Щось сталося. Чи вітер стих,
Чи десь за містом обліта шипшина,
Чи передчасно зав'язалася ожина,
Та щось не так. І це "не так" із тих,
Що при кивку на згоду мовить "ні",
При жесті "ні" кричить про згоду...
А може це лиш зміни на погоду?
Та щось не так. Що? Поясни мені.
* * *
Давати почуттям непересічним назви –
То кетяг перестиглої калини
На ягідки розбити і низати
В омріяне намисто нереалій,
Якого сік (чи кров)
Стече по грудях
Кров’ю (соком).
ПЕРЕТИН ПАРАЛЕЛЬНИХ ПРЯМИХ
Настане мить, коли
паралельні прямі наших доль
Перетнуться – (таке трапляється
в таких нескінченостях, якою є
наша розлука) –
Почнеться нова реальність:
Зустрінуться погляди,
Зіткнуться руки,
Зловлять і загонять
У глухий кут
Душу,
Розбещену безкінечністю.
ПЕТРОВІ БАТОГИ
Петрові батоги. Чому вони Петрові?
І хто був той Петро, чиї то батоги?
Було гайнеш у луг босоніж і до крові
Скуштує той батіг дитячої ноги.
І що за дивний цвіт ті стебла прикрашає!
Ніжніший за небес зманіжену блакить.
Чи це не той Петро, що при воротах раю?
Подряпане дитинство ще тріщечки свербить...
Я вже не побіжу у поле, де та річка
Джерельцем витіка, щоби текти в Дніпро,
Де сокирки в рову чи бурякова гичка
Могли би розказать, хто був отой Петро.
Та він і зараз є, і батоги ті має,
Й благословляє ними мою дитину в світ.
Але од мене він сховав ключі від раю
Минулого давно. Лишився синій цвіт.
***
Дитинство моє розхристане
Блука бур'янами часу -
Сонце калюжане розбризкує,
Пахне яблуками й медом Спасу.
На кладці сяде - полоще ноги,
Ловить пуголовки й випускає...
І не шукає якоїсь дороги,
Сенсу сонця ще не шукає.
Ще сліпота буває - лиш куряча,
Ще дурман - тільки білі дзвоники,
Бруду в світі - хіба що курява,
Й можна плакати, коли дуже боляче.
Якось стрілися ми випадком,
Та дитинство моє мене не пізнало -
Перейшло струмочок старою кладкою,
Бур'янами часу помандрувало.
***
Зопріло листя
Круг покинутої хати.
Обійстя мовчазне.
Лише зітхати
Недобрим вітром
В бур'янах засохлих
Лишилося йому.
Бо вже зробилось зле -
Напівпрочиненими
Непорушні двері
Грибком набрякли,
Віконниці сліпі
Перекосило
І облупилась
Біла глина.
І піч немазана заклякла
Немовби з ляку
Такої тиші й самоти...
І заливає дивною водою -
Водою забуття -
Обійстя-острів час.
Й повільно роз'їдає
Він усе,
Що має ще відбиток
Минулого життя -
Цю хату,
Сад круг неї,
Й нас...
САМОТНОСТЕ...
Самотносте, кого ти не любила,
Кому не накидала рвану тюль
краси своєї
На голову, підняту гордо,
Тим перетворюючи власника її
Із владара на згорбленого
старця?
Кого ти не манила в темний ліс,
Підморгуючи ягодами знади,
Що звалися багатство, успіх, честь
(та не чесноти)?..
Самотносте, Жадоби і Гордині менша,
Блудлива і безжалісна сестра...
ЛІС І ВІТЕР
Снить голий ліс липневим дзвоном.
Спить ліс старий. Лиш вітер в кронах
Гуляє, голову задерши в небо,
Й провалюється у просвіти там, де треба б
Галяву обійти. Й на мить стихає.
Обтрусить лист сухий зі свитки і зітхає
Журливо трохи. Й знов - гай-гай -
Як парубійко - знай-гуляй...
А ліс, як сивий дід - лиш марить,
А небо сірі брови хмарить,
І скоро небо й ліс надвечір
Накличуть тихії старечі
Туман і дощ.
Й ні вітерця.
Лиш млява
Мряка.
***
Листочком конюшини,
Що припав до литки,
Як по росі пробіглася надвечір,
Твій поцілунок
Трохи
холодить.
Нас на одній струні зіграно -
Ти - нота "до", я - нота "ля",
Ти - те, що до...
Я - опісля...
* * *
Світлий ангеле спустошеного поля,
Твоя печаль нечутно снігом впала
І крила геть знесилені поволі -
У величі німій розкішні -
Ласкаво огорнули ту
Покинуту ріллю і ніжну,
Яку залізо люто гвалтувало.
О, світлий!
Ти,
Що чорне оберта на біле,
Що поверта землі цноту,
І сподіватися дає їй сили,
Коли бездумно убива надії
Злочинний розум - "...все мине".
О, світлий ангеле
холодної бездії,
Твоє крило торкнулося мене.
До долі
Не варта я
Твоїх розпачливих троянд,
Не варта
Цього надлюдського болю,
Ти чуєш, доле, – інша, а не я
Хай буде т а к вщасливлена тобою.
Хай іншій
Буде вибір царський мій,
Хай іншій –
Слово, воля й божевілля.
Бо я не виберу. Цей триєдиний хміль –
Є, доле, надто п’яно, надто сильно.
Вершителько,
Візьми мою любов.
Т а к а любов – то зайве в дальніх мандрах.
І – спрощена – дійду першооснов.
І – в розпачі – прийму твої троянди.
* * *
Простої не проси
краси
білого пір'я.
Вона не твоя.
Бо я
Чорне твоє
зневір'я
у мене
знаю.
Знемагаю
потребою
простити.
Та не хочу
тебе
спростити.
* * *
Незгадана, невгадана,
Забута чи небута? -
Мандрую безоглядно я -
Чия, за що спокута?
Розгублена, розсіяна
Росою у траві,
Самотності просила я
Спокійної собі.
Така із роду з примхами
Чи обпилася зілля?
Ступаю понад прірвами
Стежками божевілля.
Куди іду, загублена? -
За часу виднокіл.
Свободою голублена,
Я - глузду вододіл.
Не шукана, не знайдена
Блукаю навмання
По сьому світу зайдою -
О, Боже, вільна я.
* * *
Прощалися. В очах стояла мла.
Та обіцянок сурми не сурмили.
Чекала. Не чекати - не могла.
Ти знав про це. Не міг не знати, милий.
Зустрілися. Поранених часів
Не збутися. Ті б рани зализати.
- А я тебе чекати не просив.
Ти не повинен був, мій любий, так казати.
* * *
Я – пурпуровий храм
Твоїх осінніх дум.
Я – недоречний протяг
В тім порожнім храмі.
Волієш сумніву?
Я – тільки його сум.
Волієш певності?
Я – тільки її намір.
І перед олтарем ти не запалюй свічку.
Її задму. Не пролуна молитва.
Я – темний храм. В мені немає світла.
Я – вічний храм і… холод в нім одвічний.
* * *
І вечірнє “на…”,
І ранкове “ні!”
Покладу я на
Німоти граніт.
Те вечірнє “так”,
Те ранкове “геть!” –
Перше просто знак,
Друге просто смерть.
Понадвечір – ти,
А на ранок – я,
Поміж ними – ми –
Ночі маяч-ня.
* * *
Зіниць твоїх напівпрозоре скло
(ти бачиш, а тебе не видно)
І їх магічне зеленаве тло -
То царина, якої не доступиш,
Або ж і душу й тіло згубиш:
Безжалісно, уважно та не зло
Порине погляд в темних мрій спориш -
І ось, немов причинна, вже летиш
Метеликом на мерехтливе світло,
Яке за склом зіниць твоїх розквітло.
* * *
Життя прожити можна в світі слів:
Там кажуть "Я люблю...", а потім вірять
У те, що кажуть. Поготів,
Коли слова ті - втіленная мрія.
Слова, що мовлені, набудуть безмір влади
Над тим, хто їх створив - залежним, ницим.
І я їх мовила, і вже не дам їм ради -
Моїм катам - сумним і світлолицим.
