Невчасно

Невчасно промовила срібні рядки.
Наївно розсипала рими.
Ти зле осміяв мої щирі думки.
Й нещадно побавився ними.

Поезії ноти розтерлись у прах.
Зів’яли народжені звуки.
Я щастя шукала в лазурних словах.
А в обмін отримала муки.

Даремно відкрила сердечні замки.
І склала обламані крила.
Промовила марно я срібні рядки.
…Невчасно тебе полюбила.

24.02.02.

Як дивно! – ти життя своє проспав.
Палаючи у полум’ї ілюзій.
Повік своїх повік не відкривав,
Не знав, що є любов, не вірив в друзів.

Розпеченими іскрами зірок
Засліплював думки свої голодні.
На серце начепив важкий замок.
І маревом тинявся по безодні.

Ти спав – яке це диво! – все життя.
І навіть ні на мить не посміхнувся.
У безмірі хмільного забуття
Навіки сонним щастям захлинувся.
   18.03.02р.

Твій янгол

Твої зіниці не змикались уночі.
Сліпуча зіронька від сну відволікала.
А може, я тобі заснути не давала,
Присівши янголом маленьким на плечі.

В безсонних звуках розливався трепет крил.
Я посміхалася тобі сором’язливо.
А ти відчаєно шукав крилате диво –
Й не міг знайти мене в пітьмі нічних вітрил.

…Вологі очі не заснули ні на мить.
Солодкі сльози затопили півкімнати.
Яскрава зіронька не дала тобі спати.
І тільки янгол на плечі маленький спить…
   22.03.02р.

Ти, вітер і Любов

Ти скажеш: “Я любив її. Авжеж.”
Напружуючи пам’ять, пригадаєш…
А вітер прошепоче: “Так…Я теж
Люблю її, хоч ти цього не знаєш…”

Подивишся в минуле іздаля.
Не видавивши сліз, хлипнеш журливо.
Укриється дощем суха земля –
І вітер заридає… “Що за диво?” –

Ти руки в здивуванні розведеш.
Тростинку свого серця розламаєш.
І кинеш: “Я любив її…авжеж…”
А вітер донесе: “Вже не кохаєш…”
           29.03.02р.

Із відчаєм у парі ти літав
В блаженному, зманіженому сні.
Й крилаті візерунки малював
На ламкому криштальному вікні.

Ширяючи в просторах, ніби птах,
Ти роси випивав з ранкових трав.
І хмари в недосяжних небесах
Заспраглими губами цілував.

Ти силився вхопити кожну мить
Солодкого, п’янкого забуття.
І в сонному польоті заглушить
Реалії суєтного життя.
  17.03.02р.

За грати не приходить навіть сон.
Відреченість від світу капітальна.
Душа твоя стражденно-безвуальна
Не може пережити цей полон.

“Врятуй мене, мій ангел-побратим!”
Не визволить ніхто – бо всі за себе.
З-за гратами не видно навіть неба.
Єдиний твій супутник – сивий дим.

Народилася 1983 року. Працює редактором в ТРК “ЮАна”, є виконавчим редактором газети “Океан Мрій”, член ЛІТ “Скляна Куля”. Автор збірки віршів “У пошуках світанку” (2002 р). Київ.

Молись за нього – він не з тих, хто виживає.
В буремнім світі так непросто буть живим.
Остання іскорка в очах його згорає.
Здається ангелом він грішним і святим.

Пробач за все – не заслужив він покарання.
Шлейф чистих вчинків розвівається за ним.
На сторінках його сумного існування
Немає літер – лиш їдкий, скрипучий дим.

Ефір добра твоя молитва розливає.
Він щирим другом був, привітним і простим.
Таких людей на світі мало так буває.
Молися палко і простись навіки з ним.
     1.03.02р.

   Вигадка

Це тільки вигадка. Ілюзія словесна.
Хмільне бажання двох закоханих створінь.
Це просто казка, віртуальна і чудесна,
Про те, як стрілись в моніторі янь та інь.

Ніхто не вірив. Божевіллям обзивали
Святу історію, запалену вогнем.
Мільйони палиць у колеса наставляли.
І намагалися розвінчити едем.

Ніхто не знав, що це любов – міцна та щира.
Яка не знає перешкод, не лічить днів.
Два ніжних вогника в серцях, де грає ліра
Святу мелодію натхненних почуттів.
   21.03.02р.


Сумна Олена

            (Поема про любов)

Сумна Олена цілу ніч смішні послання
Тобі писала на прозорому вікні.
Неначе фарбу, розлила п’янке зізнання.
І, мов лілея, потонула уві сні.

На ранок сонце розрум’янилось примхливо,
Твою свідомість повернувши до життя.
І ти побачив на вікні словесне диво –
Наївну сповідь неземного почуття.

…Свою Олену ти шукав по всім усюдам.
На кожній вулиці про неї всіх питав.
І одержимим називали тебе люди.
Сміялись друзі: “Бач, він фею покохав!”

Але щодня із першим променем ранковим
Ти підбігав, увесь тремтячи, до вікна.
І милувавсь її посланням пурпуровим.
Пив кожне речення написане до дна…

Сумна Олена уночі намалювала
Свій власний образ на прозорому вікні.
Тебе крізь шибку у вуста поцілувала.
 І заховалась, мов за ширмою, ві сні.

А ти прокинувся тривожно серед ночі.
І в сяйві місяця зустрів живий портрет.
Які сумні були, прекрасні в неї очі!
Який стрункий, який вродливий силует!

Свою Олену ти побіг наздоганяти
На сонну вулицю у сяйві ліхтарів.
Готовий серце був з грудей своїх віддати,
Якби її перед собою ти зустрів.

Але нікого не було вночі надворі.
Суворе місто наказало спати всім.
І ти пішов повільним кроком у мінорі
У свій самотній, свій порожній, дивний дім.

Сумна Олена через день вночі почула,
Як тихо плаче хтось в кімнаті за вікном.
І від розчулення сховатися забула,
Не встигла вкритись рятівливим своїм сном.

Прийшов світанок, розливаючи проміння.
Ти пробудився зі сльозами на очах.
І ледь не скрикнув від чарівного видіння,
Коли відчув палкий цілунок на вустах…

Свою Олену ти не зміг переконати,
Що у реальності світ краще, ніж ві сні.
Вона влетіла, обіцяючи кохати
І залишати поцілунки на вікні…
   18.06.02р.