Мiст
Люблю цей мiст. Зiгнувши спину,
у позi старця чи калiки
вiн розсипається невпинно
i роздiляє нас навiки.
Хиткий цей мiст i ненадiйний
поволi брякне, сохне, в'яне.
Пройшлись по ньому конi, вiйни,
погнувши ребра дерев'янi
Коли ж надломленi колiна
спадають стомлено у воду
понад рiкою туга лине.
Люблю цей мiст немов свободу.
* * *
Коли раптово серед ночi
у серце входить порожнеча,
я затуляю соннi очi -
це нiби втеча.
Але в душi тюрму тiсну
ввiйде зоря крiзь вiй фiранку.
Я вже сьогоднi не засну,
я буду мрiяти до ранку.
I я вдивляюсь десь о-пiв
на третю ночi в площi дно
де пiд сузiр'ям лiхтарiв
лежить бруковане панно.
Й важких думок блискуча ртуть
стає замрiяна i чиста,
коли на площi оживуть
iлюзiї нiчного мiста.
* * *
Посьорбуючи пиво
чи змiтаючи смiття,
ти вiдчуватимеш,
можливо,
моє серцебиття,
мiй подих, спогад
про мрiяння сумнi,
в чиїх глибоких водах
тонули нашi днi.
Але печаль осiла
на днi обох сердець,
немов мовчання брила,
вагань постiйних мрець.
Iрша – Радомишль
Наївно вважаючи дорогу площиною,
змiнюй це переконання тут, де люди i речi
щiльно заповнили собою
автобуса тiло старече.
Тут рев мотору глушить пiсню,
тут лiзе в груди лiктiв вiстря,
тут замалий вiдсоток кисню
аби вдихати як повiтря.
Здiймай догори анемічне обличчя,
змiшуй слова - послiдовнiсть необов'язкова.
Виходь. Втоптуй пил в забур'янене узбiччя.
Добре. Чудово!
Дитинство
Коли на наших, стомлених вiд
очiкування, обличчях
почали з’являтися першi
ознаки сарказму,
нас врятувало те, що усi
ми пiдданi змiнам хронологiчним,
усi ми пiдвладнi оргазму.
Можна довго осягати
змiни структури,
вивчати суспiльнi закони.
Але чомусь все частiше нахромлюєшся на
старi дерев'янi скульптури,
все важче ламаєш чолом перепони.
I ось тебе дбайливо виводять за руку
чи просто штовхають колiном пiд зад.
Отримуй, бажану тобою, розлуку,
невдячний поганець, сармат.
Усiм, хто так важко кував перемогу,
на трiски розбивши приклад,
хто вiв i вивiв таки нас на дорогу
з дитинства, вiват!
* * *
Цi накопичення камiнь,
цi асфальтованi поверхнi -
вiдбитки пройдених вiкiв,
слiдiв, затемнень.
I цi, до болю рiднi вежi;
авто, захованi у тiнь,
плекають ризик жити межi
твоїх бетонних володiнь.
Бажання залишатись тут
росте все глибше, мов корiння
серед iнфарктiв i отрут,
в архiтектуру вулиць рiдних.
* * *
Не чуючи болю, зневаживши втому,
я не здаюся, а ти кажеш:"Брате,
сутнiсть боротьби i полягає у тому,
що менший має програти".
I ось вже захоплено моє рiдне мiсто.
Я вiдступаю в лiси,
деформуючи мову мов тiсто
пiд тиском твоєї попси.
I я все частiше, нiби поп-зiрка,
продукую недоречностi i мати.
Я прикра орфографiчна помилка,
яку вже, на жаль, не сховати.
Дерева
Коли ми сплiтали нерiвне корiння
нервовим торканням у холодi тишi,
по нам струменiла волога осiння
i глина ставала солодша, теплiша.
Щасливо зануренi в дiйство пiдземне,
ми не помiчали, як листя жовтiло
й, мiста покриваючи темнi, лягало
шматочками мертвого тiла.
Вiтри шаленiли, обсiли ворони
судини, загорнутi в репанi пальта.
Ми стали палкiшi, згинаючи крони,
ногами здiймаючи ковдру асфальту.
Годинник
Не дивись на годинник, бо вiн
вже прискорений чимось незнаним,
i хода швидкоплинна хвилин
для душi вкотре важчою стане.
Зупинись! На узбiччi епох
уповiльнити поступ повиннi
стрiли цi, що пронизують біг
твого серця малюнки невинні.
I, осяяний сяйвом комет,
заблукавши в розпатланi луки,
ти здiймаєш до мiсяця руки
i годинник - мiрило суєт.
* * *
Моє хвилювання неможливо не помiтити.
I, поки ідеш вiдчиняти менi,
в голову лiзуть рiзнi епiтети,
римами твого iменi.
Але ти забарилась, кохана.
Менi холодно і волого.
Чудовi рими та епiтет "незрiвняна"
на кого ти залишаєш, для кого?
Навiть якщо ти зараз вимріюєш
пiд свiй улюблений Garbige,
чи омиваєш себе, що принцесу,
не можна мене залишати обабiч,
осторонь цього процесу.
Взагалi-то тут можна
складати цiлi поеми,
навiть за вiдсутностi свiтла i
надмiрнiй вологостi.
Але нi вони, нi ти не
розв'яжуть мої проблеми, не
позбавлять мене самотностi.
