КУРОРТНЕ
Ти увійшла, захопивши з собою в кімнату
Запах зомлілих акацій. Почався сезон.
У лабіринті алей на прогулянці натовп
Тих, у кого відпустка, у кого резон
Так безтурботно і мляво, вдягнувши панами,
Пражити тіло і пити напої легкі.
Байдуже зовсім мені до курортної дами,
Що увійшла до кімнати. Тільки п’янкі
Пахощі білих акацій. Тонка соломинка
В склянці абсенту. Вечірня готельна нудьга.
І понад голови наші летить павутинка.
І ця повітряна жінка з картини Дега.

Це вулиця Ліста. Це місяць, либонь, листопад.
Навала прозорості неба у чорній оправі.
І цей перехожий – смаглявий і юний Синдбад.
І ми – не чужі. І зустрінемось, може, на каві.

А снилося: море, холодне й тривожне вночі.
Чорніє причал у старому порту. І небавом,
Узявши на плечі сувій дорогої парчі,
Ти сходиш на берег багатим купцем-мореплавом.

І щойно в кварталах погасять останню свічу,
І море затихне, і зорі ряхтітимуть тьмяно,
Ти діву русяву ховаєш у срібну парчу –
І мить не минає, і пахне русинка медвяно.

Це вулиця Ліста. Танцюють сльозинки в очах
Від шалу осіннього сонця. Кінець листопада.
У сивих заметах, либонь, дотліває парча.
Калюжі і брук – іграшкові порти для Синдбада.

* * *

І світ, наче келія, тиха, глуха, холодна.
Щілина-віконце. Вузенька смужечка світла.
І час витікає. І роки один за одним
Слизькими вужами втікають із цього світу.

Монети повільно летять і вдаряють об камінь,
Наповнивши серце розбитим органним дзвоном.
Тримаєш відлуння важкими, як ртуть, руками.
І тиша крізь пальці стікає на діл червоно.

ТРИПТИХ I.

1.
Поза тим, що його не зумієш назвати,
Вміють трави рости по коліна, по серце.
На листках перезрілої сивої м’яти –
Вечорового коника скерцо.

Заплітаєш себе в прохолодні косиці,
Де стебло до стебла – як душа за душею.
І встають дві зорі – дві сестри – дві черниці
Понад вежею. Понад твоєю межею.

2.
Ця вежа має літ зо триста
Під сяйвом білого світила –
Все, що лишилося від міста,
В якому б я не заблудила,

Не загубила того дому
І стін просторої каплиці.
Там дві сестри. І дві зірниці.
Черниці. Три століття тому.

3.
Люба сестро, стільки живеш,
А чи бачила ти, чи знала
Ту найвищу з-посеред веж,
У яку ти себе сховала?

І не має вона ні стін,
Ні межі у лункім безмежжі.
Лиш трава росте до колін.
І до серця твоєї вежі.

* * *

Підійшов до дерева першим,
Відпустивши повід коня.
Безпритульний убогий вершник,
Що нема йому ночі і дня,

Бо виходить у світ – як в море.
І мандрують всюди за ним
Тільки небо яснопрозоре,
Тільки вогнища дим,

Тільки вітер, що кличе зливу
У бездонні лона хмарин,
Тільки очі сумної діви,
Що як теплий бурштин.

* * *

Жінко, гойна моя княгине,
Кров холоне, і тіло стигне.
Ізрони сльозу, берегине,
На мої трояндові стигми.

Жінко, відаєш, що розтану,
Переквітнувши в сутінь синю.
Перелившись в тебе востаннє,
У тобі зачинаю сина.

І, роздерши заслону ночі,
Ти стогнатимеш від любові.
Понад груди твої дівочі
Ллються коси твої шовкові.

А відтак на широкім ложі
Вже навіки тебе не стане.
Тільки чорно-криваві рожі
Вколо білого твого стану.

І прийдуть до тебе бояре.
Кожен скаже: моєю буде.
Для одного зготуєш чари –
Бурштинове вино-отруту.

А для другого – ніж у серце,
Щоб над ранок зійшов росою.
А від третього – не спасешся,
Бо полонить тебе красою.

Затріпочеш, застогнеш стиха,
Як уп’ється у груди білі, –
Та згадаєш про віщі стигми
На моєму старому тілі,

І про сина, що голос крові
Вже почув у твоєму лоні.
І проллються коси шовкові
На троянди чорно-червоні.

* * *

Чи знаєш, чого в мене коси на чорно, на чорно?
Парують фіали, зміїно звиваються вина.
То кров закипає у жилах, то чорна ожина
Вчинила нам згубу, зчорнила нам губи потворно.

Чи знаєш, чого в мене очі на срібно, на срібно?
То кригу баскими копитами збито на скалки.
Регочеться місяць. Зубами видзвонює дрібно.
І світиться тіло замерзлої в ночі русалки.

* * *

А тепер щодо фрески. Ці непрозорі мазки –
Як долоні послушниці, теплі і голубині –
Заголублені спогади, дотик тремкої руки,
Що поволі нанизує вервицю по намистині.

Ця ощадливість барви – ця недокровність легка,
Блідість повік Богородиці, прожилка синя –
Має запах розлитого в глечики молока,
Що сестриця приносить з села для сирітського сина.

Ця довершеність смутку, рисочка зболених уст –
Наче десь поза простором ножиці точать на постриг.
І ніхто не співає – голос у горлі загус,
Наче фреска мальована в часі Великого Посту.

* * *

Жінка. Сукня сріблясто-сіра.
Осінь дихає у плече.
По розмитих її клавірах
Дощова соната тече.

Увібгала худеньке тіло
У м’який глибокий фотель.
Недопалки. Лампа настільна.
Незнайомий нудний готель.

Дві квитанції до оплати.
Чорний осад у кавнику.
І мале кошеня кудлате
Гострить кігті на килимку.

Довгі тіні торкають стелі.
Залягає тяжка пітьма.
Жінка постіль повільно стелить,
Під подушку кладе Дюма.
Зафіранивши блиск реклами
І байдуже місто чуже,
Жінка тихо веде руками
По плечах, прозорих уже

Від криштально-дзвінкої втоми –
Тамувати в собі жагу,
Зберігати в очах невтомну
Іронічну печаль-нудьгу.

Може, просто піти назовсім?..
А по вікнах течуть струмки.
І втікає бульварна осінь
На зачитані сторінки.

ВЕСНА
Так, наче все, що спалено на дим,
Вертається з вітрами. Сиве око
Ще блимає над обрієм блідим.
І марить місто спокоєм. І соком,
Терпким і сильним, повниться трава
З асфальтових вибоїн. І над нами –
Чиясь долоня, тепла і жива,
З блакитними – крізь пальці – небесами.

* * *

Тільки й світла, що промінь крізь шпарку бійниці.
Тільки й світу, що рівні до відчаю стіни.
Ось і все, що лишилось від мудрої жриці –
Висхла мумія, мертве восковане тіло.

Западає в румовище храм. І нервово
Палить згірклі цигарки старий єгиптолог.
Віднайшлися ключі, і відкрила свій сховок
Мертва квітка, чи жінка, прозора і гола.

І немає месії: і – жодного змісту
Повернути тепло у холодні долоні.
Піднімається в небо тяжким аметистом
Це світило нічне. І на білому фоні

Мовчазної стіни розгортаються крила.
І куйовдяться легко прозорі пір’їнки.
Над чітким барельєфом застиглого тіла –
Зачудований ангел прекрасної жінки.

* * *

Прокотилась луна, що не варто іти назад.
Зафіранені вікна і синя прозора сутінь.
У жасминовій повені мліє вечірній сад,
Розкошуючи німо в солодкій своїй затруті.

Розсипається гравій, і сухо рипить жорства.
Фортеп’янний ноктюрн із розчинених вікон дому.
Я сюди не повернусь. Волого блищить трава
Під моїми ногами. У білому сяйві нічному –

Павутинка тоненька – між пальцями срібна тінь.
Ця мелодія вічна – тече-кровоточить вена.
Розмотавши клубок недитячих своїх хотінь,
Я втікаю у ніч по прозорих слідах Шопена.

* * *

Каравели відходять. Порожніють порти.
Проминають вітрила. За вікнами осінь.
Замітають вітри вернісажі. З картин
Тихо сходять старці і ідуть собі босі
У світи. А в світах – тільки сонми тривог
І замети зі снігу й піску. І самотньо
На трухлявому ґанку сидить собі Бог
І латає вітрила. За сотнею сотню.

ТРИПТИХ II.

1.
Боронися від того, хто щойно тобою був
І водив тебе в сад, де високі замшілі трави.
Бережися того, хто тебе у тобі почув
І чомусь нагадав, що і небо твоє імлаве.

Де ж ті схованки снів, де загати хмільні дощу?
Заростають стежки кропивами якогось дива.
Ну а той, у саду, то був просто старий віщун.
То був просто дивак, що його називали Дивом.

2.
Монастирська стіна постаріла.
Сиві сходини моху – як брови ченця.
Тихо падали яблук достиглі серця,
Відкриваючи стигми старечого тіла.

Сад молився у сутінках синіх,
Не зігнувши своїх ревматичних колін.
Під стіною стояв, може, Дух, може, Син,
Поправляючи німб в золотім павутинні.

3.
Нема кінця. Цей сад не має меж.
Старі дерева. Трави-сухостої.
Стоїш із кухлем глиняним і п’єш
Питво позачасовості густої.

Так мало сонця. Небо, як слюда,
Мутне і жовте. Хтось тебе лишає.
І чути шурхіт: то його хода
Крізь зарості сухого молочаю.

Нехай. У монастирському саду
Солодка тризна. Яблука доспілі.
І, затопивши пальці у меду,

Чекаємо на ніч, як на орду.
І молимось. І чуємо ходу
Крізь молочаю зарості замшілі.

* * *

І зап’ястя твої тонкі.
І долоні твої рожеві.
Та між нами – проваллям роки,
І тумани понад межею.

І обличчя твоє ясне.
І волосся твоє русяве.
Та ніхто вже не наздожене
Серед темряви біле сяйво.

І солодкі краплі жаги
На пругкому пуп’янку лона.
Та зникають з очей береги,
І в озерах вода червона.

І везуть – щоб помститись тобі –
Голодранці в одежах убогих
На селянській рипучій гарбі
Молодого убитого бога.

А ти, перша, що віща, – то дам я тобі коня
І жалкого меча, щоб на вільних твоїх дорогах
Розтинала свій жаль, як химеру старого дня,
І будила зорю перегуком дзвінкого рогу.

А ти, друга, що вічна, – то дам я тобі свічу
І смолу ще, і віхоть, щоб горе своє спалила,
І ясним смолоскипом хрестила річки плачу,
І у променях сонця зростила вогненні крила.

А ти, третя, що вірна, – нічого тобі не дам,
Ні багатства, ні влади, хіба що одного сина.
А тоді повернусь звідусюди до тебе сам,
Прохопившись слузі: та ж не третя вона, а єдина.

ПОВЕРНЕННЯ

1.
Ми зачинались зі скрипу коліс,
З мокрого блиску бруківки. Ми генно
Закарбували обличчя буденне
Хижого часу. З поточених риз,
З бурого шмаття катованих, із
Ніжного шовку ми шили знамена
І розправляли могутні рамена,
І підкидали у вогнища хмиз.

2.
Не загортай мене, не загортай.
Я вся тремчу, а тіло світить місячно.
Я вийшла з безконечних повертань –
Готуй на ложе теплу шкіру лисячу.

Не загортай. Я сором віджену.
Стікає воском наша ніч беззоряна.
Зліпи собі із марева жону,
Таку, із сяйвом місячним, спрозорену.

3.
У чорних зливах – звивниці гадючі
Зі срібла, що дається задарма.
У зимних мурах келії пітьма –
І хижо свіять очі всевидючі.

Біля розп’яття складено ножі.
Гамселить в вікна злива кулаками.
То чи нема лукавого між вами,
Погорді малослівнії мужі?
Не мовлено. Не стулено очей.
І в темряві, зібгавши плащ недбало,
Хтось витягне з-за пазухи кресало –
Й червоний пломінь пальці обпече.

4.
До чаші губи обпекти.
Вогонь облизує полінця.
Парує, спінений по вінця,
Напій хмільної гіркоти.

Я не віддам тобі цю мить.
Ти маєш все в твердій правиці.
Для тебе замки і пивниці,
І зброя золотом горить.

Я не віддам тобі цих сліз,
Щоб ти в пітьмі крихкого ранку,
Лишивши темнокосу бранку,
Не згадував про скрип коліс.

Вони будили нас, коли Ми, заворожені і тихі,
Тілами, повними утіхи,
Переплітаючись, пливли

Морями сонними. Та в ніч
Вдирався скрип коліс. І кволо
Крізь потаємне забороло
Цідились промені сумні.

5.
Дороги. Курява. Плащі
Тяжкі від вітру. Йдуть обози.
Щити черкають об мечі.
Вітри пекучі сушать сльози
Запалених очей. Похід.
Риплять розтріскані колеса.
І зір, задивлений на схід,
Шукає сонця в безнебессі.
Тримають обрій на плечах
Дороги, здимлені і сиві,
Упавши ницма. І мовчать
Брати, суворі і щасливі.

6.
Птиці чужі повертають. Ячать безголосо.
Шолом вінцем обіймає прозоре чоло.
Плащ обвисає додолу підбитим крилом,
І на душі, як на прощі, голодно і босо.

Порх сідає на вії. То степ розгортає
Саван не тканий ніким із невільниць твоїх.
Сонце вкладається в головах сонних доріг.
І поміж тишу трава проростає. І тая

Вічна твоя нерозгадана мука в стеблину
Переливається. Журно шепоче трава:
Переживаю живих я, жива я, жива.
Перепочинь, розчинись у мені на хвилину

Ти, в кого очі запалені маревом степу,
Ти, в кого пальці вросли у руків’я меча.
Птиці чужі в небесах безголосо ячать.
Дихає кінь під крило тобі вогко і тепло.

7.
Ти повернувся на щиті.
Слова, як луни у проваллі,
Пусті. Ти очі мав зухвалі,
А ще мав кучері густі.
Ти повернувся на щиті.
І спис покали із тобою.
Ти не кохався із журбою
І не тужив на самоті.

Ти мав рамена, як щити.
Ти знався на мечах і винах.
Ти порохом затер сивини.
То як же, як же мудрий ти,

З погордим глумом на устах,
Дозволив, за чиїм велінням,
Щоб я, котра була лиш тінню,
Тебе приймала зі щита?!.

* * *

Ти вимріяв втечу. Ти виміряв кроками дно.
Два кроки наліво. Три кроки направо. А далі –
Роззявлена паща – розбите опівніч вікно
І, глухо у серці, розтрощене скерцо кришталю.

Бо січень, як пес, огризається люто. І крик
Такий недоладний в замерзлих кварталах камінних.
Бо все поза грою. Бо щастя у формулі гри
Так мало, як крові Христа у бокалах кармінних.

Ти витер рукою щось мокре й липке зі щоки.
Ти вітрові виніс на розстріл розхристане тіло.
І серце тобі не щеміло. Два сильні стрибки –
І біло. Так сліпить снігами. Так мчить ошаліло.

Бо січень, як пес, огризається люто. І крик
Такий недоладний в замерзлих кварталах камінних.
Бо все поза грою. Бо щастя у формулі гри
Так мало, як крові Христа у бокалах кармінних.

* * *

Ти розтаєш. Так зникає під весну на шибках
Біла розхристана лілія. Ти розтаєш
Посеред стін кам’яних. Проминально і хрипко
Голос згасає у чорних румовищах веж.

Там, де нема ще мене, де недільні хорали
Помахом крил переносять проміння дзвінке,
Твій білосніжний вінець закотився до зали.
По білосніжній доріжці крізь сяйво хистке

Ти проминаєш. І стіни заходяться криком.
Пальці мої розбивають у кров вітражі.
Чистим недільним хоралом просвітлені лики.
Ти ще не там. Ти чекаєш мене на межі.

* * *

Пройдеш туди, куди немає входу,
Крізь довжелезну вервицю дверей.
Тебе нестримний вітер забере
Туди, де жінка набирає воду

У білий глек. Крізь дзеркало води
Минає світ – у відблисках і бризках.
Сьогодні в тебе, квітко тамариску,
Законний шлюб із вітром молодим.