***
Розкішниця-береза під вікном
в зеленій сукні стегнами гойдає,
Грудьми й плечима плавно колихає,
Мов стриптизерка, знаджує танком.
Незримий вітер-пустунець ривком
Скидати одіж їй допомагає,
Сережками смарагдовими грає,
шепоче щось на вушко потайком.
Чом я не вітер? Чом оте грання
Не я проваджу, тільки висне око
На обрисах привабних убрання...
Дозволь же пестити красу високу,
І хоч би раз, я не прошу щодня,
Цілунком випити твойого соку.
***
Струмує смуток із твоїх очей,
Минає час в розлуці, моя зоре,
Хоча із нами - чари тих ночей
І павутиння сутінок прозоре.
Морське повітря, піняві вали
Снагу і силу нам обом давали,
Та нас у різні боки розметали,
Водою втіх минущих розлили.
... Два камені живі посеред хвиль,
Мов спогади бурхливі, виринають.
Лиш зорі бачать, як вони страждають
Від марних поєднатися зусиль.
***
Як в невагомої хмаринки,
Така легка її хода,
Іде не просто собі жінка,
Іде богиня молода.
І як приваблює пластичний,
Гнучкий і колихливий стан,
Як недоторкано-велично
Цвітуть рубінові вуста.
Волосся легка світла мжичка,
Очей знадлива таїна,
О, поверніть до мене личко,
Моя білявко чарівна.
Ну чим, о граціє новітня,
Ви гірші од античних німф?!
Над головою - ледь помітний
Чи сонця відблиск, чи то німб.
Смерть з любові (вінок сонетів)
12
І вже себе готую я до страти,
Бо нащо жить, коли не буть твоїм?!
Як досі не молився духам злим,
То нині пізно їх уже благати.
Чи схоче Бог оте благословляти
Чого бажаю всім єством своїм,
І потурати пристрастям таким?! -
За них Він може тільки покарати!
- Ні, кажуть, - ти покайся, і простить,
І будеш далі тайкома грішить,
Аби не забувався про спокуту...
Так відьми шепчуть. Та не вірю їм,
Не каюся, люблю, мов п'ю отруту,
На плаху йду із усміхом ясним.
"Смерть з любові"
Із вінка сонетів
1.
Не буде в нас кохання із тобою,
Бо іншій зовсім відданий навік,
Я добрий сім'янин і чоловік,
Не вкрию більш себе гріха ганьбою.
І кожен раз готуюся до бою
Із чарами принадливих повік,
Очей великих і рум'яних щік
І поглядів спокусливою грою.
Від їхніх стріл себе обороню -
Ти не проб'єш байдужості броню...
Та хоч краса у штурмі навісному
Руйнує бастіони звідусіль -
Не видам слабину свою нікому,
А лиш у віршах цей солодкий біль.
2
А лиш у віршах цей солодкий біль,
Моя таємна пристрасть процвітає,
Оця сліпа закоханість витає,
Немов мара диявольських свавіль.
Парісе, хіть блудливу пересиль -
Тобі народ осанну заспіває,
І Троя незруйнована засяє
Від праведних, святих твоїх зусиль.
Але, безвольний, ти програв двобій
І все життя не знаєш супокою,
Бо подолав тебе спокусник змій...
А я борюся ще, немов за Трою,
Шаленство, розпач і свій жаль тяжкий
Тобі і людям виллю із журбою.
3
Тобі і людям виллю із журбою
Німу печаль. Бува в самотині
Мене зненацька видива хмільні
Огорнуть сатанинською імлою -
І душу й тіло збуджують собою,
Так наче наяву, не в напівсні,
Лише удвох, шалені, навісні
Своє кохання творимо весною.
Цілую найсолодші я вуста,
Рука кохане тіло пригорта...
Але в житті ніколи не спізнаю
Оцих моїх примарних божевіль.
Хай зрідка хоч уяву сповиває
Ах, мріє, золота моя, цей хміль.
4
Ах, мріє золота моя, цей хміль
У голові, в уяві, в серці бродить,
Усе на манівці мене заводить
У темні хащі геть від світлих піль!
Де очманілий від чаклунських зіль
Уярмлений нечистій силі годить,
Його поволі відьма з світу зводить
А чисту душу покриває цвіль.
Але ж любов - це щастя, не хвороба,
То мого серця золота оздоба
І світла, божа радість у раю,
Єлей святий, душі ним рани гою,
До дна у мріях спрагло чашу п'ю
Любовного солодкого напою.
...........................................................
15
Не буде в нас кохання із тобою,
А лиш у віршах цей солодкий біль
Тобі і людям виллю із журбою...
Ах мріє золота моя, цей хміль
Любовного солодкого напою
Цілує так смертельно, наче джміль
Із лютою ненавистю й злобою
Коня кусає, сипле в рани сіль,
Уперто так натоптує, мов кат,
Знущанням муки збільшує стократ...
І вже себе готую я до страти -
На плаху йду із усміхом ясним
І умираю з іменем твоїм -
Мої вуста устигли прошептати.
***
Наснилось, ти - ось-ось моя,
Відчув я плоть твою покірну,
Ще не ввійшов, лиш пригортав,
Як обрій - сонце надвечірнє.
Здалось - зійшлися вже краї
й нема прогалини між ними,
Та рухи впевнені мої
Зробилися чомусь різкими.
Це - од надмірних почувань,
(не вірилось, що володію!),
А ти, немов ляклива лань
Втекла... І не здійснила мрію.
Ні, не справдешні сну жалі,
То зла недоля так жартує,
Нас, мов космічні кораблі,
Любові плавний рух стикує!
