ВОНА Завтра прийде до кімнати Твоїх друзів — небагато, Вип'єте — холодного вина. Хтось принесе білі айстри, Скаже хтось: життя прекрасне. Так, життя — прекрасне, а вона… А вона, а вона Сидітиме сумна, Буде пити — не п'яніти Від дешевого вина. Я співатиму для неї Аж бринітиме кришталь. Чи хіба зуміє голос Подолати цю печаль?! Так у світі повелося — Я люблю її волосся, Я люблю її тонкі вуста. Та невдовзі прийде осінь, Ми усі розбіжимося По русифікованих містах… Лиш вона, лиш вона Сидітиме сумна, Буде пити — не п'яніти Від дешевого вина. Моя дівчинко печальна, Моя доле золота. Я продовжую кричати, Ніч безмежна і пуста. * * * Історія троянди та снігів Була не дуже довгою, одначе, Зумовила вона і нашу вдачу, І вічну долю страчених богів, Летіли з опівнічних берегів - І на пелюстках танули гарячих, Ці дотики, осмислені і зрячі, Коханців та смертельних ворогів. Якби не ця краса неподоланна І не жага самозаглади плавна, - Уже б давно здійснився Суд Страшний; Та Господові хто накаже: "Годі!" ? - І сипле сніг, пречистий, запашний, І вічний хрест буяє на Голготі. * * * Полагодив годинника старого, Давнішнього причетника чувань, Милуюся чергою коливань, Що маятника водять золотого. Нарешті це триває досить довго - Прозорий час утрати сподівань, Байдужості до всіх на світі знань І тихої довіри до простого. Коротшають повільно гожі дні, Видовжуються тіні на стіні, Один за одним коники зникають; Обітована міниться зоря, Та вже ніхто нічого не чекає У падолисті дат календаря. Amor fati Я часто думаю, чому ти так самотня, - одна з найкрасивіших доль у світі; ці сірі очі, пильні, сумовиті, - чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал, а в дзеркалах - себе і суть свою подвійну, ледь-ледь прикриту флером абсолюту, росою часу, інеєм чекання, терпінням дзвону - як іще, о, як іще мені тебе назвати? А може, так і треба? Може, ти загинеш як сніжинка на долоні, коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність? І, може, ця самотність - лише форма твоєї ідентичності п'янкої? І та любов, яка тебе знайде - тебе ж і знищить? Я люблю тебе. Повторний час Цю тишу можна краяти ножем. Вона - достигле яблуко достоту, І хризантема присмерків, природа, Яка цвіте, блукаючи між полум'ям та сном. А іншими словами - то є тема, Яка продовжує лунати і тоді, Коли відгомоніли інші теми, Коли натомлені музики розбрелися по кав'ярнях, І, затиснувши, кофри поміж ніг, Смакують вина прохолодні та пліткують. Цю тему можна різати ножем, Коли безлюдна філармонія тече У потойбічні вулиці, у час Розлучених коханців та героїв, Що, не сягнувши чину, в забуття Поволі опадають і лежать там, Немов метелики намоклі у квасолі, Пригнічені тоталітетом тиші, Але живі, бо все ще рання осінь, І божевільний - німець та філософ - Учив колись, що є повторний час. Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш Так високо, що вже поняття меж Не є придатними для вжитку, для розмови, - Всі вимагають неповторності, авжеж; А ти повторення бажаєш і віднови. * * * Коли всі покладуться на спочинок коли заплющать очі дуже добре над нами запалають вогкі зорі сніги довкіл засяють запашні як добре без людей чи правда тату чи правда що в лісах живуть зимові світлячки чи правда - в небесах летючі риби множаться вони обходяться так добре без музики полотен і книжок чи правда тату правда тату правда © Костянтин Москалець. Всі права застережені.