Він був собі малюк. Нубійський сад
З-за пліч його крильми тонкоголосив.
Він душі людські до лиця підносив,
За шкірку взявши, наче кошенят,
І дмухав, щоб відкрить назустріч чуду
Очей їх майво каре й голубе,
Лиш очі бачили самі себе –
Повік рожево-склеплених полуду,
Або ж ховав за пазуху, або ж
Вустами грів поміж хвилин осмути –
Як ніби знав, що мусить осягнути
Самотність бога серед многобож…
1997
ARS POETICA
Ти не віриш у безліч:
У світу є точне число,
По якому сповзаються
Ночі до царствія пітьми.
Ти знаходиш його
В поцілункові Феба і Відьми.
Викривати його –
Непомітне твоє ремесло.
Ти вбачаєш його
В помиранні не тих, кому слід,
Задля кого під ноги
Позривано цілі сузір’я, –
І жадаєш його,
Наче вродження віри з невір’я,
Щоб побачити врешті,
Як свіне самотній болід
Понад амфітеатри,
Що ними реве Карфаґен,
Де на древніх лавицях
Гарцюють зіпрілі суккуби.
І зацьковане сонце,
Огранивши чорні їх зуби,
Із гримасою жертви
Щезає в метрополітен,
У грузьке підземелля,
Обрамлене вирвами рік –
Де платформи розхитані
І фіміамом повиті,
Де наступна зупинка,
Ймовірно, в античному світі,
А до третьої йдуть
Тільки душу заклавши навік…
1992
* * *
Прочиниш вікно. Колобродна драглиста нора
Охопить легені, як древніх кальянів наркотик.
Майдани чужі, кострубаті, колючі на дотик
Старінням оповнять ковзькі закомірки нутра.
І лиш телевежа – чудна марсіянська мара
Чопітиме в пітьмі, як той погибаючий ґнотик
Над розмахом гострих, так само згасаючих ґотик,
І серце прохромить, і тихо проронить: “Пора…”
І птахом хитнешся на гранях трапецій і призм.
Сузір’я, прокльони, ворони, розбіжності каст –
Шугнуть догори, мов комети, – і край безголов’ю.
А пам’ять – до сірих полотен зобразить контраст –
Не поле скорбот, але вдячний старий класицизм:
Прекрасні тіла, що стікають прекрасною кров’ю…
1992
КРАЄВИД З ПАДІННЯМ
Ти зближався до чорного сонця, яке
Із кружала поволі втікало квадратом,
І розтяв твою постать верховний анатом,
І життя під ножами було нетяжке,
І безмежність текла, як мутнаве багно,
По розкритому в простір слизькому обличчю,
І в судинах робилося тісно сторіччю –
Як воланню дублера в німому кіно.
І дерева, мов зграї роздягнених яг, –
Не пускали, горлали, благали злягтися,
І відпущений пращур між розтинів тисся,
Наче в темінь грабарську відпущений птах.
І довкола – як рев – і самум – і потік –
Між планетами яблука перевертались.
І читались так слабо – і вже не читались
Ієрогліфи вікон, світаючи в лик.
… І нарешті – схибнулася твердь, і лягло
Невідомої ери камінне латаття.
І задумався демон над змістом поняття
В недосяжно-блазенському слові “Було!”
1992
ЗОРЯНИЙ БОРГ
Пливуть світила в чорну фазу,
Повиту чванством і журбою.
А ти – лунатик всіх одразу,
Розсварених поміж собою, –
Їм душу дарував по крихті,
Щоб повертали, як на сором,
Подерту на нікчемні віхті,
Записуючи кредитором…
1997
ЗНИКОМІСТЬ
Гумозна руїна з волоссям твоєї
Коханої зизо косує звідтіль,
Де сиплеться тьмяних пилюг заметіль
На очі розбитої в м’ясо ідеї
Господнього граду між градів богів
Речей Посполитих, Єгиптів, Ілірій,
Де віриться в неперебутній делірій
І втома сягає плитких берегів.
Мішки під очима – навиворіт. Майже
Знадливе прокляття розітнутих вуст
З розподілом глузду на глузд і не-глузд
І біла проказа – як сонце: спадай же!
Здається – наразі! Здається, тепер! –
Зупинить, захлебче, розчавить, загорне.
І вже відбувається нерукотворне,
І вже не існує незайманих сфер –
Єдине тривання. Єдине “забути” –
І біль, що, калічачи, допомага…
Та в дверях чомусь не безноса яга,
А ніжне дівчатко в віночку цикути…
1992
* * *
Я маляр, я пишу розітнутих кретинів
На тлі астральних сфер, де янголи сурмлять.
Я всіх їх полюбив. Я ріжу без проклять
Напертий шлунок їх, що тріснув і посинів.
Легені їх ділю, як дольки апельсинів,
Коли вони вві сні регочуть і соплять.
Вискоблюю серця, що майже не болять,
І вени їх тягну, як стебла томних кринів.
В їх цілості трива гармонія блага.
Я елемент її, я привід, я слуга.
Мене гнітить і гне довершеність завчена.
Та скальпель золотий між пальців проляга –
Й насправді довжина їх звивин не сяга
Третини довжини їх скрюченого члена…
1992
СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ ВИХІД
Рабів однолітку – не пророків,
Ти йшов крізь біди безперешкодно,
Та вмреш од царства за кілька кроків,
І це для тебе, вважай, природно.
І все ж, ступай за кущем вогненним
Що в чорнім світі дорогу стеле,
І не журися за нездійсненним,
Бо нездійсненне – воно веселе…
2000
"Пелюстка друга"
* * *
Частіш нагадуйте, що ви пророки.
Бо раптом ще подумаю:
“Боги”…
1995
* * *
Пишу: “Зустріньте”.
Спалюю.
Зустрінуть…
1995
* * *
Cліпців тут леґіон! – Допоки всіх
Окинеш оком –
Знай, що сам осліпнеш…
1996
* * *
Ось ти спалив уже й дім,
Де тебе дурнем назвали…
Ось ти вже й мудрий…
1995
"Пелюстка третя" (1990-1997)
* * *
Сюди веде не втома, не жура,
Не всеблаженство з натяком на згубу –
Аби завмерти на руїні зрубу,
Де чорна в очі дивиться діра.
Води на дні – півобсягу сльози.
Утоплий лист. Мулькава зелень глею.
Немовби не криниця. І над нею
Пошерхлі образи – не образи.
То хто ж ти? Квола спрага древніх див –
Щезання проти часового плину –
Чи біль, що тягне фенікса в долину,
Де він себе колись уже спалив?
1991
З ПІСЕНЬ СПОКОЮ
Античні очі дивляться крізь сад,
Незрячі й чисті. Чисті і незрячі.
Принишкли сладострастя і невдачі…
І янгол на плечі твоїм, і гад…
Пішла неосінь. Осінь – не прийшла.
Зависли яблука в напівпольоті.
Передвечірні бліки щирозлоті
Заночували на краю стола…
“Зажди…”
Непередбачене: “Зажди!..”
Невбитий птах завмер фатальним змахом,
Але ж – завмерла й куля перед птахом…
Лиш відгомін джерельної води:
“Настало?.. Відійшло?..
Аби ж знаття…”-
Неначе в цьому істина й сокрита
На плинне клоччя бабиного літа
Розсотаного поночі життя…
1997
ПЕЙЗАЖ БЕЗРУХУ
Ні ріки, ні прогалинки, ні острівця.
Розпростореніш, висрібленіш і безсонніш
Ці сніги – як суцільні священні місця,
Де ступити дозволено тільки босоніж,
Де істоти – без тіней, як сутність сама
Глушини, захитрованої Азраїлом,
Де зима – як пізніша, пізніша зима,
У яку не дозволено входити з тілом…
1997
У ЛІТНІЙ ТЕМРЯВІ
Ця чорна прірва – думає про нас.
Ми їй близькі. Близьке – що не збулося…
Рука Господня пестує колосся
І вогники зринають раз у раз –
Ці світляки… Березові осмути…
Кажаненята… Зорі де-не-де…
Йдемо і ні – не ми, а н а с не йде…
Нас так нема, що аж не може бути!
Тож спокою не розітнуть жалі.
Умиротворень – числа не обчислять.
Так відчувати: он про тебе мислять –
І йти кудись – не бачити землі…
1996
* * *
Ніч пуста – сіндбадівська химера.
Бризу цілковита невідчутність.
Бакенами вибілена сфера
Стрепенеться, як твоя присутність…
Сліпоти врочисте кривосуддя.
Вбогий берег – натяк на оливи.
Чи ж бува безлюдншим безлюддя?
Переливнішими – переливи?
Не домостиш спогадами кладок,
Не збереш по ріні чорній кроків.
Тлінь і хлань передадуться в спадок
Островам за тлінню й хланню років.
Плюскіт цей з медузами й весною
Відобразить інші султанати.
І ніхто, ніхто не буде мною…
А проте, малюк, по чому знати?..
1996
РІВНОВАГА
І над чолом згойднеться мурава –
І лиш тоді повернешся до тями.
А в цім житті – всього було по два,
Немов воно було двома життями.
Два янголи в руїнних вітражах,
Багряних, протилежних і тотожних.
Двох поглядів неперехресний жах
За всіх, крім себе, – кожного і кожних.
І надвоє – душа, немов ріка
В своєму гирлі – плинному й святому.
А ще – печаль, і друга – та, яка
Була печаллю триста років тому.
Двоістина, що витривала вік,
Не запитавши в зоряного клану, –
На кожну сущу рану щедрий лік
І щедра смерть на кожну сущу рану…
1996
* * *
Ти брів єдиний. Так стігійським лугом
В зимі бреде убитого душа.
І мислилось: Пан-Бог не поспіша
Здійняти місяць над таємним пругом
Сліпого небокраю. Пустка щасть
Здавалася не ніччю, а обривом,
Що весь кишів їдким кривавим мливом.
Здавалось: пам’ять виссе – й не віддасть…
Аж раптом ти собі окреслив смугу
Здичілим оком, що набратись сил
Іще не встигло з пітьми. Частокіл
Впізнав у ній. Одну минувши й другу
Долину, – вже на частоколі тім
Впізнав предмет землистий і овальний.
То черепом масивним хтось опальний
За спрагу заплатив. Недальній дим
Твоїх повік торкнувся по приході –
Пожежний чи пічний – не розбереш.
Протерши вид огризками одеж,
Ти сам в собі прокинувся насподі,
І в черепі, що на кілку завис,
Впізнав переплетіння власних рис,
І рушив далі…
1992
"Пелюстка четверта" (1990-2000)
РЕКВІЄМ
Іній кращих років без надії на кращий ісход
Креслить шибам келійним незрушні свої пентаграми…
Білочреслі сніги – споминання коханих істот…
Мовчки схилений Нарбут над різьбленими Соловками…
Унісоном – оркестри, над тими, хто вмер в унісон,
І журні почерки – як під снігом нескінчені сівби –
Так заводять по літері в любо-чаруючий сон,
Як свинцевий метелик на вії примружені сів би…
1996
* * *
Провінція. Бардак. Лівреї крупним планом.
Поміщицьких тоскнот семипудовий гуж.
В осінні теплі дні перед візитом стуж
Тут пахне молоком, сечею і пропаном.
Тут жоден смисл не є володарем, ні паном.
Що тілу, що душі – стачає тільки нуж.
І спомини яскрять у пам’яті калюж
Про те, як кожна з них вихрилася фонтаном.
Волаючого крик не досягав сюди.
Звідсіль же – й поготів. Затоптано сліди.
Світила промінь змерх обтятою струною.
І звуком чорних нот зцілилася б струна,
Але в таких краях, відомо, й сатана
Себе не відчува достатнім сатаною…
1992
ПОРТРЕТ НАДІЇ КИБАЛЬЧИЧ
І пішла ні для кого. Мов кроки її – й не кроки.
Не добудишся. Годі. Розваж її чи розсердь…
Так біліють сніжинки, спадаючи з вій на щоки,
І не тануть – не тануть, бо першими вздріли смерть.
Наміта крізь кватирку, прочинену тиждень тому
Й не тривожену більше. Й нічого не означа
Сивий сніг в попільничці, і вже біля ніг – свіча,
Що звалив її кіт, як назавжди втікав із дому…
1996
СВЯТКОВИЙ ПЕЙЗАЖ
Приблудні пси
маніжаться в багряних,
і кольору цитрини,
й золотистих
розкішних ложах –
листі шерехкому.
Нема
до понеділка
двірників…
2000
"Пелюстка п’ята" (1994-1997)
ОГОЛЕНА
І
Майнуло птаство. Тіні по шовковім тілі
Пробіглися за пестощами. Щебетали…
Ти – вирій їх. В тобі – дрижать незрозумілі,
Як в соннім озері, – озер святих овали…
Принишклий космосе у мене на колінах,
Екзотико моя, мого дивацтва цято,
Секундо мезозойська в вічних змінах,
Що в кожнім подиху так губишся завзято! –
І сельво любощів, і харчу піліґрима,
Уривку Божої про херувимів думки –
Й кенгуренятку, вийняте уперше з сумки –
З переполоханими в пристрасті очима!..
1994-1996
ВІЗЕРУНОК
Ти була ріка тамтамів,
Несучи в надривнім ритмі
Повитравлювані згадки –
Як занурених звірят.
Вся розплеснута на біле,
Мов розплеснута на траур –
Водночас розбитий фетиш,
Кинутий на дно ріки.
Водночас розбитий фетиш –
Жовтим місяцем крізь коси,
Коси – джунґлі Даґомеї,
Чорнолісся мавок чорних –
Водночас розбитий фетиш –
Очі – постріли крізь ліс.
І над ними – дві пантери,
Дві пантери найгнучкіші,
Шерехкого жаху пітьми
Найлелійніші пантери –
Солодко розбитий фетиш –
Порух виболених брів…
1995
ГОДИННИК
Іменників, цілунків, дієслів
Потік безладний – паводок у горах,
На всіх ураз мінорах і мажорах –
Струмків неперелічуваних спів.
У водах щастя втоплені істоти,
Доконуємо волі верхогір
І наш, немов закаменілий, зір
Вихоплює світила насупроти.
Рушаючи над марево безрухе,
Вчуваємо, як зазива зоря –
У надра неб закутане звіря,
Міфологемне і холодновухе.
І тільки ти – цим сутінкам не личиш.
Ніяк тобі до неба не дійти…
Та ж стань! Спинися! Чи ж до того ти
Свої секунди, цокаючи, лічиш?
1996
АНТИМІФ
Самота, облямована сонмищем тіл,
То звабливих, то мертвих, а все ж не бездушних…
Та який же химерний-химерний приділ –
Ворожіння про завтра на гладях калюжних!
Замовляєш бажання, вдивившися вниз,
Наче зорі отам-таки й падають справді.
Чуєш прихисток власних незібраних рис
У якомусь небіжчикові-аргонавті.
Тут Колхіда твоя… Возлюби. А проте –
Ця Медея – не келих – розбавлена кварта,
І руно твоє, отроче мій, золоте –
Струхла шкіра, що вичинки зовсім не варта…
ҐОТИЧНИЙ СТРАХ
Книги, оправлені в шкіру царів:
– Онде Вона!
Тьохне, зібгавшись двовигином брів,
Зчахла струна…
Стебла вечірніх кошлатих сон-трав:
“Не омини!”
Бляклі мечі тристалітніх виправ,
Мури війни:
– Не омини! – разом з ними серця
З-за павутин –
Від непридуманого й до мерця,
Й до сарацин…
– Не омини! – до копит опаде
Раптом коню…
– Не омини! – відіб’ється в Ніде
Крізь шурхітню…
Тільки ж заснеш, і не до вівтаря
Сон занесе…
Зійде потворна вухата зоря –
Й чутиме все…
1996
"Пелюстка шоста" (1993-1996)
ҐОТИЧНИЙ КРАЄВИД З МОСТОМ
І
Мости реінкарнуються в мости,
Вони таки самодостатня якість.
Так перелітним стане перехожий,
Ти – мною. Цвіркунами – почуття,
Слова – німими рибами в заплавах.
А міст завжди відродиться мостом…
В одній з його замшілих інкарнацій
Під пересмішницьким дощем циганським
По нім процокотів Буонапарте
В сідлі настільки білої лошиці,
Немов сама цитата з Іоана…
Сказав щодо навколишніх земель
Якусь дотепну річ на вухо Нею.
Заледве Ней подивувався нею –
Скінчився міст. Бо тут поважних рік
Таки нема, й не буде вже повік.
Хоча русла й дрібним не назовеш.
Принаймні, коли в герцоґстві ченці
Лівобережні готували каву –
То правий берег, кільканадцять років,
Як цісарством здобутий, – аромату
Не смакував крізь крізь випари латать.
Тож, перпендикулярно ходу армій,
Не уникаючи краплин лискучих,
Оспалі крижні пропливали низом,
Коли фельдмаршальський гнідавий огир
Пішов позад біблійної лошиці,
Затим процокотіло ґенеральство,
Драґуни, кірасири, знов драґуни,
Якісь коляски – й кірасири ще раз,
Артилеристи й знов таки драґуни, –
Так, пахнучи дорогою і брудом,
Усі вони до півдня хилитали.
А після них, немовби що й понині
Тим мостом не ступало ні душі…
1996
ЄВА
Садам також спрадавна сниться сад
З ласицями, що в’ються в насолоді,
Там віщий птах не вкаже слав і знад,
Та янгол там чомусь уже на вході.
То сад, ізвідки вигнано сади,
Немов тебе із тебе, як із саду.
А джерело, вподібнене свічаду
Надбитому, нагойдує: “Дійди”.
І обрис твій у кожній скалці скла
Воскреслого – скрадає інші очі:
Одні регочуть, інші щезнуть в клоччі
Падінь, пожеж, ножів. Але числа
Тобі немає. Ти вже відійшла.
Чи: віднайшла. Себе серед води
В струмках планет не знаючих параду.
І бачиш, як до втраченого саду
Тут моляться опівночі сади…
1993
ПЕЙЗАЖ ТЕБЕ
В день задуму Тебе як зречення страстей –
Етер витончувавсь урочо й наркотично,
Провиднюючися з пожару орхідей,
Дитиніючи так напрісно й надовічно.
Річки – з-над берегів, і кров – превище вен,
І вся хмільна земля, гаптована окраса, –
Гойдалася й текла, аж геть сповзла з рамен
Коханням і вином упитого Атласа…
1996
* * *
Як праведниці прах, призначений над Ґанґ,
Приноровившись так – хоча насправді й мимо, –
Цигарки попілець під наглий дріж фаланг
Покотиться в якесь безмежжя невмолимо.
Крізь відчаї страстей, і пристрастей, крізь сад,
Опалих яблунь сад із монументом кволим –
Аж тріснуте вікно в не-Авґустинів град
Запони сколихне без вітру – скорше болем.
Аж, збриджений украй творінням дармовим,
Лицем у руки ниць – ти вмреш як метафізик –
А вже із-над плеча всміхнеться херувим,
У погляді чиїм – любов, і шал, і ризик…
ЕСКІЗ ТИШІ
Вона доточить світу – хай лиш цикади змовкнуть,
Така найтихша йменням – немов його й немає…
Всміхнися: вже не літо, камінні пасма жовкнуть –
А вітер срібним зайцем край ніг тобі дрімає…
Переселімось зовсім. В оцю рівновелику
Секундну фазу серця – самій світооснові…
Ні клятви, ні обмови, ні подиху, ні крику –
Аж чутно, як на зорях верхи шумлять соснові…
РУНИ
Цить, моя леле, цить, моя знадо –
Нині від сенсів робишся хвора.
Слово – потвора. Слово – свічадо.
А зі свічада – суне потвора.
Сенси – то чвари, страти, принуки…
Як же їх зносять рунища й рунки?!
Знакам огидно значити звуки…
Букви читати слід як цілунки…
1996
"Пелюстка сьома" (1996)
* * *
Збракло восьмої струни, Восьмої.
Чорно справджуються сни
Щось мої.
Лжепророча кривизна
Літер тих –
На сирих скрижалях, на
Витертих…
Прочитавшись при столі
Титлами,
Всяк розчиниться в імлі
Світлами,
Де між вимерхлих лампад
Порохом –
Півжурби, як півча над
Ворогом…
КАНЦОНА
Згойднуто рай
здертих шпалер.
Всіх, хто проснувсь,
на цвинтар несуть…
Вічний Тарас…
Вічний Бодлер…
Зріє в кутках
вицвіла суть…
Згойднуто рай
здертих тенет…
Доле, не плач,
Сестро, облиш…
В неба нема
інших планет
І все буде так,
як ти звелиш.
Ген уже й там –
подих алтей.
Облік твори
тисячам крас…
В неба нема
інших смертей.
Тільки одна –
тільки для нас…
ПОРТРЕТ БЕЗЛЮДНИЙ
Я – зображення інших, кого нема.
А за мною – художник гаптує тло.
Пише зорі, де просто ряхтіла тьма,
Півпрозора й брунатна, як штофне скло.
Одинадцять братів моїх взяв на карб.
Змазав їхніх розвихрених вороних.
Перш як перетопити в зомління фарб –
Ієрогліфи креслив якісь по них.
Он – вже семеро їх. А по решті – знак.
Он вже троє… Аж раз! – і немає трьох…
Розтрикляте щезання! Та ж, Боже, як?!
А художник оскаливсь: “Та ж я – не Бог!”