написати.
І не було питання: так чи ні?

Нехай здаватись буде та омана
Реальністю без крапельки туману...
То був Талант! Хай навіть уві сні...

“Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови”.
“Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться”.
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Космическая даль, Вселенной дверь…
Окно в таинственный Звезд и Галактик мир…
Солнца, Ветра, Облаков Владение…
Мир загадочный, неизведанный, прекрасный!
Очаровывает полет птиц в голубому небе…
Свет солнечных лучей – теплый подарок для Земли!
12.04.24 Швец Тамара

Космічна далечінь, Всесвіту двері…
Вікно у таємничих Зірок та Галактик світ…
Сонця, Вітру, Хмар Володіння…
Світ загадковий, незвіданий, чудовий!
Чарує політ птахів у синьому небі...
Світло сонячного проміння – теплий подарунок для Землі!
12.04.24 Швець Тамара

Интуиция – таинственное, подсознательное чувство.
Незримо, касается сердца и души.
Тихо направляет мысли, меняет настроение и действия.
Удивительные эмоции, идеи и мечты.
Интуиция – подсказка со Вселенной…
Ценить учит драгоценное время жизни.
Интуиция – луч просветления сознания.
Яркий свет, источник гармонии и позитива.
12.04.24 Швец Тамара


Інтуїція - таємниче, підсвідоме почуття.
Незримо, торкається серця та душі.
Тихо спрямовує думки, змінює настрій та дії.
Дивовижні емоції, ідеї та мрії.
Інтуїція – підказка із Всесвіту…
Цінувати вчить дорогоцінний час життя.
Інтуїція - промінь просвітлення свідомості.
Яскраве світло, джерело гармонії та позитива.
12.04.24 Швець Тамара

Власноруч відтяпав шмат…
Проковтнув. І задихнувся.
Лиш почув вдогін він мат,
Взяв й в супрОтиві проснувся…
Зась, нікого… сам на сам
А вікно чомусь зашторив.
З того бо… виднівся Храм,
А за Ним виднілись гори…
То таке… То назавжди!
Ти дивись, застрягло в горлі…
Задихався — і ожив.
Вибачайте вже… аmsorі.
12.04.2024.

Розмовляв з лелеками учора
Постраждалі, змучені усі…
З ними в нас одне сьогодні горе…
Вибачивсь за все, передусім
Запросив до двору, як годиться
Саме раз… як добре що обід —
І спіймав себе… ні-ні, не сниться…
Захисти нас, Боженько, від бід…
Дай до крил — небесного простору!
Приземли украдені життя!
Зменши в половинну спільне горе—
Жаль, думки озвучував не я…
І хоча вони були лелечі,
І хоча, по-правді, уві сні…
І рука чиясь лягла на плечі —
Тільки щось невесело мені…
12.04.2024.

Позичили очей в Сірка,
Про гідність, честь не чули зроду.
І кинули свої війська
У пащу дикому народу.

Щоби підтримав і кричав
Про їхню вічну перемогу.
І двоголове їх курча
Порушило усі чертоги

Країни іншої. Тепер,
Свої зібравши дикі сили,
Оцей воєнний вояжер
Копає тут свої могили.

Очей позичили в Сірка
Й пішли сусідів убивати.
І не здригнулася рука,
Коли горіли люди, хати.

Та ненадовго виклик цей,
Бо прийде їм страшенна кара.
Спотворить програш їм лице,
І здохне, врешті, той нездара.

Що хтів перевернути світ,
Собі загарбати країну,
Оту, що тисячі вже літ
Козацьку має Україну.

Її уберегли волхви,
Землі святої світлі діти,
Щоб ми могли через рови
Життю спокійному радіти.

І берегти народ від бід
І ненажерливих сусідів.
Тисячолітній родовід
Не перерветься вже завсіди.
12.04.24

Квітень стелить покривало
Із кульбабиних пишнот.
Сонце , ніби з неба впало,
У повітрі звуки нот.

Співи пта́хів голосисті,
І кружляння навесні.
Квіти жовто-золотисті
Цьогоріч в росі рясній.

Бабка, гу́менце, купава,
Пустодуй та молочай.
В назвах декому забава,
А з кульбабки - мед і чай.

Мир вам і пир у прірві, вампіри, виплодки дна цифрової доби!
Сонце в надирі — час для офіри: йдуть на вівтар кон'юнктури раби.
Жертвами падають ритми та рими від викрутасів нових Жаданів.
Гухання й шурхіт на храму руїнах — чи то від сов, а чи то кажанів.

Авторитети топлять таланти, як поталанить — пруть на таран.
Не закривати ж їм фоліанти серед промови для парафіян.
Каже вчергове своє «прощавайте» недопатрицій-переплебей...
Що там цитати — вам не звикати до плагіату цілих ідей.

Нам — маніфести, вам — «money-фести», нам — гідні тексти, вам — текстоліт.
Я не бажаю ніц вам довести в битві безглуздій за «суч-укр-літ».
Ви — не герої нових антологій, я — не пророк, але знаю таке:
Ваша публічність, без демагогій, схожа на гейшу під літром саке.

Бо ексгібіскус, що квітне донині, не приховати, як темінь мине,
Тож діогенам і діогенкиням можу порадити тільки одне:
Навіть якщо зі свого барила бачиш довкола суцільний Кабул,
Вчись надавати виразам крила краще за найміцніший Редбул.

//08.02.2024

Коли днина оця настає
І святково крокує по світу, –
Я привабне волосся твоє
Прикрашаю завжди первоцвітом.
Духовитий віночок плету
З фіолетово-темних фіалок,
Аби ти молоділа в цвіту
І красою мене утішала.
Повивають яркі пелюстки
Ледь посріблене віком волосся, –
І відразу зникають думки
Про ніколи непрохану осінь.
12.04.24

І

Вогнем пекельним спротив наростає
Війна уже московію жере.
Горять автомобілі ще й трамваї,
І серед біженців - мале, старе...

Великі нафтосховища палають,
Сирени потрапляють в ноту "ре",
Повстанці душать ту, провладну зграю,
Коли Пуйлатий ноги задере?

Ніхто любові нелюда не учить...
Якби він став безхатьком хоч на мить --
Побитий, гнаний звідусіль, смердючий,

Зі смітників поїв серед зими --
Кохання, людяності став би учень?! --
Буває, сперечаємося ми.

ІІ

Буває, сперечаємося ми --
Життя було б інакше нецікаве,
Щось іноді під серцем защемить,
Згадається жорстокий хтось, лукавий...

Як розлучити хочуть нас самих,
Інтригами за чашечкою кави.
Лунає ніби дружелюбний сміх,
Обійми тиснуть лагідні ласкаві...

Копаєш глибше, раптом чуєш - ні!
Позаочі систематично хають,
Так, мовби ходиш босий по стерні.

Велике почуття - предмет їх лайок,
Ще й захищаємо падлюк, дурні,
В емоціях доходим до одчаю.

ІІІ

В емоціях доходим до одчаю --
СваркИ із бур у скляночці води --
Чого на світі дивнім не буває?
Дрібничок марнославства це плоди.

Чи випить заспокійливого чаю?
Пройтися, походить туди-сюди?
Поети аж за хмарами витають
Аби подалі бути від біди.

А ми -- списи ламаєм, недалекі,
Травмуємо, дурні, себе самих.
Візьми-но валер'яночку з аптеки

І ласку заспокійливу прийми,
Несуть життю й любові небезпеку,
Словесні роздирають нас громи.

ІV

Словесні роздирають нас громи,
Буває мить захмарення лихого --
Втрапляємо в лукавого ямИ,
Засліплені, відходимо від Бога.

Небесна синь спалахує, димить,
Бо ллємо у порожнє із пустого...
Коли уже просвітлені уми
Нарешті вкажуть правильну дорогу?

Дає розрядку часто гумор нам,
Веселе кепкування виручає,
Раптово тепла радість весняна

З'являється, як поблиски ручайні...
Та поки що затьмарює мана,
Щось поміж двох чорнюще виростає.

V

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Пригадую, як гріх мене здолав.
Хоч ти була в далекому Дубаї,
Відчула, що поменшало тепла.

Немов заколисала доля злая,
Спокусою привабила імла.
Незгодою Боги обох карають --
Ножем спокута душу пройняла.

Поважно запитаю: о Яриле,
То просвіти чи руки заломи:
Це ж ви людей такими сотворили?!

Чом нас лише шматуєш пазурми?
Де справедливість? Скільки я та й мила
Не раз уже і грюкали дверми.

VІ

Не раз уже і грюкали дверми,
Емоції терзали божевільно --
Мов гуси ті, лопочучи крильми,
Слонів із мух робили швидко, вільно!

Про це колись би написать томи --
Вітриська зіштовхнулися свавільні --
Шалено перед пекла ворітьми,
Рвучи на клапті кораблі вітрильні.

Як з часової глянуть висоти,
Нас регіт гомеричний розбирає --
Забули гострі оминать кути!

Неначе напилися самограю!
Куди там бідні нерви берегти...
Ревнуючи, доходили до краю.

VІІ

Ревнуючи, доходили до краю --
То Чорнобог випробування шле,
Перевіряє, скажемо: прощаю,
Чи поведе нас за собою зле.

Світила віщі в небі-зореграї
Раптово склалися, мов амулет,
Від ницих підступів нас захищають,
І пророкують щастя, творчий злет.

Хоча нечистий також досить сильний --
Володар хижий темряви й тюрми.
На все піти готовий дух свавільний...

Щоб наробили помилок самі!
Ми -- у вогні кохання непохитні,
Зомбовані підступністю пітьми.

VІІІ

Зомбовані підступністю пітьми
Не раз в її тенета потрапляли.
О небо, чорноту гидку здійми,
Січи надвоє темряву кинджалом.

Ізнов усе закінчиться слізьми,
Невже до цього їх було замало?
Цю слабкість навпіл ти переломи,
Твердішим стань бетону чи металу.

Тоді, можливо, світло задзвенить,
Зародиться із крапель невагомо,
Протягне золотаво-срібну нить,

І пошматує темінь блиском грому.
Кохання повернулось, пломенить!
Та промінь сонця ллється у свідомість.

ІХ

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Весна сягає розквіту свого.
Бо сварками набили вже оскому,
Нас огортає пристрасті вогонь.

Зело тонке на дереві старому --
Відродження любові йде кругом...
І знову ми купаємося в ньому,
Упившись насолодами його.

Аби лише було здоров'я трохи --
Милуюся -- розкішний пеньюар,
Окраса ніжок - чарівні панчохи.

Кохання - торта найсолодший шар,
Найкращий дар життя, жаги епоха --
Розвіює щонайтемнішу з хмар.

Х

Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Те світло в наших душах дивовижне --
Кохання кров, котрою каламар
Наповнений поета, сяйво ніжне.

Бо ним пастух сонетових отар
Напоював свої писання книжні --
Творець великий -- не простий віршар --
Петрарка - полум'я любові стрижень.

У нього -- невзаємне почуття --
На щастя, а чи жаль - нам невідомо.
Але воно -- духовне опертя!

Вогонь той ошляхетнює свідомий.
Це -- лікувальна благодать життя,
Зникають нервів збурених судоми...

ХІ

Зникають нервів збурених судоми...
Вогонь той палить воду, сушить дно,
Й оаза вже -- на сподові морському...
За спокоєм - шал насолоди знов.

Нуртує вибухами космодрому,
Жадає полум'я жаги -- вино --
Планети мало -- всесвіту огрому --
Запрагло осягнути так воно.

Аж простір плющиться од цих ротацій!
Бува смертельний пекла чути гар.
Коли занадто - сплеск іде негацій.

Все в міру корисне - дізнавсь Ікар...
Остудить запал у медовій праці
Кохання, як музичний знак бекар.

ХІІ

Кохання, як музичний знак бекар,
Звільняє від бемолів та дієзів.
Дива дарує, ніби той казкар --
І чистить душу в трепетній бентезі.

Воно живе між геніїв, бездар,
У музиці, малярстві, снах поезій,
Захоплює безхатьків-нечупар
Частіше навіть, ніж багатих Крезів.

Не знаю, чи спроможний Дон Жуан,
Зазнати почуття, всім нам знайоме?
Любові похітливий шарлатан...

Він удає захоплення натомість.
То справжність має щастя океан --
Все відміняє, мов чарівний пломінь.

ХІІІ

Все відміняє, мов чарівний пломінь,
Сотворює окремий світ із двох...
Не буде там, їй-Богу, місця злому,
Так може це - кохання для епох?!

Бо й Гуллівер, бува, зростає з гнома,
Якщо аристократ... Нерідко лох
Фальшиві цінності багну низькому
Вигадує, неначе скоморох?!

Вершина тьми -- то купол в позолоті.
Хоч має дно колоти між почвар.
Життя перевернулось -- цирк на дроті,

Царями править блазень-дуремар...
І праведники у війні - двохсоті*.
Імла водою заливає жар.
______________________
*Двохсоті - мовою сучасної війни - загиблі.

ХІV

Імла водою заливає жар --
Мов селевий потік, брудний, огидний,
Пожежна піна - плюх на тротуар...
За нею навіть попелу не видно.

Таке жахне сплетіння Божих кар --
Армагеддон - краса небесна блідне,
Де Сатана - гігантський бетоняр --
Все заливає з реготом єхидним.

Але, бува, займаються моря --
Мости могутні падають, згоряють,
Із вод раптово полум'я вдаря.

Отак любов незгасним світлограєм
Встає над світом темним, як зоря,
Вогнем пекельним спротив наростає.

МАГІСТРАЛ

Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє -- чарівливий пломінь --
Імла водою заливає жар.

24.03.- 10.04. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

"Мені б побачити суботу!" -
Щоп'ятниці такі думки.
Ні, не війну! Не тінь скорботи -
Мені б побачити суботу!

Людина є. Та є істота,
В якої людське - навпаки.
"Мені б побачити суботу!" -
Щоп'ятниці такі думки.

Детство счастливое время, любовь, забота близких и родных.
Естественное развитие характера, взглядов, навыков..
Творческие способности рождаются, таланты
Семейные традиции, отношения - яркий пример,
Темперамента, благородства, воспитания ребенка.
Время игр, фантазий, приключений и мечты.
Основа, фундамент и дорожка в юность, взрослую жизнь.
11.04.24 Швец Тамара.
Дитинство щасливий час, любов, турбота близьких та рідних.
Природний розвиток характеру, поглядів, звичок.
Творчі здібності народжуються, таланти.
Сімейні традиції, стосунки - яскравий приклад,
Темпераменту, шляхетності, виховання дитини.
Час ігор, фантазій, пригод та мрії.
Основа, фундамент та доріжка в юність, доросле життя.
11.04.24 Швець Тамара.

Терміново і вкрай необхідно…
Підприємство взаємності поруч.
Апетиту, можливостей згідно,
Задивляємось з дозволу вгору…
Дні найкращі для цього квітневі.
Я не знаю як ви, я провірив
А підтвердив провірене Девід…
Увімкніть Юрай Хіп, лицеміри!
10.04.2024.

Мов Сфінкс лежить блаженна, скам’яніла
Покірна сонця променям, немов
В його пісок втопила голе тіло
А у хиткі піски її любов
Впустила серце. Щоки загорілись,
І теплий дотик наче легіт був,
І поцілунком він її збентежив,
І в океан цілунків загорнув.

09.04.2024

Прибігла мала зі школи, горять оченята.
Похвалилася одразу і мамі, і тату:
- А ми нині на уроці про пташок вивчали
І багато цікавого від вчителя взнали.
- А яких пташок вивчали? – запитує тато.
- Соловейка і зозулю…та й других багато.
А ви знаєте, зозуля гнізда не звиває.
Свої яйця в чужі гнізда вона підкладає.
А зозуленя візьметься із гнізда чужого
Яйця пташок викидати усі до одного.
Одне сидить та тішиться у гнізді отому,
Бо ж пташки приносять їжу лиш йому одному…
Тільки я не розумію, як могло так стати,
Що зозуля собі гнізда не хоче звивати?
Думала про те спитати на уроці. Але
Пролунав дзвінок. Не встигла і не запитала.
- Так я скажу, - мовить мати, - від бабусі чула.
То давно уже, не знати, коли й саме, було.
Кажуть люди, як розп’яли Христа злії люди,
За ним брати-християни плакали усюди.
Поки їм благую вістку не прислало небо,
Що воскрес Христос, по ньому плакати не треба.
Тож відтоді день той люди святкувати стали,
Благовіщення від того його й називали.
У той день ніхто на світі не мав працювати,
Навіть, пташки не бралися гнізд собі звивати.
Ото одна лиш зозуля слухати не стала
І у свято гніздо вила. За що й покарали.
Сказав Господь: раз для неї такий день не свято,
То їй гнізда вже ніколи в житті не звивати.
Тож відтоді і не може звити гнізда свого,
Мусить яйця відкладати до гнізда чужого.
Тато то усе послухав й каже: - Може бути.
Та мені зовсім інакше доводилось чути.
Дідусь мені ще малому про таке повідав,
А він казав, що почув то ще від свого діда.
Отож, було - колись люди гріхів безліч мали,
Що аж Господу від того за них сором стало.
Раз по заповідях люди не бажають жити,
Рішив їх усіх потопом страшним потопити.
Лише праведному Ною про те повідомив,
Щоб з сім’єю врятуватись можна було йому.
Ще й тварин порятувати чистих і нечистих.
Всіх по парі відібрати до ковчега, звісно.
Як усе було готове, з неба полилося.
Сорок днів безперестанку. Де й води взялося?
Вкрила вода усю землю по гірські вершини.
Рід людський у тім потопі майже весь загинув.
Лиш ковчег по воді плавав, шукав, де пристати.
Але скрізь вода навколо. Знайшли Арарата
І пристали. Та ж землі там для усіх замало.
Та й насіння від вологи вже попроростало.
А вода все не спадає, хвилюється морем.
Уже з голоду загине усе живе скоро.
Нема куди воді дітись, всі пори закриті.
Нема, окрім Арарату, більш суші на світі.
Тут зозуля і згадала: як гніздечко вила,
То здорову в землі дірку тим гніздом накрила.
Полетіла пошукати, гніздо знайшла скоро.
Гілочки порозкидала і вода в ту нору
Стала бігом утікати. Скоро світ звільнила,
Лише моря, океани й озера лишила.
Усі дякують зозулі, що світ врятувала.
Аж Господа своїм вчинком вона схвилювала.
За таке її усердя, за рятунок світу,
Стала вона за ключами вирію глядіти.
Дав Бог ключі золотії, довірився птасі,
Щоб вона ще влітку перша у вирій неслася.
Відчиняла туди браму. Як пташки прибудуть,
Вони вже спокійно в вирій залітати будуть.
Відпочинуть вони зиму, на весну зберуться
Та і знов до свого краю усі подадуться.
А зозуля зачекає, як злетять останні,
То тоді вже вона й браму зачиняти стане.
Поки то вона зачинить, в свій край повертає,
Уже всі пташки у гніздах яйця відкладають.
Коли їй гніздо те вити? Нема часу того.
Отож, яйця й відкладає до гнізда чужого.
Самій треба ж сил набратись, скоро знов злітати,
Бо ж у вирії їй браму першій відчиняти.
Тож, не від своєї ліні чи натури злої
Відкладає в чужі гнізда вона яйця свої.
Поки другі пташеняток годують, навчають,
Вона також свого часу дарма не втрачає.
Летить туди, де багато шкідників у лісі.
За годину може й сотню гусіні поїсти.
Цілий день вона літає, поживу шукає,
А, як знайде, то трудиться, поки не здолає.
Поїдає і велику гусінь волохату,
Яку інші пташки в лісі бояться чіпати.
Бо ж вона отруйна, може наробити шкоди.
Та отрутою зозулю зупинити годі.
Як комах не вистачає та й гусіні мало,
То зозуля й черв’ячків би, й слимаків збирала.
Набереться вона сили, Петрівка минає
І зозуля знову в вирій, браму відчиняє.

* * *

Кілька строф у перерві між вибухом та відбоєм.
Кілька строф, у яких ти сумуєш, кричиш від болю;
кілька речень про те, що приреченим пощастить.
Почастішали випадки вдалого пуску дронів
по ворожих портах, час від часу – й аеродромах;
по складах із запасами зброї або мастил.

Дочекатись… Не знати кого: чи Отця, чи Сина.
Дивні тези церковників,звісно, фільтруй крізь сито
(от наприклад, що грішний з народження кожен з нас).
Дочекатись того, що цинізму останній прояв
буде унеможливлений Богом або героєм,
щоб сльозами ніхто не стікав, а тим паче кров’ю,
щоб спокійно весь світ
просинався
і засинав.

І міркує білоцвіт:
"А чи є в кульбаби дід?
Чи онуки-кульбенятка
Роблять вранішню зарядку?
І чому такі жовтенькі
Та усміхнені й раденькі
Всі кульбабки у долині,
Й весело сміються нині?"
- Бо ж питає білоцвіт:
"Де росте кульбабодід?"

Знову чисте Бахове «Повітря»
піднімає душу догори…
Розтікається по жилах віра
в Того, хто все це для нас створив.

Розтікається по жилах віра
попри божевільний регіт бомб…
Знову чисте Бахове «Повітря»
повертає нам надію на любов.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

- Як можна викинути найдорожче?
- Та якось можна, викидається усе:
уважність, щирість, добросердя, тощо.
А час несе. Кудись весь час несе.

- Куди ж несе?
- У особисту пустку,
яка жере з середини живцем,
уключно з блиском, над чолом загуслим.
Бо світлоносне викинуто все.

7.04.24

***
Все минає, але хай живе
те, що угамовує досаду
і чому іще даємо раду,
поки відображення криве
поміняє погляди на владу.

***
Як соловеї дальньої діброви
готуємося у свої краї,
а зграя, очуміла від любові
і відданості материнській мові,
ще ігнорує правила її.

***
Якби любили мову малороси
та мали чисті душі і серця
із вірою, що карою Отця
є нині їхні клоуни і боси,
війна б уже добігла до кінця.

***
Поезія веде людей у далеч,
а генію пасує маячня:
стерніє поле... политься стерня...
неповторимі рими б’є параліч.
Поети є... для позіхання наніч
і для пародій більшає щодня.

***
Якщо нема традиції культури,
то не переінакшити її...
на суржику виховується дурник,
а де панує поетичний суржик,
поезія – одні молочаї.

***
У кожного одна своя дорога
і доля у єдиному краю.
Не всі поети волею Святого
явилися пророками до того,
як визначили місію свою –
іти і вести до одного Бога.

Кореляція
Не любіть поезію мою,
бо вона гіркіша молочаю
і до перемог не надихає...
це ж бо не про пекло у бою
і не про ідилію в раю,
а про те, що націю єднає.

04.2024

Хвилі легенькі притишено
Шурхають зрідка піском, -
Глипає човен залишений
Вверх перевернутим дном.
Жаль, що нема пристановища
Кращого в нього для сну, -
Місце в музейному сховищі
Досі шукають човну.
Певно, ріднею покинутий,
Поруч лежатиму сам,
Бо не являюся винятком
З добре відомим ім'ям.
11.04.24

У нас війна. Б'ємося ми завзято.
Тут кожний - воїн. Кожний тут - козак.
Але набігли різні. Їх багато!
І починають вчити - що і як.

Один пищить: "Замало інтелекту
У всіх, хто не жаліє ворогів.
Ви всі тут, наче божевільна секта!
Давайте всі - до руських берегів!"

А другий розігнав руками хмари,
Без краплі крові мир він поверне.
Чіпляє він на ніс свій окуляри
І каже нам: "Ми всі тут - за одне!"

Розумний погляд... Сивина на скроні...
Сусіда ображати, каже, - гріх!
Розказує у менторському тоні,
Як треба поважати нам усіх.

А третій каже: "Вірити у Бога!
Та тільки у московського. І все!
А ваша мова зовсім вже убога!
Лише "язик" вам щастя принесе!"

І це - в нас вдома! Ось театр абсурду!
І в радощах - чужинці, і в журбі.
Я запитаю в кожного манкурта:
Чи ви насправді всі глухі, сліпі?

Та ні, ви не сліпі! Ви дуже зрячі!
Здається вам, що вчасно ви прийшли.
Але скажу я вам: не буде вдачі
У вас, бо душу й совість продали.

Замилювати погляд гострий, пильний
Не намагайтесь навіть! Це - пусте!
Як не маскуйтесь - сморід дуже сильний!
Ви кланятися нас не навчите!

Ви чули щось про волю та закони?
Цього не зрозуміти вам, на жаль.
Закрийте рота, ґречні "еталони"!
Юрба рабів - не наша це мораль!

У ваших душах - підлість та розпуста.
Ми знищимо всі залишки пітьми
І словом, і мечем, і навіть дустом!
Бо це - наш дім! Господарі тут - ми!

Зацікавиш
Зацілую
Ось побачиш…
Чую… чую
Краще квітень
Розсмішила
Треба вміти
Божа сила
Кепські справи
Тільки з нами…
Після кави
Вся тулилась
Поважає…
Що там, мила?..
Бог йо’ знає...
10.04.2024.

З великим задоволенням присплю
Одне свиняче тіло кегебіста…
Чи вишлю у мішочку, чи пришлю
До кожного розбомленого міста
Згадаємо усе, і водогін…
Електро… накопичені ресурси,
Як кожей день ковтали сотні мін
Від самого мінкульту і до бурси…

З великим задоволенням проснусь
З моїх потреб, що сняться кожні ночі,
Жалкую про одне, що я дідусь…
А то приспав би ірода охоче!!!

Онуки-хлопці, браття і сини,
Зробіть усе, щоб чучело приспати
В його руках вже більш трильйон вини —
Не може бескінечно це тривати…
10.04.2024.

Амбиции, несдержанность всегда во вред.
Мешают наслаждаться жизнью.
Бояться уступить, простить.
Искажают характер, прогресса в труде нет.
Ценой любой доказывать кто прав и спорить,
Истину таким путем нельзя достичь.
Идиллия гордыни - преграда к счастью, миру и любви.
10.04.24 Швец Тамара.


Амбіції, нестримність завжди на шкоду.
Заважають насолоджуватися життям.
Боятися поступитися, пробачити.
Спотворюють характер, прогресу у праці немає.
Ціною будь-якою доводити хто має рацію і сперечатися,
Істину таким шляхом не можна досягти.
Ідилія гордині - перешкода до щастя, миру та любові.
10.04.24 Швець Тамара.

Живе моя рідня у Пісках
Під час великої війни.
До них сьогодні шлях неблизький
Через бої страховини.

Стріляє ворог в Білопілля,
Кидає бомби в Ворожбу.
У Тьоткині, мов у свавіллі,
На постріли нема табу.

В моє село вже прилітало
Із раші декілька ракет.
Їдять картоплю разом з салом
Всі родичі мої. Інет

Працює також, навіть тітка,
Що найдорожча на землі,
Новини дивиться не зрідка,
Щовечора. Моїй рідні

Болить вже доля України,
А тітці друга ця війна.
Не хочу, щоб були руїни,
Вона ж пережила сповна

Колгоспну долю. І сьогодні
Про перемогу мріє вже.
У страхітливій цій безодні
Хай світлу радість вбереже.

Щоби вона іще пізнала
Щемливу гордість за своїх.
Щоби війни убите жало
Несло до раші смертний гріх.

Живе старенька Валентина,
Ця рідна тітонька моя.
Війни чекає переміни
У Пісках, де жила і я.
08.04.24

Олександрі Підгайній

Моя однокласнице, сива зозулько,
Ти сумуєш і плачеш в непевні часи.
І ховаєшся в льох, коли страшно і гулко
Закидають ракетами ці чортопси.

Поруч донька і поряд з тобою онуки,
Що втекли до твого дорогого села
Від будинку свого, де вибухів звуки
Часто котяться містом, немов ковила.

Ми чекаємо разом усі перемоги
І ламається світ від щоденних утрат.
Де сини і онуки уже до знемоги
Б’ються з ворогом гідно, який нам не брат.

Бо зламали усе – наші думи, надії
На щасливе майбутнє і ранню весну…
Переможемо ми і здійсняться всі мрії,
Як прокинемось з цього воєнного сну.

Доживемо з тобою у мирній країні,
Десь лелеки нам правнуків в дзьобах несуть.
Призвичаїться мир в українській родині
І відновиться світу знов праведна суть.
02.04.24

Емзе… Незрозуміле слово?
і забуте…
Емземою і мною, певна річ.
Якби я був до неба не прикутий,
мабу́ть, давно б уже настала ніч.
З Емземою про це ми говорили.
Вона прикута теж, але не там.
Не дай Бог, ніч, Емзе б не загоріла,
потухла би від побутових драм…

30 серпня 1989 р., Київ

Ударили у саме серце
Словами, що болять мені.
І все це у нерівнім герці,
Де зі сльозами всі пісні.

Коли, здавалося, до болю
Знайоме кожне слово, звук.
Зламала враз оця сваволя,
Що мовчазних торкнулась рук.

Ударили усі литаври,
У серце дзвонами вп’ялись.
Осипались колишні лаври,
Змаліли враз аж до хули.

Донизу всі голівки квітів,
Аж пил піднявся до небес.
Словесний злам у цілім світі –
Вже сьогодення без чудес.
07.04.24

Ідучи до Парнасу
Манівцями обмов, –
Не встигав я за часом
І не в той бік ішов.
Вибираюсь останнім
На вершину святу,
Дивлячись безустанно
На вкрай стерту п’яту.
Певно, хтось перед мною
Отак само, як я,
Не минав стороною
Болотисті місця.
Крокував по асфальту
І ступав по стерні,
Зустрічаючи варти
Ескадрони страшні.
На шляхах до Парнасу
Брало інколи зло,
Бо чимало на трасах
Охоронців було.
Тільки музи манили
Так привабливо нас,
Що збирали всі сили
Ми в ході на Парнас.
І коли до вершини
Вже не крок, а лиш рух, –
Бачу п’ятку і спину,
Чую втомлене – хух…
Місця, правда, немає
Серед вправних митців,
Тож усядуся скраю
І продовжу свій спів.
10.04.24

Поддержка моральная, искренняя - бесценна!
Она основа гармонии в окружающем мире !
Дорожить любовью, уважением, дружбой и поддержкой,
Дарить взаимно то, что получаешь – на пользу всем!
Единомышленники всегда помогут и поддержат – факт!
Радость, позитив рождают дружеские отношения, поддержку .
Жизнь обретает колорит, а серость, отчаяние уходит прочь…
Красота внутренняя и душевная – отражается в открытом взгляде,
А улыбка , добрые, ласковые слова - как Солнышка лучи!
9.04.24 Швец Тамара

Підтримка моральна, щира – безцінна!
Вона основа гармонії в навколишньому світі!
Дорожити любов'ю, повагою, дружбою та підтримкою,
Дарувати взаємно те, що отримуєш – на користь усім!
Однодумці завжди допоможуть та підтримають – факт!
Радість, позитив народжують дружні стосунки, підтримку.
Життя знаходить колорит, а сірість, відчай йде геть…
Краса внутрішня і душевна - відбивається у відкритому погляді,
А усмішка, добрі, ласкаві слова – як Сонечка промені!
9.04.24 Швець Тамара

Безумна бандерложиха сховала
своє питання про воєнний план?
Розправившись з Акелою зухвало,
немов Табакі скавучить Шерхан!.

Руді собаки ліс заполонили,
у розпачі Балу, Багіра, Ка…
Вовкам уже не вистачає сили?
Вони вітають «лисого», «сирка»…

А мачо Мауглі куди подівся,
не гріє казка про єдину кров?
Своїх щурів чужі міняють «криси»…
Не вистачає знов у лісі дров?.

В усьому, ясно, винний Капітолій,
прокляті янкі тупо тягнуть час…
Ми заблукали знов у трьох тополях,
шакалів манить золотий запас!.

Хмари клубились над парком похмурі, багрянотонні,
Ще трохи і злива, і буде двигтіти гроза, —
Сказала у голос ти
І голос обнятий був хрипкістю слів і мені
Здалося, що решта застрягли та зникли у горлі
І ти їх поспішно позбулася, а тоді
Пролунав
Перший
Дзвінок,
І торкнувшись рукою
Сказала мені: Ходімо. І ми пішли.
Пішли, та здається, що й далі отам стояли.
Легке помутніння, мовчання, незручний антракт,
У першому акті актори декламували репліки автора,
Їхні-його слова
Застрягли у горлі нам, в серці, текли щоками –
Хай очі були не зворушені грою, та я
Бачив як ти дивилася — погляд збоку, —
О ні, не на акторів, на мене, на власне життя,
Бо я, як здалося, був вибіг блідий на сцену,
Дивився навпроти і прірва між нами росла.
Затемнення.
Тоді загорілося світло. Антракт. Ми мовчки, неспішно вийшли.
А далі... далі ти скажеш ті хриплі слова про грозу...
Можливо тоді і відчули, що ми невільники, -
Між п’єсою автора й Автором грому й дощу.

24.03.2024

Як цвіт кульбаби, буйний вітер нас розніс.
Не повернути весняних емоцій.
Це ніби йти сліпому у дрімучий ліс.
Невідомість висить на кожнім кроці.

Оте, що долею написано тобі
Не перепишеш, пізно вже писати.
І не веди з собою марно боротьби.
Для чого ці в душі німі дебати?

Багаття не розпалиш після довгих злив.
Обходь мене, прошу, щоб я не звикла.
І не шукай тепер торішнього мотив.
Я іскра не твоя. Даремний виклик.

Невістульки вибілили поле,
наче сніг,
первородний, чистий, як ніколи
на весні,
коли серце більше не чекає
холодів,
налилося зелені розмаєм
все довкіл,
у недавно ще високім небі,
голубім,
на весь всесвіт заявив про себе
перший грім.
09.04.24р.

Сонця кружало червоне
Денну кінчає ходу, –
Скрикують гучно ворони,
Наче вчувають біду.
Вітер стихає потроху,
В полі знайшовши нічліг, –
Лиш кулемет десь зацьвохав,
Як по кобилі батіг.
Не обманули ворони
Дружно причаєних нас, –
Сонця кружало в червоний
Колір фарбує Донбас…
09.04.24

Кожному загиблому Солдату,
Кожній нашій матері, вдові
Я вклонюсь. Таких, як я, багато...
Схиляться й дерева вікові.

Що це? Що? Лише простенький віршик.
Не врятує він і не доб'є!
Зраднику! Погане? Буде гірше!
Воїни! Ви - наше все, що є!

Погань репетує: "Киньте зброю!"
Гасло в них злочинне чи дурне.
Кожному загиблому Герою
Слово я скажу лише одне:

ДЯКУЮ! За сонце та свободу!
ДЯКУЮ, що гинуть ті кати!
ДЯКУЮ! Від себе та народу!
ДЯКУЮ вам, Сестри та Брати!
ДЯКУЮ вам, хлопці та дівчата

За проміння у важкій імлі!
Кожному загиблому Солдату -
Вічна вдячність вільної землі.

Потім хай згадає кожне серце
Цю війну у час дрібних турбот.
Наші світлі янголи у берцях!
Дякуємо!
                  Я.
                      І мій Народ.

Осиротілість відщипує шматки мене,
Немає красок, лиш інтеференція вся сіра,
Все піано, ніякого форте,
Всередині чужорідні чорні діри.

Коливаються ятріння хвилі.
Вогник, що всередині горів,
Тепер закопаний в могилі.

Повний жахіття та примар,
І милосердя крихт,
Це не світ без барв,
Це я тепер без них.

Думки в емоції, емоції в думки:
Ніяк викований хронос,
Не розріже уроборос.

Не ми перші, не ми останні,
Намагаємося це змити в гарячій ванні.
Та адреналіну пʼянкий хміль,
Не заглушить онімілий біль:
Він приходить трішечки поснулий,
Замечує марити минулим.

10.11.23