Михайло Снежик

* * *
Банальний зал, банальні інструменти...
Невже це втілить музику в життя?
Невже поставлені будуть акценти
На тому, що є смерть і що - буття?

Хвилина тиші й спокою безмежна,
Вона вмирає вічно, як людина.
Дощу краплини дуже обережно
Її вбивають протягом години -
Так перші звуки гнітять мою душу,
Так музики початок напливає.
Страждання я життям зробити мушу
І поспішати. Ноти не чекають:
Вони наповнили акордами безодню,
Полинули до мене водопадом.
Не врятували втечі спроби жодні -
Я впав від блискавки, побитий градом...

І знову тиша - смерть і воскресіння,
І грому ехо в серці затихає,
Шукаю десь від повені спасіння,
Яка безмежну силу набирає,
Щоб на Олімп підняти, на вершину
Блаженства вічного і скинути в Тартар,
Де мою душу муки не покинуть...
Там буду над всіма глухими цар.


Дозвольте вмерти в залі, не встаючи,
Мізерність щоб не бачити свою,
Не чути звуки ці божественні, гнітючі,
Думки покинути, що згинули в бою.

Ця битва з Бахом - моє вічне Ватерлоо -
Назавжди скорений, загарбаний навік,
В житті не маю й часточки німого,
Є тільки музика - мій первородний гріх.