Західноукраїнська мистецька спілка | Організація та підтримка мистецьких конкурсів
Твори, що надійшли на конкурс
Олег Романенко
м. Суми
Самотність з ускладненням
Окрім степів, тут одна лише ніч, ніч без упину.
Здається, наш поїзд у захваті від навколишньої діри.
Цей упертюх віслюк зупиняється на три години
Перш ніж простояти, як мінімум, іще півтори.
Така вже ніч. Навіть небо зупинилось. Небо навіть.
Стоїмо у чотирьох неосяжних степів на розі.
Ніч править своє. А часом і наше править.
Просто бере і зупиняє поїзд на півдорозі.
Треба було купувати якщо не колеса, то хоча б копита.
Зроду б не знали про існування мерзенних колій.
Страшенно хочеться попоїсти і попопити,
А темно взагалі так, що хоч повиколюй.
Але чи хто-небудь із нас здогадується, які ми ниці ?
Звинувачувати ніч у відсутності електрики та чаю!
Це неправда, що ніч цікавлять такі дрібниці.
У мене підозра, що вона навіть поїзда не помічає.
***
Мій кіт за тобою скучив,
У мене нові книжки,
У мене нові шпалери,
Мій кіт за тобою скучив.
У мене нові шпалери,
У мене нове життя,
І тільки одна проблема:
Мій кіт за тобою скучив.
***
Як тобі вмирається, мій друже ?
Кажуть, там у вас уже зима ?
Досі ту хворобу не подужав ?
Досі йдеш між люди крадькома ?
Певно, знову сонця не помітив ?
Знову засліпився від прозрінь ?
Знову наступив на чиїсь квіти ?
Знову наступив комусь на тінь ?
Пам'ятаєш зорі у калюжах ?
Все одно не стало все як слід...
Як тобі вмирається, мій друже ?
Як тобі плюється на цей світ ?
***
Сонний дверний дзвінок врешті озветься.
Я відкрию тобі, і ти скажеш: "У мене справа."
Зникне щось у серці, а потім не стане й самого серця.
Того славетного серця, котре у мене справа.
Тільки й зціпити зуби. Мудрість усіх наук
Зібрати в тремтячих обурених кулаках.
Холод - найперше, що не зійде тобі з рук.
Холод - єдине, що залишається у тебе в руках.
Холод - утілення тебе; квінтесенція твого стану.
Ти вкриєшся льодом, якщо піде злива.
А серце моє погляне на тебе і не стане.
Те саме славетне серце, котре у мене зліва.
Мертвий
Я живіший за усіх живих.
І тепер це точно, а не може.
Дехто з моїх недругів старих
впізнає мене між перехожих.
Ждіть:
мене у гості занесе -
ні з дзеркал, ні з пам'яті не стерти.
Я прийду
утілений у все:
бо я більше, ніж живий -
я мертвий!
***
Спочатку тебе у сутінь загорне.
Це буде історія зі страхітних оповідок.
Потім тобі стане темно, а далі - чорно...
І лише Бог буде тобі свідок.
Надія - це спроба втечі від суду.
Твоя історія
темніша за будь-який льох.
Тебе будуть судити люди,
а свідчитиме Бог.
***
Жаль, що життя дається тільки одно.
Або нехай навіть і дев'ять, як у кішки.
Або нехай і сто. Або ... Все одно
Замало й безлічі плюс іще трішки.
Жодне з життів не влаштовує. Жодне.
- Може, іще по життю?
- Та ні, я пас.
Жити можна скільки завгодно.
Жаль, що вмирати - тільки раз.
***
наснившись мені наступного разу не забудь покласти
голову свою мені на плече і очі закрити
невміло намагаючись стримати сльози
а потім ми підемо гуляти з тобою нічним містом
і вийдемо на набережну льодовитого океану щоби там стати
двоєдиним свідком північного сяйва
я готовий на все аби хоча б лічені хвилини поспостерігати
як мамонти плескаються у крижаній воді немов діти
вдихаючи північне сяйво у себе
просто на півночі забуваєш що усе це всього-на-всього сниться
я мріяв про тебе майже так само як і про північ
тож будь обережна не снись мені
***
душа людини - це паркан
із сотнями написів
маленьких великих різних
але завжди з однаковими словами:
ТУТ БУВ Я
***
М.С
Прийшов не він.
Не винний і не злючий.
Прийшла вона.
Тендітна і святая.
Не він за неї кішку не замучив.
Не він за неї вітру не облаяв.
Спитав високий небо у святої:
- Кого ти ждеш?
І хто ти взагалі?
- Чи це не тут,
шукаючи спокою,
ходив великий сонце по землі?
***
але я знав людину він був володар пустелі
навіть не пустелі а просто якоїсь пустки
там не було ні оаз ні нафти і нікого живого
і мертвих також там не було майже тисячу років
а хтось прийшов і загарбав оте його королівство
де не було нікого й нічого чим можна володіти
і так відібрали в нього єдину його владу:
не пускати в свою пустелю ні живих ані мертвих
***
Ні, я не знав біди,
Я не носив хрести -
Очі не відведи,
Руки не відпусти.
Завтра іду на бій,
Завтра мене не ста...
Не розімкни обійм,
Не заховай вуста.
Погляд останній мій...
Завтра мене кудись...
Тільки не зрозумій,
Тільки не схаменись.
***
Хлопче, ти ж це несерйозно? Що з тобою?
Яку дзиґу ти проковтнув, яку таблетку?
Учора ти ходив до верби і, обнявшись з вербою,
плакав їй,
a вона - тобі
у жилетку.
Хто відповість за твої вцілені у ніщо кіловати?
Якщо очі роззуєш, утіхи не знайдеш, дитино.
Верба не зла, вербі просто плювати,
верба не плаче, її сльози схожі на слину.
***
І скільки б там на хрести не вішали,
і скільки чого у очах не згасне -
ніхто не звідає щастя більшого,
ніж нещасний.
***
над моєю головою повис німб
зроблений із вінка тернового
і я вже думаю що краще мені б
купити яку-небудь німболовку
бо такого шершня здорового
ніяк не знешкодить звичайною мухоловкою
але німболовки не продаються за гроші
їх можна виграти в лотерею
вони бувають найкращі і просто хороші
а бувають як перехідний кубок
а ще теплі як взимку батарея
або влітку льодяний кубик
якби німболовку можна було купити
я б давно став мільйонером
але мільйонер значить тільки ситий
і в голові у нього дерево з якого роблять пробки
бо йому можна за тарілку вдати корито
а замість німболовки підробку
***
За що цю весну любити?
Маленькій людині гірко.
Маленькій людині літо
З весною - як горя мірка.
Недобре у цьому місті
Маленькому чоловіку:
Дерева розпухли листям,
І стало не видно вікон.
Не втопиш біду в лікері!
Маленькій людині гірко!
Їй хочеться в кожні двері,
А надто - в усі кватирки.
***
Ти не шукай щастя, дурепо,
не шукай казкового міста:
щастя саме знайде тебе і, зірвавшись із цепу,
схоче загризти.
***
Н.К.
так подобається мені на тебе
дивитись
коли ти мерзнеш
така маленька
акуратна і дрижиш
обіймаючи себе за плечі
руки на них ніби собака на сіні
***
якщо до шести
числа диявола
додати одиницю
звичайнісіньку собі одиницю
то вийде сім
число боже
якби ти це знала
то зовсім іншими очима
дивилась би на усіх дияволів
***
Їй схочеться в ліс вересневий,
сховатись від себе й судьби.
Уранці
піти у дерева,
тікаючи в них
по гриби.
Прокинувшись,
вислизне з хати
і піде збирати опеньки.
І дійде.
І стане чекати.
І дуже заплаче,
тихенько.
***
Де твій маестро, скрипко?
Де твій оркестр, скрипко?
Та бачила, що з ними стало?
Де ти в той час була, скрипко?
Де твої руки, скрипко?
Де твої ноги, скрипко?
Петля у тебе на шиї.
Де була твоя голова, скрипко?
БОЖЕВІЛЬНІЙ
(the message)
Де плюється із неба вода,
Ти урешті натрапиш на мене.
Ми залізем з тобою на дах
І блукатимем поміж антени.
Доблукаєм до краю землі
І потрапим прямісінько в данте.
Там годинник засвітить нулі
І проб'ють нуль годин нам куранти.
***
я втікатиму тобі назустріч
я боятимуся тобі у вічі
будь моїм щастям навік
а далі роби що хочеш
я забуду усіх напам'ять
я мовчатиму на кутні
зостанься зі мною навік
до понеділка
***
Це ті, кого скоро не стане.
Це ті, хто живе до загину.
Не плач: їм не стане погано
Тоді, коли я тебе кину.
Що лімфа тектиме із рани,
Що небо штовхатиме в спину,
Змовчи: їм погано не стане
Тоді, коли я тебе кину.
***
Не виламуй лікті:
все дуже просто.
Наступне побачення -
в ліфті,
на шостому.
Під'юджує мода.
Я помірного зросту,
але наступний раз -
на сходах,
на шостому.
У мене фобія
людинолозтва,
тому востаннє -
у гробі,
на шостому.
***
самотня лікарня на околиці
пацієнти тамтешні
радіють
оскільки моляться
підносять угору клешні
стоять усі у дворі
гадають
що будуть вільними
знають що небо
десь угорі
очевидно
пеленгуючи більмами
стрибають вгору
вбік
униз
стрибають вгору
вбік
без тями
і плаче над ними
навколишній ліс
і стогне твердь
під культями
***
пусто сьогодні в твоїм серці пусто
ти місто старе старе місто старе
а знаєш нас сьогодні біль відпусте
і знаєш на сьогодні з нас ніхто не вмре
а то вже на завтра на завтра ранок
на завтра ранок і його голодна мітла
і то вже на завтра захоче вона нас дістане
прийде така собі й вимете все дотла
сьогодні ж скоштуймо смачненького дусту
нехай продере горлянку видере роздере
сховайся й дивись як нас біль відпусте
дивуйся коли сьогодні ніхто не вмре
***
вірус сніду
розповсюдився і на тебе
але ж ти знаєш
що кожна людина
безсмертна
допоки не помре
***
Нащо жити двічі?
Не терзай мене.
Хтось за нас закінчить
Наше головне.
Припиняю. Досить.
Попожив сповна.
Хтось за нас доносить
Наші імена.
***
мене часто питають як здогадались
про те що вона померла
а просто її душа
вешталася по місту
стукала
до чужих людей у двері знаючи пароль
і одразу проходила крізь них
і дивилась
на обличчя того хто біжить відчиняти
а коли відчиняли то вона
вже поспішала у інше місце
щоби знову насолодитись
щасливим обличчям
мене часто питають як…
***
І ось мене нема.
Хтось заслав моє ліжко.
За вікном трава.
На вікні -
недочитана книжка.
Я тягнув нещасливі білети,
Підтасовані безсоромно.
Я вбив вас у стані афекту,
Ви мене -
холоднокровно.
***
В тебе сукня кольору неба
нічного
та ні місяця ні зірок
чи буває так
щоб нічого?
чи існує насправді
рок?
чи існує насправді лихо?
спитай
у свого вандала
він розкаже тобі
не існує
не існує бо вже
існувало.
***
там тікає і такає годинник
то швидше то повільніше іде
там тікає і такає хвилинник
і ходить за годинником будь-де
і ходять і гуляють по кімнаті
годинник із хвилинником одні
як привиди вночі в порожній хаті
годинник із хвилинником сумні
***
Як тінь
коли нема тіней
в північний час
чи в час південний
пройшла отара
не-людей
а я лишився незбагненний
і я сиджу
пишу слова
а очі лід
й водиця тала
слова мої
разів із два
ти їх колись не прочитала
***
Коли я написав сикстинку,
коли я кінчив чергову дорогу,
ти пройшлася мимо мого будинку,
ніби не трапилося нічого.
Коли я брехав про Землю папі й іконам,
коли я лежав перетоптаний кінцівками вулиць,
ти пройшлась під моїм балконом,
ніби Земля і не зворухнулась.
І коли я вмирав, прийти було нікому.
Мені не несла ворожка стара свої ліки.
А ти все ходила під моїми вікнами
і все щось хотіла від моїх вікон.
***
сторінка
конспекту
мова
англійська
наївні помилки
і спогади
близько
ти тут
поруч мене
наївна
чудова
моя ти царівна
англійської мови
***
хто ти тепер?
і де мої подарунки?
і де мої фотографії?
як Помпеї, припали пилом?
а вони ж навіть не встигли вицвісти!
хто ти тепер?
скільки разів ти зрізала волосся?
воно валяється долі, як сіно!
і тепер ніхто не зможе
зняти з нього мої відбитки.
хто ти тепер?
***
Засинаю й чую:
пацюки
на горищі бігають, як коні.
У сон пірнаю, але слухаю-таки,
як сльози сохнуть на подушці і долонях.
І знов питаю:
дні минулі де ті?
В яких світах від мене їх заховано?
А пацюків немає,
бо там поверх -
третій -
будинку п'ятиповерхового.
***
дівчина яка завжди ходить лише повз
своїми парфумами
нагадує мені про ту що колись
проходила не повз
а наскрізь
***
Обоє покинемо місто ми,
обом нам буде не жаль,
та потім -
я знаю, хто їстиме
святий його асфальт.
А дні-вороги -
всі про тебе! -
примушують чомусь іти,
вмикати чотири конфорки
й палити над ними мости.
Хоч ліплені різними тістами,
хоч зшиті із різних пальт,
зате обоє ми їстимемо
рідного міста асфальт.
***
А вдома і сніг і свята,
І ніч ліхтарями іскриться.
А вдома і сніг і свята!
Заберіть же мене із в'язниці…
А вдома і зелень і цвіт,
І річка моя, що не тоне.
А вдома і зелень і цвіт!
Заберіть же мене з-за кордону…
А вдома пахуче й сосново,
І ранки лежать у росі.
А вдома пахуче й сосново!
Заберіть же мене з небесі…
А вдома засипало листя,
Як дні вже прожиті й не марні.
А вдома засипало листя!
Заберіть же мене із лікарні...
А вдома і сніг і свята,
А вдома святкові петарди.
А вдома і сніг і свята!
Заберіть же мене із ломбарду!
***
Після того, як став я у стайню,
ще жило у моєму пеклі
обличчя твоє звичайне
і руки твої запеклі;
іще зберігало охайно
пекло, що в мозку тоне,
обличчя твоє звичайне
і тіло твоє солоне.
Ти зникла звідтіль, та живі ще
у мозку в пекельній зоні
десь під тобою нижче
пики чиїсь червоні.
***
Це не біль -
це якось все ніяко.
Пошепки
підлещується дощ.
У дворі помер старий собака,
у дворі
народжується хвощ.
Це не я -
це просто стіни п'яні.
Холодно.
В долонях стигне ртуть.
Найстрашніше,
що не я останній,
тож дозвольте
хоч би першим буть.
***
У нас на людство гарні компромати.
Ми сперечались, хто з нас більш їх вивів.
А ще - хто дужче з нас боїться спати,
І в кого більш було нервових зривів.
Ми сперечались, в кого більш роздору,
І хто частіш страждає від мігрені.
Ми сперечались, хто з нас більше горе,
Щоб визначити, хто з нас більше - геній.
* * *
Вийшовши в поле, помітиш, що небо скрізь.
Вилиєш кров свою, нехай підростають трави.
Хоча їм не до неба: сьогодні, як і колись,
Вони ласуватимуть улюблену свою страву.
Ляж на холодну траву, відчуй, як небо пече.
Визнач, котрий із твоїх днів був останнім.
Не бійся, кров однакова у всіх, кров не тече.
Кров буває тільки в одному стані.
Врешті, отак і виявиться, що небо - це ти.
Тому твоя кров ніколи тебе не полише:
Кров ніколи не вміла нормально текти,
Кров завжди стояла, текло усе інше.
Романенко Олег В'ячеславович
Народився - 26.12.1979
Закiнчив Сумський державний педагогiчний унiверситет iм. А. С. Макаренка за спецiальнiстю "фiлолог"
Дипломант Міжнародного конкурсу "Гранослов-2001"(Київ). Лауреат I премії літературного конкурсу ім. Б.-І. Антонича "Привітання життя-2002"(Львів). Лауреат VI фестивалю поезії "Молоде вино"(Київ, 2002).
Був учасником нарад творчої молоді у Ірпені (2000) та Коктебелі (2002), а також делегатом Всеукраїнського форуму творчої молоді у Києві (листопад, 2002).
Стипендіат Міжнародного благодійного фонду "Смолоскип".
З 2003 року є членом Лiтературної Ради ЛIТ "Скляна Куля" (м.Київ).
***
чим красивіша радість
зсередини
тим потворніша
вона ззовні
це доля вигнанця коли
помираєш від передозу
панацеї яку так довго шукав
а її ж насправді невичерпно
а вона ж насправді скрізь
а ніхто ж не любить любові чужої
ніхто не любить смерті чужої
тому і своєї
Все те саме
Рушу шукати виходу і пам'ять посію.
Дверей не знайду у жодній стіні.
Вернуся з діагнозом амнезія.
Потішу тих, хто винен мені.
Ім'я згадаю. Згадати б решту…
Або хоч колір її волосся.
Бо фотографії таки брешуть.
А віршів - не збереглося.
***
Тому й на серці в нього не шкребе.
Тому й вино у нього пренебесне.
Крім ноти до, він знає ноту бе,
Тому й сидить, бува, ані шелесне.
А вийде з себе - йде ловити ґав.
Це також діло - виловити ґаву.
Крім ноти бе, він знає ноту гав,
Тому й, бува, валує без угаву.
Тому й кохає зовсім не Її.
Тому й живе, не квилячи, без Неї.
Ми крапки з ним розставили над ї -
Коли не нас любили з усієї.
Ми на дахах, на вістрі, на межі,
На помежів'ї Всесвіту із раєм...
Ми одне одному доводимось чужі.
І одне одного не знаємо навзаєм.
Але він друг, він добрий, хоч і злий.
По півдуші повидано на брата.
Насправді, ми з ним друзі нерозлий.
Тому й приходьте, розливайте, нате.
***
у мене не було жодного знайомого з лісу
тому коли брехали собаки я згадував
що в домі у мене золото і жінка
але почерк тієї записки із немовлям
здався мені занадто знайомим
і тоді я вловив упиря що здіймав
на ґвалт моїх собак але відпустив його
бо його обличчя було знайомим нестерпно
КАЗКА
По-перше, це був красивий ліс.
По-перше, ми вже були нарізно.
Було затемно, нас біс поніс.
Було затемно. Було запізно.
А ніч як прийде, то вже не піде.
Кому фіаско, кому - поразка.
І зійде місяць, бо час обіду.
Хто не нервовий - додумай казку.
Не дайте волі своїм рукам.
Колись дозволять і вам померти.
А нам, бувалим уже вовкам,
Не личить якось. Це по-четверте .
***
Простір іде болотами.
Містом простує мер.
Мухи когось обсотали -
Думають, що помер.
Я, як і личить болеві,
Вкотре у нім ущух.
Завтра підніме голову -
Порозганяє мух.
***
Вабить новий кордон.
Важчає голова.
Згубиш у трави сон -
Виросте сон-трава.
Вдома тепло в печі.
Вабить земля нова.
Згубиш іще й ключі -
Буде розрив-трава.
Ніч у очах шкребе.
Бачать самі сичі.
Згубиш отут себе -
Будуть розрив-ключі.
***
В цім коловороті,
у оцій напрузі,
у оцій суцільній всує суєті
забувайте друзів,
забувайте друзів,
і ідіть поволі далі по житті.
А виходьте рано,
розгинайте спини.
В цім житті нещаднім все в останній раз.
Кидайте коханих,
вас ніхто не спинить.
А ніхто не спинить - все буде гаразд.
Забувайте землю,
із якої родом.
Там колись народом правила чума.
І бредіть неквапно
цим незнаним бродом.
Ні для кого більше вас уже нема.
Станете прозорі,
зникне ваше серце,
кинете назавжди ваше прикриття...
Підете зі світу,
кинете усе це,
кинете усе, що родом із життя.
Три бажання
У пам'яті стане розлад.
Ти схочеш не мати меж.
І прийдеш до мене зозла,
і цілуватимеш.
І зійде та пам'ять рання,
і скотиться шкереберть.
Кохання - це три бажання,
які називайте "смерть".
Бо в пам'яті все - ікона.
Конаю на честь твою.
І скажеш мені: виконуй,
і виконаю.
***
Мене нема, мала.
Тебе тим паче.
Ані крила.
Холод собачий.
Кому дати здачі?
показати ушу?
Ще раз тебе не побачу -
правило напишу!
***
Сім величезних фігур, що стоять одиноко.
Кожна з них на півстоліття перестоїть будь-кого.
Але напис під ними ще більше впадає в око:
"НА ЦЬОМУ МІСЦІ СЕМЕРО ЧЕКАЛИ НА ОДНОГО".
Війною війнуло раптом. Схопило дих.
Вцілієш - згадаєш кожну свою судому.
Війна, як відомо, - діло для молодих...
Поважна причина не йти додому...
А тоді, як вона минула, замарив дим.
Тож і не розбереш, де тут наші, а де тут німці...
Якщо вже не можна стати отим одним,
здобудь собі місце хоча б у сімці.
***
Групі "ВІА ГРА"
Моя п'ята любов була навіть вродлива.
Я тужив, і вона помирала від туги.
А коли я був вредний, вона - вередлива.
Але ми були разом до сліз,
до напруги.
Я любив її всю в ніч із ранку на рання.
Моя п'ята любов була більше, ніж більше.
Моя п'ята любов була першим коханням.
І останнім.
***
У твоїм серці є дві нудьги -
Що перша твоя нудьга
Кожного дня додає тобі нової нудьги,
Що друга твоя нудьга.
Також у серці твоїм є дві снаги -
Як і перша твоя снага
Кожного дня додає тобі нової нудьги,
Так і друга твоя снага.
Тому й немає у твоєї снаги ваги,
Бо в серці у тебе тільки одна вага:
Що вага першої твоєї нудьги,
Що другої твоєї нудьги вага.
***
І двічі нам стемніє у очах.
Довіку не зостаріє краса.
І деревій ще досі не зачах
Там, де здригнуться наші тілеса.
Дотоді стільки скотиться кам'я!
Найліпший свідок зміниться з лиця!
А я не забуватиму, що я,
Якщо помреш, ридати обіцяв -
Плодючими слізьми, що серед нив
Колись уже пустили пагінці.
Хто знав про них - той злочин учинив,
Печать гріха лишивши на лиці.
І буду вийду похапцем надвір...
І дорікну, що скоїла це ти...
Ти постарієш посмішки на дві...
Мені не буде вже і тридцяти...
Переклад з російської
Леонард Тушинський
Потвори
Ходив, каблуками дзенькав...
Поет по останній моді...
Та ось полюбив страшненьку -
Хотів відомстить природі.
І був їм мороз постійно,
А літо чуже горіло.
І падали у обійми,
І душі тілами гріли.
Потворною суть поета
Була, хоч і вірші в Бога,
Але прийняла усе те
Прекрасна в душі небога.
Як діти в пітьмі зі страху, -
Хоча вже й дорослі, видно, -
Шукали себе невдахи,
І мстили природі ридма.
І помста ця, як зараза,
Засіла у тілі ревно.
Жили ті потвори разом,
Любили красу взаємну.
***
Життя триває.
Любов буває.
Переклад з російської
Леонард Тушинський
***
Облетів за школою вже сад.
Музика розсипалась по нотах.
Смачно пахне м'ясокомбінат,
А повітря - смертонькою й потом
І червоні, кручені носи...
Ну а десь і щось назавжди вбито.
Боже, дай ти людям ковбаси,
А мене позбав від апетиту.
Переклад з російської
Леонард Тушинський
***
Спи спокійно, спи, моя лілеє.
Не лякайся, й довіряй мені:
Це ж повітря просто в батареї,
Це ж бо просто чайник на вогні.
Не лякайся, миле моє лихо.
Це ж бо просто дощик уночі,
Це ж бо просто смерть зітхнула тихо,
Мимо дому нашого йдучи.
Романенко Олег В'ячеславович