Вікторія Левкут

"Ораторія"


В відлуннях літній день
дзвенить паркою спекою, мов муха,
і плавиться повітря. Тінь
стікає в просторі. Засуха.

Стікає спека, мов метал,
водою мутною у ставі.
Жнива. День нескінечний став
в полях. П'є засуха ласкаві,

холодні подихи криниць,
як старість з молодих зіниць

висмоктує життєві соки.
І діти, внуки у намисті років
складають шлях з непевних кроків
на стані нотному. Дороги

у низину, гущавину лісів,
втікають з золота степів,

і прохолодою озер
повітря чеше коси сосен.
То вчора було, а тепер
ступає непомітно осінь.

Голівки айстр скупе тепло
дарують. Дихати так легко

осіннім дням. Вітрів крещендо
зрива з дерев пожовклий лист
в звучанні дощового рондо.
Останній журавлиний клин

Летить у сірих небесах...
Згасає криком у лісах,

і наступає знову смерть.
У хвилях тиші закриває віки
рука Творця, що знає вічні ліки
від втрат життєвих - віри твердь.

Мов простирадлом білий сніг
сліди накриє рідних ніг.

Йде королевою зима.
Прозорість неба, мов струна,
бринить в борулях, підійма
тональність звуків чистота.

Морозний вітер зігріва
колядок різдвяних слова,

і оживляє рухом хати
в монументальності снігів, -
не поспішає розтавати
у небі подих димарів.

В бурхливій сніжній заметілі
життя зароджується в тілі, -

Як мудрість сивого волосся:
у землю коренем врослось,
весною стеблом піднялось
дитя твоє, - міцним колоссям.

А на віконнім склі тремтить
відлиги сяюча блакить.

Ступа непевною ногою
хрустке тепло весняних днів,
виводить ніжною рукою
світ із глибин зимових снів:

Дерева, ріки, береги...
Тьмяніють хутряні сніги...

Міцніють промені у каватинах
квітів, і сонце-диригент
сміється хором птахів у долинах,
грозою стверджує ангажемент

сезону вічного любові,
у дощових краплинах крові.

У переливах звукових початку,-
передчуття Содому і Гомори,
але долає вперто хижі гори
птах, обминувши лицемірства пастку.