Уявляєте: у людей зарплати незначні, а вони роблять все, щоб її не збільшували. Ні, мова не йде про державних чиновників, які малу платню сприймають за негласний дозвіл брати хабарі, а справа торкається музейних наукових працівників, якім ніхто хабарів і не пропонує. Що це: унікальний патріотизм чи звичайнісінька тупість? Тривалий час, аналізуючи конфлікт у Національному музеї у Львові, я притримувався останнього. Посудіть самі, якщо наукові працівники починають гучний бунт проти свого директора у переддень остаточного затвердження рішення щодо надання музею статусу “національного” - з відповідним підвищенням статусу, збільшенням фінансування, в т.ч. і зарплати замало не втричі.

Скандал, ясна річ, і відтермінував затвердження, якщо не назавжди, то на невизначений час без сумніву. Тобто, як текло десятиріччями крізь решето дахів, так і тектиме далі. Я з цього і дивувався, цьому обурювався. Дивувався і витокам цього усього, бо серед протестантів особливо відзначався активністю голова профкому музею. Людина, яка за своїм обов’язком мала б турбуватись про підвищення добробуту всього колективу і знаходження порозуміння для залагодження конфлікту, навпаки - всіляко цей конфлікт роздмухувала, причому виключно на догоду окремої частини колективу музею – його наукових працівників. Хороший ж-бо той профспілковий лідер, якого не турбують інтереси всього колективу, а лише “обраних”.

Зараз, коли п. І. В. Кожана більша частина наукових працівників просовують на посаду директора музею, стала зрозумілою тектоніка інтриги, зокрема і причина небажання “науковців”, аби їм підвищували зарплату. Також треба зауважити, що прихильники теперішнього директора музею Т.Лупій одноголосно вимагають проведення повної комплексної ревізії музейного господарства і переатестації його працівників кваліфікованою і незалежною комісією, у той час як “опозиціонери” домагаються тільки заміни директора “за їх згодою”. І то, якщо спершу головним аргументом зміщення з посади директора Т.Лупій були звинувачення у її нефаховості як науковця, то на теперішній час усі кандидати з якими-небудь науковими регаліями зникли з краєвиду, а залишився п. І.В. Кожан.

Як бачимо, у діях “опозиціонерів” все настільки кручено-перекручено, що відшукати якусь позитивну для розвитку самого Музею логіку практично неможливо. Але це вам і не Схід, де справи вирішуються тонко, а як ні – то все одразу рветься. Це - майже Захід, з його такими застаріло-заплутаними вузликами, що розплутати їх можна тільки розрубавши…

І рубати рано чи пізно, а таки доведеться, якщо у нашому міністерстві по культурі знайдеться людина з рівнем освіти, ну хоча би до часів Олександра Македонського. Тому що проблема “наукових паразитів” не є вадою одного окремого львівського музею, а поширена по всьому обширу України в тій чи іншій регіональній видозміні. Причина конфлікту ж тривіально проста: боротьба за виживання. Коли посада наукового працівника не мала значного фінансового забезпечення, то на неї погоджувались люди, які або були вже матеріально забезпечені, або мали якесь стороннє, можливо навіть досить темне, джерело прибутку. Тобто наукова фаховість грала далеко не визначальну роль для знаходження на науковій посаді – брали не тих, хто вартував, а тих, хто подобався.

Значне збільшення оплати посади наукового працівника різко підвищувало привабливість місця, а отже – конкуренція ставала реальністю. Як могли поставитись до цього люди, які звикли до високого статусу, хоча і мати при цьому мало, але надійно і спокійно, без зайвого робочого напруження? Однозначно, що негативно. Єдиний варіант, який би їх влаштував, це щоб вони, разом з підвищенням зарплати, забезпечили собі свої посади “навічно”, для чого потрібно зробити собі “дах” у вигляді особи керівника зі свого клану. Спрацьовує класична схема “розвинутого соціалізму” брежнєвського ґатунку, коли за спиною маразматика-керівника урядовці різних рангів догнивали на своїх посадах до фізичного кінця…

І що їм з того, що разом з ними загниває й гине суспільна справа, коли люди керуються принципом “після нас – хоч потоп”. Коли ж потоп настає, то ці самі люди починають ганити сьогодення і вихваляти “як раніше їм добре велось”, - вони звинувачують у бідах всіх і вся, тільки не себе – вони безгрішні. Ця психологічна дилема, так званий “людський фактор” і є головною причиною конфлікту у Національному музеї у Львові. Науковці з “совковою” ментальністю не можуть і не хочуть зрозуміти, що науковцем людину робить не посада, а науковий доробок, чисельність звернень, посилань, чисельність учнів та послідовників. Де це у вас? Продемонструйте.

Дуже сумно бачити, що менше усього “бунтівні наукові працівники” у львівському музеї переймаються власне музейними справами, ви не знайдете жодної службової записки від них на цю тему впродовж багатьох років. Всі проблеми виникли нараз, раптово і тільки виключно з вини теперішнього директора Т.Лупій, а вони, “позиціонери”, були простими, невинними багаторічними спостерігачами руйнівних процесів… Хоча комісія з міністерства, з доволі однобоким ухилом, так і не змогла зафіксувати жодного службового прорахунку в роботі Т.Лупій на посаді директора і тому просто дивно, що від неї вимагають піти з посади тільки апелюючи на “нелюбов” науковців - сугубо суб’єктивний фактор! Як тут не пригадати відому сатиру Жванецького: “при чому тут продукція, коли у виробничому колективі таке інтригуюче життя?”

Але як би хотілося сподіватись, що в кінцевому підсумку можна було би від усього цього дійства отримати результат на користь справи Музею і суспільства, а не лише черговий матеріал для роботи сатирика.