"Поетичні майстерні" - Наталія Чибісова

В той рік все з неба падали зірки
і люди пекло плутали з землею,
де чоботи англійських вояків
топтали в бруд розчавлену лілею.

Розгніваний архангел Михаїл,
в усій своїй понаднебесній славі,
на місяці тремтячою рукою
дереворити вирізьбив криваві.

І, силуючись виштовхнути в світ
своє дитя, кричала мною мати.
Бо не було єдиної душі,
щоб руни ті завчасно прочитати.

Сто років. Крізь полум’я пекла
Не чутно дитячого сміху.
І відчай вгодованим круком
Сідає на спалену стріху.

Ненависть, що вовком скаженим,
Шукає поживи і жертви,
Втрапляє в капкани зневіри
І скиглить, нездатна померти.

Сто років, убиті надії,
Обличча на усміх нездатне –
Воно, наче проклята маска –
Залізне, спотворене, ватне.

Сто років смерть ходить між нами.
Та гірше фізичної смерті –
Живих очманіле мовчання
І змовницька мертвих омерта.

Як згарище спалений мозок.
Суцільна душа попелище.
“Вони були діти Господні”-
Ніхто вже про нас не напише.

Не мали ми вже сподівання
На милість небесного Пана.
Та мужність маленької дівчинки
Спасінням для Франції стане.

***
Дорослі похмуро мовчали
і лихо дивилися діти,
З них жоден твоєї муки
не здатен був зрозуміти.

Їх щось у тобі лякало,
щось викликало тривогу.
Та, проклята їх думками
була ти блаженна у Бога.

І сяяли їх обличчя,
натхненням ненависті шалу,
неначе щось знали про тебе,
чого ти про себе не знала.

Охоплена шалом душа
Танцювала у зливі.
Ковтаючи дощ захлиналась
Й співала щасливо.

Він вийшов зі зливи.
Всміхаючись мовив:“Не бійся!”
І крик на губах спалахнувшою
Кров’ю запікся.

Страждання цієї землі
спинити вирішив Бог.
Жанна, тебе Господь
покликав до перемог.

***
А крила де твої?
І німб вдягати треба.
Ти що, їх загубив,
Спускаючись із з неба?

Молилась я тобі
побожно на колінах.
Ти зовсім не такий,
як на церковних стінах.

Я в ляльки граюсь ще,
мені сімнадцять років.
Та досить на Землі
чоловіків жорстоких.

Не посміхайся так!
Я встигла вже згадати,
що вас на небесах
ніхто не вчив брехати.

Вони сто років так
Молились Сатані,
Що серед вічних “Так”
Забули слово “Ні”.

Напевне наш Господь,
Старий забудькуватий,
як Францію спасти,
забув у вас спитати.

Ти військо дай мені,
бо, за наказом неба,
Столітню цю війну
давно спинити треба.

Та тільки зранку ти
дивись що одягаєш,
бо, як для короля,
бідацький вигляд маєш.

Якого біса ти прийшов сюди?
Про що Бог думав, досі не збагну.
Кого завгодно, тільки не тебе,
я кликала на цю святу війну.

Скажи мені, тебе на цю війну,
яка нечиста сила принесла?
Сидів би вдома, Франція тобі
за це такою б вдячною була.

Коли не можу я спасти себе,
як зможу я країну цю спасти?
бо думати я мушу про війну,
а не про те, що є на світі ти.

***
Я тільки про одне тебе прошу:
згадай колись про мене у раю,
ти, що в колисці серця бережеш,
немов дитину, Францію свою.

Спокійно жив ти в замку на горі,
та, залишивши цей химерний рай,
її ти долі пекло розділив,
то хоч мого ти пекла не чіпай.

Якщо нагородити Бог мене
колись за вірність вирішить мою,
у Нього в нагороду попрошу,
щоб ти згадав про мене у раю.

Минули ті святі часи,
коли ми мали власну волю.
І де ж, дурисвіте, ти був,
коли нам посміхалась доля?

Тоді я вільною була
В обіймах юності і шалу.
І, ні обручки на руці,
ні сяйва на чолі не мала.

І ти солдатом ще не був,
і не була я генералом.
Ти в замках тішився своїх
з жінками, їх було немало.

Чи пам’ятаєш ти мене?
В той день так млосно пахли квіти…
Хоча, серед дівчат сільських,
хіба ти міг мене помітить?

***
Я, може. снюсь тобі,
у ночі між боями.
В снах тиша чарівна
розквітла поміж нами.

Сидиш ти за столом
і граю я на лютні,
під тихий спів вітрів,
якісь пісні забуті.

***
Я кожну ніч тихенько плачу,
як плачуть діти лиш малі.
Як добре, що про мене правди
ніхто не знає на Землі.

Бо, все, що матиму і маю,
і рай, і все, що є в раю,
й свої найкращі перемоги,
віддала б за любов твою.

Тепер весь час про щось шкодую,
а я не вміла шкодувати.
Як я шкодую, що на лютні
Не вчила грати мене мати.

Шкодую, що листів красивих
писати не пройшла науки.
І вигаптувать щось пристойне
не здатні не умілі руки.

Шкодую, що книжок читати
навчитись не було потреби.
До зовсім іншого, я знаю,
мене ти готувало небо.

Я із селянської родини,
До інших цяцьок звик мій витязь.
Хіба йому спаде на думку
в мій бік прихильно подивитись?

***
Відповідати на питання!
Коли я говорю, мовчати.
Ще трохи й за таку нахабність
Чекатиме на Вас розплата.

Що несумісні ars amandi
З війною речі – всім відомо.
Дивуюся, що цій абетці
Вас змалку не навчили вдома.

У вас пояснень вимагаю.
Скажіть, зробіть мені цю милість,
хто вам дозволив, пане лицар,
в мій бік нахабно так дивитись?

Ми на війні, і ми солдати.
Тож і займайтеся війною.
І майте сором, пане лицар,
коли вітаєтесь зі мною.

Гордо піднята Оріфлама
майорить в небесах над нами.
Вовчі погляди на обличчях
моїх янголів із мечами.

І над зрошеним полем бою
буде помста як птах кружляти.
Знову проклята кров проллється,
як відкуплення і розплата.

Море крові і море болю.
Ти чого від війни чекала?
Ти з мечей орал наробила
Не шкодуй тепер про орала.

Я не бачу вже перемоги,
крізь кордони крові і бруду,
та якщо я буду боротись,
то отримаємо ми чудо.

***
Судились перед Богом ми,
законом Його права,
Господь всіх чітко розділив
на правих і неправих.

Для долі ж, що не задає,
питань добра і зла,
були ми вівцями, яких
безока смерть пасла.

Рука безжально меч стискає,
душа до бою рветься,
Ми, може, виправдані Богом,
але не власним серцем.

Невже і рай нас не примирить ?
Мені це невідомо.
Над нами лиш безкрайнє небо,
усім є місце в ньому.

***
Таких спокійних перед боєм,
зненацька охопив нас шал.
І в нас, таких простих і світлих,
він звіра з янголом змішав.

П’яніли ми від смаку крові.
Для нас настав прозріння час.
В цьому фатальному запої
собою лихоманить нас.

Ми марили як у хворобі,
молилися страшним богам,
загинути у цьому бої
спасінням вже здавалось нам.

І мертвий свій останній хрип
як переможній гімн співає,
штурмуючи, як Орлеан,
зачинені ворота раю.

Хоча на небі й на землі
нам не було за це розплати,
та як ми взяли Орлеан
я не наважуюсь згадати.

***
Вже погляди у вас,
як в знятих із хреста.
Блакитноока смерть
цілує вас в уста.

***
Святкували страшну перемогу.
Хто наважиться нас судити?
Наші судді на полі бою
залишились лежати вбиті.

Перелякані янголи в небі,
бо, вриваючись в райський сад,
наші душі про перемогу
шаленіючи Богу кричать.

Боже милий, загинуло скільки!
Та яке нам діло до них?
Ми безсмертні сьогодні,
вбиті не турбують хай більше живих.

***
І перемога вже мені
тепер поразкою здається.
Скажи, збагнути здатен хто
людського таємниці серця.

Невже ця дівчина сумна,
що у бою не знає страху,
була дитиною, яка
боялась скривдити мураху.

Та втомлена ущент
Війною, бачить Бог,
Не радісно мені
Від дзвонів перемог.

І радість перемог
я не пила я до дна,
бо напилась душа.
інакшого вина.

Я впевнена що Бог,
вершитель наших справ,
нікого для війни
в цей світ не посилав.

***
Я бачу спогад один
Крізь дивне пам’яті скло -
Недільна ранкова служба,
мені дванадцять було.

На дворі така весна,
цвітіння і радості час,
та жахами Судного дня
священик лякає нас.

Як зайці лякались ми.
Тепер не минає й дня,
Щоб я не сміялась над тим.
Яка то була дурня.

Тепер, коли кожен вовк
в лісах моїм болем вив,
І серце зібрало свій врожай
Із кривавих жнив.

Тепер лиш збагнула я,
Що творячи пекла міт,
Не бачив священик наш
І близько пекельних воріт.

Коли буду вдома і знов
побачусь з священиком тим,
про устрій пекла йому
докладно все розповім.

***
Перший ранковий сніг
під ногами наших коней.
Надто коротка ніч.
Розкіш велика сни.
Смерть десь чекає на нас,
може в наступну мить.
Янголи з неба проте
успіх нам прорекли.

***
Прислухайся до їх молитв Господь,
І гавань дай бажань їх кораблю.
Зі мною поряд у боях були
ті, з ким я щиро небо розділю.

За їх безмежну вірність і любов
нагородити їх не маю чим,
крім неба і його страшних висот
нічого я не здатна дати їм.

***
А нас все кудись несло.
Ми йшли по чужим тілах,
та мертві тіла ворогів
не марились більше в снах.

І спокою нам не було.
Нехай на єдину мить,
хай навіть у інший світ
спочити душа спішить.

І душі в кривавих боях
були недоступні для зла.
зміїна мудрість богів
отрутою в нас текла.

Хоч нам дозволяла вона
вершити долі держав,
але мудреців Господь
із раю повиганяв.

І в душах ми пекло несли,
шум вітру і янгольський спів.
Тож допомагати Йому
даремно нам Бог доручив.

Все на своїх місцях,
я тільки не збагну
як попелом в мені
все стало в мить одну.

Все наперед Господь
Знав про кінець в цій грі,
Й побудував мені
Він замок на горі.

***
Ми тільки тіні різних двох світів.
Немає в цьому нашої вини.
нічого поміж нами не було,
крім снів і вітру, сонця і війни.

Залишиться лиш слава наших справ.
все інше згине у віків пітьмі.
Хто зрозуміти зважиться тоді
насправді відбувалось що в мені.

Одне й те саме на яву й у снах -
війна, війна, війна, війна, війна...
І в іншому контексті, лицар мій,
не поєднають наші імена.

***
Нам не лишили місця на землі.
Та марний сум від себе я жену.
Коли потрапимо на небеса,
Хто думати нас змусить про війну?

Вже брами неба відчинили нам.
Про рай земний не молять вже вуста.
Ми воїни і ваш in terra pax
для нас то недосяжна висота.

Мир вам усім! Хай сонцем перемог
Зійде над вами мир одного дня.
Проте які жахливі ті часи
коли сідає діва на коня.

***
І сонце над нами зійшло.
Час нашої слави настав.
Нас наче безсмертних богів
захоплено натовп вітав.

Проте усе це було
у славу дитячою грою,
Оскільки, після війни
кому потрібні герої?

Ну от і все.
Проте, фінальних сурм
мені допоки радість не дана.
Мовчать собору Реймського святі.
Панує в ньому тиша надсумна.

Сказав король: Припинено війну!
І треба розійтися по домах.
Король - безумець, не зважає він
на Того, Хто керує в небесах.

Як можемо додому ми піти
не загасивши полум’я страшне?
Не можу я війну цю зупинить.
Їй доведеться зупинить мене.

Як можу я вирішувати щось?
Чому тепер Ти, Господи, мовчиш?
Ми рухаємось в напрямку небес,
а шлях цей пролягає крізь Париж.
***
Настав для наших душ
Гучної слави час,
Та завтра вже ніхто
Не пам’ятав про нас

Щиро вітаю Вас,
пане вельможний король!
Жанна зі сцени зійшла.
Жанна зіграла роль.

П’єса стара як світ.
Драма усіх століть.
Боже, все як завжди!
Світ на китах стоїть.

***
- Тебе послав Господь.
   Для чого і чому?
- Очей моїх блакить
   сподобалась Йому.
   І часу не знайшли
   мужі обох держав
   поговорити з ним,
   а я не мала справ.
- Найкращими з мужів
Він знехтував чому,
обравши на цю роль
селяночку брудну?
- На тему цю складну
посперечайтесь з Ним,
хіба був Син його
не селюком брудним?
- Нажаль доречно це,
та для великих справ,
з якого це добра
дівчисько Він обрав?

***
Як кістка в горлі я для них була.
Із подивом вони давились мною.
Те, що спочатку видалось простим,
зненацька стало справою складною.

Вони откоркували вже вино.
Вони вже перемогу святкували.
І був у них в кишені цілий світ,
а Жанна із кишені випадала.

Хоча я знала - це уже кінець,
і знала, що настав мій час розплати.
Мені їх так сподобалось дражнить,
цікаво з смертю в схованки пограти.

Спочатку гра сподобалась мені,
а потім щось набридло з ними гратись.
Я смерть свою в їх бачила очах,
і стримувалась щоб не засміятись.

***
Вони серйозно гралися у суд,
із впевненістю правоти і сили.
Вони в думках спалили вже мене,
проте, пристойний вигляд мать хотіли.

Велика гра - завжди майстерна гра.
Змішати з снігом бруд, а пекло з раєм
Нажаль не можна просто так спалить,
того, хто вам серйозно заважає.

Я зрозуміла річ одну просту,
коли я перед ними там стояла -
я, власне, не навчилася вбивать,
і, взагалі, про вбивство знаю мало.

***
Про смерть що фарисеї можуть знати?
Що фарисеї про свободу знають?
Я знала - можуть вигнати із раю,
але хіба до раю виганяють?

В кайданах я і навкруги в’язниця.
Хіба тріумф у зради і у зла?
Моя душа в найсміливіших мріях
свободною такою не була.

***
Не плач по мені земля.
Не треба твій плач мені.
О, горе тобі земля,
де жінка сидить на коні.

Ти краще себе оплач,
бо шкода мені землі,
де всім керує брехня
і підлі такі королі.

Та тих, хто за мною пішов,
в найкращих піснях оспівай,
Я вірю в твоїх синів
мій рідний коханий край.

***
Вони спасіння зичили мені
і вимагали щирої покути.
Сказали, що повинна я зректись
своїх видінь і плаття одягнути.

В хвилину першу вирішила я
їм плюнути у їх нахабні пики.
Тоді у світлій пам’яті людській
я залишусь незламною навіки.

Коли бліді вуста вже відреклись
Від всіх облуд, спокус страшного світу,
Моя душа, як тисяча Іуд
Поцілувала плоть життям неситу.

Коли страшного вибору не мав,
о легко як відступників судити.
Я зрозуміла, що готова все
зробити, тільки б дали далі жити.

Сказала я: Всі зрадили тебе,
нехай тюрма, все ж краще ніж могила.
Тож одягла жіноче я вбрання
і підписала все, що попросили.

І ось коли я душу продала,
і договір пекельний підписала,
я уві сні побачила його,
а сни мене півроку обминали.

Коли вони вважай перемогли,
я попсувала настрій їм святковий.
Убралась знову в чоловіче я
і від життя відмовилась раптово.

Найвищу перемогу із усіх
купила надвисокою ціною.
Але, десь там, на небі, мертвий лев
сміявся над собакою живою.

Нарешті святкувала я тріумф
такий блаженний, чистий, не кривавий.
Я осягнула правду перемог,
що не в їм” я чогось і не вославу.

Не плач, коханий. Сльози то дурне.
Хай, мов дитина, вітер нас оплаче.
Я не боюсь. Насправді не боюсь.
Я дуже-дуже сильна. Ось побачиш.

Дозволь ще трохи снитися тобі.
Я дуже скоро снитись перестану.
І пам’ять - жменьку попелу в тобі,
розвіє вітер часу невблаганний.

Я знаю, мріяв ти про річ одну.
Нажаль, здійснить це не в моїй вже волі.
Проте, на небі, в цьому певна я,
вдягнути плаття Бог мені дозволить.

***
Ти обіцяв навчить мене читать,
і обіцяв навчити танцювати.
Казав, що надолужимо усе,
Коли війну припинимо прокляту.

Нажаль поговорити по-людськи
ніколи часу нам не вистачало.
Скінчилась гра. Тож, вічність нам за час.
А вічність, чула я, то час тривалий.

Яке багаття? Що ти там верзеш?
Яка в’язниця, кайдани і грати?
Крім цього я згадала, що мене
ти обіцяв навчити в шахи грати.

Спочатку все таким простим було.
Скажи мені, за що я воювала?
Та ви не припиняйте боротьби,
та так, щоб їм не видалося мало.

Для тебе я волосся відпущу
І одягнуся у жіночі шати,
Ще в гості я приїду, бо мені
ти обіцяв свій замок показати.

Повір, у цій історії сумній,
це стане не найгіршим епілогом.
Ти мариш, Жанно! Бо в цей пізній час
доречно розмовляти тільки з Богом.

***
Хоча наприкінці життя
на долю скаржитись не гоже,
так мало світла і тепла
я бачила від Тебе, Боже.

Про незіпсованість свою
тепер шкодує щиро серце.
До тих, що гіршими були,
Ти лагіднішим був, здається.

Якщо не віриш досі Ти
у страх мій, біль мій і у втому,
нагоду маєш як Фома
ти пересвідчитися в цьому.

Проте, в той самий Судний День,
коли про милість гнів забуде,
взаємних звинувачень шал
чужою мукою вже буде.

Залиште у спокої душу.
Віддайте вогню грішне тіло.
І хто ж тобі потім повірить,
що ти, Жанна, плакати вміла.

Причеплять картонні крила
і німб з золотою різьбою.
І будь, собі на здоров’я,
і нам на радість святою.

Поставлять тобі ікони
і статуї в мідних латах.
А статуї і ікони
хіба вони здатні плакать.

***
Про тебе навіть не згадаю
в палких обіймах у вогню.
Навіки покидає тіло
земного пекла маячню.

Вогонь єдиний мій коханець.
Вогонь то не велике зло.
В його очах я бачу небо,
яке у плоть мою ввійшло.

Вогонь розділить хіть і пристрасть,
зірки і тьму, добро і зло,
він звільнить душу від усього,
що з нею на землі було.

Ця мить страшна – та крапка долі,
Де вже нема добра і зла.
Душа між небом і землею
завжди розп’ятою була.

Щось міцно дихання стискає
і обертом йде голова,
вогонь моє цілує тіло
шепоче неземні слова.

В цьому найвищому акорді
Скінчився шал земних забав.
В обіймах полум’я забуду
той біль, що ти мені завдав.

Думки ясні, чіткі і світлі,
але уже в наступну мить
якась стара забута пісня
у пам’яті лише звучить.

***
Крізь полум’я мій залунає сміх.
Вони мені відмовили у раї!
Хай фарисеї упоються гімнами,
де грішні душі їх згорають.

Небо береться силою.
Підлим небес не здобути.
Поряд із цими святими
хочеться грішною бути.

Власного раю шукаємо,
іншого нам не треба.
Крихітним сірим горобчиком
злине душа до неба.

І буде терпко пахнуть квітами,
і дощик крапати в раю,
в тому небесному садочку,
де я зустріну тінь твою.

Там, на Землі, немов у пеклі,
дофіни, судді, вороги,
а ти уже від цього вільний,
віддавши всі земні борги.

І ми гуляємо, щасливі,
Бо тлінне віддали вогню.
Уже не боржники нікому,
а тільки нинішньому дню.

Твоє життя, мені здається,
тоді насправді почалось,
коли нема у тебе тіла,
яке спалити може хтось.