|
|
“ПОМАРАНЧЕВА КАЗОЧКА”
Роздуми на дві дії
Автор відомий
З епілогу
“Ти Петро, ти Камінь…” А ви, Ігоре Володимировичу - хто?..
У цьому світі все чомусь так, індивідуально.
Чому Спаситель не поклався на всіх апостолів? Не дав їх товариству Промислу бути Каменем, а лише особі - Петра? Чи не тому, що Бог сотворяв лише Людину, а не сукупність людей - їх країни і цивілізації? Особистість творила ( і творить) особистість. І що?..
І. МУЗЕЙ
В одній, не найгіршій нашій місцині, жив-був Музей. Добрий Музей. Був на початку, як і всі, теж маленьким, народженим з любові, з хорошого сім’я, доброго батьківського виховання. Стале ріс, визрівав, знаходив, як то належить музеям, своє обличчя. І не печалило його, що ніколи йому не перерости Людину, не здобути творчого начала, але дано берегти сліди Її високих здобутків, являти Їх очам і серцям послідовників. Тож навчався вбирати справжнє і відділяти зерна від бур’яну. Наставниками мав людей творчих, добре вивчених, уважних, неспішних у своєму достойному житті, і, звісно, орієнтувався на те ж саме - на поціновування високого індивідуального – в його наближенні до Божественної якості. І це поціновування невдовзі стало справжньою школою - навчало багатьох і смаку, і майстерності, доки дозволяли вчитися, поки не прийшли ті, що все вже знали наперед, ховаючи темне “я” за маскою колегіальності. Поки не прийшли ті, що таки змогли перервати лінію рукоположених Засновником Наставників Музею – не в останню чергу заради комфорту свого дрібного існування.
Бо наступали такі часи. Бо Вищий Промисел, а з ним і творчість геніїв та першовідкривачів принесли чисельним послідовникам і споживачам у всьому світі комфортний обсяг, яким можна було скористатися, технологічну свободу, яку можна було наповнити, чи не вперше, власними поступками. Хороша якість Перших перескочила в кількість других, а шалена кількість других у початкову низьку якість третіх. І треті, вічно лишні, заполонили світ, безумовно створений заради їхнього комфортного протирання штанів у тимчасово теплому, ситому, затишному куточку. Та що вдієш? - від греко-римської демократії до демократії без
рабів – серйозний стрибок для якості.
“Ми свій, ми новий світ збудуєм! Хто був ніким – той стане всім!”
Власне, ця, узагальнена ідея модернізму зі всією його руйнівною стихією колективної безвідповідальності, мирської псевдосучасності, серйозно турбувала Засновника Музею - тож збірки і відкриття експозицій служили тією діамантовою колекцією істинних особистісних здобутків, які фундаментально протистояли біжутерії колективних “цінностей”. Саме так Музей і ставав Національним - за духом і формою здобутих відомими і “невідомими” Майстрами життєвих обсягів. Обсягів, даних Людині Богом у її людському покликанні. Чи не тому Національне так люто і зводилося модерністами-більшовиками до загального – до домотканого і підневільного, до широкого вжитку, до “національно-визвольного”, з акцентом на примітиві та звірствах? Чи не тому комуністи залишили для “національного” тільки голкове вушко колективного “світлого комуністичного майбутнього”? Але що поробиш із тією славою Національного, яка вже до приходу комуністів супроводжувала діяльність Музею? Та хіба є щось неможливе для справжніх ленінців? Той самий прийом для невігласів, що не бачать різниці між християнським і комуністичним - замінити індивідуальне колективним - потугами догнати і перегнати, розмовами про суспільний прогрес і підступних ворогів, класовим мистецтвом, що і є насправді “істинно національним”. І обов’язково партійний осередок - повсюди, а під ним - профком та комсомолія, для стійкого розташування “колективу” працівників…
Руйнівний конфлікт між індивідуальним та колективним, якому повинно було протидіяти саме існування Музею, таким чином увійшов і до самих його стін, витісняючи авторитетних Настоятелів і скромних Подвижників. Надовго. Але не може ж бути, щоби назавжди. Якщо Вищий Промисел стоїть таки на боці Божественного Творіння, то явище колективної неспроможності має відступати, врешті-решт, очистити місце для відповідальної, творчо дієздатної Особистості? Повинно було би, і досить швидко мало би так статися, якби не та сама кругова колегіальна порука посередності, якби на стороні “колективної самосвідомості” не перебували всі ті гріхи, які колись так прикро випустила на світ Пандора. Якби ці гріхи не об’єднувалися у явищі влади.
ІІ. ДОВКОЛА МУЗЕЮ
Шевченківська премія та скарби фондосховищ.
“За кожним високим конфліктом стоїть бажання отримати владу, а саме - безконтрольне користування ресурсами, в першу чергу, грошима.”
Національний Музей втомлено очікує логічного завершення чергового конфлікту, що якось так, непомітно виник під час перебування нинішнього директора, пані Тетяни Любій на лікарняному, пов’язаному із народженням дитини. Дивно, що пропрацювавши десять років у нинішньому колективі, пані Любій займалася фундаментальними проблемами мистецтвознавства, отримувала всілякі там непотрібні наукові ступені замість гуртування прихильників і симпатиків навколо себе, замість підтримки інтересів тієї частини трудового колективу, що займала наукові посади, і, зрештою, замість заробітку грубих грошей. Дивно і те, що вона не помічала, як активно цим займаються поруч інші. Отож цілком логічно, що отримала купу проблем, невизначеного, на перший погляд, характеру.
“Трудовий колектив проти!”
“Національному музею національно-свідомого директора!”
“Богородчанський іконостас на проспект Свободи 20!”
“Чи є така сила, що в цю скрутну хвилину може очолити нас? Так! Відповіли ленінці!..”
Повстання “вибухнуло” раптово. Дізнавшись про дивні нелади в колективі, тимчасово очолюваному її заступницею пані Бялою, Директор терміново виходить на роботу. А вже на другий день до її кабінету втискаються “опозиціонери”, що вже все наперед знають - про все домовились, все вирішили, все куди потрібно відправили - і гуртом висловлюють Директору свою недовіру. В чому? А ось це по сьогоднішній день не зрозуміло жодній комісії. “Ви нас не влаштовуєте!” і все, а в очах – “ще кормите молоком? Скоро не будете.” Характерно, що в цей час у музеї розверталася виставка ікон “Богоматері з Немовлям” – відкривалася патетично, співали так гарно, і говорили, говорили, говорили…
Повернувшись до своїх обов’язків Тетяна Любій і не підозрювала наскільки ситуація в коридорах і кабінетах змінилася, власне, не підозрювала про це і більша частина працівників установи. Часто буває – запрацюєшся і не помічаєш, як вітер хмари понаганяє, у природі так завше – десь сонце, а десь і хмари від різних там випаровувань. Запахло серйозними опадами. І наймоднішими - помаранчевими. Гордо піднявшись з колін, що досить нелегко було зробити посадовцям з величезним стажем – до тридцяти, а то і до п’ятдесяти років! – із хвилюючим відчуттям власної значимості, науковопосадова частина установи, за винятком відділу сучасного мистецтва, ринулась у бій. Безкомпромісний. Колективний. Воно, звичайно, без місцевого партійного осередку, без комсомолії, як у добрі старі часи, не так вагомо, один тільки комітетик із тріумвірату і залишився, та не вік ж бо активістам водити маси довкола ялинки, а його скромному головуючому пану О’жану на скромному “Опелі” їздити. Патріотичніше, звісно, на старенькому “Запорожцю” їздити, як не як національне, але тут особисті смаки, інтимні сфери, і достатньо грубі грошові доходи... Отож і взявся відповідально патронувати напад на молоду матір цей наш голова комітетику п. О’жан, приєднуючись до полум’яного ентузіазму пані Бялої, котра повстала чисто за покликом бялої душі, а можливо і за нашіптуванням надто твердого крісла заступниці з якоїсь невідомої наукової роботи. Заступниці своєї колишньої подруги, що мала необережність так довірливо на неї покластися.
“Кращі подруги завжди кровно ревнують і люто завидують, бо те, що заслуговують вони, дістається вам. Але тому вони і найкращі, що не мають того, що є у вас - взаємне притягання…”
Отож піднялися з колін і ринулись… Щодня збирались “науковці” в кабінеті заступниці “по науковій”, часу мали багато – засідали, обговорювали, консультувалися, їздили куди потрібно, везли, що потрібно… Цікаво, що возити почали набагато раніше, аніж сам конфлікт розгорівся… І якось так непомітно, без загальних зборів, сотворили декілька петицій від “науково-свідомої” частини. Завідуючі відділами підписувались під ними, а підлеглі їм працівники теж – яка тут може бути демократія, з підлеглими? І пресу вчасно повідомляли. Можна сказати, всі зусилля на роботу із засобами масової інформації направляли.
А в стінах Верховної Ради могутньо загримів новітній помаранчевий Катон п. Скосів – “Карфаген, себто Любій, повинен впасти!” А інакше для чого ми на Майдані стояли? Несвідомо якось виходить! Не національно-свідомо! А ще й сторіччя від заснування музею проминає, а Шевченківську до сих пір не отримано, владу не захоплено!
Ах так, Катонів у Римі двоє ж було! І в нас теж! Аякже – другий Ксьондзор! Весь у білому, без жодних, навіть несвідомо отриманих плям у біографії – нашіптує на владні важелі: “Карфаген повинна впасти!”
Родичами наших Катонів звісно можна назвати лише “по-духу”, та й ще за деякими інтересами.
Бо Карфаген повинна впасти! НЕГАЙНО!
Але контракт міністр продовжила до кінця року!
За законами України шановна пані Міністр культури інакше поступити і не могла. Проте в такому разі все пропало! Все, заради чого стривожено гудів Майдан пропаде, зникне раз і назавжди! А тут ще Директор змушує на роботу щодня приходити, та ще й максимально наближено до 9-00, якісь журнали на прохідній завели, контролюють відгули. А ікони продовжують падати, а загублені стародруки не знаходяться! Але хіба на такі дрібниці можна тратити швидкоплинне опозиційне життя? “Та це ж бо Знак із Вище! Добрий Знак!” – тлумачить “дрібні” неприємності пан О’жан - вагомо тлумачить, зі знанням справи, бо окрім комітетику несе і важку ношу завідуючого виставково-експозиційного відділу – “Нас очікує Перемога!”
Цікаво, що має на увазі пан О’? Напевно щось дуже конкретне, бо серед “борців”, стурбованих відсутністю негайної директорської капітуляції, почалося надмірне хвилювання: “Нас ніхто до сих пір не чує! Повинні були би вже давно почути!” Справді, гірників чують тільки за тижні гуркотіння касками об асфальт перед Міністерствами та Резиденціями, а тут Катони, петиції і поклони, а Президент не реагує!
Що ж, тоді тільки одне і залишається! Голодування! Безтермінове! Пікет при вході до Музею! Палатки! Журналісти! Вимоги! Страйк!
“Ні брехні! Ні – Любій!” ”Національному музею – національно-свідомого директора!”
Зручно розклалися, закликали пресу…
А все таки якось дрібненько і узагальнено: “Ні - брехні! Ні – Любій!”. Треба було якось точніше: “Ні - Антанті! Ні – Любій!” чи там “Ні - всесвітньому масонству! Ні - Любій!” Прикро й інше – не дали вченому народу поголодувати, не дали ані крапельки. Казали ж древні: “Plenus venter non studet libenter”, на користь пішло би! На ранок другого дня прибув аж цілий замісник Міністра культури і туризму. Обдарована людина! Багата наша мова – скільки потаємних змістів у скромному “обдарована”. Отож наобіцяв зам усім і всього, хоча конфлікту ніби і не побачив, а лише одну особистісну неприязнь. “Конфлікт буде врегульовано. Ось тільки ви, шановна Директор, підпишіть заяву про звільнення “за власним”, а ми вам, помаранчеве слово честі, залишимо посаду, з якої ви стали Директором, заступника по науковій роботі. Все, звісно, узгоджено. Ось і прекрасно. Вірте нам, шановна!”
А ще за декілька днів промчався повз “Національний” наш помаранчевий Президент. Зрозуміло, що ні до чого було йому турбуватися картиною протистояння, утиском “помаранчевих”. І так гарно все склалося, нічого не засмутило Віктора Андрійовича, нічого не опечалило. Ось тільки хто знав про його приїзд. Запевне Катони, а ще місцевий Намісник, за родом занять.
Мирова була укладена. Опозиціонери пообіцяли приступити до роботи, а довірливу, віднині вже виконуючу обов’язки Директора, пані Любій зобов’язали ні в кого нічого не вимагати, доки чергова комісія, що ось-ось завітає з Києва, не розставить усі крапки над “і”. На чию тільки користь? Невже Музею? Національного? Чи все те ж комуністичне – “Все ради людини, все заради людини!” Ось тільки якої людини? Воно ж від самого початку відчувалося, що все це закручено, заверчено заради людини. Потрібної, слухняної, підконтрольної? Бо і сліпому очевидно, що жодного колективного конфлікту тут нема, а є конфлікт посадовий - між видимою, доступною аналізу, критиці, публічною, як це кажуть, особою директора п. Тетяни Любій і особою тіньовою, яку достеменно ми ще не знаємо. І чи колись взнаємо?
“Влада - це гроші.” “Гроші - це влада.”
Комісія, частково з Києва, частково з кіл, наближених до “опозиціонерів”, прибула неймовірно швидко. Пару місяців до сторіччя музею залишилось – тут не до жартів! Під головуванням на цей раз вже іншого зам.міністра - пані Бренч, яка, зрозуміло, вперше чула про які-небудь там домовленості стосовно майбутнього п. Тетяни Любій, і стійко відстоювала інтереси саме “помаранчевої частини” відбувся швидкоплинний розгляд окремих питань і завершальний концерт у вигляді загальних зборів “політично-активної” частини трудового колективу.
Для хорошого настрою “опозиціонерів” у переддень зазначених зборів падає і розбивається черговий Твір. Розп’яття роботи Йоана Пінзеля. Дуже цінне розп’яття всесвітньо відомого майстра. За надійність кріплення якого особисто відповідав сам великий опозиціонер пан О’жан. “Який зв’язок! Який знак Вищої духовної сили!” – тільки й почулося з високо наукових вуст опозиційного оточення. “Ми сьогодні усе міняємо! Не має законів, що стоять вище нашої помаранчевої свідомості” – розпалено декламувала колишня місцева музикантка пані Бренч, - “У нас тут, у Філармонії з оркестрами виникли проблеми, але це дрібниці - конфлікт у Національному на першому місці!… Можливо колектив таки запропонує нам ту кандидатуру, що владнає всі проблеми? Чи є така особа поміж вами?”
“Звичайно, що Є!!!!” – скочила Бяла – “Так ось він!”
“Це Я!”- Пан О’жан гордівливо поглядів навколо себе. “Це Я!” Так, на нижчому рівні узгоджено, з деким ще потрібно буде поговорити, декому пообіцяти, до столиці з’їздити стільки, скільки потрібно! Але цього разу я таки, чорт візьми, стану Директором!”
Епілог.
“Ти Петро, ти камінь…” А ви, Ігоре Володимировичу - хто? і куди?..
У цьому світі все чомусь так, індивідуально… Чому Спаситель не поклався на всіх апостолів? Не дав їх товариству Промисел бути Каменем, а лише особі - Петра? Чи не тому, що Бог сотворяв лише Людину, а не сукупності людей, країни і цивілізації?
Особистість творила ( і творить) особистість. І що? Все одне і те ж - багато званих і мало прибулих.
*Імена та прізвища довигадані, місце подій – по-сусідству.
|
|
|
