"ОРФЕЙ ВЕЛИКИЙ"
ГАННІБАЛ У КАПУЇ
Ще переможемо!.. А на звитягу і подвиг
Хай надихає вино і веселощі любі,
Ночі п’янкі, і тремке лоскітливе кохання!
Ще переможемо!.. Ящірки гріють каміння,
Довго без руху лежать, захмелілі від сонця,
І головами хитають старі лотофаги.
Ще переможемо!.. Вітер розносить по світу
Сни зледащілого війська, що втратило пам’ять.
Вже Карфаген зруйнували, і нікуди їм повернутись.
* * *
Певно, я рицар і воїн, хоча
Руки мої заслабкі для меча.
Наче рубіновий знак перемоги –
Кров із розсіченого плеча.
Гордощі повнять захищений край –
Ще я Амадіс, іще Парсіфаль,
Ще ви з обличчя мого не зчитали
Цю незцілиму пекучу печаль.
Все я знесу в сподіванні однім –
Рани незгоєні, очі сумні,
Болісну мужність бійця мимоволі
Може, Господь зарахує мені?..
* * *
Уже не так невпинно мчиш,
Бо час себе поглинув.
Зів’яли руки, вдарив ніж
У беззахисну спину.
Знамення – omen – дикий сон
На дні бездонні щедрий.
Он там невтішний Соломон
Шукає древні кедри.
* * *
Смиренні молитви складаєм свої,
Щоб вічно тяглась неприсутність ЇЇ.
Коли ж біле світло таки віднайде,
Щоб стати нічим, щоб не бути ніде
Щоб тільки тунелі озвучених рур –
І де вона, думка, і де Епікур?..
* * *
Немите капище скляне,
Підсвічники порожні.
Вірш не продовжує мене,
Бо ми уже тотожні.
У склі, в імлі тужавих зір
Не плачеться без рими…
Мовчать і простір, і папір,
І я мовчу між ними.
* * *
Така велика самота,
Що годі жалкувати:
Моя вина, моя мета,
Мої безцінні грати.
Єдиний намір, подих, план,
Рядок, натхнення вартий:
Знести усе без нарікань,
Без сорому, без варти.
* * *
Із сонця холодного
Сиплеться сніг.
Сьогодні
вибили
ще одну
сходинку
З-під ешафоту ніг.
Чи повірить хтось в мою радість
У мить апогею,
Коли світ захитався
Врівень з петлею?..
* * *
У рай немає вороття
Наповненому вщерть,
Коли приходить нежиття,
І не приходить смерть,
Коли у тишу не ввійдеш,
Бо стримують слова,
Бо ще не взнав: немає меж
За межами єства.
РІЧКОВИЙ БОГ
Солодка і зла, наче смерть від води,
Ламка безнадія руйнує сліди,
Стискаючи карк річкового кільця,
Мов пастка, мов сутінь на плечі плавця.
Не хочу, не буду, не треба борні,
Це марні зусилля, це рухи смішні,
Однаково десь у пругкій течії –
Господь, що печеться о чада свої.
На теплому дні річкової трави –
Господь, що підхопить, пливи-не пливи.
Мій Господи з мушлями у бороді,
Я йду по воді, я іду по воді
* * *
Мабуть, ніколи і ніде
Ще не було так темно.
Киринеянин не прийде,
Не жди його даремно!
Відчуй, як рідне і чуже
Згасатиме, а далі –
Така самотність, що уже
Не схочеться печалі.
* * *
Вартуй мене, бо мій недовгий сон
Вже червоніє самотою зради,
І вкруг меча мого обвились гади,
І шелестить повітря між колон.
Зі мною тільки ти. Мільйони куль
Мені від завтра ціляться у груди.
Єдину ніч – їх в мене більш не буде –
Вартуй мене, вартуй мене, вартуй!
* * *
Усе, Орфею, відійшло
У врем’я оно,
І теліпається весло
В руках Харона,
І вже, дивись, сповзають дні
В холодну Лету,
І старість тицяє мені
У рот монету.
* * *
Цей міф занапащений безліччю рук:
То жерло жаги, то чернечий клобук,
То ревище бурі, то пісня тремка,
То Змія Господнього мокра луска.
Цей міф – тільки міф, агностичний і злий,
Немов безнадія усіх безнадій,
І все ж я шепочу без сліз і жалю:
Люблю і люблю і люблю і люблю…
АРХІЛОХ
Небо – мій дім. Догорає ватра.
Тихо у глеку гойдається дно.
П’є Архілох, посивіло і спрагло,
Неперебовтане синє вино –
Те, від якого погасне втома,
І корабель уповільнить лет…
Небо мій дім, і я майже вдома,
Більше не воїн і не поет
* * *
Шукав – між вовків і мряки,
Шукав, щоб сказати: вдвох.
А потім я довго плакав
Упавши в затихлий мох,
І чуючи збитим тілом,
Як зорі ганяють м’яч…
Кому воно все потрібне,
І вірші, і мох, і плач?!
* * *
Марю хворію чи сниться мені
Дно наступає і от я на дні
Сині медузи сповзлися сюди
У потойбічному сяйві води
Плинуть зажурені і золоті
Риби підсвічені очі святі
Марю хворію чи це глибина
Тиха мов душі що сяють із дна
|
ОРФЕЙ ВЕЛИКИЙ
Жахно співає Орфей! Нежива його цитра.
Плаче з ганьби Калліопа, і Феб заховався
Від недолугого звуку і слова гіркого.
Жахно співає Орфей!.. “Подарую вам нині
Пам'ять відібрану, і переламані пальці,
Все, що у мене було і чого не бувало.”
Жахно співає Орфей!.. Ще ніхто не помітив
Сутінків вічних, які назавжди опустились
На занімілий Олімп і безмовну Елладу.
* * *
Боюся! – бачиш? – синій Босх,
І книга снів відкрита.
Давай нап’ємося удвох
Із темного корита.
Хай тіло штрикають земне
Конвалії процвілі…
Кінець. Мене сьогодні гне
Від випитої гнилі.
АХЕРОН
А перевізника нема,
І пси недужі…
Цебром вичерпує пітьма
Змілілі душі,
Які приймають білий ляк
Мов насолоду,
І не наважаться ніяк
Ступити в воду.
БЕАТРІЧЕ
Щоб уберегти вас, я спустився би в пекло,
як Еней, і до того ж без золотої
гілки.
Т. Готьє
Там гарно – плещуть язики,
Неначе справді знали!
Небес кавових сніжаки
М’ячами поспадали.
Скляні палітри. Тінь густа –
Замазкою на тілі,
І трудять осміхом вуста
Красуні постарілі.
Примара честі. На кону –
Розп’яття полотняне…
Звели тут вежу не одну
Сумні вавилоняни,
І шле подачки ситий рай
У товпища калічі…
…Гілок не треба. Приїжджай,
Тут гарно, Беатріче.
* * *
Не зреагую – не проси –
На проповідь незриму.
Такий закон! Валують пси
Прокислого інтиму.
Переступ – тільки темна грань,
За нею – небо п’яне…
На скільки ще поневірянь
Душі моєї стане?..
* * *
Небес таємна хаща
Хитається вгорі.
Яка ти непутяща,
Мадонно Боварі!
А ці рядки холодні –
Ціна твоїх образ…
Який силабо-тонік!
Який сарказм!
* * *
Прозріння зрадити сумне,
І щастя, і офіру?..
А ти – продовження мене?
Я цьому не повірю,
Бо час між пучками розтер
Мої надії вперті…
Легкої вже мені тепер
Не випросити смерті.
* * *
Що Бог з’єднав,
те людина нехай
не розлучає.
А за котрим із Божественних слів
Заховатися
Від Великого Невідвзаємнення?!.
* * *
Безсонно сиджу в дерев’яній хатині
Посеред вічної хащі.
Листя безжурне, зависле в промінні,
Ввечері важчає.
Горе душі, що позбулася снів,
Господи, як же глибоко я!
Осліпла від розпачу, тихо чекаю
Неоковирного спокою.
* * *
Сновидінь тремкі химери
Усотало дно піщане,
Де, вмираючи від смутку,
Я заснув одного разу.
А коли я пробудився,
Берег мружився від сонця,
І питали хвилі дзвінко,
Що я, зцілений, надумав.
Я ж стояв собі, безгнівний,
Непричетний, як пустеля,
Підпираючи плечима
Небо спокою чужого.
* * *
"А ще, о Господи, я не знаю, що таке час!"
Августин
Аврелій
Дзвони, дзвони застиглого літа -
Болісна вісь.
Це лунке об’ємне повітря,
Порох і ліс.
Я у плетиві хвойних марень
Вічно чи раз.
Добрий Боже, Царю мій Царю,
Що таке час?
Дзвони, дзвоники – звуків раю
Зла сулія.
Час – це вигадка-для-не-знаю,
Дочко моя.
* * *
Вдихаю час – всесильний гнів
Небесної омани.
Кривавлять тихо у мені
Його досвітні рани.
А в нагороду цвіт зрина
У пам’яті вишневій –
Як невідомість, як весна,
Як плата віршареві. * * *
Спатиму вічно:
Що може дійсність сказати мені такого,
Чого не знає сон?..
* * *
Дивлюсь
На чорні серпи дерев,
що зрізали день.
Сказав: оновлюйся, і віддав усе,
Що незмога забрати.
Тайнописом кіл на склі
намалюю свою
(нехай буде)
самотність
* * *
Це мій єдиний дар
Боже, мовлений всюди:
Я тобі принесу
Душу, повну облуди,
Я тобі принесу,
О милосердий Пане,
Мій невидимий сум
І вогняні кайдани.
Радо без сил впаду
Біля твого престолу
І подяку складу
За мою мудрість голу.
* * *
Ця нерухомість витіка
З Божественного Ока.
Арахно! Совість павука
І чиста і глибока
У нерозгаданий момент
Первинності моєї…
Це, може, сон, а може, смерть,
Подібна до лілеї.
|