"ТЕНЕТА МОВЧАНЬ" САМОТНІЙ ПАРОМ *** Поезія - гра? Порожні квадрати. Поезія - ґрати, й очі до страти. А хтось поміж тою і тою пером вирізьблює тихий самотній паром. Це ліпше, ніж табором шумно й пихато життя жалюгідне вгортати у шати. Здирай і з поезії віхті окрас. Поезія - поза? І спазма. І Спас. *** Ти - постфактум, постскриптум просто. Поступ посту вже ламає форпости Великодня. Холодна поміж ними межа не блукає по плоті плотом. Бур'яном заростає безодня. По-домашньому теплий жах гріє ноги мені щоночі - хоч би поки ще є кордон між ночами і днями, що скоро стануть сплюснутим вщент акордом. *** Я підбираю на слух цей світ, пальцем торкаюсь одним наосліп клавіатури літер і літ, ронячи нот сухий чорнослив. Гра в хроматизм? Загримований страх - щоб не застигла узором тиша, де ти у центрі студня - краб, Кафка котрого не опише. *** Минуле ряхтить, хоч давно в тім хаосі загасли чіткі силуети, і я лині дрібний персонаж, розбитий дощенту на шрами, осколки і гасла... Наснаж мене снами, ряхтливе минуле, наснаж!.. На мить спалахни - невпізнане, як світ на дисплеї: там повзає повагом травнем уквітчаний хрущ, й дитяча долонька з мізинцем в чорнилі і клеї його огортає у трепетний жмені обруч. *** Мов дині, дозрівають літні дні, комусь - у злоті, а мені - у хні сполоскані проміннями допіру. А стрілки часу гострі, як рапіри, - навипередки - коліями таці, і в танці оминають натовп станцій, де хліб черствіє і чорніє сіль, і пахнуть дині - дивом - звідусіль *** Є приязнь - на грані, є приязнь - па лезі, а далі - чи прірва, чи пристрасть - хто зна, і плесо цинізму, й вітрила поезій... Та тільки туди не ступай навмання. Хапайся за струни дощу і за вітер, завмри, хоч ти, може, й не еквілібрист, тікай одчайдушне під струмені літер, не бійся святенницьких каптурів й риз. Лиш так порятуймося - очі додолу, де сонячні зайчики краплять асфальт, і Бог не залічить тобі за провину розбитий на друзки здивований альт. Є приязнь - на грані, є приязнь - на лезі. Але й перед краєм смертельний той сплеск... *** А це - еволюція? Спочатку вірші з амбіції, потім з полюції. А є ще поезія чиста. У ній - ні поту, ні хисту. А є ще - дезодоранти... А є ще - очі Оранти... Море Радіус радості ледве діткне зморене море - мрій портмоне геть спорожніле випущу з рук в воду глибоку (збоку це трюк?) В ризах берези на березі тім бриз я ловитиму, зрадивши дім. Прадідів склепи, лепти легенд випалю, виполю з вигадок ген. Щоби належати тільки йому, щоби забути вселенську корчму, слухати хвилі ночі і дні і вивільнятись з мук в напівсні. Зморене море стінами тіл, спільний письмовий спінений стіл, мокра комора світських черниць, ти не примушуєш падати ниць. Ти, мов колиска, кличеш назад в затишок лона зломлених зайд. Там, за кордоном бездонного ДО, де ще не звито нікому гніздо, там лиш Вітчизна. Й без сповитка там лиш душа безшелесна людська. Як не летіти на поклик туди з мряки міграцій і герців завжди. Після шторму Переколотилось і вмовкло, і вже - відпрасований стяг. Та хвилі жбурля ще до молу сезон, і любов, і життя. Ще трохи. Журливіше й слабше злітає все бризок салют. І злизуєш піну терпляче іскристих, зловмисних облуд. Ще трохи. Прибою привілля застигне у дзеркалі гір. І до абсолюту свій відлік диктує агоній турнір. Вгамовуйся, чашо з окропом бо світ - на папері пленер, це небо, і берег цей з гротом, і запаху глумлячий нерв. *** Ти ще мчишся вперед - за наказом інерції, а палітру пожежі огортає вже дим. Час ще блимає фарами запопадливих версій, без котрих засипаєш лише молодим. Таїни вже нема: все на світі минає, все відносно, й міняється мінус па плюс. Вчора - справжнє всміхається ликами майя, та, ховаючи очі, я на нього молюсь. І дарма натискати перелякані гальма, хоч викручуй, хоч ні - вже безсиле кермо, тільки прямо, де прірва жадана й нагальна і останнє із вуст «Боже правий, помо...» - нелукаве, нехтиве. Та ще стелиться траса, глузду грішному й грубому наперекір. І лише починаються ще не звідані страсті - від інерції серця, повір. *** Навіщо ці долоні дві на склі - мов очі - і відлік часу знову від серцевих корчів? За що мені дар мук і слів, Яких-бо не сказати? Я знаю - буде біль, і гнів, і глум розп'яття. І герць за пустку у душі, і марність втеч до себе від маячіння анаші у барвах стиглих неба. Але - дарма, дарма, дарма! До краплі вип'ю чашу, якщо долонями двома хтось гляне так безстрашно Не опускай лиш рук (як вій) в прощальнім жесті! ...Так починалось громом війн Твоє пришестя. *** Я дерево. Не клич в зеніт літати, бо буря бунту стовбур не схитне. Та лиш торкнись, як блискавка, й багаттям вся міць моя й трухлявість спалахне. Якби отак, щоб обернутись в іскри!.. Але чи я та Мавка, та верба? Я - кипарис, мій шпиль - мов гостре вістря хоча таких, як я, навкруг юрба. Я - дерево. Я тільки хмиз й колода. Мені кроїти лячно крила з крон. Здійматись за крайнебо вище зроду не до снаги нам, не спаливши бронх. А зорі мерехтять рясніше й швидше, і їх довкола - цілий легіон. І голос твій - ні, шепіт!- ближче й ближче А я тремчу! Невже лечу? Либонь... *** О, тиха радість - прорости з тісної сфери скарлупи, що латами служила "я"!.. Ну, приймеш, світе? Я твоя. Дощі й сніги, вітри й проміння все-все жадане й неодмінне, і сміх, і плач, і анапест, і Гамлета грядущий тест. О, що за радість - проривати, ламати легко власні лати стеблом зеленим - і рости! Лиш не розхлюпати б роси... *** На кордоні "не-Я" зупинись, озирнися. Тут - затишок пустелі, там - тотальне табу. Цс - межа. Це - вікно, де ще тюль на карнизі, але вже за межу піднімаю стопу. Зупинитись? О ні! Полиново-духмяно пахне завтрашній день і сьогоднішній схлип Відпусти мене, "Я", це єдине прохання, оброни, як пушинку зі стомлених лин Повернутись? Колись... або, може, небавом - в свій споруджений склеп, рукотворний острог, де тиран я і раб. Але дай мені право, дай завідомо візу на оманливий крок. На кордоні "не-Я" хтось простягне долоні Чом же десь забарився той омріяний хтось. Тільки пізно спасатись. Вже моїй охороні за дорогу без неї проголошений тост. *** Тут добре, де ти, але треба додому. І хочу додому. Тут - гарно. Розлоги і пагорби, й небо пришите Стібками дерев до краю витинанки - Землі. А там - воно вільне, і вабить піймати. Спинаються хвилі, І гори, мов спинений чарами шторм В стрімкому пориві до прірви небес. Там - легше. Ні шити, ані вишивати, А просто - чекай. З розгонами вітру Ти ближчаєш небу, а часом саме воно в шати прозорі загорне Ай-Петрі... Діткнеться долонь, обіпреться на лікоть як часом під небом пришитим до мене схиляєшся із високості своєї враз ти. *** Не щезай шагреневою шкірою міта - поля впливу чужого магніту я щосили тримаюсь за край - не щезай! Ще в повітрі витає запах владних парфум, ще триває найбільша із магій, що ймовірна в життєвих зигзагах - дотикає до серця ледь пульсуючий струм. Не щезай! Я ґвалтую збезчещену нам'ять, але злякані згадки втікають, та й згадати нема що... Нехай! Не щезай! *** Розстріляний сон. Синіють цитати монологів твоїх очей. Світло вмикаю. Краще встати, вгамувати під серцем щем. Сторінок шелест. Рядки, що спиті нещодавно так спрагло вдвох. Привиддя віршів (їх кроки, схлипи), перожденних в своє різдво. І кожний спогад шовкова тиша пелепає щомить. Невміч згортає морок, неначе нищить плащаницю святу, ніч. *** Вони таки прийшли, підступні будні Задля тепла вмикаю газ на кухні. А шкода, що нема каміну в хаті, перед яким згорнутись би в халаті! Болящі крила знов на антресолі. Либонь літати в хмари вже доволі? Скоріш під ковдру, де кіносеанси ще замовляєш без чиїхось санкцій. Та й з ними зле. Знайомі титри й кадри, одноманітно б'ють по струнах барди... Де завмирала я - тепер й на йоту не зачіпає ні душі, ні плоті. І як заснути, як знести цей засвіт, торкнися хоч би до мого зап'ястя, врятуй від пресу, від гримаси прози, коли на штучних крилах рвуться троси Ти ж вирію правдивого месія, не здійснена, а нездійсненна мрія!.. Мовчиш? Мовчиш. Але твій погляд пильний... І день новий вихлюпує будильник. *** Любити - літати? Якби то, якби то... Тунель проривати, навколішках бити у темряві пекла породу тверду, якщо вже написано так на роду. З'єднати два світа інакше - лиш в казці Та втім, чи вдавалось у робі і в касці комусь протягти цю підземну струну? І все ж я каратися в кратер нирну. Й повзтиму поволі, і стукотом серця шукатиму теплі долоні простерті, допоки мене не накриє обвал уже за велінням сильніших кувалд. *** Над рядками - райдуга: між рядками - древо. Розгорни лиш прядиво яблуко від Єви. На долівці аркуша, мов би на долоні - лоскотами пращура невтоленне лоно. Як не доторкнутися вогкими вустами, хрускотом прокрустовим не вчинити замах? Вдарить струмом радости аж до струсу древа! Та ... не стане райдуги струнного шедевра. Жертвуєш-бо? Жевріє яблуко палюче. І веління жереба вкотре неминуче. *** Присутність третього - бентежна - коли я наодинці з Ним. І, озирнувшись, обережно шукаю поглядом ціпким когось... Але намарні лови - ні тіні, ні лупи, ні слова. Присутність третього... Мов ребус, який зі мною завше й скрізь. Ти хто? Я думаю про тебе, хоча й не бачу певних рис... Й від невідомості нелячно чомусь, а сливе вдячно... Присутність третього — підозра. Та зріє тихо діалог. Іще триває час дозору, хоч вже незатишно удвох мовчати, як бувало досі, бо третій... Хто се, хто се, хто се? Се не підступне alter ego із зашморгом своїх тортур. О ні, його появу легіт віщує замість звуків сурм, і миттю пада безборонно свічадами скафандрів гроно. Присутність третього... привілля на час дароване мені, чиєїсь ласки світла хвиля, що дотикає день при дні не палко, наче пристрасть виром, та щільно, як обійми щирі. Присутність третього... Лавина, яку духмяно шле жасмин. Душі вернулась половина, як блудний син, як блудний син. Хтось У пошуках себе, втікаючи від себе, зависнувши вкотре у хронотопі "між", долаючи в собі експансію амеби під поглядом з небес, що крає нас, як ніж засліплена душа - у вакуумі люднім. Жнивує день при дні останній голокост. І як тоді пройти повз магію прелюдій Оазів Аазеля, в які заманить Хтось. Є запах слів, духмяність пауз, є бризок сміху аромат, і є хвилюючий до сказу, до спазм, до струсу схем і мап завжди незвіданий, хмільний мовчання запах. *** Дивитись за двох. Відчувати за двох. Повітря вдихати за себе й за когось. Відкрити, як вперше, дарований Логос забувши його швидкоплинний оплот. Змінитись в незнанім довкіллі самій. Згубити себе і воскреснути раптом, як знову заблисне навпроти каратом усмішка в очах з-під опущених вій. Складати вкотре ікебану зі слів-повій, і боятись - невже це востаннє хотіти отак до нестями (з птахами у вирій!) - губами торкнутися брів. *** Задзеркальний пейзаж. Велелюддя прозоре. Переломаний промінь перетнув дно сльози. Ти зітреш його завтра. Та разів, мабуть, зо три, Мов молитву, прокажеш: "Я в облозі у зим". Я - закована вщент цим скляним візерунком. Навіть вето на подих там, де срібна слюда Запанує захланно над струмом і рухом. Царство ніжних сніжинок - нині мерзла вода. І коли сотворяли вони з піднебесся На невидимих струнах віртуозний свій спуск Я ховала долоні від спокусливих бестій Затискала зубами зов спокушених уст. Але віч... тільки віч! - не зімкнула. І погляд Мій палкий на льоту плавив білу їх плоть. Замерзає без болю найщасливіший спогад, Щоби стати манкуртом на сторожу до цнот. Задзеркалля пласке. Безгоміння одвічне. Усамітнений міст між нічим і ніким. І немає мене поміж груднем і січнем. Я шукаю дорогу до завтрашніх схим. *** Хіба є вірші? Є листи, Які нема кому писати. Конверти, факси чи дроти Не здатні слати їх. І сайти Коханих - незбагненні коди. Хіба донести пульс і подих? А кожний лист - хіба не вірш, Який ніхто не прочитає? Бо він - між слів. Немає віч, Що проникають в поле таїн. Для чого ж пишем ми? Для кого? Для себе? Для юрби? Для Бога? ЛЕЗО КОРДОНУ * * * Прихиляйся - не прихиляйся: пусте. Обтинає лезо кордону шлейф і німб. І тенета твоїх мовчань - обітне. Стану цяткою бляклою у падолисті ряснім, що натурщиця-вулиця перед уявним Моне р о з с и п а є. На землі - ще лечу, ще скрегоче у скронях Боїнг. Але вже ми нарізне, і з Вітчизною, і з тобою. І шукати прийдеться свій край в чужині, де вже ти не поглянеш у вічі мені. Пригортаюсь до трав, до безликих дерев, з ними легше мовчати, ніж з камінням гординь. Велелюдний у крони базар і гарем. але шлях до людини - це єдине із див. *** Дорога до тебе - по звивинах мислі, що ткали слов'яни віками. І ці лабіринти, ці хитросплетіння, неначе повивчені гами. За мурами книг, сторінок і абеток, численних екстазів і спліну, чарують мене клавесини безпеки і манить вікно в Україну. Це ти його твориш, так просто, так ніжно ласкаво, над запахом кави, мистецтвом своїм володіючи ліпше, ніж фея казкова з-над Влтави. І голос твій - лемківський, очі - татарські, і ангельський дотик цілющий - хіба це не чудо у замковій Празі, що з нею ж таки мене злучить. Ті замки і арки, що варті моління, дзвінку мальовничість сецесій і кардіограму готичних цих ліній карбує твій голос на серці. МАНДРІВКА СКРИПТАМИ Букви на аркуші - чудо чи плями? Рисок узори - живопис, химери? Мапи, де вулиць накреслені злами - на кладовищі чиїхось містерій. І ще допоки не час розлуки - Хочеш, пройдемось вдвох між рядками Аби оглянути ті закарлюки - Статуй надгробних камінь. Почерк анданте, розчерк бароко, Дати, як сни ренесансні, Зліва - ще юна пані Європа, Справа - провидець в рясі. Що ми побачимо - зором туристів, Чи таїна оживе анаграми? І чи ночами нас будуть гризти Кожного з авторів драми? Їхні пориви, злети, падіння - Де вони нині? Пригорща ліній... Деякі з них - навіки безцінні, Інші - то хлань алхімій. Та не спіши до помпезних статуй, Онде - під дахом вікно не гасне. Хто його схоче запам'ятати? Ми заберімо у наші згадки. Майстрові руки, дівочі очі, Шибки, омиті чиїмсь чеканням... Правда, як схожий чужий цей почерк На непочуте ніким зітхання. Ні за життя, ані вже пізніше. Це ж бо вердикт мільйонам. Папку закриють, сховають в нішу, Не дочекавшись дзвону. З ПРАЗЬКИХ ОКРАЙЦІВ *** Спробуй вгадати про що ти думатимеш в піч перед Різдвом у чужому краю у чужім помешканні на чужій подушці Повір ти помилишся *** Гласник не спить Все було це колись І колиски мов скрип труби його схлип Він сумлінно як хліб госнодаревий ніж розтинає окрайцями рівними ніч. Лише згук й вже не сам Скрипнув ключ і все ближче душа небесам Гласник не спить І високих дзвіниць сповіщає лібретто розпластаним ниць. *** Інстинкт мучеництва у наших вишивках хрестик до хрестика хрестик до хрестика і ще два і ще один голкою понаписуване святе письмо але аркуші розпорошені і ніхто їх не збере щоб прочитати з амвона: "І сказав Господь Каїнові "Де Авель, твій брат?.." *** Слід на землі залишити здатний не кожен але й ніхто не спроможний змити забути знищити слід землі якої торкались ще дітваками босоніж Земля з нас ліпить людей як майстер з глини свої творіння *** Любити - легко. Не любити - ще легше. Важко тільки між тим і тим. І коли зупиняєшся між любов'ю і нелюбов'ю - це і є розп'яття. *** Виплекана як міраж оази серед суєти суєт самотність ти відрада в прихистку келії де мерехтить дисплей світанок новоявленого Та якою ти постанеш самотність у безмірному Вавілоні коли не посягатиме на тебе обридла суєта суєт? *** На околицях себе я заблукала і мені неохота повертатись на знайомі нарядно-парадні вулиці не тому що краєвиди околиць мальовничі а тому що непізнані. *** Цю смугу моєї долі вкриває дашок твоїх долонь як у Малковича в азбуці літеру "Ї" тільки вона - це чорна, вона - витинанка на чорному тлі. *** Зв'язана почуттям обов'язку я вже не мрію про волю Не від розчарування страху чи втоми просто мене власне вже нема Спиці оманливо мигтять у моїх руках а клубок обов'язків повсякчас збільшується І що ж вдалося зв'язати за свій вік Тільки кокон для себе Плетиво синіх вен на моїх руках безкровне Це канати обов'язку Павутиння зморшок на обличчі безжурне Це орнаменти обов'язку Цупке волосся над чолом безбарвне Це антени обов'язку над півкулями мозку що також у коконі його звивин І лише серце заховане у свій панцир такий ефемерний на вигляд, що його навіть не побачити між рядками поезій... *** Воля така приваблива і мерехтлива починається з дворушіюсті як сяйво капіталу зі злочину Іншої дороги немає І не кожному вона до снаги Довго опиралась я годинниковій стрілці але все ж вона чемпіонським зусиллям піднімає телефонну трубку і мені залишається сказати слова якими я підписую відречення від свого права на дворушність. *** Прага - нео, Прага - пра: нонсенс - прю. Камінний дзбан. Густа самота солодка й гірка на смак. Скрізь оксамит: До і Над, У і Між. Аромат різдва. Ні телефона, ні е-mail. Рокіровка імен. Мить. Рік. Вік. *** Від сонця в зеніті до повнолуння ми протоптали по снігу велику літеру L. Мабуть, починається нова глава у моїй казці про Прагу. *** Тепер маю все що крихтами марень звикло зникати - кордон усамітнення містерію міста чужого бібліозамок коронованих літер і вежу з вікном звідкіля все таке мізерне Марія зійшла з ікони і варить каву для нас кольорові куранти - тістечка до кави Тепер маю все І більше Окрім... Інакше ловити губами пухнасті сніжинки інакше отримати ляпас кулькою сніговою зненацька. *** Щовечора за вікнами вкладається ніч у своєму жовтому бароковому пеньюарі в оздобі празьких ліхтарів А під ранок коли повертаються зі своїх гульок голосисті казанови якийсь бешкетник жартома стягує з неї цей пеньюар і тоді вона зблідла соромливо прикриваючись шматтям біжить сховатись у храмі святого Віта де цілий день відмолює свій гріх допоки не відчує як до неї повернулись цнотливість і велич що змусить навіть найвпертіших заплющити повіки *** Батьківщина - це гойдалка на ланцюгах. Поза нею - нема ланцюгів. Але ніхто тебе і не гойдатиме. *** Ми прокинемось в різних країнах будемо поспішати па роботу подумки гортаючи фоліанти справ навіть не помічаючи ти - Влтави я - моря забувши як добре було нам іти тут удвох Тільки мабуть десь в іншому світі дві неприкаяні постаті ще довго бігтимуть назустріч одна одній братимуться за руки кататимуться па санчатах зі смішної гірки розказуватимуть довірливо сни а прощаючись на роздоріжжі махатимуть кольоровими рукавичками і озиратимуться знову і знову простуючи одна праворуч, а друга - ліворуч *** Рипнули двері порожнього храму Щось тримає мене тут де дрімає серпанок молитов що відзвучали запах свічок що відгоріли. *** Все тлінне, аби лиш тобі везло - Куди б не котитися кулі земній. Щоб хтось наяву - не в сполоханім сні - Долоню поклав на твоє чоло. Гаряче, холодне - врешті, дарма. Важливо, що поруч - хтось. Спроможний спинити душі голокост, Коли запанує зима. Я знаю, це знов милосердя Твоє - Коюсь Ти пришлеш послом, Щоб руку підняв над моїм чолом Як доля нещадно б'є. І як не торкнути вустами длань Що стала мов Божий щит? Зіперлась на Вацлава синь Дощить Рядками Твоїх послань.