Випадковий штучний образ
Зберігається у мозку.
Темний – світлий, чорний – білий,
Вістря голки – крапля воску.
Вже й спокій знайшла від нього,
Вже й запхала його в сміття,
Та з’являється невчасно:
Геть забуду – тої ж миті
У мої нервові ранки
Твоїм голосом ввірветься.
Образ – нестійка примара.
Перехрестиш – розіллється
Слізьми, дзвоном вечоровим,
Гарячковими дзвінками.
Розлетілись мої вірші
Чорно-білими птахами.
Безліччю твоїх сторінок
Забиваєш цвяшки в пальці.
Неіснуюча безмежність
Проїдає очі наскрізь.
Переплутати боюся
Тінь, люстерко і людину,
Бо на троє не ділюся.
Я існую. Я єдина.
"Виворіт дзеркала"
І
О панно Анно, панно Анно!
Неначе диво із туману -
отак і Ви повільно, плавно
з'являєтеся листопадно
з весни на першу пару пана
Професора. Відтак уявно
кайфуєте од Шульца, вправно
тапети пишете.
О Анно!..
ІІ
Хрусткий кавун
Матіс
Ти в літі
На виставці сподобалась світлина
не подруги-сестри -
чужої жінки
Віднині зрозумілої
Вона
із власне хомолюденсівським
сміхом
розкошує
скибкою ягоди
А поза цим
так зелено-смугасто
визрів
виспів
і вистиг
вислів
у твоїм волоссі
світанку
біогеографії
замало
тебе чи нас?
постала в
зеленім ранку
Пречиста
PS
Ц.П.
коники
подумки
загубили підкови
не хочуть чекати
у дзвоні
народженім
з молитов та віри
(вона у повітрі
тихесенько гуде -
тепло так)
зашморгів
на них не напасешся
бо коники
добрі
швидкі
наші
конюшина -
бо коники
її люблять?
спільнокореневі
ми з тобою
ми з нами
видалити пухлину світу,
мабуть,
станеться те дзвінко
коли буде воля
Божа
***
Ображена, зневірена - це ти.
Дитинство назбиралося з уламків
твоєї вулиці, бруківки, ліхтарів,
дощу і ночі, порожнечі цирку, склянки...
Ти нею равлика маленького колись
од всіх уявних жахів боронила.
До спеки, втім, лишала... "Спіксь!" -
і захлиналась, рятувала, як уміла.
Той слиз щоночі натікає в твої сни.
Ти борсаєшся до схід сонця безпорадно.
А зрання волосинку із коси
на Його пам'ять вириваєш марно.
Знесилена, в перуці, без очей
визбируєш з чужих дитинств малюнки.
Твій дім - музей загублених речей,
замість напоїв там готуєш тільки трунки.
* * *, або "valle lacrimarum*"?
Обіцяють дощі, а натомість видушують спеку
по краплинці - у мізки, у місто, з мостів.
Спеку ту зістригають із вушок домашніх котів
й намагаються пхати у сонну маленьку креветку.
***
Твоє волосся в прохолоді ванни,
моє минуле на папері шкіри
на порох обертаються і сіре
світлинне личко мимоволі тане.
У мертві очі, наче у туманим
(од них мороз здирає рештки віри),
налякано вдивляєшся без міри.
А не торкнешся тіла, любий пане.
Джульєту порятують на сніданок
домашні зголоднілі чорні звіри.
Невже він вийде покурить на ґанок?
* * *
Я боюсь тарганів і гублюся в словах.
За вікном знову я, ліхтарі мерехтять.
Мої сни заплітаються в дивну потвору,
Що простягує голки у моє життя.
Постіль чиста, та в ній відбитки людей.
Я не знаю навіть, чи існують вони.
Через кілька купе панство весело п'є.
А для мене - то знов шарудять таргани.
Всі мовчать. Промовляє годинник лише.
Я не бачу його, проте він реальний
Незалежно від мене. Скажи, де ти є.
Листування між нами - на жаль, віртуальне.
Хочу кави. Від неї духмяні думки.
Ще я хочу вина, бо від нього спокійно.
У кімнаті на стелі мої павуки.
Чи без мене їм зараз так само [по]вільно?..
Риба
За вітрами і за вітрилами
корабелів твоїх надій,
за задимленими містами-могилами,
за листами лютневих подій,
за моєю місциною, точкою відліку -
зветься Левовим містом вона -
за свідомо обмеженою свободою вибору,
за стіною дзвінків (бо те завжди стіна),
там велика летюча риба сунеться.
Прагну черева їй досягти.
Гілка з квітками лускою бруниться.
То звертатись до неї на Ви?
Вона мовчки пливе і на сонці вилискує.
В тому сяйві - немов у труні,
мов дитина спокійна, вві сні заколисана.
Лишень очі, здається, сумні.
Про щось
Мені наказали - це просто і нудно.
Від дій за наказом спливає мара.
І місто, зачеплене совістю й брудом,
Чогось вимагає, качає права.
Усе мотивують: і руки помиті,
І те, що відключено мій телефон,
І те, що насилля існує у світі,
Хоча протестують десятками мов.
Свобода не є усвідомленням "треба!".
Вона, як жалоба у світі живих.
Їй заздрять байдуже, її просто неба
Хтось тягне в труну ("хтось" - засмучений псих).
Мета - щоб зануритись глибше у казку.
Мета - щоби випити мрію чи сон.
Червоні хмарини хрустким дисонансом
Вгинаються в небі холодним єством.
Вікно. Просто скло. Але схоже на очі.
На дзеркало душ тих, кого ще нема.
Знадвору вдивляються в нас опівночі,
Шепочуть своєї молитви слова.
Про що промовчати? Відколи не жити?
Куди викидати упіймані дні?
Чи можна курити? Чи можна не пити?
Аборти є злочин дорослих, чи ні?
* * *
Уявіть собі, що сонце
на ніч йде жебракувати,
що ікринки світла Воцек
подає і жабенята.
Уявіть собі жертовність
цього сонячного вчинку:
неприємно мучить совість
і ніякого спочинку.
Уявіть собі, щоб люди
посміхалися до сонця...
В нього відпочинок буде,
світлі у людей віконця.
* * * або бунін
у вальсі на прощання
божевільня має бути жовта, ледь лимонна із маленькою цукернею у парку
звивисті доріжки із бетону
тихе небо, сонний став крізь арку
літня парасолька в прохолоді
посивілий від нудьги письменник
набридає компліментувати вроді
віддавать редактору щоденник
по-комашому боятись персоналу
ті доглядачі лиш у свята лякають
відбирають тонкі простирадла
нащо, мабуть, і самі не знають
задихаються поміж шеренг клієнтів
у махрових процедурних шпальтах
попід стелями принишклих кабінетів
із одвічним запахом асфальту
розібрать історії коханок не кохання
що то є ніколи не згадають
їм кортить найдужче завтра зрання
а у справжньому житті вже не бувають
(вигадки греків,
що натхнення — окрема сила,
непідвладна людині)
віднині
буде в чорному тілі
аскетки,
у тугому корсеті.
Шнурівку
власноруч затягатиму, поки
не придушу язичницьку дівку
волооку.
Віділлються мені її сльози,
зцементують мовчання тижні.
Хижі
пазурі після смерті
відростатимуть, та недовго
в плоті лишаться —
загартуюсь,
загрубію —
повипадають.
Я сміюсь:
“Хто моя?”
* * *
Я -- твій переклад -- з кожного рядка
каліграфічно виписана рима --
добачена в між-бережжі картина:
тонкий туман, парк, осінь, /ти-/ріка.
Авто-переклад -- з почуттів в слова
без словників, редакторів, приміток --
видання принесу in der Nachmittag*.
Маршрути всі на карті Києва.
У їх множинності -- повторнй час --
мій олівець -- подільність на дванадцять --
так перснів завжди більше, аніж пальців,
так я перекладаю нас.
Наддніпрянська візія
Д.Ф.
У тиші нічній Подолу
проноситься свіжий вітер.
Одна я іду до вежі.
Дивлюсь на рожеве небо.
Хмаринки відбились у річці
і розгойдують місто-пустелю.
Роса, мов зернинки-перли
для осіннього місяця плачуть.
Під світлим довго сумую
і довго не повертаюсь.
Інколи можна побачить,
що хтось із давніх втаїв.
Дніпро в москальцевім тумані
з безсмертя, безсоння й любові,
немовби у вічності тіней
тисячі журавлів.
* * *
Ми виводимо вогняних хрущиків
відслідковувать миті утрачені
позначати донині небачені
знаки, символи і невмирущості
запасаєм палаючі жолуді
і вивчаєм крихкі інкунабули
мов загорнуті вітки параболи
викривляються звивини-жолоби
а відбитки колодязів буквенних
запліднили бруньками печериці
замість цебра - спіралі химерницькі
стінки - східні залізобамбукові
вірим в силу людини ми схиблено
а проте не вполюємо Рибину
* * *
Нечесні вчинки - це, знаєш, як на площі
Залишити шедевр живопису або скульптури.
Їм заздрять через їх довершеність й доступність дужче,
Аніж коли б вони перебували за високим та надійним муром.
А почуття крихкіші за малюнки, скульптуру чи старенькі фотки.
Щовечора над лівою ногою спалахує світляк білявий люстри.
Коли без окулярів поглядаєш у ніяковості навколо,
Боїшся ти побачити (так само, як проґавити) симптоми,
котрі передвіщають новий устрій.
Тому ховаєшся у власній тиші, у гомоні старого міста.
Чи-то у парку, коли сонце, як дощі - в маленькій затишній кав'ярні.
Перебираєш зустрічі, людей,
обличчя в пам'яті, немов моє намисто.
Й тебе насправді зовсім не хвилює, чи видасться цей день твого життя для когось із сторонніх марним.
* * *
Я не писала. Я німа.
А хто писав? Його зима.
Сніги Китаєва.
У Голосієві сама
шукала стежку крадькома.
Надвечір марила.
На жаль, мене там більш нема.
Чому? Бо знудилась одна.
Жовтаве прядиво.
* * *
капітан п'яний. друзяка-вітер
пропонує ще хильнуть - і в море.
море не примхливе, а зимове.
капітан тоді чому гнівиться?
в кожну пору року має бути
різний настрій у безоднь і течій.
дурно вередуєш, капітане,
з тебе б ліпший був простий рибалка.
* * *
ТСЕ
порожні манекени
в засліпленім
позачасовім
(та втім передчаснім)
районі
чужого колишнього
американського міста
вклоняючися
зморшкуватому асфальту
загадують на тріщину
собі майбутнє
найстаріших із тих ляльок
виганяють у засмічене передмістя
де без смутку завіграшки
підставляють "черепну" порожнечу
для добрив
з яких як колись із пилюки
виводитимуться лилики
шелест сухого паперу
рештків прадавніх
непевних нещирих і зжовклих
(либонь не од сорому)
свідків
і тіні - в театрі
на сцені (колишній військовій)
розігрують вітер село
трохи згодом собаку на сіні
пам'ятаймо: не брухт, а споглядачі
порожні пластичні
нарешті помітили очі
та ще не второпали:
то немовля
у пацючій родині
Переспіви
Л.Б.
І Старий Крим
У горах вночі
Я в залишеній світом капличці.
Зірки полум'яні.
До них простягну свої руки.
Неголосно славлю життя -
Вітерець наодинці.
Не буду займати
Тебе у годину розлуки.
ІІ Воліла б у Карпатах одна
Хмари у небі
і сон по спекотній добі.
Птахи поспішають.
Остання пір'їна над храмом.
Душею у горах,
і гори душею в мені.
І разом на місто -
густим і вологим туманом.
* * *
пігулка нікотину
полегшує
його на мить
і знову він
мов шприць
у кістці
давно було те
їй вже не болить
лиш на зап'ясті
витончились
риски
дароване
люстерко (неживе) -
квітник
приречених
на вічний спомин
візій
коханого молитва
прожене
його примару
най би він
не зшизів
у кришталевій
пляшечці жалю
з наліпкою
помилок
і вакацій
законсервую спомини
а докази спалю
і лікуватимуся
медом із акацій
