* * *
Це любов чи продовження роду,
Чи піддаваність впливу пісень,
Чи реакція ока на вроду,
Чи нічим не заповнений день?
Це любов чи агонія плоті,
Брак чи надлишок свого тепла,
Чи старанний Амур на роботі,
Чи нагода згоріти до тла?
Це любов чи дурманять пелюстки,
А чи прояв людського жалю,
Чи підробка у рай перепустки,
Насолоди, а, може, болю?
Це любов а чи пошук Ґраалю,
А чи спроба зробити свою
Чашу гідну для слова кохаю
І не бідну для слова люблю?
Це любов чи нестерпно на світі,
Жити нам неприкаянним так?
Наші справжні закохані – діти,
Що сердець нам вирівнюють такт.
* * *
Божевіля - усі ті слова, що не вірші,
Що проходять крізь нас і назад, не торкаючись душ.
Кожне гілля ламається дужче, чим вище
Ти залазиш на цей вогняний шаленіючий кущ
І чогось ти там ждеш, споглядаєш настійне шипіння –
Об розпечені голови тануть останні сніги,
Проростає у тебе зелене небесне коріння.
Ти атлант – ти вантажник занадто важкої ваги.
Що ти зробиш з собою, як болю твого вже не стане,
І твоя голова буде вільна від вічних дилем?
Ти той Будда камінний, розбитий у Афганістані,
Що терер уже, мабуть, навічно пішов в Віфлеєм.
Просто так, мов турист, мов паломник пустої розради,
Від нудьги усесвітньої стомлений горе-втікач,
Ти би вийшов повільно на самий кінець автостради
Зачекати на того, хто копне у небо твій м"яч.
Але так уже було, і нічого із того не вийшло -
Божевілля тебе врятувало від сказу. Вірші
Протаранили їхні авто і повиїли хижо
Їхні очі красиві, всі повні бурштину й іржі.
І тому тобі, Каїне, смерть – така бажана кара,
Бо ніколи уже не повернеш у спалений рай,
Ти проклятий навічно дельфін із крилами Ікара -
Все до краю летиш, і ніколи не вхопиш той край.
* * *
Нам відсмоктують мозок, немов целюліт,
Крізь вечірні новини, fast food’и і стейки.
Та й навіщо він нам? Чим здивуємо світ?
Вже не буде Да Вінчі, Декарта, Ван Дейка.
Вже немає Саддама, лишився Содом,
Слухай же drum&base повертаючи танка,
Уявляючи, що весь наш світ – це кондом.
І гармата твоя вибиває з десятка
Цілих два, може, три журналісти на раз.
Перебільшення? Що Ви, це спорт, це рибальство.
Головне нам усім натягти протигаз,
Коли НАСА побачить Саддама на Марсі.
Отоді всім капець,
Вже заведено файл.
Ну і хай йому грець,
Отакий от Life Style.
* * *
Він каже: “Довірся,
Нічого не бійся,
Відкрий своє серце
Для мене. Клянусь,
Все буде окейно,
Як в Кевіна Клейна.
Боліти не буде,
Лиш ледве торкнусь.
Твої руки навхрест –
Інстинкт, самозахист.
Я все розумію,
Усі ми живі.
Це важко, я знаю –
Далеко від раю,
Не дуже безпечно.
Ходив по землі.
Я бачу в нім рани,
І зрад ятагани,
Тривогу, неспокій,
Твій відчай і страх”, -
Казав він повільно,
Немов неспокійну
Дитину колисав
На своїх руках.
“І щоб далі жив ти,
Я мушу вживити,
У серце надію.”
Та хто ж він? Дивлюсь,
На бейджику пише
(І дихалось тихше):
“Хірург-кардіолог
На ймення Ісус.”
* * *
Бог нас вигадав всіх,
І усе це лиш сон.
Ми живемо у сні,
Без дверей, без вікон.
І уявний цей тиск,
Вперто тисне нас вниз.
Ми начхавши на зиск,
Рвемо двері з завіс.
Де та грань, де межа,
Де в життя інше вхід?
Ми на вістрі ножа
Їмо жар, п”ємо лід.
Наш вихоплює зір
Від багать інших дим,
Замість солі візир,
Трунку нам натрусив.
І тепер в голові
Мрії інші горять,
Перед зором світи
Недосяжні стоять.
В нас жага навісна,
Істину віднайти,
І до біса весна,
Як від сну відійти?
* * *
Нехороші слова в голові, не спроста...
Значить, там завелася короста.
Чи почати писати з нового листа,
Чи у воду з високого мосту?
І всі люди довкола неначе ляльки,
Виточені з нерівної палки.
Мо’, наїстись сметани й до дупи думки
І вірші, і пісні, і світанки?
* * *
Не пізно, але й не вчасно,
Нарізно та одночасно
Ми всі оббиваєм з вами
Поріг однієї брами,
Від неї пряма дорога
До чорта або до Бога.
І всі ми туди так рвемся,
В примарний полоні здаємся.
Чи ангели чи то демони,
Ось тільки ж були, та де вони?
І так на душі самотньо,
І хоч би дощі холодні
Нас вмили і вбили тугу.
І чарку одну і другу,
І третю уже ковтаєм.
Ми знаєм лиш, те що знаєм,
І те не зовсІм, не певно.
"Чому в голові так темно?
На серці чому так млосно?"
Волаєм одноголосно.
Хто вигадав рай, хто пекло,
Хто близько, а хто далеко?
Хто з нами, а хто по нас
Прийде, як наспіє час?
* * *
Я помічаю в щирості потребу
В незграбних спробах зрозуміти сни.
Я відчуваю, дзеркало і небо
Прозорі з однієї сторони.
І ті, що за тією стороною,
Все бачать, і ні пари з вуст.
Я залишаюся лише з собою,
Лише з собою, плачу і сміюсь.
* * *
Розчулений жалем до себе,
Розчинений в буднях гливких,
Ти руки простягнеш до неба.
"Та небо не любить слабких", -
Подумаєш з щемом у серці,
І з поглядом у виднокрай.
Ти не переможець у герці.
Ти looser, і плач і ридай.
Та ще десь жевріє надія.
Це той світ - спочинок і сон.
Ти, звісно, не з тих, хто воліє,
Обходити свій Рубікон.
Ще стане і духу і тіла.
Ще є, що поставить на кін.
Ще є в тебе воля і сила,
Щоб битись і встати з колін.
Пекуче і сяюче сонце
Зігріє. І рани, і біль
Минуть. "Це не сон?" Ні, не сон це.
Це - листя із пальмових гіль.
* * *
Ми в житті не цім помремо,
Бо ми житимемо вічно!
“Самовпевнено й непевно...”, -
Скаже нам чернець негречно.
Ну то й що! Нас не впіймають
Кучері не підрівняють.
Ні молитви, ні погрози,
Пістолети, трунки, коси
Не для нас, що в сьомім поті
Танцюристами на дроті.
Сонце радісно сміється,
Нам життя лиш раз дається,
Як не втямили одразу.
То чому ж не цього разу?
А тому, що хтось та й знає
(Й з нутрощів дірявих хоче,
Тільки голову морочить),
Що помре - і біди зтануть.
Помирає, помирають...
Будем жити! Не обмануть
Смерті нас липкі обійми
(Хоч би вельми і чарівні),
Ми від чарів їхніх вільні!
Смерті – ні! Її немає!
Дулю з маком хай тримає!
Бджоли сестри, бджоли браття,
Мед життя не віддавайте!
Смерть життя не пише книгу,
Тільки розстеляє кригу.
Ви як хочте, тільки точно,
Ми не в цім житті помремо,
Бо ми житимемо вічно.
Саме так!
* * *
Ми ходимо по лезу
Засліпливо тверезо
І крізь блакитне плесо
Ми поглядаєм вниз:
Вже сьоме небо щезло
Десь там внизу і скресло.
Всміхаючись улесно
З-під ангельских мармиз,
Для нас збирають хмиз
І хочуть підпалити,
Жорстокі хворі діти,
Їм нікуди подіти
Жаский пекельний чад.
Лиш знають битись, бити,
А не кохатись й жити,
Парфуми пахнуть й квіти
Цвітуть для них не влад
З нестишених балад...
А ми простуєм далі,
Закоханіш дедалі,
Колись в холодній залі
Нас покладуть обох.
Та нас ніхто не гонить,
Нам небеса гомонять,
Що нас колись та й зловлять,
За нас Він слово мовить,
І нас відпустять вдвох.
Тож помагай нам Бог!
* * *
Предків душі сочаться із отворів в череві тиші
По підвалах байстрюцьки байдужих, невірних родин;
Там, де попіл і пил, годі правити справи горішні
І розсунути мури із щільно позігнутих спин.
Там їх всотує в себе німа і холодна підлога.
Хтось застрягне між ребер липких і вогких павутинь
Й буде з нами навіки. А решта - крізь пекло до Бога,
Тихим-тихим дощем гасять тліючу Зірку Полин.
То чи на наша вина, а чи, може, безкарна причина
В тім, що б»Ємось не влад головою об тріснутий стіл,
Безталанна, дурна, та своя ця країна причинна,
Котрий вік непритомно сновидою марить на нім.
А були ж но часи, так, і зими, і літа, і віки,
Коли слава була в нас і сила, і воля міцна,
Ми тепер наче пси у сліпого німого каліки,
Брешемо, що чужинкою в нас промайнула весна.
То ж бо наша весна, хоч бували і, звісно, квітліші...
Он вже осінь надходить і часу густішає плин,
І у вирій - птахи, і по норах вже кубляться миші,
і ченці-неофіти до раю збираються в клин...
* * *
Я бачу корабель своєї долі,
Не тої, що здійсниться, - що була.
Він в гавані дрімає на припоні:
Вітрила прибрані, їх вітер омина.
Коли любов приносила дарунки,
Я їх не взяв подумав, що обман.
Печаль прокралася до мене за лаштунки,
Не витримав із нею сам на сам.
Мій виклик світові вернувсь мені луною,
І я злякався і перепросив.
Я зміст життя таємно звав любов”ю
І прикидатись не ставало сил.
Тепер я знаю, треба жити, жити -
Є в корабля єдине – океан,
Впіймати у вітрила долевітер
Й не ворожити, пан ти чи пропав.
Я мріяв жити так і божеволів
Від страху жити так і неясних бажань.
Доки човЕн не згнив й не обміліло море
Затамувавши подих - я відплину в даль.
* * *
Тільки й твориться з болю,
Скільки б не було хисту,
Наодинці з собою,
Перед білого листу.
Тільки й твориться з муки,
Коли серце гаряче
Заспіває з роспуки
І від щастя заплаче.
Лиш тоді ти почуєш,
Що у тобі лунає.
Коли днюєш й ночуєш,
Що по тебе гукає.
І відчувши, здригнешся.
І перед паперу,
Ти у себе прочиниш
Глибоку печеру.
І готовий вже впасти,
За руки тримають...
Чи то ангельські руки,
Чи, може, я марю...
Отоді лише справжнє
Розіллється віршем
Й зостається назавжди.
Проте, хто як пише...
* * *
Водолаз.
Не болить, і не пишеш. Не зле і не хочеться, правда,
Як не зойкне і дротів не замкне на тому кінці?
Бо натхнення твоє божевільне - це напросто вада .
Божий хист треба завжди надійно тримати в руці
І різьбити начорно, а потім начисто і знову
Починати роботу. Дивись на відомі взірці.
Треба знати, що робиш, не треба кохатися в цьому.
І ще бажано мати станок, щоб точить олівці.
Ну, а ти? Починаєш й ні сном і ні духом не знаєш,
Що то буде із цього і де цей закінчиться шлях.
Ти шукаєш того, що нема і у римах блукаєш.
Ти будуєш човна, на хресті забиваючи цвях.
Він потопить тебе і опустить до самого дону,
Звідки зір вже не видно, а лише сама каламуть.
З своїх правильних віршів поети знімуть охорону
І поблажливо так посміхнуться і легко зітхнуть.
Але виринеш знов на поверхню із новим алмазом,
Що засвітить ледь-ледь, весь у глині і краплях води.
Тебе так і прозвуть, не поетом, а лиш водолазом –
Ти пірнав, щоби просто собі нашукати руди.
А тоді лише злегка ограниш все те, що там було –
Щось підкреслиш до щему, а щось навпаки забереш,
Бо натхнення твоє наствляє в чоло тобі дуло:
Коли будеш різьбити як правильно, тут же помреш.
Не болить, і не пишеш. І наче як всі. Але раптом
В темну воду зануришся знову все глибше за чимсь.
А чи вийдеш ще, хтО зна. МабУть, з цим підводним азартом
Ти таки і помреш, бо таким уже ти народивсь.
* * *
Чи то зору вже зла корекція -
В ідеалі шукаю вад -
Диво любощів вівісекція
Закривавлює мій халат.
Совість каже: Ну, що ти, грішнику
Хтивий, робиш з своїм життям?
Укладаєш хвалу Всевишньому
Із молитов з її ім"ям.
На коліна вклякаєш з острахом,
Перед нею, не перед Ним,
Себе бачиш її апостолом
І над нею тримаєш німб.
І причастя приймаєш з радістю
З її тіла, мов хліб, воно,
І до губ припадаєш в спразі ти,
Наче слина її - вино.
І слова її одкровеннями
Тобі падають вглиб душі,
Миті втіхи стають знаменнями,
І із неї линУть вірші.
Що це все, як не зрада Богові?
Вже чекає тебе вогонь.
Ні, кажу, у гієнні вогняній
Прохолода її долонь
Порятує мене. А в холоді
Нас зігріє тепло життя,
Що струмує у кожнім погляді,
В насолоді, в гріху буття.
Чи це гріх, милуватись жінкою,
Бути з нею і день і ніч?
Якщо так, буду я наживкою
На рибальстві твоїм. Риб клич...
* * *
З п"яними Амурами нам нема спочинку, -
Як не вцілять в серце, попадуть в печінку.
Сидячи під тином, стікаючи кров"ю,
Думаєш: "поранили, начеб-то любов"ю".
* * *
Якби нам серце одне на двох
Й так на усе життя.
Тихо зростає на душах мох,
Глушить серцебиття.
Крила у мрій почали рости,
Боляче трохи, що ж.
Боже, мені за усе прости ,
Як не вона, то хто ж?
Дивиться в душу, в душі вогонь -
Стишить ядучий чад.
Хто би то знав в тишині долонь,
Що кілька літ назад...
Разом тепер. Хай лихе мине
Й буде все добре в нас.
Щастя? Воно вже прийшло. Прийде
Й спокій, хоча б на час.
* * *
Осінь, пане агностику, осінь:
Останні летіли вдосвіта оси
(Чути паленим листям –
Відчиняють захристя)
Ген-ген понад порожні покоси,
Ой, леле, понад холоднії роси,
Думали, що минеться –
Літо по них вернеться.
Вітер колише гіллячко, вітер.
Граються на подвір”ячку діти:
Темряви не бояться,
Кажуть “Біг ме’”- божаться.
Холодно скоро стане, холодно.
Кажуть, пора нам братись за голову:
Долю не спокушати,
Їсти, лягати спати.
Сум мені ллється в грудоньки, людоньки,
Стануть колись холодними губоньки –
Вже у воді на чатах
Граються потерчата.
Що ми можем знати, що відати,
Істину не написану кликати?
Іно сильніш гукати,
Іно пильніш шукати.
Осінь, пане агностику, осінь...
* * *
В мене нова маска:
Світлий сміх? – будь-ласка
І дитячий подив і різдвяний сум.
Звідкіля ти родом? Із штату Небраска,
Де мене команчі підняли на глум.
Так, нове обличчя – це нова дорога,
Всім я догоджаю, раді всі мені.
Тільки вам не раджу. Так. Пересторога.
Чогось почуваюсь ніби у лайні.
* * *
Знову доля від мене вагітна.
Що за рогом чекає, хто зна?
Щось народить, дарма, що тендітна –
Аліменти і лемент сповна.
А минулого разу поразку
Принесла, хоч здавалось, що ні.
Немовля мою слухало казку,
Що не зовсім сиджу у лайні.
Та не можна ніяк не робити нічого,
Як не зробиш свого, колисаєш чужого.
* * *
Небо тисне на мене згори,
А земля додає ізнизу.
Болю лютий, палай, згори,
Спопелися! Тримай ще хмизу
З колючок, що із серця кров
Точать цівками на долоні.
Кажуть, Бог – то сама любов,
Що загасить вогонь агоній…
Та молитви не йдуть із вуст,
Не пускає щось рівно доти,
Доки нас під кістковий хруст,
Він відчинить, неначе шпроти.
- Чом на тобі нема вінця? -
Скаже голос його скорботний,
- Не у мене проси кінця ,
Але щастя проси, свободи.
І ти мовиш: - Так, Боже. Так.
Я не можу вже. Ти це знаєш.
Дай для долі моєї знак
І води дай для моїх згарищ.
Ти побачиш, трава росте,
Небо синє, земля сміється.
І подякуєш ще за все:
- А воно, таки, далі б”ється.
* * *
Поза добром і злом –
Поза негарна.
Шию стягли вузлом –
Як незугарно.
Серце вросло у лід,
Годі довбати.
Стрімкий униз політ
Варт чи спиняти?
Сльози – сама вода,
Смерті немає.
Легка, струнка хода
Душу виймає.
Боженько, де ти є?
Чому не чути?
Царство прийде Твоє,
Коли це буде?
Бачу Твої сліди,
На перехрестях,
Далі – нема куди,
А люд все преться…
* * *
Нікого ти не любиш,
А значить, убиваєш.
Себе у тісну збрую,
Похмуро запрягаєш,
І з місця рвеш і тягнеш,
І за плечима – тони.
Зірок не помічаєш,
Ти бачиш хвіст колони.
Ти повен сили волі,
Й ремЕні ріжуть шкіру,
Та ти не чуєш болю
І підганяєш фіру.
Та скоро знов відстанеш,
І буде не до жартів –
Свою дорогу втратиш,
Як темна ніч на варті.
Й нікого не спитаєш,
Бо ти не віриш в дружбу,
Завжди з собою маєш
Одну велику кружку.
Ти знаєш, пси і вОвки –
Одні й ті самі люди.
Даремно… Гострі голки
Сам з серця не добудеш.
Свої наскрізні рани
Ти ще сяк так залижеш,
В очах своїх, таранах,
І на чолі ти пишеш:
“Нікому я не винен,
Й нікого я не хочу,
І спокій не потрібен,
Він тільки серце точить.”
І з місця рвеш і тягнеш,
І за плечима – тони,
Й тужливо вгору глянеш,
Знайшовши хвіст колони.
* * *
Вороняче вороже ворожіння:
Кружляють круки, чути серця стук.
Сьогодні я переборю тяжіння
Під чорний змах крила і білий – рук.
У цей момент звільняю всі закони
Від влади над всіма, хто небо п”є.
Знімаю з вітрів марлеві попони,
І на вустах одне ім”я твоє,
О, небо! Чую, кличеш, кличеш
Мене до себе. Тож візьми, візьми!
Ти як і я останні миті лічиш,
Ти теж живеш між сміхом і слізьми,
Бо я твій син, це хмари розказали.
Я на землі за світлом йшов Стожар.
Та, може, я іще не помазаний
І розіб"юся як мій брат Ікар...
Та годі роздумів, пора уже й честь знати,
Я засидівся з вами вже давно.
Я ж так й не жив, коли не міг літати,
Носив на серці камінь, йшов на дно.
Тепер я взнаю, приймеш чи відкинеш -
Найлегше із усіх твоїх зізнань...
- Юначе, стій! Ще крок і ти загинеш!
- На мить я полечу! А далі - хай...
* * *
“Бо минає усе”, - так казав Соломон, -
“І факіри і брязкальця, щастя і горе.
Що сьогодні тебе забирає в полон,
Більше буде тобі не потрібне ніколи.”
“Ну, а як же любов? Чи минає вона?”
“Так, минає, але завжди житимеш з нею,
Із тією, котрій про кохання слова
Говорив повсякчас. Ту, що звав ти своєю
Не забудеш повік, доки смерть не прийде
Й не розлучить з людиною до воскресіння.
Отоді ця любов на хвилини мине,
Але знов проросте, наче вічне насіння.”
Так казав Соломон. Ти цю мудрість віків
Збережи у собі. І у серці своєму
Ти любові слова закарбуй між рядків
І кохану знайди й поведи до Едему.
* * *
Нас з”їдає нестримна жага,
Спопеля невтамована спрага,
Вже підходить до краю снага.
На серцях в нас пекуча засмага.
І вже біль не солодкий, а так,
Наповняє обох нас по груди.
Боже, дай нам малесенький знак,
Що ми будемо разом, що будем.
Вмий нам рани холодним дощем,
Чи цей щем не минеться ніколи?
Ми любов збережем, а хто ще
Як не ми? Але все таки, хто ми,
що призначені жити отак,
Знемагати від шалу й бажання,
Знати що і у болю є смак,
Пергнати любов крізь страждання?
Нас, мабуть, ще й святими назвуть,
Що “отак біля нас з вами жили”
Та не в тому і зміст весь, і суть,
Ми жили так тому, що любили.
* * *
Не бути поруч з тобою,
Не бути разОм – це мука,
Самотність німа до болю
У двері тихенько стука.
Лице не приймає маски
Ніякої. Так і бути.
Я хочу твоєї ласки,
Не можу її забути.
У серці діра, воронка,
І це непомильно значить,
Не бути з тобою – ломка.
На скільки мене ще стачить?
Мене огорта шаленство,
Безумство, я ледь не плачу.
Та це все не має сенсу,
Це марний потік означень.
Я, мабуть, на звіра схожий,
Але йому треба менше –
Весна перейшла, і кожен
Прожити вже може легше.
Я просто не можу більше,
Це мусить нарешті статись,
Щоб дихалося вільніше.
Я ХОЧУ З ТОБОЮ КОХАТИСЬ.
* * *
Ти вростаєш у мене, таємні лоскочучи нерви,
І упорскуєш в вени і в душу дурманячий сік.
І над небом тримаєш і пестиш так легко і певно –
Й мого часу на мить як назавжди втрачається лік.
І багаття бажань ненаситні, і грітись хто стане,
У долину кохання стікає, мов танучий віск,
Ти Ізольда моя, промовляєш до мене: “Трістане”, -
І в очах моїх бачиш ніколи не гаснучий блиск.
* * *
Твої очі, останній доказ,
Що себе розіп”яв в розмай,
Не на біль, не на жаль, не на показ,
Я на сурмах твоїх бажань.
У жаскій полонині лона
І у горах твоїх грудей
Я плекав наслоди грона
День у день,
день у день.,
день у день.
І ми були єдиним цілим,
І коли цілував тебе,
Я у душу тобі поцілив
Розпашілим своїм вогнем.
І тепер, як не разом – мука,
І все тіло проймає дрож,
І одна в нас у серці думка –
Нас не спинять і сто сторож
На шляху до тієї миті
Коли будемо знов разом,
Сонця сяєвом оповиті,
Й все не буде здаватись сном.
* * *
Коли ти відчиняєш двері,
Ти заходиш чи в тебе заходять
Стін квадрати, підлога, стеля,
Й корінь з волі твоєї виводять?
Коли ти зачиняєш душу,
І нічого уже не знаєш,
Я тебе розбудити мушу.
Чуєш, серце твоє гукає.
Коли вже не побачиш неба,
Й буде світло тобі бадуже,
Коли в щирості вмре потреба,
Я тебе не покину, друже!
Буду завжди тобі у грудях,
Тріпотіти, горіти, битись,
Відчувати добро у людях,
І за тебе вночі молитись,
Віддавати теплом за ласку,
Забуваючи зло і лихо,
Буду з тебе знімати маску
І тебе колисати тихо.
* * *
Твої очі, без сумніву, з самого синього неба,
Їхнє світло мене підіймає в незнані світи.
Коли я придивляюся ближче й пильніше до тебе,
Ти втікаєш, немов променистий яскравий відплив.
І я хочу, так хочу тебе за долоні зловити,
І торкаючись їх, я немовби до сонця торкнувсь,
Це тепло буде вічно у тілі й в думках моїх жити,
Я його не забуду ніколи-ніколи, клянусь.
Ти вростаєш у мене промінням, і крізь мої вени
Вже не кров протече, чисте світло струмує вже там.
Я не матиму більше потреб, крім одної потреби,
Пломеніти з тобою, допоки горітиму сам.
* * *
Вилови душу із моїх очей…
Серце тріпоче, ось-ось і пробється
Промінь нестерпний в безодню ночей
З самого серця, із самого серця…
Як гніт підпалить той промінь усе,
Крига розтане і слізно проллється,
Душу мою течія віднесе
У піднебесся, у піднебесся…
Там ізгори не поглянути б вниз,
Не закотитися вглиб виднокраю,
Поки внизу готуватимуть хмиз,
Себе спитаю: “Кого я кохаю?”
Відповідь знати б – і ось майже все
Що нам потрібно, щоб жити на світі.
Промінь і серце, і душу – все це
Ніде купити, ніде купити…
* * *
Ви у вирій назавджи чи, може,
Ще повернетесь в рідні Карпати?
Ми лишаємось тут зимувати.
Хай вам Бог на шляху допоможе.
Ви шукаєте долі чи щастя,
Чи незміряних Гейтсових статків?
Ви берете з собою облатки
На тамтешнєє перше причастя.
Розправляєте руки, мов крила,
Розціловує вітер обличчя.
Це вас тягне жага мандрівнича,
Чи залишитись тут вже не сила?
Ви пишіть нам листи, телеграми,
Хоч у вас нерозбірливий почерк,
Хто ж писати додому не хоче,
Ми впізнаєм слова між рядками.
І як часом зачепить вас туга,
Чимось рідним, до болю знайомим
Вітер з гір вам війне невагомо.
Чи знайдете ще кращого друга?
Він про все і про всіх вам роскаже,
Принесе найостанніші вісті.
Як живеться на новому місці?
Скільки спомини давнішні важать?
Кругом світу облетить крізь втому
Вітер, в кронах дерев зашурхоче,
У волоссі густім затріпоче,
Вам в луні відгукнеться: “Додому”…
* * *
Світиш у темряву, що тобі з того?
Сонцю, я знаю, щось в цьому є.
Шлях для планет, для комети дорогу
Ти визначаєш. І ймення твоє
Десь на малій твоїй третій планеті,
Люди якісь щохвилини річуть.
Справді ж вони в своїй сутності йєті –
Серце ховають, за правду січуть.
Та все одно їм без тебе сутужно,
Холодно їм. Знаєш, що то зима?
Купки вар”ятів вбиваются дружно,
Мабуть, такого ніде більш нема.
Є в них кохання, вкохатись неважко,
Але не кожен із ним проживе,
Є ще самітники, діти, монашки,
Й той, хто усім щирий кайф увірве.
Хтось із надією, хтось крізь ненависть,
Тебе згадає, тебе прокляне,
Ти ж – он ти де, хоч і грієш, і палиш,
Світиш у темряву, щось в цьому є.
* * *
Я хотів би писати вірші,
Мов із світла,
(Хоч як важко би я не грішив)
Легше вітру;
Щоб як сніг осідали, як пух,
Вам у серці,
І будили всередині дух,
Звуком в деці;
Щоб сильнішими були ті,
Хто читає,
Трохи грішні і трохи святі.
Хто не має?
Щоб були вони, наче вогонь,
Що струмує
Із очей наших, з наших долонь,
Що вгамує
Вічний холод, що жде нас вночі
І уперто
Вітром рве нам із пальців ключі
І лібретто.
Я хотів би писати їх так,
Щоби кожен
Мав для долі своєї в них знак
В роздорожжі,
Щоби шквал Вас не бив у чоло
Після того,
Щоб по тому життя в Вас було
Діалогом.
Я хотів би писати вірші
Трохи інші.
Ну, а поки пишу лиш такі,
Які пишу.
