* * *
Це ти - Пірей. Вертаючись із мандрів
По океанах весен і ночей,
Вертаючи з хурделиці і Андів,
Кермую на маяк твоїх очей.
В важкі часи життєвих падолистів
Остання пристань вистражданих дум -
твоїх долонь турбота промениста,
Твоєї мови вересневий сум.
Як Богу заманеться одібрати
Твою печаль від вечорів моїх,
Моєму серцю більше не заграти, -
Останні ноти переллються в сніг...
* * *
І пригорне старого козака
Земля-праматір у чіпкі обійми,
І стихлий Місяць полотнину вийме,
І зорями заплаче звисока…
Земні й небесні грозові стежки
Героя, що не зрікся Батьківщини,
Благослови, заквітчана калино,—
Благослови врятовані віки.
СТАРА ДОРОГА
Тут воїнів стелився ратний шлях —
Дружин князівських, побратимів Байди.
Не раз втікав, умившись кров’ю, лях,
Татарські беки, та й всі інші зайди.
Дарма, що випробовує асфальт
На міцність нашу гордість та відвагу,—
Коли уважно слухатимеш даль,
Буремних предків розпізнаєш сагу.
Допоки з нами спомин перемог,
Коругви бойові, наснага славнів,
Нас не зневажить ні орел, ні Бог.
Допоки з нами пам’ять — ми незламні.
* * *
Повільно лине Турія за обрій,
Настирні чайки крають сизу млу.
Минулися і тиверці, і обри,
Обскубав береги безжальний плуг,
Намертво сперті на бетонні брили,
Стрімнину підперезали мости…
Стриножена ріка втрачає сили,
Джерельний спомин — не перерости.
Печаль, співзвучну спалаху негоди,
З натугою до серця допущу:
Як терпко пахнуть посмутнілі води,
Нанизані на струмені дощу!…
* * *
Осінь світить блудними вогнями
Надвечірніх втомлених алей.
Маревом багряної нестями
Приморозку тішиться єлей.
І над всім вивищується п’яно,
Здичавілий від пекучих сліз,
Захмелілий місячний серпанок
На оголених хребтах беріз…
* * *
Не піддавайся приступам печалі,
Забутий біль щодня не воскрешай,—
Це нездорові галактичні сталі,
Це не реальний, а оманний рай.
Скажи: я вартий кращої дороги.
Скажи: таку дорогу я знайду.
Не все на світі визначено Богом,
Не всяка напасть виллється в орду.
Здолавши снігопади та пороги,
Помножені на відчай і біду,
Скажи: хай шаленіє дзвін тривоги,—
Тривога будить спрагу молоду.
* * *
Шумить, хвилюється богема,
Шампанське піниться й іскрить…
О, це не премія "горить" —
Це презентується поема!
І сивий метр сльозу втирає,
Окрилений новим рядком,
І серце млосно завмирає,
Коли гортаєш свіжий том.
І спонсор гордо кида оком
На шурхітливі сторінки:
Поет у словоблудстві — дока,
Та без фінансів — не з руки.
А критик, виповнивши келих
Іскристим молодим вином,
Таємно смокче паліндром —
Як краще знищити цю скелю?
А молода манірна муза
Бурхливо мріє про постіль:
Лабети творчого союзу —
Небачено солодкий біль.
Яка натхненна атмосфера,
Який бадьорості заряд:
В літературі — нова ера,
Революційний зорепад!
А завтра — знову до роботи,
Ловить шедеври за хвоста,
Щоб, потрясаючи міста,
Тривожились богемні готи…
* * *
Сніг накриє болючу печаль,
Припорошить роз’ятрене серце…
Багряніє призахідна даль,
Де бринить завмираюче скерцо.
Тиха пісня легкої журби
Прилетить осінити прощання…
От і все, і немає доби,
Що горіла шаленим коханням.
А вночі шугоне заметіль
І півсвіту в снігах поховає:
І знемогу колишніх весіль,
І осколки розбитого раю.
Не блукай, моє серце, вночі
По руїнах полеглого щастя:
Там немає джерельних ключів
До наснаги купальської казки…
* * *
Ми всі в житті — халіфи на годину,
Всі — тимчасові мешканці Землі:
Оце лиш щойно відбули хрестини,
А вже прощання в чайки на крилі.
І чи допустить хто в імлистий спогад
Через століття злетів і шукань
Мене, такого спраглого й хмільного,
Вкарбованого у квітневу рань?
Можливо, не забудуться дівчата,
Сплітаючи кульбабові вінки,
Й мене гукнути на купальське свято
Поміж далекі збуджені зірки…
Можливо, у морозному ефірі
Системи Волопаса чи Плеяд
Комусь підсобить стародавня ліра
Перетривати відчай підлих зрад…
Години перетворяться в парсеки,
Примиряться колишні вороги:
Земні шляхи самотнього лелеки —
Тисячолітні зоряні шляхи.
* * *
Давня пісня океанських шхун,
Голос часу, поклик Магеллана,—
Моя люта, незагойна рана,
Мрій моїх розбуджений тайфун.
Марево Південного Хреста
Ген над океанським горизонтом —
Як загадка усміху Джоконди,
Як кохання таїна свята.
Тонга, Фіджі, Ява, і Цейлон…
Юний вітер шарпає вітрила.
В кожнім зриві — нездоланна сила,
В кожній назві — мандрівний гормон.
Непорушна радість відкриття:
Вічна зваба пальмових імперій,
Спогади Нептунових містерій,
Екваторіальне забуття…
УПА
То кров полеглих патріотів
Настійно стукала в серця,
То піднімав народ на спротив
Тягар тернового вінця.
Між двох вогнів, між двох імперій
Набатом дужим загримів,
Звіщаючи новітню еру,
Народу змученого гнів.
Хай насміхалися заброди,
Хай лютували вороги —
Відлуння грозових походів
Таки роз’їло ланцюги.
У незалежній Україні
Геройський чин буремних літ
Згадаймо з почестю хоч нині,—
Вшануймо славний родовід.
Те, що сьогодні ми на волі,
Що є Держава і Закон,
Не примха лагідної долі —
За це боровся кожен схрон.
* * *
Мені з тобою — наче у раю:
Так радісно, так щемно і бурхливо…
Життя з тобою — невмируще диво
У грозового травня на краю.
Нехай шляхи туманами шумлять,
Нехай дощі віщують сиву осінь,
Життя з тобою — неодцвітна просинь,
Багряних маків юна благодать.
Наперекір борвію-крутію
Із трунком забуття в порохівницях,
Ми будні переплавимо в зірниці —
Освячувати відданість свою.
А як прийде осінній зорепад,
Як віхола по скронях затанцює,—
Я певний, ми й тоді не пожалкуєм
За спраглий спомин росяних левад.
* * *
Стогнуть зорі, обтяжені датами,
Закільцьовані кліщами днів:
Їм набридло вже бути солдатами
Лжепророків, святош, брехунів.
Їхня доля — не витоки містики,
Й не підпора під п’яний режим:
Їхнє щастя — пробуджувать істини
Поетичних наснажливих рим.
Їхній поклик — співати закоханим
Про далекі казкові світи,
Де світанки живуть неполохані,
Де відсутні жонглери й кати…
Можеш славити будні та пристрасті,
Для вождів обгрунтовувать рай,
Правду-матінку Цезарям різати —
Тільки зір, тільки зір не займай!