ці очі жовтаві нагадують крик
рев зірваних зв’язок подібний до звіра
залишиться пір’я з молитви зневіра
мов здобич у котру стріляв дробовик
у товщі законів замислений лик
винюхує шпарку де схована віра
безкосих дівчат наступає офіра
закохана в землю платону гаплик
тож грайтесь кусайтесь казіться причинні
плодіться мов жаби дурні в баговинні
прогрес безперервний вертайтесь у Сад
отам відпочинок вертеп і поклони
там прощення сльози а тут забобони
і страх ніби ноги обів’є вам гад
1997
2.
завжди сумні пригнічені людці
отут блукають кануть в сніг чи зливу
і кожен з них плека надію сиву
що оживуть відмерзлі пагінці
а дні приходять — втомлені гінці
що пахнуть смертю свіжу інвективу
несуть лягають душу полохливу
яка благає голосом вівці
аби був спокій нова радість стала
яка отут ніколи не бувала
аби росли здорові дітлахи
вони ростуть споруджують будинки
та з-під асфальту залишки людинки
старі за нас благали кхи-кахи
1996
4.
коли згорять між нами всі мости
залишиться дивитися у воду
плекати мрії про тверду породу
де пам’яті вкарбуються сліди
згадаєм непрочитані листи
які надходили з далекого походу
де втратили завзяття силу вроду
а імена сховали порохи
і маємо сухоти свіжі зморшки
і вічний Страх — загроза зверху дошки
прохриплий кашель і тремтіння рук
видавлюєм безпомічності сльози
аби отримать милосердя дози
коли сечею вийшов з тіла Дух
1997
5.
І.С.
тобі завжди подобались боги
у них немає права сумувати
а дні немов відкопані дукати
із пам’яті — із нашої золи
ти реставруєш темряву пори
коли лягало місто втоми спати
коли застигли календарні дати
у часі а чийсь голос: не мовчи
бо це нагадує відсутній простір
бо це нагадує застиглий постріл
і відчуття провіщення біди
а ми повинні загасити спалах
аби в своїх рукописах-аналах
ніч не вписала нас в чужі рядки
1996
"НА СМЕРТЬ КЛІО" (1999)
ВЕЧІРНІ ХОРАЛИ
І
Благослови, душе, Господній сон,
благослови це спокій тимчасовий,
який, немов набридливий сезон,
а там, дивись, почнуться знову лови.
Благослови осінню тишину,
де ціпенієм від холоднокрів’я.
Загорнуті в небесну пелену,
ми анемічно згадуєм повір’я.
ІІ
Замовк годинник снігом. І тепло —
така собі безжурна меркантильність.
В очах твоїх — століття. Гасне пильність.
Лише запону бачиш — сіре тло,
де постаті скриплять. Передній план,
а далі — ліс мовчань. Сліпуче сяйво
здіймається над ними. Величаймо
той час німих, знелюднених осанн.
ІІІ
Ті постаті, яким нема числа,
ті проминання, що підуть у морок,
украдуть сни твої, зітруть на порох,
бо ти від них, мов листя від стебла.
Бо ти від них, вони — в тобі. Мов час —
тече ісход з епохи до епохи,
де гаснуть очі та мужніють кроки,
а тихий сніг для нервів, як масаж.
ІV
В Господніх вікнах темно. Мовчимо.
Чекаємо, як вироку, світанку.
Нервово стулим вії наостанку.
Та увімкнули світло, як на зло…
І знов безсонні очі, як туман,—
скорбота віковічна червоніє,
в якій нема ні жалю, ні доган,
лиш страх непередбачено тліє.
V
Птахами плаче небо восени
і падають на дно очей краплини.
Скорботна темінь гусне щохвилини,
окутуючи тихі голоси,—
приглушує, знечужує, несе
в незриме мрево трепету, мовчання,
де спить без часу вічне сподівання,
що — аж до крапель — вернеться усе.
1998
ПТАХИ
Сповільненість вечірньої пори
минає, ніби ніч під час простуди.
Злітаються в кімнату звідусюди
сумні птахи для злої ворожби.
Ти весь в огні, в очницях тліє жар.
Птахи летять крізь тебе — в місто Пам’ять,
де мешканці стривожені не тямлять,
що ти лише безсилий їх владар.
1997
РЕЗОНАНСИ
I
Вібрує ідіот до німбу над волоссям,
в очах печаль тремтить і криється прокльон
на тих, що відійшли й хвалились безголоссям,
та потяг домовин одвіз їх у район —
в закам’янілий час і вічне німування,
в мереживо очей розсипаних у прах.
а на поверхні дощ і чемне спілкування:
чи є у вишини хоча б маленький птах?
II
І зостанеться слів неодгаданих курява, попіл.
Ув очницях земля, на губах щойно тріснутих кров.
і розвалиться час на площини клопів і циклопів.
І простягнення рук за отим, хто у морок пішов.
А потомлені дні ледве жевріють в снах на покутті,
а сумна дітвора із очима великих предтеч
безхребетних батьків доглядає, батьків, що відсутні,—
з їхніх сірих облич мух зганяє. А в поглядах — меч.
III
Осінь, як загублена дитина.
Плач дощів, у зморшках небокрай.
Нас уже змиває, мить, хвилина…
Розкриває пащу землеграй.
Там такі веселі магістралі,
ящики, мов авта, мчать у смерк.
Тисне хтось незнаний на педалі.
Покидають гості феєрверк.
IV
Вони приходять, коли терпне ніч,
де звуки заколисані зникають,
коли в кімнату місяць лиє сон.
Вони приходять, щоб позбутись тіла.
У них немає слів, ані очей.
І руки бережуть для барельєфу,
де б наміри зосталися самі
без вчинків, темних наслідків і стресів.
V
Пора прийшла холодна і сонлива,
що навіть люди меншають. Зникають.
Осінній протяг у нічній кімнаті
нагадує про зиму і таблетки.
Сон гріється під ковдрою. Здається,
немов Господь із тіла витікає.
І дихає повільно нерухоме,
в якого застигають вічні очі.
VI
Знов на тім’я спадають краплини годин,
мов повільна приреченість. Спокій —
цей німий параноїк — сміється до спин,
що зникають у темряві, поки
не покинуть назавше, підуть, пропадуть
і зостанеться скніти в пристрітах.
Це домучений Рік. Починається Путь
по чужих непроглядних орбітах.
VII
Ця монополія вечірньої пори
нагадує приреченість повільну.
І кволий час нашіптує: завмри,
полинь у безвість, сутінь неподільну.
Там тільки крок лунатиме, як дзвін,
а твердь під ним, немов зогниле днище.
Іди. І грузни у безвірний тлін,
бо з нього шлях, аби піднятись вище.
VIII
Наповнюйся по вінця цим дощем.
бо тіні, що довкола, ледве зримі,
і котяться, і котяться, гонимі,
жовтавим наростаючим бичем —
у сніг, у даль, у вічну мерзлоту,
де археолог — блазень безпорадний,
від розпачу упав на грунт принадний,
який сховав буттєву наготу.
ІХ
Пороблено, пороблено. Сніги
уже по горло. Це ісход початку.
Ти мріяв смерть залишити на згадку.
А вийшло — зась! У пам’яті — сніги.
То хто ж ти є, коли живеш в імлі?
Ще й згадуєш імлу тривожно-тиху.
Очима дерево самотнє, ніби крихту,
береш на пам’ять. Садиш ув імлі.
Х
У затишку заціпенілих днів,
що криптою застигли над тобою,
ти відчуваєш потойбічний гнів
всіх проминань, що злинули водою,—
пересторог і втомлених облич,
яких шеренги — аж до горизонту,
а там — огонь, а там смертельний бич
і мертвий вітер Неземного Понту.
1997—1998
"СПОСТЕРЕЖЕННЯ" (1999)
ЖІНКИ РЕНЕСАНСУ
Портрети цих жінок приспали теплий спокій,
де пристрасть тихо спить, мов хворе немовля.
Вони такі чужі від буднів та утопій.
Не віриться, що їх поглинула земля.
Вони такі сумні, мов капища кварталів,
де п’яний ловелас горланить до мовчань.
А їм зухвало йти б, сміятись до паскалів.
Від їх тужливих вій зсудомлює гортань.
1997
* * *
Праворуч — тільки сон, ліворуч…
Боже, збав нас, —
нервова нагота, худюща, мов свіча.
З горлянок протяг дме.
Коли в тумані спав час —
ліпили нас для втіх, а вийшло — для меча.
Коли ж учились жить — нас смикали за нитки:
потрібно йти вперед, або ж іти назад.
А ми пішли уверх, як неслухняні дітки.
Господь нам показав свій благородний зад.
1997
* * *
Минеш і ти. Мов тихий рік — минеш.
Так безпричинно в смерку гаснуть свічі.
Там кануть душі втомлені, одвічні,
що бачать шлях до потаємних меж.
А потім сни в кімнатах без годин.
Книжки, роки… В буттєвій круговерті
прозріння прошепоче: ми заперті
у самості невидимих шпарин.
1997
* * *
І вимовлять Твоє ім’я, коли
гарячий попіл випалить очниці.
В прозрінні дотліватимуть блудниці
над тихими тілами дітвори.
Все буде знов. Народження і смерть —
у чварах сестри за Господні ігри,
в речовині яких століття збігли,
за ними інші линуть шкереберть.
1998
* * *
Це останнє тепло. Розтривожені душі
вереснево-німих закоцюрблих мовчань,
що відходять у дні, наче спогад про груші
передзим’я, — у дні, над якими печаль
набрякає й болить. І пора валідолу
непомітно тече, мов набридливий сон,
де малі і старі — всі по колу, по колу
під платівки зіпсутої вічний чарльстон.
1998
* * *
І люди забували про сніги,
які дітей поглинули живими.
Скорботні очі, висохлі, над ними
вже бачать потаємні береги.
Вуаль Господня, як густий туман.
Ріка в цей час напружено-спокійна
і дихає її душа снодійна
життями, що позбавились оман.
1998
* * *
З’явись до нас, з’явись, допоки дні
малі течуть у сіряві безмежній,
де виринають привиди бентежні,
подібні до скорботних сивих дів.
У глибині тривожних їх очей
волає страх вогнями-язиками.
Господня риза віється вітрами,
ховаючи незрячих від речей.
1998
* * *
Миттєвостей прощальні голоси
уже відходять. Засинає втома.
А мешканці Гоморри і Содома
не знають блиску божої коси.
Повітря пахне смертю. Дітлахи
втішаються над втіхами дорослих
і в темряві тихесенько наосліп
в собі пробуджують чужі гріхи.
Господь стікає, мов гарячий віск.
У снах на них пильнує жовта жаба.
І корчаться, бо спалює їх спрага.
Страх ріже тишу, як щурячий писк.
1998
* * *
Прийми усіх, утомлених і злих,
в час правди злої, що не знає міри.
Шпаклюються тілами Божі діри,
смертями галасливих і малих.
Ремонт триває. Боже борони,
аби майстри завершили під вечір, —
година чорна вдарить. Кровотечі
уникнуть людські душі назавжди.
1998
* * *
Вікно німих тривог із видом на пейзаж,
де ціпеніють дні, як земноводні,
які зимою хворі. Метранпаж
складає хроніку,
де час проклять при вході…
Переживання інших вікувань
у сяйві непроглядних коридорів,
де кануть постаті змарнілих нарікань
із душами клонованих героїв.
1998
* * *
Вічне мовчання безмежного простору
дихає містом і гусне туман.
Божа безодня над нами. Апостолу
тиші марудно, бо холодно й сам.
Сплять вони ще за Ягайла, безтрепетні,
бачать, убогі, бароковий сон.
Плачуть або посміхаються декотрі,
наче не сон це, а просто чарльстон.
Чайник з дитинства свистить. І не радує
кволі кістки чай міцний, запашний.
Хворий вуглинкою жевріє, згадує
перші цілунки, сусід — мордобій.
Дощ тут — як звичка, а час — як ошпарений.
В тінь одягається ратуша. Смерть
очі жінкам закриває, де згаяний
вік проминання застиг, ніби твердь.
1998
ПАСКАЛЬ
І
Належати очима берегам,
де віковіє німота безмежна.
А думка навісна і обережна
спиняється на мить, бо там — бедлам.
Там вічно непроглядний лабіринт.
Гарячих звуків дике коливання
поволі проникає у мовчання,
яке зреклося втомлених годин.
ІІ
І затаївся в темряві гаплик,
що на міщан жене чуму і вроки.
Святі уми торочать про пороки.
Регоче на кострищі єретик.
Доба нуртує. В келії слова
силкуються в собі утримать суще,
А розум, як дитятко нетямуще,
хапається за те, чого нема.
1998
"НА СМЕРТЬ КЛІО" (1999)
ІСТОРІОСОФСЬКЕ
Вони галасують, як гуркіт міцної води,
вони галасують, як діти, що грають у війни.
Опісля, знесилені, мріють про анестезійне,
бо тиснуть їх, чавлять лавини похмурих годин,
що знову приходять (їх бачили наші діди),
це схоже на смерті тривання багатосерійне.
А час протікає крізь них, крізь малесенькі сни,
а час не жартує: несе, викрадає, і сльози
пустили коріння додолу. Невтішні прогнози:
цунамі, війна, землетруси. Глухі голоси
ледь жевріють, ніби вогні. Місто мертве, і пси
завмерли виттям, мов тіла їх скували морози.
Господь назріває. Вже висне небесний обвал…
Хвилина — і зсув. Гамір, зойк, рев і плач. Це початок
всепрощення, всепоглинання. Останній податок
на воду, повітря, на сонце, і навіть на шал
земної любові. Вже дихає злий душодав…
Молитва в повітрі стоїть анемічних дівчаток.
Це віра, покора, сопрано, прохриплі псалми,
це сніг голосів, що лягає на втомлені нерви
небесного тіла. А зорі бліді, ніби черви,
кишать і спадають повільно на чорні лани.
Це небо вростає у землю, як пітьма до тьми,
де знову Платон, іонійці, і батько наш, п е р в и й.
1998
ГОСПОДИ,
Скорботний час, який скорботний час!
Над нами сніг, під нами — пам’ять тиха,
в якій усе зосталося без назв,
а назви — нам — для фетиша — напам’ять.
А нам — роки, а нам — нервовий плин.
Земного суму атмосфера квола.
А там — огонь, повітря, і годин
липких нема, бо це, мабуть, химера.
1998
КІНО 1997 РОКУ
Маніту, Саваоте, Монадо Монад,
пахне старістю втомлена осінь.
Ми — в молитві. Зреклися вчорашніх балад.
Але падаєм досі.
Знов по колу, по колу. Платонівський рік,
ніби зашморг. Безгаласно канем
у великих надіях маленьких доріг.
Наче сніг, тихо танем.
Це в ходу м’ясорубка людського буття:
межі смерті — народження крики.
Та мовчать під напружене серцебиття
в кінокадриках лики.
1997
СТРОФИ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ
І
Вчорашні тихі дні, немов маленькі втрати.
Поволі позіха бабуся Пам’ять. Смерк
її не прожене, неначе їй начхати
на цей марудний дощ, на сивий феєрверк
кімнатних божевіль, похованих у стінах,
де рухається час в електропроводах,
на божу густоту, де легше — на колінах,
на вічний цитрамон і тихе рідне “ах”.
ІІ
Між нами плаче дощ. Листи, мов ліки.
Ми захворіли на марудний час.
А ніч пірнула під важкі повіки,
і зупинились сни. Ідуть по нас
із далеку сумні, поважні тіні —
шеренга за шеренгою. Вогнів
за обрієм останні смуги. Нині
той час, коли немає манівців.
ІІІ
Прийде за днями жаль — зневіри перший предок,
і рушимо в імлу, залежні від огнів.
З думками про богів, суворі, ніби Мердок,
засмучені, в імлу ідемо без богів.
Посипле впертий час нам скроні сивиною,
змарнує швидко дні тремтінням наших рук.
А потім буде щем, укритий пеленою,
за мертвих і живих під снігом тихих мук.
ІV
Молитва за живих — проекція на завтра.
І знову за старе при чарках і свічках.
Мій Боже, схаменись, бо дотліває ватра,
а нам рости й рости в іприті та плітках.
Між Господом і Днем є невеличка шпарка,
свідомість утіка туди, де спить приймач.
А там, дивись, прийде. Ти хто такий? Сідхартха?
Однак пішов. А нам — цей божевільний срач.
V
Озлобитись на світ і плакати прокляттям,
вдивлятись крадькома в обличчя матерів —
хіба це не любов, хіба це не зачаття
незнаного для всіх, для себе поготів?
Відтак мовчання прес на розум налягає,
уже нема живих, а тільки рух ідей.
А потім буде плач і те, що шкутильгає,
та бігало раніш і гралося в людей.
VI
Ступити крок, а потім два назад,
звичайно, сумнів — оптимальний янгол,
коли перед очима мертвий Сад,
де з падолистом Бог лабає танго.
Ти пам’ятаєш, ми там не були,
ми тільки бігли на предивні звуки.
Тих днів повільних стомлені воли
давили нас, звільняли від розпуки.
VII
Багаття тріскотить і сипле іскри
у чорне небо. Ліс — німа безодня.
Працюють тиші потайні регістри.
Гряде доба, гряде доба Господня.
А нам би рік цей висидіть до ранку,
допоки сонце виповзе на крони,
й надіятись, що віднайдуть стоянку
якщо не люди, то бодай ворони.
VIII
Були спочатку вуха, а потім було Слово,
а потім будуть очі вилазити з орбіт
за те, що ми тілесні (рости крізь нас, полово!),
за те, що ми догрались у палеоліт.
Напружували мізки ми (глибоко-ідейні)
електрострумом бігу захеканих вимог.
Та перед сном маразми шукати у портвейні
нас змушує мовчання сумний, химерний бог.
1997
КОЛИ ПОЗАСИНАЮТЬ СОНЦЕЛЮБИ
* * *
ліниві ослики часу тягнули покривало ночі
сірі шинелі йшли на смерть
на лінії що ділить дві ідеї
від крові чорніє сніг
удосвіта зграя вороння проспіває
останній гімн переможених
ранкове сонце злякається пітьми
в яку сірі шинелі йшли на смерть
1993
* * *
пронизані релігійним духом стіни
знаходили ключі до темних кутків
його душі
та коли він пізнав себе
зрозумів
що в історії для нього нема місця
нема місця для його примхи
та щирого сміху
зрозуміти його означало поміняти
здорові ноги на ходулі
відмовитись від моралі
відмовитись від себе
посміхнутися мертвій людині
1993
* * *
заворожено світили очима
ніяковіли перед порожньою
монументальністю
хихикали задоволено від створеного
(на окраїнах міста сірі тіла
ковтали кашель)
вином лоскотали свідомість
смакували камерну музику
живі інструменти плакали
проклинаючи їхнього бога
перед скульптурою навпочіпки
стояла
обдурена молитва
1993
* * *
замінований почуттями
вибухаю коли відсутній розум
епоха замикання простору
вужчає кровообіг днів
і ми ціпеніємо від холодної мазурки
очікуючи пришестя
ратифікованого темрявою сонця
1994
* * *
коли позасинають сонцелюби
в нас буде час для діалогу рук
в нас буде час побачити тривогу
й піти спізналими в тривалий сон
нас розтривожить шум ранкових кроків
нас розтривожить галас похвальби
яку складають сяйву сонцелюби
щоб стати спадкоємцями тепла
1996
МІЖ ДВОМА ВІЧНОСТЯМИ
* * *
Дві вічності. Між ними — забуття,
живуть у нім маленькі, безголосі.
Беззвучно галасують. Тиха осінь
вкриває листям стежку вороття.
Над парком Бог застиг. Його мінор
у барвах теміні проявлюється. Слово —
немов реліквія сімейна; помилково
воно нагадує лише про злидні, мор.
1998
* * *
Вергілій відійшов у царство вічних тіней.
Потрібно вперто йти, бо коло не одне.
Багато упаде в дорозі і загине, й
волатимуть жінки за мертвими. Гряде
жовтавий вітерець з енергією Смерті,
за ним руїнний свист і подих забуття.
І голови злетять від того, що уперті,
нізащо пропадуть, якби ж ото знаття.
Однак — це не кінець — це кроки репетицій:
коли зчорніє день і висивіє ніч —
настане час молитв, прокльонів і петицій
у вічній самоті з Судьбою віч-на-віч.
1997
* * *
Небесна навігація притихла.
Хвилина, друга — хмари упадуть.
Я хочу вірить: на очах Перикла
було щось більше за Кінець чи Путь
по темному, глухому коридору,
де час від часу шурхіт голосів,
що випарами сірими угору,
аж голова йде обертом. Батьків
і рідних, друзів можна упізнати,
що відійшли давно… Тут — у потік
злили їх невідомі, злі прелати,
який тече в імлу… не день, не рік.
1997
* * *
Мурашками жити, аби Lebensraum* здавався безмежним,
навчали нас приглушені голоси
в цвілих стінах.
І ми бігли під сонце,
вдихали приємну прохолоду,
сміялися,
не помічаючи, як старіють матері,
як випадає в них волосся,
а тремтливі руки після напруженої молитви
гладять закодовані голівки.
1997
__________________
* життєвий простір (нім.).
* * *
долонями потрісканими від лопати
доторкалися до квітки
до її м’яких пелюсток
і згадували черству землю
і згадували дитинство
доросле й неспокійне
хотілося сховатися від божевілля
хотілося спокою
на дні якого
можна побачити чистий отвір
неземного неба
й сліпучий шовк янгола
однак у придурків скінчився обід
їх лопати
знову сиплють на нас землю
1994—1998
* * *
Складаємо обітницю, бо рік
уже при вході іншого безчасся,
де тільки стогін, безвість. Рівний сніг —
безшумний вальс над містом світанковим.
Однак дрімають втомлені слова,
у котрі одягаємо надію,
а Слово Боже, мов локомотив,
везе її крізь зменшення себе
під час вечері з гадкою про смерть,
коли запитуєм сполохано: чому
пересування втомлених годин
нагадує механіку Декарта?
1998
* * *
Розлито втому в келихи голів,
гарячих і незвичних до прощання.
Потрібно йти, але доба остання
застала там, де молодик зітлів.
Повз нас дерева з швидкістю волів.
Минають пори року і зітхання.
Мерці належать снігові, повчанням,
кімнатам целофанових жалів.
Там погляд вічно у шуканнях сходу.
Жінки реанімують в’ялу вроду,
а час, мов заарканений тарпан,—
закутий строго в рамки циферблата,
суворіють від нього оченята.
Лише дивак собі тут бог і пан.
1997
* * *
Коли запитуєш себе “що далі?”,
вдивляєшся в обличчя, що зникають,
мов привиди ефірні,— в сновидіння
ти починаєш вірити. Мов камінь,
мовчиш, і бачиш проминання світу.
Коли себе запитуєш, навіщо
існуєш від сніданку до вечері,
слухняно прокидаєшся, лягаєш,—
з’являються далекі голосіння
у стовідлунні внутрішнього слова,
нестерпні, відчайдушні голосіння
над тими, що покинули майбутнє.
А ти, як завше, вперто чистиш зуби,
Вітаєшся, здіймаєш капелюха,
проходиш крізь людей, яких немає
давно-давно, з часів, отак, Гомера,
бо в світ вони прийшли, немов незримки,
й так само, непомітні, покидають.
1998
* * *
рікою теплих рук течеш в її самотність
у темряві сердець ледь жевріє вогонь
і тишею віки проллються над тілами
що заколишуть сон і смуток радість плач
а ранок б’є мов струм відхаркуєш у тазик
у дзеркалі мертвяк цигарку запалив
і дивиться крізь дим як древній жрець і протяг
з розбитого вікна приносить зойк її
1998
* * *
На свято Богоматері дощі —
з глухої осені поквапливі приблуди
прийшли до міста, де вчорашні люди,
вчорашні сни, молитви і борщі.
В оселях ще живе вчорашній дух.
Годинники показують на вічність.
І тільки сонця тьмяна канонічність
поволі кане, кане ув імлу.
Лише примари втомлених істот,
лише зірки, мов патрубки столітні,
просочують крізь себе блиск робітні,
де сльози ветхих і нових скорбот.
1997
* * *
Засни і не пригадуй імена
тих тіней, що штовхалися довкола,
коли твоя усмішка трохи квола
була вже не земна, а земляна.
Вони тепер притихли. Певно, час
народжується в душах їхніх мертвий,
той грізний час, коли рахують жертви,
видавлюючи пам’ять раз у раз.
Засни. Тепер останній ритуал.
Живе і мертве стрілося віч-на-віч,
і є про що подумати, і навіть
поплакати й поскиглити. Пенал
уже готовий готовий. П’ять, чотири, три…
Яка була людина! Два, один… і…
Пригадую, як дощ дробив по ринві
в дитинстві, коли гралися в “завмри”.
1997
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Анатолій Дністровий (Астаф’єв) — письменник, культуролог. Народився
30 липня 1974 року в м.Тернопіль. Закінчив Ніжинський педагогічний інститут
ім. М.Гоголя історико-філологічне відділення (1997), аспірантуру на кафедрі
філософії Національного аграрного університету (2000). Дослідник історіософії
українського націоналізму. За фахом історик філософії.
Автор поетичних книг “Проповідь до магми” (1998), “На смерть Кліо” (1999),
“Спостереження” (1999), збірки новел “Люди і речі” (1994), перекладів з
австрійської, білоруської, чеської поезії, чисельних літературознавчих,
культурологічних публікацій в періодиці. Останнім часом займається проблемами
філософії творчості, естетики, соціології літератури, виступаючи в жанрі
есеїстики.
Автор ще поки ненадрукованих книг “Циклоп” (новели, оповідання), “Відстороненість”
(поезії, поеми), “Поезія і цивілізація” (есе, статті).
Лауреат літературно-музичного фестивалю “Лір” (1996), міжнародного літературного
конкурсу “Гранослов” (1997), видавництва “Смолоскип” (1998, 2000).
Коло зацікавлень: праві радикальні вчення, історія теологічної думки,
феноменологія.
