Я дивлюсь у вікно, і мене огортає журба. А навколо – зима і усе від морозу завмерло. Вже минулося все: зустрічання, розлуки, ганьба, Тільки спогади ще про минуле кохання не вмерли. А навколо сніги замітають останні стежки. Та не здатні вони заморозити люблячу душу. Не судилось разом нам пліч о пліч пройти крізь роки. Поміж нами сніги, на які я дивлюсь непорушно. Ми літали удвох, та зламала крило восени, І зимую тепер, і сумую тепер за тобою. У кімнаті – тепло. У кімнаті чотири стіни Переповнені смутком як сивий полин – гіркотою. У кімнаті – спокій. Залишилися - киця і я, Залишаєшся й ти – у душі незагоєна рана. У хурделицю цю тихо плаче хтось – вітер чи я. І шепоче у ніч, закликаючи: - Де ти, жаданий?
* * *
Самотня весна ніжне листя зелене
Голубить, ласкає промінням й теплом,
І люди проходять щасливі повз мене -
Весною всміхається доля лиш двом.
Тому не люблю я весняної повені:
Хлюпоче самотність в душі через край.
Вклоняюсь холодній задуманій осені,
Що серце остудить, як в кухлику чай.
Не можу всміхнутися, весно, тобі я,
Бо бачу кохання лиш тільки у сні.
Ти вкрала у мене останню надію
І серце безжально розбила мені.
Закутає осінь кудлатими хмарами,
І, може, й мені подарує любов.
Тому огортаюсь осінніми чарами,
Чекаю кохання я знову і знов.
Квітує весна, і забутий вже нами
Проходить повз мене закоханий світ.
Лиш я заридала гіркими сльозами,
Бо щастя мого загубився вже слід…
Дитинство Поможи мені мамо,
вернутись туди, Де дитинства мого
загубились сліди. Підкажи, як вернутись
в далекі роки, Де закриті дороги й
забуті стежки. Хочу ще раз відчути
той трепетний щем, Розпуститись, мов
брунька, під теплим дощем І купатися в щебеті,
пахощах трав, Пити промені ранку й
вечірніх заграв, Де тихесенько вітер
для квітки співа Колисковупро місяць і різні дива. Хочу лихо забути,
щасливо рости... Розкажи мені казку,
матусю, і ти. Я заплющую очі і чую
крізь сон, Як серця наші б'ються,
і їм в унісон, Я, мов птаха, злітаю -
й ніяк не злечу... - Пропустіть у минуле,
прошу вас!!! - кричу, Та злетіти мені,
певно, вже не дано... А було, а було ж... У
дитинстві, давно, Я злітала під хмари,
де сонця пісні Зігрівали щасливу мене
уві сні. Я дивилась,
розправивши крила свої, Як запилюють гречку
бджолині рої, Як журилась калина,
подруга моя, Розуміла що сови
пугикають я. Там було мені легко -
без фальшу і слів - Тільки місяць і зорі,
і ночі без снів. Завжди бачила правду,
добро і любов. Повернутися хочу,
відчути це знов. Де ви, міфи й легенди!
Я вірила вам! А душа, мов забутий
спустошений храм, Де ні свічки, ні
навіть ікони нема... Там я ходжу немов би
глуха і німа - Поклик тиші не чую,
немає і слів... Але часом вночі мені
мариться спів, Твоє серцебиття і у
пахощах сад... Забери мене, мамо, у
казку, назад...
* * * Листя падає з клена І шалено летить Нам зустрітися треба, Милий, хоч би на мить. Вітер листя жбурляє, Замітає сліди. Та кохання немає, Де поділось, куди? Вже чужі ми з тобою, Розійшлися шляхи, Поміж
нами стіною
Стали наші гріхи. Хочу їх обминути І зустрітися знов, Про печалі забути, Повернути любов. ...Вітру пісня студена
І багряна земля... Листя падає з клена - І кружляє, кружля...
* * * Смуток серце моє
огортає,
Я ж благаю його заспівать, Чому ж більше воно не
кохає, Заставляє мене лиш
страждать? Я гадала, що легко любити, І навколо буяли сади. Не судилося. Встиг
обтрусити Вітер листя, замести
сліди. Знаю, там, за туманом,
далеко Ходить десь половинка
моя. І хоча будувати
нелегко, Та до серця звертаюся
я: - Затремти,
закликаючи долю, Хайна зло цим холодним вітрам Повернеться, верне
мені волю. ...Я сама зруйнувала
свій храм... І збудую сама новий
храм!
* * * Я іду через будні своїх почуттів Крізь тумани в незвідані далі, Дивний голос нізвідки сюди долетів - Мене кличуть до себе печалі. Обминаю я бруд і калюжі життя Темний морок мене огортає. Я вже ніби - не я: за межею буття, Де земних почуттів вже немає. Не тривожать мене злоба й темрява зла, І навколо немає нікого. Лиш будинки чудні і чужі без тепла І заплетені смутком дороги. Але раптом - довкола немов розцвіло: Досконале, яскраве і чисте Я побачила світло, відчула тепло. На душі стало легко й врочисто. Заворожено я до межі потяглась - Заніміла, безвольна, щаслива... Раптом зникло усе. Я прокинулась враз. ...Лиш ридала на вулиці злива. ПІШОВ… За вітрами - хурделиця, А коханий мій жениться; Плаче сивая горлиця - Інша к серденьку горнеться. Замело всі стежки і дороги, - До самотнього могопорогу; Ворогивеселяться, радіють, Що боротись не в силах, не смію. О, мій милий, коханий, прийди, Я благаю - до неї не йди, Обійми, пригорни, проведи... Ти мовчиш. Облітають сади. Десь за обрієм тануть сліди - Ти відходиш. Ридають сади. І назад вже нема вороття... Забуття. Забуття. Забуття...
* * * Було так важко гнатись за любов'ю, А я хотіла все таки догнать. Хоч серце обливалось моє кров'ю, Навчиласья чекати і прощать. Хотілося по-справжньому любити, - Твоїх очей, коханого лиця. Хотілось в серці ватру запалити І так пройти до самого кінця... Для кого я не знаю, і навіщо У серці запалила той вогонь. Від нього залишилось попелище, І сивина торкнулась моїх скронь. Ятакхотіла чистого кохання - Без фальші, щоб забути про печаль. Та це всього одне лише бажання... А з серця ще не витягнули паль.
* * * Не вір словам, Галиночко, благаю, Коли тобі хтось пада до колін І каже палко: я тебе "кохаю" - Це означає: тіла просить він. Слова його - немов зрадлива осінь: За хвилю сонце зміниться дощем. Була ще вчора в небі тепла просинь - А нині в серці - заморозків щем. Осіннє сонце світить та не гріє - Оманливе, холодне і чуже. Воно любов вернути не зуміє, Якби й могло, то, мабуть, пізно вже. Слова, слова... які вони приємні, Такі прекрасні, ніжні і легкі І так шкода, що всі вони даремні - Закохані, солодкі і гіркі. Не вір словам, не вір ти їм, дурненька! Ну що дає той шепіт і дурман? Не воруши і не буди серденька, І не роз'ятрюй незагойних ран.
* * * Ти далеко. Ніколи Не пригорнеш мене. Ніби в замкнутім колі Все життя промайне. Я дала тобі слово Та життя не стоїть - Проти волі раптово Повертається вмить. Я тебе забуваю І чуттями всіма Потихеньку звикаю, Що тебе вже нема. Граєм ми свої ролі, Лише серце болить, Не витримує болю І до тебе летить. Повернися, благаю! Не барися, не жди, Бо навіки втрачаєш Ти мене, назавжди. Я не прийду ніколи, Хоч стомилась одна. ... В зачарованім колі Все життя промина...
* * * Сумом серце моє огорнулось, Коли раптом сказав, що ідеш. Болем тіло чомусь стрепенулось: Тільки завтра до мене прийдеш. Я сказати про тугу не вмію, І боюся поглянути в світ Тих очей, у котрі я не смію Зазирнути. Зітхну лиш услід.