"Галина Крук"

"Галина Крук" Твори наших авторів - 2003 р.

Галина Крук
м. Львів

_{Поділитись враженнями з автором}

1991-1998рр.

* * *

Літнє кафе на розі у місті без назви.
Не годуй голубів, бо звикають,

а будеш — іншим.
Гіркуватий джин-тонік.

Ніколи не вір у справжнє.
Остаточне.

Краще — надламуй солоні вірші.

Любиш те, що триває:

літнє кафе на розі,
пару самотніх людей

за столиком справа…
Стільки часу, аж чуєшся птахом

чи з бронзи
божичем літа

із поглядом зеленкавим.

Пий джин-тонік.

Кажуть, проходить вічне.
Важать тільки слова ненаписаних текстів.
Може.
Вечір — твій. І місто — твоє.

І свідчень
проти тебе не буде:

тут кожен до тебе схожий.

Але — пий!
Прохолодне і згіркле —

єдиний вихід.
Забувати слова,

наче руки старих коханок…
І коли в цьому місті,

у місті без назви, стихне,
спити краплю останню

і зважитися на ранок.

* * *

Назавтра чекалося лiта.
Псалмом пташиним —

прелюдiя лiта сьогоднi.
То були бiлi тюльпани

i пасували кiмнатi.
У притулку на трьох

я шукала самотньої нiшi.
Лiто ближчало.

У нав'язливих хриплих хоралах
хтось щоразу не мiг зупинитись

на вибранiй нотi.
Смакувало незвичне i гостре —

скажiмо, цикута.
У бокальцi тюльпанiв

вливалися пiннi тумани
бiло, в'язко.
Хотiлося нiч пригубити,

згубити,

забути…
А назавтра чекалося лiта

з птахами i дзвоном,
з розiмлiлим асфальтовим духом,

важким i пекучим.
Нинi, а нинi ще можна було просто бути
у притулку у вежах тюльпанiв,

останнiм притулку.
Тут мене не зумiє нiколи нiхто вiдшукати.
Назавтра чекалося лiта.

₁₉₉₆

* * *

Мені снилося місто метеликів,
де оплакують тих, хто на лямпу знадився…

А ви купуйте троянди, купуйте,
звісно ж — задля коханої радості.

А всі решта ходили похмурі,
бо не добились такого успіху…

А ви купуйте троянди, купуйте,
звісно ж — задля коханої усміху.

А найдужче там не любили
тих, хто крилами махав невчасно…

А ви купуйте троянди, купуйте,
звісно ж — задля коханої щастя.

Стало мені їх направду шкода,
але то вже під ранок снилося…

А ви купуйте троянди, купуйте,
поки ще три лишилося.

1991

* * *
Коли він помре під мостом Мірабо
і сніг западе в його тіло худе,
Я знаю, що води прикриють його.
Я знаю, що води прикриють тебе
і їх.

А десь недалечко
тут тулиться вуличка.
Там тобі буде
кава і булочка,
холодний лежак
і пожовклі новини за рік.

Коли він помре під мостом Мірабо,
а ти ще шукатимеш пристані між
брудних підворіть й білокровних жабо,
повір: не вартує. І сніг — наче ніж
вгорі.

А десь недалечко
тут тулиться вуличка.
Там тобі буде
кава і булочка,
холодний лежак
і пожовклі новини за рік.

Коли він помре під мостом Мірабо,
коли ти забудеш, чого не збагнув,
коли я не знатиму, хто з вас обох
пішов за водою, а хто завернув
за ріг…

Та десь зостається
незнайдена вуличка,
де нас чекали
кава і булочка,
холодний лежак
і пожовклі новини за рік.

1995р.

* * *
Зав'язла у буднях
і в'яжуть мене мотузками,
а люди, мов риби,
довкруг косяками пливуть.
Ах, пане, вступіться!
Ах, пане, посуньтеся! Пане!
Інакше мене
через вас
навпростець пронесуть.
І схлипнуть беззвучно
усі безголосі гітари
на згадку про ноти
а чи на догоду добі.
Минувши дощі,
що не можуть позбутися тари,
я знову панічно
себе не застану в собі.
Зостанеться кроку —
на подих,
на порух,
на порох,
на постріл у цятку мішені своєї спини...
О, скільки блукати
у довгих тупих коридорах,
де світло щоразу зникає
за рогом стіни?!

1991

* * *

А потім усе зрозумієш:
минати — це значить пливти,
відкинувши берега спорохнявіле опертя.
На линві розм'яклого місяця

довго і вперто
шукай собі тривкості —

світлої самоти.
А потім усе зрозумієш:

пливти — це губити світла
зчужілих домівок,

мов жаль танцювати на вуглях.
А душі невпійманих риб
ще німі та округлі.
Дадуть тобі прихисток

їх фосфоричні тіла.
А потім — усе. Зрозумієш,

що вмієш слова.

1996

* * *

Хитання човнів на воді — ритуальний танок.
У мушлю заходь і співай,

як зваблює море коханих.
Легкі каравели думок

і слів каравани
не стрінуться більше.

У мушлю заходь і співай.

І будеш самотнім вцілілим на водах сумних.
Так завше в портах,

коли скапують лиця на пальці,
над рифами слів

кружлятимуть грифи вигнанців.
Вигнанче,

хитання човнів — ритуальний танок.

Але не бери зі собою у ту чужину
нічого, крім плоду,

що смаком нагадує рану,
рахманну вину

і поглинуту морем кохану.
І — жодного слова.

У мушлю заходь і співай.

* * *

Ти, що надовго покинув цей берег,

ти,
що у моря

випрошував клапоть землі під оселю…
Осінь.

Кигичуть чайки на всі порти.
Осінь у гирлі Сени.

Годі пливти на захід.

Тут стань і жди.
Шкаралупки горіха —

твоя бойова ескадрилья.
Сонні очі вітрів.

Осклілі очі води.
Недокрилля.

Виборсуєш з осені,

з чорних тягучих плес.
Щоніч тебе знаджує

голос морів невідомих.
Скрипить і хитає.

І жорстко обличчя пестить
вітер з дому…

Який іще вітер з дому ?!

* * *

В цьому мiстi всi жiнки тобi заздрили:
тобi очi приносило трiйко

(о, трiйко!) коханцiв.

I було у вiтрах стiльки просинi —

аж до хрускоту пальцiв.
Поїзди йшли на захiд,

прощаннями не обслиненi.
Вiд'їжджаючi тоншали,

проводжаючi — залишались i сивiли.
А тобi небувалою тугою очi бiльшали.
Говорилось округло i вогко снiгами талими.
Легко давалися станцiї,

вiдстанi,

вiдрухи
пальцiв назустрiч.

Дала б обидвi руки,

але ж — трiйко коханцiв !..
Тобi заздрили зустрiчнi.

Спинитись би, поки солодко,
i стояти лицем до вiтрiв,

вiдгомiння прагнучи.
Трiйко мрiйних коханцiв,

цiлуючи в щоку коротко,
сумнiвалися у твоїй

перманентнiй справжностi.
А ти устям уст,

горла гирлом,

ламкими пальцями
не належала жодному

в цiлому свiтi

коханцевi.

1996

* * *

Несподiвано — дощ.

Напиватися крапель п'яних.
Не ступати в сумнi кав'ярнi,

де всюди — люди.
Ти втомився вiд змiстiв.

Тобi захотiлось плавно
обминати слова,

цi порожнi параднi блюда.

А дощу, а дощу —

певно, стане тобi по горло.
Мiцно руку тримай

на чиємусь плавучiм тiлi.
Той, що двiчi приходить,

листком тебе перегорне
i почне вiд початку.

Ловитимеш краплi спiлi.

Зневажатимеш стале.

Кохатимеш, мов востаннє,
обтiкаючих плiч

обнадiйливу випадковiсть.
Той, що двiчi приходить,

торкнеться чола вустами —
i вiдчуєш конечнiсть,

i крапель вагу,

i кволiсть.

2001 - 2002 рр.

З циклу "Очікування Різдва"

_{Андрієві}* * *
Стань

срібним голосом дзвоника,
що водить вертепи,
що єдиний знає дорогу
до новонародженого Бога радості.
Прокинься іншим -

за сотні миль відсіля
прочанином
із заквітлим посохом у руках

і дарами в серці.
І я поспішу за тобою

туди,
де плаче Божий син
голосом нашого маленького сина.
Я виплету йому колискову,
де кожне слово - покірне ягня -
зігріватиме подихом

крихітні рученята,
які тримають наш із тобою світ.

* * *
Невпинні дні і ночі винні,
І у тобі - як во пустині,
де ні оази, ані тіні,
ані найменшої ущелини,
де б народився Божий син.

Ти маєш смерть тверду на дотик,
безглузду, як невдалий дотеп,
але вона твоя, достоту,
як горизонту пруг пощерблений,
як втома літ, руда від поту.

І сієш слід в пісках безплідних,
тамуєш спрагу, відчай, віддих,
і знаку ждеш, мабуть, ізвідти,
де у вертепі слова щемного
народжується Бог погідний.

Євген Росовський

* * *
Голомозий сусідський хлопчак із дитинства твого

так і не виріс,
незважаючи на час,

що несе нас все далі і далі від тих берегів.
Його голова, стрижена на літо довоєнною машинкою,
не вкрилася знову м'якими каштановими кучерями.
Ні, він не втопився,

поблизу ж не було глибокої ріки,
хіба що час, який мляво тече, підмиваючи береги.
Його мати, забувшись, часто виходила на поріг
кликати його із веселих хлоп'ячих забав,
з яких так важко вчасно повернутися додому, -
і він не повертався.

Навіть уночі.

Навіть узимку.
Навіть коли ти зовсім виросла і помітила раптом,
що твій син називається так само...

_{Ярчикові} * * *
Горілиць. Не видно дна блакиті.
Прогортаю літо, перегусле
на меди. По висохлому руслу
рук моїх течуть птахи, налиті
тріпотінням крил, далеким громом.
Дитинча моторне, ніби джмелик,
тягне в рот усе, ще не знайоме -
кузьку шарудку, зело розквітле...
Й пагінці затаєного світла
все ростуть крізь нього і крізь мене.

* * *
Скільки ходів потаємних в безвиході мозку
знаходить твій голос упертий,

уперше торкнувши в мені
найнижчу струну -

найповнішу бджолу медоносну,
що мед її вихлюпом ллється на луки лляні,
на білі полотнища днів,

де буваєш так рідко
моїм...

Перелітним.

Щодня розпускаю ткання
нічного хотіння.

І голосу твого нагідка
по жовтій пелюстці

в мені облітає щодня.

* * *
Цей набір смітників попід вікнами.

Задні двори.
Найдешевші кімнати,

де з вигод - лише умивальник.
Де у ліжок сумнівна білизна і куряча пам'ять
на тіла,

що нічого, крім спраги своєї, не тямлять.
Тут кохаємось довго,

мов пішки ідем догори,
до пронизливо синього неба,

в якому так рясно
хтось насіяв ворон.

На твоїм худорлявім плечі
не лишається й сліду від мого цілунку.

По чім
упізнаю тебе,

коли день догорить

і погасне
це знекровлене сонце на голій готельній стіні,
на зів'ялих тілах

і на згадках про смерть так доречних?..
Хоч не хоч,

а життя в цьому місті без тебе нагадує сніг,
затяжний і летальний,

як внутрішня кровотеча.

* * *
Твій картковий будиночок -

тут навіть можна жити
звісно, якщо не зітхати

вві сні не хропіти
не чхати не кашляти

не кохатись як дикі
силою амплітуди

ризикуючи все розвалити
стишити подих

невчасні думки і бажання
затамувати кров у венах

аби не текла так прудко
культивувати спокій

ретельно пережовувати мовчання
десять років опиратись спокусі

одного прекрасного рання
грюкнути дверима

о як грюкнути дверима!
і ще раз - для певності -
на всі чотири

незагороджені

сторони світу

* * *
тоненька світлокоса дівчина каже тобі:

почекай,
поки вщухне дощ

на старій платівці із заїждженими доріжками,
що ведуть лиш в одному керунку

й ніколи - навспак
і ти чекаєш,

не гладиш її золотистих врун,
не рвеш кислуватих виноградин

її невмілих цілунків,
не кажеш їй:

маленька моя світлокоса,
той дощ називається час...
підступивши впритул до обличчя її,

помічаєш шпарини, в які
западає вона щораз глибше у себе
тим часом платівка, неначе Сізіф,

перекочує кожну краплину

пустелею серця,
безвихідними вуличками рук,

глухими задвірками голосів
і враз покидає вас

розгублених і постарілих
посеред порожньої траси на Еммаус

і стає зовсім тихо потойбік дощу.

Портрет поетеси
від 5.ХІ.2000 р.

Євген Росовський

2001 - 2002 рр.

* * *
Нам все ще мало років.
Так само будуємо замки з піску.
Трохи знаємо слів.

І, як у чотири,
не маємо цілковитої певності
у власній жіночості,

мужності,

чемності.
З роками стаємо все меншими,
як дитячі маєчки.
І якогось непримітного

серпневого вечора
ми відлітаємо

пухом кульбаби,

невтриманим подихом.
Маленькі чоловіки насуплені.
Крихітні жінки із задертими носиками.
Прикидаємося великими.

Залишаємося смертними.
І ніколи не стаємо дорослими.

З циклу "Ніхто":
* * *
Ніхто не вмирає у пору дощів.
Хіба-що з плаїв обважнілих небес
на землю стікає аквамарин -
кров лані стрімкої,

яку вполював ти.
Тоді волохатий павук розпук
в тобі виплітає гойдливу сіть,
танцює химерно - чигає на ту,
що п'є із долонь твоїх слів ваготу,
тремтить,

а в очах її спіють афини.
І ти, що не вірив останній межі,
пізнаєш,

як лань дотліва на ножі,
і враз осягнеш з невимовним одчаєм:
тобі не здолати ці гори чужі,
де жоден ковчег рятівний не причалить.

* * *
Ніхто того не зна,

як в ятері осінні
неквапом заплива рибина золота,
як раптом на уста лягає вагота,
що вибраних немає,

тільки тлінні.

Споживши всі хліби

і сховане на споді
достояне вино із Саду Насолод,
ти видивиш того,

хто поночі стокрот
в тобі
тобі навспак

уперто ходить.

Сотає лабіринт

гріховних червоточин
над Бога ревний Босх із видивом кінця...
Ніхто того не зна,

любов чи страх оця
рибина, що в тобі

упіймано тріпоче.

* * *
Ной назбирує всього по парі.

Прибуває вода.
Бог заспівує двічі.

Тугу, розколисану тугу,
цю любов безнадійну,

як невиліковну недугу,
ти несеш над собою

на випнутих в небо руках.
Серед хвиль

на зернині піску

вибудовуй готично
ці обличчя забуті,

ці душі, втонулі стократ.
Бог заспівує двічі.
І світ починається звично:

ангел сіє розлуку

в підніжжі гори Арарат.

* * *
Сад не витримує
співу пташиного.

Каже: заголосно!

Просить: скрутіть!
Звук або голови.
Соло оголене

ріже розгойдану віть.
Чорну

розгойдану

віть.

* * *
Заблукав ти в саду,

що торік рознесли його птиці дзьобами,
між галуззя сухого,

як очі твої,

як стара безнадія у серці.
Впав під яблуню голосом вгору

і так заблукав,

що ніколи й нікому
не шукати тебе, не знайти,

лиш самому тобі
не під силу впіймати ту птаху,

сумну і зникому,
що у серці твоєму,

як цей небосхил, голубому
щосвітанку клює

горобинові краплі руді.

* * *
Відчуй пору просвітлення, коли
прокльовується у тобі несміло
цитрина сонця.

Прополи й полий
її проросле і посоловіле
від птаства

розбруньковане стебло.
Обламуй листя

пристрастей і збочень,
яке бентежить сни і, як на зло,
росте в тобі і крізь, і поза очі.
І літ так через, певно, о-го-го
повисне плід на пагоні гінкому,
як виснуть ті, що прагнучи його,
спізнавши тільки кому і оскому,
на сонце не діждалися доскону.
Відчуй пору просвітлення свого.

* * *
Якогось дня ми з бабунею
поміняємося тінями.
Ота - маленька, рухлива - то її,
усе віддалятиметься за сонцем на обрії.
Моя ж - неповоротка, розлога,

як яблуня перед хатою.
А вже яблука гупають -

на зиму просяться.
А я все не можу наздогнати бабуні

попереду сонця на обрії.

* * *
Щоранку на пишнім гуцульськім тарелі
Змій приносить мені яблуко світу:
-Ось тобі, Єво, плід найсолодший
із райського саду за крок ізвідси.
Радить:
- Спожий його, Єво, -

знатимеш темне й світле.
Я їм, розрізаючи яблуко навпіл,
на чверті, на скибки, тонкі, аж прозорі -
шукаючи ту червоточину кляту,
яка перекреслила хід історії.
І робиться раптом приховане явним.
І блідне світу барвистий таріль:
- Яблуко, Єво, було звичайним,
червоточина ж - у тобі...

* * *
Твій будинок стоїть

на осінній воді,
і ранковий прибій

твоє серце студить.
Зранку йдеш,

а вона

зостається сама,
серед цілого

білого

світу сумна,
і тоді,

аби хвилі здолати,
вона

розмальовує крила

метеликам буднів.
Ти приходиш тоді,

як, натомлена, спить.
Відчиняєш вікно -

вилітають барвисті,
і холодним дощем

з них змиває

усі кольори.
І тоді з-поміж снів

вибирає вона
той, в якому

нікому

не взяти її
на долоню,

беззахисну

і безлисту.
Ти не можеш їй руку подати,

бо й сам
не справжніший за тінь,

не тривкіший за вітер.
І поймає усе знавісніла вода,
і відносить туди

її тіло тендітне,
де метеликів крила

у барвах сяйних,
де танцює вона,

неземна,

серед них,
і сміється,

як вміють лиш діти.

Смутна Богородиця
Мариш дощем,

що в тобі виростає за ніч
вище найтоншого крику

і звідти спадає
квітом, птахами,

рясного зерна урожаєм
на зневагомлену землю.

Приходять волхви
кроком непевним,

шляхів велелюдних узбіччям.
Дощ уливається в русла

віднайдених рік
і, поєднавши у вічності те й потойбічне,
поїть тебе.

Та велить не приймати дарів
серце тривожне,

що дощ позбирати не вміє
і повернути навспак -

до небесних полів...
Хрестики білі

на чорній, як втома, ріллі -
то колискова Марії.

* * *
Коли із пустель пересипле пісок
на денце клепсидри

і світ перейде
у тінь свою,

наче опівніч, в'язку,
ти в'яззю напишеш

човен на піску
і, вклавши до торби

глевкий суходіл -
хлібину, що довго пливла по воді,
відчалиш.

А в спину -

не вітер, а страх
себе не впізнати у Божих очах...

* * *
Коли від'їжджаєш назавжди,

береш зі собою
найтісніші вулички Міста,

в якому колись загубився
маленьким їжакуватим хлоп'ям.
На склі електрички

неслухняним пальцем
виводиш карту свого обличчя:
очі заплющені,

аби дороги назад не знайшли.

Та, як завжди, забуваєш

вийти на кінцевій зупинці.

* * *
Цілуючи Пана

в самісіньке серце

стрілою розлуки,
тамуючи руки і очі,

і пуп'янки губ нерозквітлі,
сьогодні назовсім рушаєш
і він не спізнає,

чого в тобі більше -
тебе чи вітру...

* * *
Ніжна моя!

Вигодовуєш звіра з руки
крихтами найсолодшої ласки

дотику.
Звідкись допливаю до тебе таким,
як молоко долонь,

на колінах згорнутих...
Язиком зализую рани снів

незбагнених,
ніби загнаний звір,

шукаю в тобі ущелини,
входу,

виходу,

вигуку твого щемного.
Скеле моя розчахнута...

Луко моя простелена...

* * *
Вітер знічев'я гортає волосся моє,

ніби книгу,
в якій спраглими очима пишеш,

як кладеш мене на воду і відпливаєш,

як забуваєш всі слова,

крім одного довгостримуваного
зітхання,

як море витікає в пісок,

як пересохлими губами

нарешті вимовляю тебе -

і повертаєшся,

дитинний та кволий...

Одного не розумію -

чому ж ця книга про самотність?..

* * *
- Дощі - дощами,

а жити треба, -
сказав метелик,

розправляючи крила,
і - нажився до вечора.

* * *
Розваж свою милу -

вона помре першою.
Перестояним медом акацій

їй вечір позначить уста.
Тоді безутішний устань

і вимкни неонове сонце,

що сліпить,
і квіти очей

поцілунком закрий їй востаннє,
метелику без крилець,

пришпилений вітром до світу.
Нізвідки ні вірити,

ні виглядати -

н і - з в і д - к и...
Та раптом там -

за позолоченим багетом заходу -
хто танцює сарабанду -

хіба не вона ?!.

Триптих з яблуком
1.
Втома твоя велика,

як яблуко в горлі,
якого не можеш ковтнути,

відколи ти вигнанець з раю.
У брудних підворіттях життя,

де голос твій теплий, як кров, цібенить
із давньої рани,

поміж іншим приходить знаття,
що насправді

не буває нічого уперше,

і нічого - востаннє...
Тільки яблуко в горлі,

якого Господь не велить.

2.
Хоч діткнутись устами,

хоч кислі і припорошені...
В захаращених скверах

прокручують кадри інтиму
дітваки,

постарілі на тисячі літ.

Перед ними
світ укотре відкрився не тими дверима.
Їх неприборкані дівчиська

носять кльоші,
курять марихуану і потай

плачуть від оскоми.
Не те яблуко ти кинув їм, Боже.
Їхні хлопці - далекі й зникомі,
їх розчиняє вітер,

вони вміють кохати
очима важкими, як жита перестояні...
Нема кому пасти днів твоїх покірних ягнят.

3.
Коли споночіє,

поодинці крадемося до огорожі,
похапцем рвемо яблука із найближчих дерев

і чимдуж утікаєм...
Хіба ж розпізнаєш у темряві,

з якого не велено їсти,
Боже по той бік істини ?!.

З циклу "Балади південних морів"

* * *
В цих південних портах,

де ніколи не буває зими
і нема куди відлітати птахам і листю,
де жінки на терасах над морем

нанизують дні і сни

на тонесеньку нитку музики,
де під сонцем

великим, як диня, і прямовисним
достигається швидше,

опадається нижче...
Їм, мабуть, не збагнути ніколи

логіки наших втеч -
посезонних приїздів-від'їздів,

ранкових запливів
за буйки,

забування, що ми приречені,

захлинання у зливі...
Хоч слова мої потемніли

від нікотину безсонних ночей,
вір їм, мала:

ми їдем на південь і далі.
Коротка затяжка свободи

нам затяжка, ачей -

к'бісу реалії!..
Тільки тут ти не знатимеш,

скільки часу вже спливло,
бо світанки зливаються з морем,

бо навіть як плачеш,
то лиш море з очей витікає твоїх, мала,
лазурове з незрячих...

* * *
Затримати опадання

на три безтурботні дні в Ріміні,
де в фонтані на piazza del'Agnolo
і досі

пускаєш паперові кораблики надій,
а вони ніколи не повертаються...

* * *
Жінко з головою омара

і тілом медузи,
чому говориш такою

незрозумілою мовою,
що береги переходять в моря

і від того більшає води,
що краї світу віддалитися настільки,

що скоро зіткнуться спинами,
що чоловікові й жінці

ніколи не зійтися впритул

тісніше від стулок мушлі,
між якими так рідко виростає перлина.

* * *
Наче плаче дитя за стіною чужої квартири,
мов найближчий із ближніх -

невиліковно хворий,
ніби протяг шалений вибив усі в мені шиби
і на шибениці втоми повисла остання надія...
Злущую фарбу з фальшиво блакитного неба,
а під нею - нічого.
Чим заповнити цю порожнечу,

що шашіллю точить мозок?

Мій Господи,

зітканий з чорного бісеру відчаю,

чому ж я нічого не можу
змінити?..
Хіба що закреслити все це, як вірш недолугий...
Але чи почнеш мене, Боже, удруге -
на чистому аркуші,

із найбілішої літери?..

* * *
Світ, який ділиш із іншими,

майже не твій.
День у день увіходить, як скринька,

і скоро вже ніде
буде впасти дощу -

на волосся її перелітне
і на сліз сухозлітки,

які вона сіє з-під вій.
Обмиваючи тіло -

на диво сумний ритуал -
помічаєш дводенну щетину

й столітню утому,
і ознаки старіння

(на жаль, незворотні) у тому,
як кладеш свої руки на перса

і пестиш у ній
давній спогад про першу,

що рветься із твого полону,
що сховала принади

за голосу зламану гілку,
що вже майже належить тобі,

але знов, як тоді,
ти не вмієш узяти її,

таку безборонну.

* * *
Ми, Cіґісе, мокрі, як змилені коні.
Ми трави, столочені кіньми над ранок.
Ми рани відкриті у миті гортанні,
де зойк випрядає твоє веретено,
де риби виплигують в'юнко з потоків,
де скрапуєш біло у мене і канеш
у воду бездонну, в пустелю захланну
поміж берегами розгойданих стегон.
Так з пращі ураз виривається камінь,
так тіло, набухле зітханнями, терпне.
Так, Cіґі, спроквола розходяться кола
на плесі нірвани теплім...

* * *
Нерпа ночі зісковзує з твого плеча і тече
по мені неквапливо,

немовби наповнити хоче
найсолодшу із ніш.

Закидаючи неводи, о чи
упіймаєш ту рибу, що іншою мовою звеш?..
Невагомію, ніби уперше іду по воді,
ніби німби над нами такі розповнілі,

як груди,
ніби іншої ночі ніколи у мене не буде,
крім цієї надсадної ніжності.

Більше ні...
Тоді їй навперейми,

назустріч,

навскач,

навздогін
випускаєш хортів

з язиків вогняними в'юнами,
здоганяєш мене і вібруєш в мені донестями,
до тоненької цівочки музики без берегів.
Невідь звідки накочує повінь і переверта
вутлий човен кімнати,

що нас, переплетених, повен.
І усе розумію у гострих твоїх гортанних
звуках іншої мови.

* * *
Слід твоїх губ на моїм передпліччі

зникає так швидко.
Затримати прагну

нічного метелика дотику твого.
Заскакую в сни на ходу.

Панічно
боюся услід за тобою не встигнути,
доки поїзд із нами ще мчиться снами,
доки сходяться так ідеально
тіл наших впадини,

виступи,

вигини,
доки схлипи зриваєш - плоди перестиглі,
доки соком солодким стікаєм навзаєм,
доки поїзд нарешті вливається в річку,
у яку,

прокидаючись,

точно знаємо -
неможливо ступити двічі