ГЕНДЕРНИЙ АНАЛІЗ ТВОРЧОСТИ ЛІДИ МЕЛЬНИК ЯК СПРОБА ВИЗНАЧЕННЯ ХАРАКТЕРУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Ніна Кур'ята
Як відомо, головним відображенням "обличчя" нації поряд з її історією виступає література. Через переосмислення автором проходять ті події та настрої, які, з його точки зору, є найважливішими і найбільше впливають на нього, а через призму мистецького світобачення і світосприйняття доходять до нас свідчення минулих часів. І що талановитішим є мистець, то більш чіткий відбиток насамперед власної душі він залишає на папері, а за літературними творами певного історичного періоду можна визначити характер нації і її самоідентифікацію на даному відтинку часу.
В даній роботі представлено спробу визначити характер сучасної української літератури через гендерний аналіз творчости Ліди Мельник - представниці когорти авторів кінця ХХ - початку ХХІ сторіччя.
В основу книжки Ліди Мельник "Его і центр", виданої "Смолоскипом", лягли вірші, які відображають намагання ліричної героїні (яка часто говорить від імени авторки) визначити свою ідентичність, пошуки свого "Я", стосунки з зовнішнім світом та питання співіснування та співвідносин між жіночою і чоловічою статями.
Лірична героїня Ліди Мельник - уособлення інтровертної натури, яка вдається не тільки до свідомого віддалення від довколишнього світу ("Я втечу звідсіля"), а й декларує своє повне від нього відчуження ("у кожнім місті нетутешня, // у кожній постаті чужа"). Авторка негативно маркує суспільні характеристики-штампи і вимушений свій дотик до натовпу, переважну більшість якого складають "валети ласі і блудливі кралі": "Я порядна, цнотлива і соціально-стабільна // компостую в брудному трамваї квиток і душу". Вона бачить себе як "тривожну полохливу панну", яка не вписується ( і не може вписатися) "в цей цинічний світ, життєрадісний, наче склеп", а відтак переймається не стільки його проблемами, як власними екзистенційними станами, які позначаються на ній фізично: "ошелешені очі із страдницьким чорним зерном", "гіркотою підведені губи". Чуттєвий чинник поєднується з проявами хвороби ("це тривалий психоз // з рецидивом асоціацій") і вихлюпується назовні ("агонізує гнів", "плачуть дзвони").
Характерна риса центральної жіночої постаті творів Ліди Мельник - стан невизначености. Вона постійно запитує себе: " І де мій трап, і де моє начало?", "Що я світові тут, що я там? <…> Що я, жінка, дощ чи поет?" На це "багатовекторне" запитання вона відповідає констатацією своєї приречености на неоднозначність: "Сама для себе іноді шарада", "півжінка-півпечаль", "і не жона і не коханка // і королю не королева // <…> не то свята, не то вакханка, // великий пшик, маленьке "щось", що вказує на фемінну її психологічну природу. Дуальність проявляється і в тому, що лірична героїня інколи наділяється перевагою серця над розумом ("от попросиш зректися а я… // я не зможу мабуть"), інколи - розуму над серцем: вона відносить себе до "скептичних панянок, // де їх суть інтелекти, // де їх гордий спротив". Поряд з сумнівами щодо свого призначення в цім житті бачимо суто "чоловічу" тверду впевненість і однозначність, яку авторка висловлює від імені Жорж Санд : "В історії багато аналогій - // Я в неї увійду без дублікату". В іншому епізоді бачимо перевагу жіночого начала над чоловічим (аж до повної руйнації останнього): "я прийшла // найжорстокіший вбивця стоїть перед вами". Окрім наділення образу жінки "маскулінними" ментальними та поведінковими характеристиками, авторка в особі ліричної героїні розшукує в собі, на противагу своєму слабкому, ледь не аморфному жіночому єству, чоловіче начало. Так, розмірковуючи про своїх гіпотетичних предків (звернімо увагу, саме чоловіків) авторка вдається до перерахування найвизначніших філософів минулого ("і Спіноза, і Кафка, і Зігмунд Фройд до кагалу"), що, окрім невизначености свого походження і духовного коріння, може символізувати пошуки чоловічого начала - якщо не поруч із собою, то у собі, - яке героїня, врешті-решт, може знайти тільки в минулому. Однак така часткова гетерогенність психологічного стану героїні свідчить саме про фемінний характер її особистості.
Образи жінок, яким відведено "треті" ролі (і про які авторка, відповідно, говорить від третьої особи) несуть негативне забарвлення у всіх своїх вікових проявах: діви - "засохлі" або "копійчані", які змінюються відьмами, і навіть собі-завтрашній відводиться роль "старої п'яної дримби". Усі ці " діви" й "кралі" доволі епізодичні, вони існують десь там, за межами "зони комфорту" героїні, на вулицях старого міста, їхнє призначення - лише декорація до загальної картини світу. Натомість, доволі активними дійовими особами виявляються такі "безтілесні" явища, як осінь, паморозь, пам'ять, печаль тощо. Вони здатні невідворотно творити основне дійство сюжету ("зміїним браслетом // огорне судини зап'ясть // осінь), виявляючи при цьому суто чоловічу активність ("ножем входить в ніч катеринка"), а також перевищувати, упокорювати образи, позначені іменниками чоловічого роду (як ніч, котра "глитнула мідію місяця"). У той же час, природні явища, які традиційно асоціюються з чоловічим родом, виглядають аморфними (так, вітер, вихлюпуючись до ринв, як рідина, має прийняти їхню форму), непевними (дощ - як "несміливий коханець"). Таким чином, знову бачимо прояви "маскулінізації" жіночого і "фемінізації" чоловічого.
Образ чоловіка - за визнанням самої авторки, подекуди "химерного", - промовляє: "я ніхто // я нізвідки // я тут взагалі не живу". Дії ліричного героя пасивні, ніби ненавмисні і не зумовлені його власною волею: "келих трункий ненароком пригубив", "послання необачно роздер"; він переживає екзистенційні стани, більше притаманні жінкам: це і "щасливий Ясон з віковою печаттю печалі", і "сумні робінгуди", які "спливають на вістрях зими", підкоряючись природній стихії, що теж символізує собою жіноче начало. Яскравим символом "недієздатности", фемінности чоловіка в поетичному світі Ліди Мельник є образ лікаря, що не в змозі вилікувати героїню, яка сама йому наказує, що робити ("не лікуйте мене", "трепануйте мою подобизну", "пригвинтіть сірий нуль" тощо), а потім, зневірившись, зневажливо виносить вирок: "яку ж ви шаманську // знайшли панацею // варіть собі далі // настійки перцеві". Чоловічий образ, що не несе явного негативного маркування, викликає жалість своєю безпорадністю: коханці "бездомні", лицар - "переможений", і навіть монарх - "безпритульний", "без сідла і коня", якому жінка промовляє: "Хто тебе захистить, як не я?" І навіть той, хто каже "я навік // я твій Бог", благає: "помолися за мене кохана // прошу помолися". Без жінки не відбудеться чоловік, який потребує захисту, не відбудеться навіть Бог, якому для того, щоб вижити, потрібна молитва коханої за нього.
Стосунки жінки й чоловіка позначаються самою авторкою як "хвора еротика" - вона ніби вимушена ("прив'яжуть мене до рамен твоїх // плоть від плоті"), відчужена ("це відречене тіло // не моє не моє не моє"), майже позбавлена фізичного чуття ("зав'язуєш очі // щоб нічого не чула"). Значну роль у відображенні еротичних переживань відіграє музика, для якої також характерна хворобливість ("в сухотнім кашлі фортепіано") і нервовість ("аккомпанемент гучних істерик"), що часто межує з безголоссям. Часто єдиною музикою (та й то забороненою) виявляється тиша (знову ж таки ув'язнена): "буде музика сіра // буде тиша сталева // стане чути як квіти // ростуть у вазоні". Однак в ті рідкісні моменти, коли забуто про заборони "контрабандного" кохання, "у святковім оркестрі // комусь ще належить // віртуозна cadenca // останньої скрипки", що підтверджує суперечливість натури ліричної героїні. В поєднанні єдиного з дуальним ("монологи для двох"), а також розумового з чуттєвим ("наука бажань") відчувається єднання і водночас протиставлення фемінного і маскулінного начал. Зближення, зрощення образів чоловіка й жінки відбувається через відчуження обох від довколишнього світу ("Сей Вавилон був завше не для нас…"), вони ніби не мають іншого способу самозбереження, окрім втечі одне до одного.
Світ, в якому перебувають ліричні герої, так само дуальний та невизначений, як і вони. Його ознакою є змішування християнських мотивів з "поганською молитвою". Нагадування про різні релігії можуть співіснувати в межах одного віршованого твору, причому акценти зміщуються таким чином, що християнським світом правлять язичницькі божества: "світ чека на автобус на сни на Месію", однак "сонмам трухлявих богів вже давно не до того". Світ виявляється пасивним і вдається лише до очікування.
Зосередженість ліричної героїні Ліди Мельник на екзистенційних переживаннях, нагромадження запитань, велика кількість можливих варіантів відповіді (з яких, проте, жоден не є вичерпним і єдино правильним), експресія емоціій, їхня здебільшого перевага над розумом говорять про фемінний характер її внутрішнього"Я". Гетерогенність внаслідок наділення жіночого образу маскулінними рисами, а чоловічого - фемінними тільки підсилює загальну тенденцію, яка вже виходить за межі однієї особистості. Чоловіче начало підкорюється жіночому, яке, попри всю свою слабкість, стоїть в центрі світу. Пасивність, заборона, відреченість є провідними мотивами еротики як єднання чоловіка й жінки, в якому чуються ноти протиріччя. Та й світ, в якому живуть герої, з його одвічним чеканням, мотивами невизначености й двовір'я, в якому християнство позбувається своєї характерної риси - превалювання над язичництвом - і підкоряється йому, є яскравим свідченням фемінного характеру не тільки поезії Ліди Мельник, а й - ширше - сучасної української літератури як контексту, і тих суспільних і культурних чинників, під чиїм впливом вона творилася.
