Лена Фізер


Тиша... Тільки звуки... Тільки тиша...
Слів не бачу і не хочу почуттів.
Тиша... Це єдине, що залишить
Музика, можливо, по собі.
Я не чую. Ритм нанесе рани,
Хай не глибоко, та назавжди.
Я залишу у собі органи,
Що для тиші творені були.

Я втрачаю. І
Для цього треба вміти
Мелодію перетворити в певні рухи...

Як мені цю тишу пережити?
Як усвідомити, що музика - це звуки?
Якщо я витримаю, буду більше знати,
Забути все і вічність зрозуміти:
Не дати впасти в музиці, не дати
Зламатися, скоритись чи згоріти.
Хай вірю я, що ти мене врятуєш
Від світу, від самотності, від віри.
Пробач... Я забуваю, я не чую,
Що ти самотня більш, ніж хтось у світі.

Як холодно. Самотньо. Я не бачу,
Де ти. Твої невпинні кроки,
Я їх не чую. Тільки тихо плаче
Німе звучання - все, чого жадаю

                                   я поки.
Бо майбутнього не буде,
Я розтворюсь в тобі в останню мить,
Ти будеш в мені - нас забуде
Той світ, який тепер горить.
Приймаю. Я твоє останнє слово,
Мелодія для кожного кінця.
Шкода. Замість твоєї тиші прийде знову
Нестримний гамір з назвою - "життя".
Дозволь піщинкою твоєю стати,
Відчути щось високе у собі.
Ні! Краще йди, не хочу заземляти
Тебе. Пробач мені...