0.
Ми завсідники білих крамниць, де торгують піском,
Де корицевий запах повсюдно — коштовніший спецій.
Три обіцянки простору — міста, і світу, і Греції.
Три обіцянки сну, що по жилах тече молоком.

Бо ж немає у статуй ні голоду, ані сарком,
Тільки пил, наче накип, на тілі, що в спеку гаряче.
Галатея умерла, лишившись до смерті незряча,
Бо творець захопився руками й грудьми. Молотком

Плазував він по плоті, що стала для нього межею.
Він цю жінку кохав, забуваючи разом із нею
Навіть білих дельфінів, і Дельфи, і піфій, і жриць.

Та лишався пісок — як єдине, в що вірити можна,
І лишались крамниці — та істина перша і кожна,
Що насправді боги не лишили йому таємниць.

2.
Де корицевий запах повсюдно — коштовніший спецій,
Корабельні і мармур, вантажений на кораблі,
Обрис профілю жінки, мов обрис чужої землі,
І танталові муки у гаванях в формі трапецій.

Є природа речей (сумніваєшся, друже Лукрецій?)
Ненадійна, як берег, побачений в бурю з човна.
І хистка, наче камінь, остання в житті мілина,
За якою — кінець і човну, і душі, й небезпеці.

Але добрі боги, як власкавити жертвами їх,
Мойра нитку прястиме, бо матимеш десь оберіг,
Увінчавши подобу коханої жінки вінком.

Білий камінь — то вічність, повіривши тій наготі
Покладеш Галатеї до ніг дорогі-золоті
Три обіцянки сну, що по жилах тече молоком.

3.

Три обіцянки сну, що по жилах тече молоком, —
То занадто багато, якщо ти у каменоломні.
Тій занадто палкій, тій занадто в коханні невтомній
Увижаєшся раптом не воїном, а різником.

Мармур — плоть соковита, ти шматуєш ту плоть — хижаком,
Гекатомба Олімпу: у попіл — вина і пелюсток.
А на грудях у жінки — солодкий і літеплий згусток,
Тепла кров, що зненацька стає дорогим барвником.

І натхненний різець, що на персах її розкошує,
І солодкий цілунок, що щоки рум'янцем фарбує, —
Мов удома залишено юність з росою на серці…

Тихо-тихо — до шалу, а потім не страшно і смерті,
І за вічне кохання, вторговане в цій круговерті, —
Три обіцянки простору — міста, і світу, і Греції.

4.
Три обіцянки простору — міста, і світу, і Греції.
З'ясування походжень дощів, і вимог, і щедрот.
І, торкаючись тіла, ти був захисник-патріот
Галатеї-вітчизни ачи Галатеї-фортеці.

Все було, як звичайно. Раби умирали (на те ці,
Наче стебла цибулі, порожні і спраглі тіла).
Равлик небо носив над собою, і вічність могла б
Уміститися в мушлі, мов книга у бібліотеці.

Все забравши з собою і мавши себе у собі,
Равлик вирветься з світу у злій і німій боротьбі.
Ти ж рубаєш обличчя коли не різцем — тесаком.

Хай то буде твоїм. Хай ти матимеш тільки її
(Наче сонце у небі, мов зимні гірські ручаї),
Бо ж немає у статуй ні голоду, ані сарком.

5.

Бо ж немає у статуй ні голоду, ані сарком,
Хоч нікчемніють храми — гекатомби приносять цапами.
Три дороги до неба, і ті запаскуджено псами.
При дорозі в початок — порожній Харонів пором.

Літочислення зим. Часом пахне сухим щільником.
Часом вітер північний розшарпує статуям груди.
Місто вбогих і ницих. У стінах не статуї — люди
Поховались у ніші, налякані чумним візком.

Тільки ти й Галатея, і чиста її голизна,
І її щільнота, і рожева її білизна,
В цьому ветхому світі, де смерть і нявчання котяче.

Жінка муки і млості, і тінь її тепла, як віск,
Наче спраглий рожен, чи, по грецьки скажу, обеліск, —
Тільки пил, наче накип, на тілі, що в спеку гаряче.

6.

Тільки пил, наче накип, на тілі, що в спеку гаряче,
З того світу, з пустелі, безтямно волає: "Прийди!"
Обрій світом закритий. Ти зробиш для неї сади,
Повні хижого птаства й ериній, ти щедро віддячиш

За покору свою, ти у жінці коханій побачиш
Бестіарій, в якому — лисиця, єхидна й змія.
Але є Галатея тобою відчута й твоя, —
Ти її проженеш після того, як все передбачиш.

Що та жінка тобі — чи алмаз, найтвердіший з усіх,
Чи із каменю серце? Задушений в мармурі сміх?
Відчуваєш себе майже богом, надміру терплячим…

У потоках повітря — прозорі струмки голосів:
Ти на порох розтер, ти кохану на страту повів…
Галатея умерла, лишившись до смерті незряча,

7.

Галатея умерла, лишившись до смерті незряча,
Ім'ярек — наче ангел, і ангел — немов ім'ярек.
Бо стонадцять спокус, і стонадцять таки небезпек
Залишатись закутою в мармур — та бути, одначе.

Каламуть субтропічного неба розкрилась, неначе
Пожирало воно і Елладу, і тисячі кіз.
Перевізник Аїда сумного когось перевіз —
Тиха й лагідна жінка дивилась на нього терпляче.

Хліб лишила у світі, в якому не мала очей,
Розрізняла цілунками дні і початки ночей,
Як знімала хітон, підперезаний довгим паском.

Ноги втомлені їй стугоніли від того, що в них
Бракувало душі, пересмішник заковтував сміх,
Бо творець захопився руками й грудьми. Молотком!

8.

Бо творець захопився руками й грудьми… Молотком
Відколупував мармур, солодкий, як плід піднебесний.
Тихо тішився жінці і мріяв, як стане одесно
Коло тіла богині з трояндовим буйним вінком.

Чорні скелі пірнали у зелень й смердів часником
Золотий помаранч, десь на вулиці кимось забутий,
Як із каменю піни зринали оголені груди,
П'яно світло п'ючи і вслухаючись в радісний ном.

У коханні завжди щось буває занадто тривожне:
"Я тебе сотворив", — і в розпуці фіксує художник
Тонкість жилок і рук, що затьмарили білу лілею.

Перейшов через пристрасть, скоцюрбивши пальці в судомі:
Найпрекрасніша всвіті, та груди чомусь нерухомі.
Плазував він по плоті, що стала для нього межею.

9.

Плазував він по плоті, що стала для нього межею.
Балакучий самітник і щедрий улюбленець жриць.
Бракувало знання ще еклог та іще таємниць
Мозок пилом припав, мов Пандорина скриня. Парчею

Голе тіло прибрав — мармурову свою Галатею.
І амброю натер — ніжну шию, і перса, й чоло.
Закінчилося літо — і тіло йому ожило
Під цілунком його, Евридіка віддалась Орфею…

Аморальний, бо хтивий, високий, бо майже поет.
Для троянд то покора, для долі — лише пірует:
Світ упав перед ним, наче хор — підкоривсь корифею.

П'яні греки ішли, сороміцькі горлаючи строфи…
Забувалось народження, дивом позначене трохи…
Він цю жінку кохав, забуваючи разом із нею…

10.

Він цю жінку кохав, забуваючи разом із нею
Смак вина, колір смутку, — і дерлися з горла слова.
Ув ущелині ложа зіщулилась плинність жива —
Солодкава на смак. Лабіринт, що поглинув Псіхею,

Приготований знову, їх любощі пахнуть повнею.
І зловісне повітря, й ласкава надмірність троянд.
І тріумф, і розпука, й не можна вернути назад…
Западання у смерть, від якої знайшов панацею.

На осонні — калюжі і жаби навколо калюж,
Що полюють на мух і метеликів. Спека. Чому ж
Так пекучо бринить передгроззя її таємниць?

Забування всього, западання у землю зерна,
Усього, що торкалась чи бачила й чула вона, —
Навіть білих дельфінів, і Дельфів, і піфій, і жриць.

11.

Навіть білих дельфінів, і Дельфів, і піфій, і жриць.
Бракуватиме тим, хто у морі загубить дорогу.
Небо тисне на очі благаннями про допомогу…
Може, просто померти, улігшись на дно горілиць?

Ачи в амфорах трунки, ачи шиї коштовних лошиць
Порятують, офірно даровані днесь Посейдону?
Море мчатиме вслід кораблю — кораблю-вітрогону, --
Піднімаючи піну на гребенях хвиль, мов хортиць.

Тільки вітер щасливий і тільки невтомлений бог
Врятували б від смерті обличчя і залишки тог, —
Торжествує вода, в непокорі занадто тривожна…

Що любов та одна, що солодка її крутизна?
Вутле денце човна у воді потопа-вирина…
Та лишався пісок — як єдине, в що вірити можна.

12.

Та лишався пісок — як єдине, в що вірити можна,
І лишався далекий, задавнений мукою світ,
І лишалось каміння — агат, аметист, чароїт,
І лишалася жінка, красою своєю вельможна.

Ти від них утікав у дорогу, що смерті тотожна,
А з піщаного берега в небо зривались стрижі,
І любов, і ненависть були тобі майже чужі,
Був, як біла сурма, від надмірного звуку порожня.

Присмеркове крайнебо, а сосни збирають бурштин.
Перезріла вода коло вбогих рибальських хатин,
І застиглість засмаги, і втраченість майже безбожна…

Та недоспане літо, та сонце, опале на чверть…
Галатею впізнавши, у неї лишалася смерть,
І лишались крамниці — і істина перша і кожна.

13.

І лишались крамниці — і істина перша і кожна.
Анонімна бджола, мед занадто густий, мов смола.
Аполлон і оракул — ціною пробачення зла…
Тридцять літ на землі — тридцять вічностей вмерши. І можна

Галатею щоразу нову — то ж на безвісті, то ж на
Гречне ставлення мужа, що їй — від високих щедрот.
Галатея як знак. Галатея як втрачений код.
Колісниця помчить — і помчить. Шурхотітимуть кросна.

Цинамоновий запах, купецьке чиєсь ремесло…
І прадавнє знання, що, мов посаг її, проросло.
Порятунок і смерть. І — нічого у сховках скарбниць…

Тільки жінка, коротка, як мить, бо набула тепла,
Що у цілому світі єдина була осягла,
Що насправді боги не лишили йому таємниць.

14.

Що насправді боги не лишили йому таємниць,
Що насправді ніхто не позбудеться запаху тіла —
Все він знав наперед, — і до скону у ньому боліла
Галатея нага, Галатея з душею лисиць.

Хтось повчав: треба йти до далеких глибоких криниць,
Хтось повчав: треба мати маєтки, меча або рало, —
Все він знав наперед, бо вона йому душу забрала —
Та богиня з богинь, та весна, та тигриця з тигриць.

Тільки ніч, тільки день, тільки світ, де немає людей,
Тільки той провідник, що його в небуття поведе,
Тільки білий вогонь, що залишиться вічним замком…

Буде добре, бо тут — ні собак, ні доріг, ні дахів,
Лиш ріки бистрина і піщаність її берегів…
Ми завсідники білих крамниць, де торгують піском…
Твори взяті зі сторінок "Поетики"