* * *
Я живу в телефонній буді.
Інколи мені звонять…
І питають, що далі буде.
І чому листопад на скронях.
І питають, де взяти гроші,
І питають, куди їх діти.
Дзвонять ті, в кого сни хороші,
Дзвонять ті, в кого хворі діти.
Щось не спиться мені, приблуді.
Ну яка там, до чорта, втома?..
Я живу в телефонній буді.
Бо нема телефона вдома…
* * *
Хай чекають снігу
Сни мої кошлаті.
Хай чекає снігу
Ваш старенький світ.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті…
Котику сіренький,
Буде все як слід.
Ще не шле вам вітер
Згублені конверти.
Тільки ходить слідом
Тінню за плечем.
Може, справді є хтось,
Стверджуючий вперто,
Може, справді є хтось
Впевнений іще…
Що тоді, в хурдельний
Вечір Миколаїв,
У ліхтарнім блиску,
В пінному льоду,
Я не весь забувся
І не все зоставив;
Я близенько-близько,
Я колись прийду.
Теплі щоки вікон
У пожовклій ваті,
Незнайомий присмерк
Так знайоме зблід.
Котику сіренький,
Не ходи по хаті:
Котику сіренький,
Буде все як слід.
* * *
Востаннє ця облізла електричка.
Старенький ранок кашляє в перон.
Є в осені така невчасна звичка:
Гасити небо розпачем ворон.
А місто, що готується до свята,
Покутує торішній перегній, —
Є в осені властивість забувати
Усіх, навік загублених у ній.
І плаче хтось про листя під гітару,
Щоб двоє в парку слухати зійшлись…
Є в осені потреба мати пару,
Щоб стати знов самотньою колись.
Чиїхось правд осмислена суміжність
Ні-ні та й розлипається в дощах…
І зостається в осені лиш ніжність.
А, може, просто вогкість на очах.
* * *
Вікнам у щоки холодно.
Страхом зоветься тьма.
Чом ми з тобою ходимо
Там, де стежок нема?
— Знаєте, нині вітряно.
Вкрийтесь моїм плащем.
Ясен не вдарить вітами,
Небо не вб’є дощем.
…Вишикувавшись клинами,
Вікна рвонуться з рам.
— Я вас веду, чи ви мене?
— Хлопче, ти тільки сам.
* * *
А в очах твоїх падав сніг…
Падав сніг на догоду січневі.
Я вкотре увійти не міг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову…
Може я і не той один,
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Добрі звірі по снах стрічалися.
Ми не знали, що це мине.
Ми забули, як це почалося.
Налипає до босих ніг
Свіжа паморозь, мов із терну вся.
Не дивись мені вслід — то гріх.
Це не правда, що я не вернуся.
КАЗОЧКА
Чийсь білий плащ розвіявся, як вічність.
І два сторіччя вигнули вербу.
І заглянула горличка у вічі:
— Ворли, ворли. Забув мене. Забув.
А тут колись продзенькала карета…
Чи я тут жив, чи, може, просто був?
Волога пам’ять древньої планети
Ворушиться в голубчинім зобу.
І вигасає. Тільки щось далеке
Тривожить душу тричі на добу.
І шум дощу, немов голубчин клекіт.
А я забув. Пробач мені. Забув.
ПРО СЕБЕ
Все було розмірене і просто.
Скрип трамваю, сизі паркани…
І в тіні каштанового зросту
Не передбачалося весни.
Він з’явився ночі на зачуду,
Не торкнувшись хвіртки у дворі.
І його, звичайно, за приблуду
Дві сходини визнали старі…
Постояв: “Невже не пізнаєте?"
А в руці свіча, немов свіча…
І, відкривши всі його прикмети,
Сива куртка спала із плеча.
Хтось до шпарки тиснувся цікаво.
Хтось кректав у темряву липку:
— Що у цього хлопця там за справа?
— Добре, що хоч двері на замку.
Довгий слід лишився заповітом…
Дощ упав лицем на ясени,
Раптом осягнувши, що над світом
Не передбачалося весни.
* * *
Я не ходив до вашого туману,
Не проводжав, закоханий, беріз.
Я тільки раз в чужій весні розтанув,
І тільки раз насінням не проріс.
За мною плакав кіт на мокрій брамі,
Земля скрипіла важко, ніби віз…
У вас на грядці е зчорнілий камінь.
Я тільки раз насінням не проріс.
ПІД КАМ’ЯНЦЕМ
Десь дві дороги тінню загативши,
Ржавіє чорний дуб, немов пістоль.
У ньому нишком пишуть сірі миші
Зубасту правду їхніх вічних доль.
Доспіють вишні, і півні допіють —
Прозорий кінь не їстиме із рук.
А трави досі щуляться й пітніють,
Де танцював аркана Кармелюк…
* * *
Василю Стусу
Тоді ще називалися теплом
Червонобокі сни в чиємусь літі.
Усе це раз колись уже було.
Усе це повторилося на світі.
Лише хитнувся спокій від воріт,
І стежка задихнулася ходою…
І слухав світ, як стиглі ночі з віт
Хтось пошепки зриває над водою…
* * *
А при дорозі достигли сливи,
А від пилюки подітись ніде,
А той автобус такий щасливий,
Напевно, з того, що просто їде.
* * *
Коли журавлі повертаються в літо,
їм не треба заздрити.
Вони вже ніколи не посивіють
Від першого снігу…
* * *
От і до побачення, мій друже.
Хочеш — випий, хочеш — помолись.
На розлуку гнівайся не дуже,—
Час прийде і стрінемось колись.
Ні руки, ні погляду, ні слова,
Годі. Недописаний — не вірш.
Помирати в цім житті не ново,
Але й жити — також не новіш…
З Марини Цветаєвої (??? ред.)
* * *
В старого дзеркала в очах,
В тумані вічності,
Я хочу видивитись шлях,
Що Вам провіщений.
І бачу: щоглу корабля,
У небо впечену,
І сивий поїзд, і поля
В жалобі вечора.
Поля в росі, в росі, в росі,
Над ними ворони.
Благословляю вас на всі
Чотири сторони.
Із А. Вознесенського.
САҐА
Ти мене на світанку розбудиш,
Проведеш і, звичайно, пробачиш.
Ти ніколи мене не забудеш,
Ти ніколи мене не побачиш.
Я тебе заслоню від застуди,
Дрож по тілу — осяяння наче —
Я ніколи тебе не забуду,
Я ніколи тебе не побачу.
Цю ріку із мурашками бруду,
Ці споруди поважних призначень
Я ніколи уже не забуду,
Я ніколи уже не побачу.
І сльозяться на вітрі пропащо
Карі вишні у далеч незрячу.
Повертатись — прикмета не з кращих,
Я ніколи тебе не побачу.
Раптом стане мізерним і тлінним
Наше нерозуміння з тобою
В порівнянні із нерозумінням
Двох живих і пітьми неживої.
Якщо знову на землю вернемось,
За Гафізом. Щасливі на вдачу —
Ми тоді все одно розминемось,
Я ніколи тебе не побачу.
Бухне в лиця повітрям гарячим
Пара фраз, заперечивши чудо —
Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду.
* * *
Б.П.
Наче донька сліпого Едіпа,
Муза в безвість провидця вела.
І одна божевільниця-липа
Там у траурнім травні цвіла.
І мені в напівтемній палаті
Він повідав, що бачить уже
Довгий шлях, золотий і крилатий,
Де сам Бог його крок береже…
Олександр КОЧЕТКОВ
БАЛАДА ПРО ПРОКУРЕНИЙ ВАГОН
О, як це боляче, як дивно
Гілкам, заплетеним грозою,
О, як це боляче, як дивно
Роздвоюватись від пили.
І рана, що пече надривно,
Проллється чистою сльозою,
І рана, що пече надривно,
Проллється полум’ям смоли.
— Ми будем разом, — чуєш, милий?
Душа і кров нерозділимі.
Ми будем разом, — чуєш, милий?
Любов і смерть завжди удвох.
З тобою буде добра сила,
І тіні трепетно-нєзримі, —
З тобою буде добра сила.
Яку колись нам дав сам Бог.
— Коли ж мені укритись нічим?
Коли там світ, немов могила?
Коли ж мені укритись нічим
Від холоду і темноти.
— В нас буде зустріч. Тиха й вічна.
Не забувай мене, мій милий.
В нас буде зустріч тиха й вічна.
Ми будем разом — я і ти.
— А якщо я беззвісно кану,
Як відблиск променя сумного?
А якщо я беззвісно кану,
Як цей зірчаний сивий дим?
— За тебе я молитись стану.
Щоб не забув шляху земного,
За тебе я молитись стану,
І ти повернешся живим.
І у прокуренім вагоні
Він став бездомним і смиренним,
І у прокуренім вагоні
Він напівплакав, напівспав,
Коли над вирвищем бездонним
Зігнувся поїзд диким креном,
Коли над вирвищем бездонним
Від рельс колеса відірвав.
І нелюдська безмірна сила
Людей втоптала у століття.
І нелюдська безмірна сила
Земне зметнула із землі.
І ні душі не захистила
Далека зустріч заповітна.
І ні душі не захистила
Рука, що кликала в імлі.
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь,
З коханими не розлучайтесь.
Всією кров’ю в них вростіть, —
І кожен Раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
І кожен раз навік прощайтесь,
Коли лишаєте на мить.
* * *
Чи то вершник, чи то привид…
Три дороги, темний ліс…
Хміль брунькується із гриви,
Стук підків у землю вріс.
…Буде їхати-минати
І, як пил спаде з доріг,
Сивий Довбуш вийде з хати
І присяде на поріг…
І долоні костур стиснуть,
І в зіницях замість сліз
Чорно згаснуть, каро зблиснуть…
Три дороги. Темний ліс…
* * *
Ходить сніг по далеких містах,
Ходить сніг по застиглім столітті.
Я — не страх, я не страх, я не страх,
Я неструшений шурхіт у вітті.
Нарожево зникають таксі,
Начорняво ридають каштани.
Ще не всі, ще не всі, ще не всі
Відпекли недоспівані рани.
Не потрібно ні слів, ні хвилин,
Не потрібно ні блиску, ні ранку,
Я один. Я один. Я — один,
Хто спинився при вашому ґанку.
Ходить сніг по дрімучій пітьмі.
Ці маршрути уже заповітні.
Ви самі, ви самі, ви самі
Загубили мене в цьому світі.
* * *
Покірні подиху вулкана
Тремтять тичинки в надрах чаш.
В тюльпанів доля невблаганна
Цвісти в печері Тешик-Таш.
Ще буде небо вас боліти.
Ще не пора вам, не пора…
Бабуся Ванга любить квіти,
Бабуся Ванга вже стара…
МАРЕВО
Сто сонць. Рожеве озеро.
Вода скажено тепла.
Вона вважає тонучими нас.
І берег, що народжений
в очеретяних стеблах,
У них іще народиться не раз.
Чиєсь високе дихання іскриться і парує.
І ми не озираємось туди,
Де чорне дно здіймається,
де жовтий мул вирує.
Де перший страх вилазить з-під води…
* * *
Брюсу Лі
Жив та був чоловік у Китаї старім.
І на нього дивились косо там.
Чорний пояс при нім.
Слава, гроші і дім…
А подумав — і став філософом.
І засмаг його сад золотавим пушком.
Два світи засвітились лотосом.
Він замкнув свого ніч. І пішов, і пішов.
Тихо-тихо. Бо став філософом…
* * *
Вона з’явилась із темнотою,
Ковзнула просинню по стіні
І запитала: “Ти знаєш, хто я?"
Звичайно, знаю. Та лиш у сні.
І запитала вона іще раз:
“А знаєш, хлопче, ким був ти сам?"
А був я звіром і жив в печерах,
І підкорявся лиш небесам.
Застигла пам’ять, неначе хвиля,
І скрипнув ясен в її піні…
І знов почув я, як звірі квилять
Чи то по комусь, чи по мені.
По вікнах небо текло багряне,
І я пішов на звіриний плач.
“Невже не віриш? Вернись, Романе…"
Звичайно, вірю. Але пробач…
* * *
Завтра буде вечір для історії,
Під ногами вибухне зима.
Побажайте ґлорії-вікторії,
Побажайте хоч би жартома.
Буду йти простий і неображений,
Буду йти, як всі мої сніги,
Не чужий, не впізнаний, не зраджений,
Поки що не битий за борги.
Щось тихенько звершиться і зміниться,
І салютом всім, що впали ниць,
Вічність загуркоче й запроміниться,
Вирвавшись із танучих зіниць.
НАПЕРЕДОДНІ
Я поїздам повірю скоро,
Нехай везуть, куди бажають.
Хай на вокзал зійдуться хором
Ті, що мене не проводжають.
Махну крізь шторки шапкам сірим,
Колеса брязнуть за наказом.
Я ще комусь би щось довірив…
Та вже, напевно, іншим разом.
НОСТАЛЬҐІЯ
Ми давно не спускались в тишу
Лоскотати лякливу мишу,
Ми давно не шукали в небі
Місячати лункий ріжок.
І услід за стареньким лисом
Ми давно не ходили лісом,
Прислухаючись час від часу
До мовчазних його стежок.
Того лиса я вчора бачив,
Він, здається, нам все пробачив,
Він, здається, нам все пробачив.
Тільки час йому лапу спік…
Він такий, як колись, затятий,
Не хотів ні про що питати.
Лиш просив завертати в гості,
Хоч би раз на наш довгий вік.
СИВИЙ ВЕДМІДЬ
сибірська балада
Пургою марила тайга.
Тягнув хлопчак сліди і втому.
Боліли сльози і нога,
І вили пні в яру сліпому.
Чорнявий світ — доверху дном.
Тут — свіжий сніг, а там — торішній.
Ще крок і небо втішить сном,
А до лиця примерзне відчай.
Сам час ущух, коли ти ліг.
І враз крізь вихори і роки
Торкнувся пліч уже не сніг —
Чиїхось рук тремтячий спокій.
І вітер змовк на сто мовчань.
І при ялині, що без тіні,
Явились жінка із дівчам,
І хатка, вимощена в іній.
* * *
На печі сходила кутя.
Чай пихкотів малинним духом.
Питала жінка про життя,
І кіт ворушив сивим вухом.
“Хворіє бабця, як завжди,
Все стогне: “Ваню ж мій, Іванку”…
От я і вибрався сюди
ШУКАТИ ЯГОДУ — ЗИМ’ЯНКУ.
Цілюща, кажуть, — я й пішов.
Лиш трохи вибився з дороги…"
Його ведмежий кожушок
Дівча вичісує, вологий.
Шаліє вітер по тайзі.
Регоче басом князь болота,
Та часом навіть біль в нозі
Буває слабшим, ніж дрімота.
І ти на вогник золотий
У снах пройдеш по диких зворах,
Щоб під подушкою знайти
Торбинку ягід чудотворних.
їх ґрона срібні і рясні.
Щасливих сліз замерзлі ґрона.
З лози, що ангел-оборонник
Садив для тебе навесні…
* * *
Уже і селище знайшлось:
Цибатим коминам не спиться.
З одного каркає про щось
Якась безумна дика птиця.
Пливе на слух недобрий знак,
І мучить, мучить по дорозі.
То раптом глянув хтось не так,
А хтось печаль промчав на возі.
Назустріч кашляє сусід,
А з ним чужі виходять з двору:
“Куди спішиш, босячий рід?
Твоя стара померла вчора”…
Земля припала до колін,
І воронням сипнуло в скроні.
Двериний скрегіт жовтих стін
Застиг, як тріщина на дзвоні.
Обняти вицвілий поріг.
Шкребти і плакати до ранку.
— Ти надто довго, синку, біг.
Ти запізнився, мій Іванку.
Чорнявий світ. Свята пурга.
А сніг все глибше, глибше, глибше.
І час на вікнах застига,
І вічність памороззю дише.
* * *
О де ти, ніченько? Світи.
Світи-рахуй свої хвилини.
Вже хлопець років двадцяти
Бреде до віщої ялини.
І знов тугий гіллястий стан.
І знову постаті знайомі.
Ти чуєш, ноче? Він, Іван, —
Чеканий гість у їхнім домі.
— Ну, як живеш?
— Та так, живу.
Глухий цвіркун гуде в запіччі.
І вікна вірять в синяву.
І в сині вікна вірять свічі.
Дівча вже дівчина. Дивись.
А жінка срібно постаріла.
Мов попіл в косах залишивсь,
З тих пір коли тайга горіла.
Вона всміхається, і враз
Свіча повню в зіницях будить
“Лишайся в нас… Лишайся в нас.
То, може, й щастя з нами буде”.
І шапка мучиться в руках,
До скла втирається світання,
І зірка ценькає об дах,
Забута, тиха і остання…
І він виходить із воріт,
І рипотить морозним кроком.
І проводжа зеленим оком
Його з вікна старезний кіт.
І щось зове його в пургу.
Щось тисне душу, як обценьки.
Стоїть ведмедиця в снігу
І ведмедичка молоденька.
День мовчки вихори водив,
Десь із тайги плелись мисливці.
І тяг Іван цебро води
Із задубілої криниці.
Та раптом погляд захолов.
Мисливський регіт вгруз на стежі.
На чорних санях — свіжа кров
І туші спороті ведмежі.
Притислось небо до землі,
Як ти здіймав свою ломаку…
І ті, смішні, дурні і злі,
Палили вгору з переляку.
Зійшла в очах кривава мідь.
“Віддайте, чуєте? Падлюки…"
І каркнув ворон з верховіть.
І звір якийсь завив з розпуки.
А тільки снігу все одно.
Димок над селищем повився.
Хтось подорожній у вікно
Чужої хати задивився.
Там дві труни стоять нових,
Двох тьмяних свіч вогонь тужливий.
І на колінах коло них
Схилився хлопець сивий-сивий…
Пожежа. Люди. І кінець.
Ну от і все. Не стало хати.
Один ялиновий вінець
Лишився в попелі лежати…
А він іде, іде, іде.
І б’є гілля в останній силі.
Твоїх стежок нема ніде.
У твого вітру пасма сиві.
А п’яний сніг. Цей дикий сніг.
Без мір. Без дна. Безперестанку.
— Ти надто довго, синку, біг.
Ти запізнився, мій Іванку.
То вже хтось інший. Вже не він.
Чиєсь виття холодить спину.
І раптом голос. Думка. Дзвін.
— А пам’ятаєш ту ялину?
Ну що, підеш? Іди, іди!
Напнули кедри тьму пророчу.
В снігу кривавляться сліди.
— Я так не хочу. Я не хочу…
Та щось було стрімке, як мить.
І хтось спинив цей вир кружливий.
З тих пір живе в тайзі ведмідь.
Він, кажуть, зовсім сивий-сивий.
Як десь мисливець-лиходій
Навалить звіра без потреби,
То, кажуть, Сивий отоді
І прибере його до себе.
А спати, кажуть, не ляга.
Все бродить, бродить цілу зиму.
Чорнявий світ. Свята пурга
Хитає тінь його незриму.
І стугонить кедровий страх.
Ти знов ідеш. Та щось не йдеться.
І кров на вимерзлих слідах
Під вечір сивою здається.
* * *
Задивившись у місячні лики
В глибині заліхтарених площ,
Усміхнешся і станеш великим,
Усміхнешся і станеш, як дощ.
Коли вимрієш в небі лелеку
І рвонешся за ним навздогін,
Усміхнешся і станеш далеким,
Усміхнешся і станеш, як він.
І коли за сліпучою гранню
Осягнеш, що земля не твоя, —
Заридаєш і станеш останнім,
Усміхнешся і станеш, як я.
* * *
Мар’яні Нейметі
Іще десь є твої чорняві гори,
Іще десь є Свалява, ніби світ.
Цей теплий камінь досі не говорить.
Лише цвіте щоосені в траві.
Ніхто ніколи не почує крику.
А як почує — затремтить рука,
Щоб, з того крику витесавши скрипку,
Порвати струни ніжністю смичка.
* * *
Задихнулося мною вогнище.
Осягти б і схилитись чемно.
Ще яскрітиме крик холонучий,
А на світі вже буде темно.
І ковзне вужем між вуглинами
Довжелезний блискучий відчай.
Як розверзнеться вир ялиновий,
Хто не кидав дров — хай не свідчить.
На щоках кров вогню запечена.
Замело мене чорне листя.
Може, істина ще не речена,
А її вже усі зреклися…
* * *
Він підніметься з дикого яру,
Довгий сон, перший страх, тихий звір,
Щоб, учувши далеку гітару,
Задивитись в кометяний вир.
А печаль буде зватися вітром,
І хитатиме всохлий полин.
І зима (за літописом — літо),
Буде падати з чорних ялин.
І на поклик високої долі,
Завагавшись на мить на краю,
Білосніжний підстрелений олень
Перескочить безодню свою.
* * *
Заскриплять поїзди
Із вокзалів заплаканих.
З манускрипту небес
Обірветься печать.
Доки вітер жене
Снігурів переляканих,
Доти з білих сторіч
Наші кедри мовчать.
А дороги, дороги
Скоряються дорого.
Може, є десь котрась
Без розлук, без розлук —
Хай застигне на склі
Вічний помах “До скорого”.
І валізка порепана
Випаде з рук.
І на станції тій,
Де колеса заклинює,
Ти зійдеш крізь вікно
На летючі кущі,
Тихо станеш дощем
І запахнеш калинами,
І підеш звідтіля
Так, як ходять дощі…
* * *
Дороги були неміряні
І вітер манив коня,
Від білого твого імені
До чорного мого дня.
А я був маленьким вершником
І бачив небесний знак.
Що в білім степу не звершиться,
Те звершиться в чорних снах.
Якщо я світам намріявся,
Хай кінь мою тінь везе
Від білого твого Місяця
До чорних моїх озер.
Останнім вогнепоклонником
Ввірвуся в легенди зим,
І ти мене скинеш, конику,
В долині розрив-сльози.
* * *
А що не писав — вибачай, моя пташко.
Мені було важко. Мені було важко.
Вузькі коридори, приглушені кроки.
Хвилини, мов тижні, і тижні, мов роки.
Змарніли слова і злягли сподіванки.
На склі пороками осіли світанки.
Хотілося жити, хотілося вити.
І ніч мою тисли бетонові плити.
А ти ворожила на білу дорогу,
Чи в доброму Львові не сталось нічого…
* * *
Білий світ, білий сніг.
Висріблена вулиця.
Хто — дійшов, хто не зміг;
решта все забулося.
Хто там коней запріг?
Хто на санях скулився?
Білий світ, білий сніг,
Решта все забулося…
САД
Необірваним яблукам
Важко робитися сивими.
Відрипівши не в лад,
Промерзають мої сліди.
От і все, от і все.
Якщо можна, зостаньтеся сильними,
Лиш ніхто, лиш ніхто
Хай повік не приходить сюди…
Тут немає алей,
І немає де свічки поставити,
У столітнім тумані
Цар-голуб зіниці клює.
Правда, є десь вікно,
Але що воно може поправити?
Скрижаніле, сліпе,
Не моє, не моє, не моє…
А клітини ночей,
Що колись називалися обрієм,
Тихо в землю течуть,
Без тепла і без власних ознак.
Не приходьте сюди,
Якщо навіть залишитесь добрими,
А як хтось би прийшов,
Ну то що вже? Нехай буде так.
* * *
"На людские голови
лейся забытье."
М.Цветаева
Січень ходить голубом.
Скльована кутя.
Хай на наші голови
Ллється забуття.
Буде пісня тихою,
Місяць — молодим.
Над моєю стріхою
Захурделить дим.
Тільки псові голодно,
Виє без пуття…
Хай на наші голови
Ллється забуття.
* * *
Пірнуть дві іскорки з пітьми
В піну вишневого коктейлю.
А це не ми. Не ми. Не ми.
Це тільки свічі пестять стелю.
Це тягне тишею від стін,
Що на чиєсь безсоння хворі.
Долівка скрипне — мабуть, він.
Наш чорний сторож в коридорі.
ПРОВЕСНА
І
В той вечір всі калини,
Що душами були,
Горять, кричать і линуть
В полегкості золи.
І чорні їхні лози,
Пізнавши тлінність меж,
На мешти ронять сльози:
“Невже не пізнаєш?"
ІI
Небо втягує дерева, і ті коряться.
Злітають вони, і з коріння їхнього
земля сиплеться.
І лише Мавчину вербу не пускає за ними
власна гілка,
Що третього дня сопілкою має стати…
* * *
Леоніду Глібову
Покличуть ночі вдалечі,
І чорне сонце — ввиш…
Мій дзвін об тишу вдариться:
“Облиш мене, облиш…"
О верби, верби, вербоньки,
Чия на вас вина?
Ну, хто сказав: “Не вернеться?)
Ще вернеться весна…
* * *
Блискавка світ розкреше.
Трохи принишкне час.
Свічка помре, і вперше
Я не впізнаю вас.
Тріснуть дроти з напруги,
Стлумить шосе камаз.
Зірка впаде, і вдруге
Я не впізнаю вас.
Вистигне на касеті
Магнітофонний вальс.
Північ проб’є, і втретє
Я не впізнаю вас.
Вулиць іскристі ріки
Вигаснуть пульсу в такт.
Світе ж ти мій великий…
Як же це я отак?
* * *
Ти іще був ніжний, ніби котик,
Ти іще був сильний, ніби кіт.
Різко реагуючи на дотик,
Ти мовчав на цілий білий світ.
Хтось один лиш здогадався, хто ти,
Хтось один сказав тобі: “Привіт”.
От і все. А ти вже був не котик.
От і все. А ти вже був не кіт…
* * *
Зачаклуйте мене.
Зачаклуйте мене, ради Бога…
Пахне тьмою свіча,
Що колись обпекла мою суть.
Ще десь є в моїх снах
Три гори, водоспад і дорога,
І отари смерек,
Що по ночах ведмеді пасуть…
Я, здається, там був.
Я підходив до сивої прірви.
Тільки очі відвів
Від сліпої її глибини —
Поковзнеться нога.
Срібний кіготь сорочку розірве.
Це так дивно, коли
Ти усміхнений і без вини…
* * *
Ми будем жити довго, мов печаль.
А може трохи довше від печалі.
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Нас тільки двоє на твоїм причалі.
А ще тут вітер — в спину і в лице,
І ці піски, гримучі й непролазні,
І це довговолосе деревце,
Що вигнулось ознакою оази.
Ми будем жити довго, мов печаль.
А з нами: леви — прайдом,
бджоли — роєм…
Причаль, причаль, Телесику, причаль.
Якби причалив — нас було би троє…
PОSТ SСRІРТUM
Ти колись мою тишу випестив.
Ти мій крик поховав у млі.
І якось не зумів я випасти
Із тремтячих долонь землі.
Репне хмара тугою просинню.
Ну, а слово лише одне…
Назовуть мене просто Осінню.
Листопадом назвуть мене…
* * *
Ти на мене чекай
Відхололими сірими схилами.
Ти на мене чекай.
І не сивій від мокрих століть.
Допалає ріка.
І на ранок народиться сильною.
І по наших щоках
Сипоне її зоряний лід.
І почнеться туман.
І почнеться велике завершення.
І затихне зима.
І плесне жовтизною за край.
Ще нічого нема.
Хай усі називаються першими.
Ще нічого нема.
Ти чекай мене. Тільки чекай.
* * *
Застигли у ночах дзвони.
І крила закрили вись.
— Добридень, старий драконе.
Кому ти сьогодні снивсь?
А погляд торощить стіни.
А хвіст вивертає твердь.
— Ти вірний мені? Ти вірний?
Чи знов закохався в Смерть?
А ікла іскряться натще.
В зіницях сліпий закон.
— Ти плачеш, Драконе? Плачеш?
Сміється старий Дракон.
* * *
На Місяці — осінь.
Він змерк і пожовк.
Я вию у просинь.
Я — Місячний вовк.
А там у туманах
Хтось дикий, як я.,.
Навий мені ранок,
Вовчице моя…
* * *
Не бійтесь самотності в чорному лісі.
Коли ви безпомічні — ви святі.
Коли ви святі — ви невразимі.
Не бійтесь самотності в чорному лісі.
* * *
Тремтять нашорошені скелі.
Тремтять, як твій місячний стан.
Ми тут одинокі, Офеліє.
І істина наша свята.
Та чуєш, як гримають стопи? —
Як чавлять каміння рябе? —
І погляд. І погляд Циклопа
В тумані шукає тебе…
* * *
Тамарі Севернюк
Зіниці болотного духа
Пожовкли на чорних вітрах.
Сидить їжачиха і слуха,
Як скрапує з місяця страх.
В ялиновій вічності синій,
Де квилить незрима сова…
Як музика Моцарта, іній…
І листя, як власні слова.
МОЛОДШОМУ СВІТОВІ
Догорять твої сталеві роси.
Докипить підмісячна ріка.
Хтось у снах тобою відголосить.
Хтось тебе загубить у віках.
Ти почнешся, але вже не вперше.
Ти приймеш імення не своє.
Ну, а місяць — може, він і є ще.
Вір, маленький, — може, він і є.
А коли гусята жовтодзьобі
Прокурличуть в небі Восьмий День,
Може, ти відчуєш, як по тобі
Сивий Мікеланджело іде…
ЕДІПІАДА
Він прийшов молодим чоловіком.
Стис їй руку і сів при стіні.
І сказав: “Будем разом навіки.
Не дивись тільки в очі мені”…
А у глеках вино не прокисло.
І громи не прорвали ночей.
Лиш помітив сусідський хлопчисько,
Що у дядька немає очей…
* * *
Де каштан небеса підпер,
Де навіки заснуло місто,
Я долонями очі тер —
Назовіть мене терористом…
Я за щось довіряв сльозам.
Я блукав цим шаленим краєм…
Був я дикий. І був я Сам. —
Назовіть мене самураєм…
Ще побачу і те, і се…
Ще проїдусь в купе двоміснім…
А для мене реально все —
Назовіть мене реалістом.
* * *
І білим порухом руки
Я два світи віддам безодні білим порухом руки
Я зупиню високий хід.
І довго витимуть вовки
Крізь дві туманності холодні,
І довго витимуть вовки
На свій останній третій світ…
Там будуть, скупані в землі,
Бродити тіні по камінні.
Там будуть в чорному гіллі
Зникати зоряні хвости.
І буде місяць на шпилі.
Він буде синій-синій-синій.
І юній вершниці в сідлі
Так важко буде не рости…
* * *
Не зачиняйте вікнам світ.
Хай дивляться в дощі.
Хай небеса стікають з віт
На ваші на плащі…
Я — той, хто трохи змок і змерз.
Це теж важлива роль.
Зі мною згідний бурий пес —
Противник парасоль.
Завершать зорі свій політ
На дні калюжних плес.
Не зачиняйте вікнам світ.
Там я і бурий пес.
ЗВІР
Білий дим над його печерою.
Під ногами чортополох.
Він вечеряє. Він вечеряє.
Він не знає, що він вже здох…
Чорні мухи на сонці блискають.
Чорні мухи падуть до віч.
О як добре, що небо близько є.
О як добре, що близько ніч,
І, здійнятий сліпими силами
На кордоні вогню й води,
Він затужить громами сивими
І неквапно піде туди…
* * *
Л.П.
І прийдеш по першому морозі
З вітряного виру нестрічань,
Дівчинко з веснянками на осінь,
Дівчинко з очима у печаль.
Запітніють небом жовті квіти.
І впадуть. Впадуть тобі до ніг…
Дівчинко з веснянками на вітер,
Дівчинко з очима в мокрий сніг..
Захрустять сліди у мерзлій піні.
І чиєсь задивиться вікно, —
Як ступають поруч наші тіні,
Що колись не стрінулись давно…
* * *
У нічного вікна є кров.
Себто темрява.
Бачили, як вона струмує,
Коли пробити шибчине тіло камінцем?
У нічного вікна є серце.
Себто, місяць.
Бачили, як воно пропікає штору,
Коли кричать коти?
У нічного вікна є потіха.
Себто, я.
Адже, коли я іду по вулиці,
Штору хтось обов’язково відхиляє…
І вікну добре.
* * *
За мотивами Юрія Литвина
Вулиці вмирають. Чорно і пречисто.
Два криваві відтінки золи.
Чи були ви містом? Чи були ви Містом?
Як же так, ви — містом не були…
Кліпають неони. В них на серці темно.
Мабуть, за природою речей…
Пси підземні бродять метрополітеном.
Уникайте їх сліпих очей.
Хай сліди замерзнуть зірваним намистом.
На печаль. На блідість. На пургу…
Хтось лишився містом.
Хтось лишився Містом.
Просто попелищем на снігу.
ФРАНСУА
Струни такі холодні.
Свічі такі святі.
Знову в твоїй колоді —
Піки, але не ті.
Лічиш димчасті грані
Склянки, де тоне гном.
— Досить, панове й пані.
Ніч пізнається сном. —
Вперше фальшивить голос.
Вперше дрижить вікно.
Вперше чийсь чорний волос
Падає у вино.
Пси твої безпородні
Стогнуть у темноті…
— Годі, кошлаті, годі.
Свічі ж такі святі..
* * *
Коли у ваше вікно загляне упир, —
Сфотографуйте його. Адже, крім вас,
Його ніхто не сфотографує…
* * *
…Десь глибоко-глибоко в тобі
Горить дерево.
По ночах твоє тіло світиться ізсередини.
Я ніколи нічому не дивуюся.
Але, все-таки…
Як тобі спиться при повному світлі?..
* * *
Я падаю вище. Я падаю вище.
Заплуталось сонце в розквітлих дротах.
Я знаю ці вишні, ці вибухлі вишні…
Та я їм не вітер. І навіть не птах…
Та я й не літаю, — я падаю в небо.
Прозоряться іскри в дерев на щоках.
— Мій добрий Каштане, ну що ви…
Я ж навіть не п’яний. Тим паче, не птах..|
ВОНА, АБО БАЛАДА ПРО ПЕРЕЛЕСНИКА
Коли сумнів іще не виболів,
Коли блиски зійшли з лиця,
Клала руки на перса вибухлі
І вмирала при місяцях.
…Кожен вечір, як сонце гинуло,
Ти вже знала — тебе нема.
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…
Він являвся і ти лякалася.
Зовсім юний, неначе ти.
Мряка місячна розтікалася.
— Відпусти мене. Відпусти…
Не пускай, не пускай же, Місячку,
Дай їй болю і темноти.
Хай горище горить і міситься.
Хай вищать в димарях чорти…
Хай намиста, полотна й китиці
Спадуть з тіла, як листя з віт.
Хай святим вашим потом світиться
Цей шалений північний світ…
А на ранок — в устах полиново,
А на ранок — в очах пітьма.
О дванадцятій з половиною
Викликала його сама…
І не квітчана, і не вінчана
Між своїх золочених мряк…
Ти почула: “Рятуйся, дівчино”.
Ти уперше спитала: “Як?"
І навчили. Усе, як писано.
І навчили. Про світло й тьму.
Тільки киця зрадливо пирснула.
Тільки пічка зайшлась в диму…
Знову стелиш ряднину латану.
Догоряє твоя свіча.
Знову серце твоє калатає.
Біла свита повзе з плеча.
Чорне небо в очах стискається.
— Відпусти мене. Відпусти.
Ніч палає. Ніхто не кається.
Лиш, як завше, вищать чорти…
Знов намисто по грудях скапує.
Знову скапує жовтий віск.
Киця свічку загасить лапою,
Сонні двері замкне на хвіст.
Розметаєш волосся в темряву.
В білій шиї завмре життя.
І забризкає тьму простелену
Юна кров чи собак виття..
Небо зміниться. Небо спіниться,
Наче кава на молоці.
Чорним місяцем запроміниться
Гострий гребінь в твоїй руці…
Не чеши йому срібних кучерів…
Не в’яжи його душу сном…
Бачиш, в небі дві зірки змучені
Вже тремтять за твоїм вікном.
Він напився хмільної вічності.
Він лежить біля ніг твоїх.
Не розчісуй. Не треба, дівчино.
Ну навіщо тобі цей гріх?
…І загрюкали. — Двері вибили.
Розкололася тінь вікна.
Хтось пробив його серце вилами…
Хтось березовий кіл загнав…
Ти мовчала й кудись дивилася.
Ти не чула, як стигне час.
Тільки киця в клубочок звилася
І здригалася раз-по-раз…
Ще не знаєш, що в світі Божому
Ти забудеш усе земне.
І зустрічному перехожому
Прошепочеш: “Візьми мене..,"
Як не схоче — зав’єшся косами,
Будеш плакати на вітри.
Будеш полем ходити босою
І дивитися догори…
Будеш доброю, будеш впертою.
Прошукаєш його весь вік.
І знайдуть тебе в полі мертвою…
На Великдень у чорний рік.
ДЗВІН, ЩО МОВЧАВ, АБО БАЛАДА ПРО БІЛЕ МІСТО
В’їхав Чорний владика і військо за ним.
Біле Місто злетіло в дими.
День був мокрий і дикий. —
І дзвін не дзвонив.
— Хочеш хліба? — Ну, що ж…
То візьми…
Здивувався владика і військо спинив,
І закутався в шати пітьми.
День був мокрий і дикий. —
І дзвін не дзвонив.
— Хочеш злота? — Ну що ж…
То візьми…
І здригнувся владика. І стиснув булат.
І вихристу нагайку зломив.
НАКАЗАВ, ЩОБ ВІДДАЛИ
НАЙКРАЩИХ ДІВЧАТ.
— Хочеш щастя? — Ну що ж…
То візьми…
О як гнав, о як смикав,
як шпорив коня!
Вірне військо віддавши степам…
І прибув він додому четвертого дня, —
І, прибувши, навколішки впав.
То сміявся, то плакав, і тліла роса,
Мов зіниці ненайманих вбивць.
І текли в його руки стрімкі небеса. —
Він Проклятому місту моливсь…
ЕВТІБІДА, АБО ДВІ СТРІЛИ ДЛЯ ГРІШНИЦІ
А та перша стріла
її перса прошила.
Ти розсердься, Юпітере.
Кров’ю розсердься… —
Що забула земля,
Як сама согрішила,
Що не встигло дівчисько
Торкнутися серця…
Глянь, здригається степ.
Так останньо і біло.
Глянь, задиханий кінь
Розриває попруги…
І цілує Ереб
Закривавлене тіло.
І блискоче стріла,
Що уб’є її вдруге…
ШЛЯХ
Хитається… вершник… іскриться… стерня…
Тумани… тумани… тумани…
Кидайте… каміння… Лише… не в коня…
Бо що… як впаде… І не встане?..
Не треба так. Не треба. Ну не треба.
Хай краще буде ніч і вітер Норд.
Хай краще набухає тінь від неба.
Щоб вибухнути в скронях, мов акорд.
Не треба так. Не треба. Ну навіщо?
Померти — тільки поле перейти.
Струсила сніг чиясь ялина віща,
Останній раз засипавши світи.
Старенький звір свої рахує ребра.
А очі — ну хоч місяця відлий… —
Не треба так. — Ви чуєте? — Не треба. —
Я ж просто Ромчик. Добрий і малий.
СТРАТА ХАРАКТЕРНИКА, АБО БАЛАДА ПРО ЯНИЧАРА
Старий-старий. Початку світу свідок.
Метнув на тебе іскру з-під брови…
— А дай, турчине, кобзу напослідок.
Дивися тільки — струни не порви…
Хотів подати, так юрба звеліла.
Султан дозволив, тільки — о Аллах! —
Струна найтонша в пальці заболіла.
І дека закровилася в руках.
Юрба сповзлась навколішки у коло.
Султан піднявся. Він мовчав і блід.
…Ти пригадав, що звуть тебе Микола.
І що тобі від роду двадцять літ.
Зробилась далеч надто голубою.
Зробились надто чорними орли…
— Ах, діду, заберіть мене з собою…
А дідо сиво мружиться: “Пішли”…
ІСТОРІЯ ОДНОЇ НЕПРАВДИ
Сказали, швидше б камінь спопелів
Скоріше б гори впали у провали
Аніж вони відступляться від слів
З якими меч на площі цілували '
І вірили їм юні і старі…
Не танув світ. І не тремтіли гори
1 знали тільки злякані щурі
Коли старий Везувій заговорить
БИТВА
Буде сонце вогке і солоне,
Тлустий дзвін струхнеться від іржі.
І підуть беззбройні легіони,
І падуть на зоряній межі.
Хтось далекий кине в місяць чарку,
З мокрих вусів витре сивину.
…Тільки ворон воронові каркне:
“Це, напевно, кар-ра за весну…"
* * *
Ти пам’ятаєш зоряних Драконів
У чорнім небі вашого села…
Ми їли землю, злякані і сонні;
Лише верба росла собі й росла.
Терновий вечір, цей терновий вечір!
Криваві ікла. Місячна межа.
…І десь хлібина достигала в печі.
І білий кінь зривався та іржав…
* * *
За мотивами Лесі Демської
Загас рожевий відблиск на свічі.
Ввірвався вітер, дикий, мов Роландо.
Усе скінчилось. Кидайте мечі.
Хай глядачі вам кидають троянди.
Цей зал не застрахований від сліз,
Бо, задихнувшись вічними словами,
Один із тих, хто був убитий вами,
Не встане поклонитися на біс
* * *
Пора, пора. Напевно, що пора.
Далекий світ вертається додому.
Печаль стара. І ніч така стара,
Як світлий хруст у вогнищі рудому.
Все як тоді. І листя по воді.
Все як тоді. І краплі на волоссі.
І два здригання, вогкі і тверді.
І два тремтіння, стиснуті і босі…
Іскриться в тьмі непройдена межа.
І виє пес свою високу втому.
Все як тоді. І ти ще не чужа…
Далекий світ вертається додому.
* * *
А в нашім місті, як у чистім полі.
Старенький місяць, дощ і бур’яни.
І вічні кроки попри дві тополі,
І мокра постать родом із весни. —
Це ти, покірна місяцю і долі,
Ідеш у тьму маленька і моя.
І дощ іде. Один. Без парасолі.
Іде тобі назустріч, ніби я…
* * *
А тут дрижать високовольтні лінії,
І світ замерз в коров’ячих слідах.
Хтось журавля із вирію не вимріяв —
Саменьке пір’я падає на дах.
А ті, хто не навчились бути сивими,
Іще навчаться плакати в полин.
Кружляє журавель затертим символом.
Замало на гніздо йому стеблин…
* * *
Тетяні Шамрай
Під ноги кидається вулиця.
Бруківка, як вата, м’яка.
А знаєш, Тетянко, як журяться?
А, правда, що ти не така?..
У небі над вікнами тихими
Спинився чумак на волах.
А ти тільки мертва і дихаєш
Свічею в сліпих дзеркалах.
* * *
Недоквітнуть сади
У вологих дівочих косах.
Запечуться сліди
В нікуди, в нікуди, в нікуди.
Ти за мною не йди —
Я згублюся в пустелях босих..,
І попрошу води.
Повернувшись, попрошу води…
* * *
У ліхтарях скінчилася весна…
Оце і називається згасання.
Я перший раз лишився без вікна.
Моя печаль у Всесвіті остання…
“А далі ж як?" — спитаю в тишини.
Вона озветься сьомою струною.
На звук не дочекається луни.
І лишиться до ранку тишиною…
НАЙНЕЗНАЙОМІШІЙ НЕЗНАЙОМЦІ
Колись не в просторі, не в часові,
В якомусь тихому бою,
Зелені руки Фантомасові
Обхоплять талію твою.
А ти назад закинеш голову.
А ти забудешся в зірках.
Не буде тьми. Не буде холоду.
А буде усмішка і страх.
Зберешся з силами і вирвешся,
Метнешся боса по росі.
Але коли назад подивишся,
То вже, мабуть, не так, як всі…
* * *
Віктору Цою,
цитуючи Олександра Башлачова
За вікнами дощ, за вікнами дощ.
На вікнах пітьма і цвіль.
Болить? — ну і що ж? Болить —
ну і що ж?
Який це, до чорта, біль?
А світ, як колись. А світ, як колись…
Святий до самих основ…
Ну, що ти… Не плач. Лежи і дивись,
Як горлом іде любов…
* * *
Я пам’ятав усе своє майбутнє.
В моїх каретах пріли скакуни.
Та каркнув ворон. Каркнув на розпутті.
І стало все далеким, як вони…
Зоря Полин у паростках полинних
По ночах проростає із землі.
І йдуть листи за підписом невинних.
Лаури, Беатріче, Наталі…
POST SСRІРТUM
Ви не ждіть. Я приходжу ночами,
Коли зорі падуть на вас.
Коли кішки вічми пророчими
Зупиняють ревучий час.
Мерхнуть межі в космічнім кресленні,
Тільки кроки мої дзвенять.
Тільки верби мовчать нечесані
Над могилами вербенят.
Хай тумани кіньми з’їжджаються,
Білим сутінком по воді.
Все сивіє. Усе прощається.
Тільки яблука — молоді…
ДРАКОН
Зачепившись за місячні стіни,
розколовши озерний граніт,
Я, востаннє народжений з піни,
Вилітаю у гаснучий світ.
Мчать під крилами Йорки й Камчатки.
Сяють зціплені ікла мої.
Є у світу чотири початки.
Є у світу чотири краї…
Вітер пестить мої блискавиці. ;
Липне світло до ваших зіниць.
От і все, мої судді і вбивці,
Якщо хочете, падайте ниць.
* * *
І.Ш.
Я маленький — мені не пишеться.
Ти велика — у тебе небо.
Нас чекає собака Вишенька.
Нам поплакати трішки треба.
Стільки в ночах всього намішано.
Слимачок наш ховає ріжки.
Нам не страшно — нам просто місячно
Нам поплакати треба трішки.
* * *
Ну от і все. Вона приходить знову.
І мовчки пальці в кучері кладе.
— Твій білий кінь стоптав земну основу.
Твій чорний кінь примчав тебе в ніде.
А далі нїч. А далі буде просто.
Вбіжить Овлур і звернеться на “Ви”.
І буде дощ. І буде час і простір.
І довгий шлях під крилами сови.
* * *
Білий дощ паде, білий дощ.
На Сатурн паде, на Сатурн.
Хоч рубай дикорослий хвощ.
Хоч на ринвах лабай ноктюрн.
Я такий, як сто літ назад.
Я такий, як сто літ убік.
Я смішний, як отой солдат,
Що на старість із війська втік.
* * *
Так буває інколи.
Так буває.
В час, коли спалахують ясени.
Біле місто з білками
І трамваями
Відлітає в Африку до весни.
І летять церковиці
І будинки…
І летять проспекти, і сипле сніг.
Наче казка мовиться
З серединки,
Наче ти всміхаєшся уві сні…
…Обганяєм ластівок
В сивих ластах.
Нам нестача палива — не закон.
Лиш би нам не впасти би,
Лиш не впасти би.
І не зіштовхнутися з літаком,
* * *
А листи не горять і не губляться,
Як і рукописи.
Щоправда вони жовкнуть.
Проте листя теж має таку властивість.
Запали сірничок — мабуть,
осінь уже закінчується.
Ну, здрастуй…
ПЕРЕДЗИМ’Я
Л. X., колишній дружині
(цикл)
“Необірваним яблукам
Важко робитися сивими…"
Автоцитата
А нам з тобою ні-ні та й холодно.
Твій плащик жовтий стікає в осінь.
Далеко ще до приїзду Воланда.
Та й до Різдва іще часу досить…
А ми з тобою бродячим парками…
Дивися — білка. Ну он же — бачиш?
А бідне сонце об’їлось хмарками.
— Ну що ж ти, сонце? — Та так.
Бо смачно ж.
А ти волосся даруєш вітрові.
І розсипаєш по білій шиї.
Тікаймо звідси під ясен віттявий,
Бо сизе небо дощем прошиє…
Ця печериця з розкішним равликом…
Цей дух озонний, цей кіт пропащий…
Блискоче світ, наче пізнє яблуко.
Але чому в тебе ЖОВТИЙ плащик.
Мабуть, осінь уже закінчується,
сірничок і кинь його на вітер.
Хай буде так.
* * *
Сніг, Завтра перший сніг.
Завтра? Звичайно, завтра.
Інії вже рясні.
Вже догоряє ватра.
Ніч. Завтра перша ніч.
Наша з тобою, перша.
Чуєш? Кричать півні,
В космос дзьоби задерши…
Жерсть… Небеса, як жерсть.
Жар від листків опалих…
Маєш високу честь —
Мій поправляти шалик.
Осінь. Туман. Антракт.
Схили гілок пологі.
Начебто просто так —
Очі у нас вологі…
Сутінки. Вічні сутінки.
Боже, чому ж так темно?
Ні ліхтаря-супутника,
Ні світлячка таємного…
Місяця, дайте місяця!
Трохи. Ну хоч би чвертку.
Так, що й в портфелі вміститься,
Або хоча б в конвертику…
Злива і стук колесовий
Вигаснуть на пероні.
Плесами змерзла йдеш собі
З краплею на долоні.
ТРИПТИХ З НОВЕЛИ “ПОЛУДЕНЬ”
* * *
І здригнеться гілля,
І зустрінуться два силуети.
І пропащій сові
Перед летом заниє крило.
Ось Вам, люди, земля.
Ось Вам піни далекої Лети.
Ви ще трішки живі.
Ще в раю вербеня не цвіло.
Білий світ — на шматки.
Чорний Всесвіт — на білі комети.
Щоб у теплій траві
Ваші зрошені стопи звело.
Хай спливуться віки.
Хай зустрінуться два силуети.
Ще не пах деревій.
Ще в раю вербеня не цвіло…
* * *
Розсувається час.
Розсуваються пізні тумани.
Море. Бриз. І пісок,
Що зсипається з білих долонь.
Що світилам до вас?
Все на світі триває і тане.
І зліта волосок,
І його досягає вогонь.
Йде від моря дівча.
Усміхається: “Янчику, де ти?"
І ятриться прибій,
І втонути сонцям не дає.
Ось вам, люди, свіча.
Хай зустрінуться два силуети.
Хай з-під ваших з-під вій
Занебесніє небо моє…
Зорям важко самим,
Адже зорі до болю осінні.
Вже на диких вітрах
Доіскрилось у ріках вино.
Скоро згаснемо ми.
І завихряться зоряні тіні…
Хай повториться страх.
Хай повториться все від основ.
Білий світ — на шматки.
Чорний Всесвіт — на білі комети,
Ви ще трішки живі,
Це було вже, було вже.
Було…
Хай спливуться віки.
Хай зустрінуться два силуети.
І пропащій сові
Перед летом заниє крило…
* * *
А степ розораний
Рудими зорями.
Над лепрозорієм
Гудуть вітри.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Цілуйте камені
Медвідь-гори.
Вона кошлатиться
На сивім заході.
А ви у захваті,
А ви в шалу.
Повстали з праху ви.
І стали птахами.
І крильми змахує
Ваш батько Лунь.
Ковтайте темряву
Вічми прозорими.
Вдихайте порами,
Як ворожбу.
Не будьте звірами.
Не будьте хворими.
Бо там за горами
Дружини ждуть…
СІЧНЕВИЙ ДИПТИХ
І.
А надворі зима.
Ти сьогодні сама
Напуваєш сивіючий ґніт.
Хтось шкребеться у тьму,
Мабуть,зимно йому… —
Не лякайся, то Місячний Кіт..
II.
Чуєш кроки гучні…
Бачиш тінь у вікні…
Не підходь туди, ради Христа.
Хтось регоче у тьму,
Мабуть чорно йому… —
Помолись, то Господар Кота…
Впадає Стікс у Чорне-Чорне море,
Де по ночах ридає Поліфем,
Де сонце, мокре, тануче і хворе,
Складається з неправильних морфем.
Там звикли риби до зелених бликів,
Там звикли чайки до зелених хвиль,
Там сплять вітрила, змерхлі і великі,
З тих самих пір, з яких триває штиль…
Та прийде день і бризне грім сталений.
І буде вітер, вітер з-під і над…
І в нім забудуть злякані
Сирени
Високі звуки власних сиренад…
…І лиш весло з Харонового плоту
За двісті миль до паралелі ікс
Нам нагадає із коловороту,
Що тут колись впадав у море Стікс…
* * *
Цоки-цоки, білий сніг…
Сутінь голубина.
Дайте вершнику нічліг.
А коневі сіна.
Кінь усім своїм гріхам
Протиставить версти.
— Хто ти, хлопче, князь чи ха:
Доки маю везти?
На долоні — далина.
На червоній — сива,
І така з криниць луна,
Що іти несила.
Кануть тіні ластів’ят
В лона сірих відер
Буде й вершнику —
І коневі — вітер
* * *
Іванові Андрусяку
І приходить той час. І на вітрі шаліють коти.
І щаблями антен хтось у білому долу спускається.
Вічний промінь дзвенить. Треба тільки сказати:“Прости”.
Вічний промінь дзвенить. Я ридаю. Здається, так каються…
Це ще важче часом, ніж у двадцять не бути старим,
Ніж у місяць нісан не кричати по ночах, як водиться.
У котячих очах задзеркально відсвічує грім…
То Михайло Булгаков надламаним сміхом заходиться…
* * *
Коли у пустелі у них закінчувалася вода —
Вони вбивали верблюдів і пили їхню кров.
Потім щоночі їм снилося,
Як з гілки сухого дерева
До піни в горлі хрипить ворона.
Іноді вони помічали, що у ворони червоні очі.
І тоді їх знову мучила спрага.
Так вони ставали собою…
* * *
Там сьогодні туман.
Не дивіться туди, перехожі. Там розводять мости.
А бруківку мести — суєта.
— Ти останній? Та ні.
А хоча, я не впевнений.Може…
— Ти літаєш? Та ні.
А хоча, я не впевнений. Так. Ти ідеш чи стоїш.
У тумані немає різниці. Він рудий по рудім.
Лиш на вітрі краї — золоті. А дзвонар ще сидить
на саменькім вершечку дзвіниці, І на Думськім годиннику —
десять хвилин по житті.
* * *
Сонце стекло у шпарку.
Темно, хоч в око стрель.
Ходить по древнім парку
Чокнутий менестрель.
Рве золоті ранети.
Топче нетлінний прах.
Киньте йому монету,
Срібну, як Божий Страх.
Знову земля і небо
Зшиті косим дощем.
— Що тобі, хлопче, треба?
Може, подати ще?
Ставить кущам підніжки,
Падає в чорну стинь.
Вистав, бідаче, ріжки,
Бороду відпусти.
Тчуть павуки тенета
На чотирьох вітрах.
Тане в руці монета.
Скапує Божий Страх…
* * *
Він же знає, знає Місяченько.
Бо на те він — Місяць, а не хтось.
Всіх, кому було недалеченько.
Всіх, кому дійти не довелось.
Він же знає. Знає, та не каже.
Лиш на схилі Чорної ріки
Білим потом, білим потом маже
Лики звірів, виючих в роки…
І щоніч, закутавшись у славу,
Крізь усе князівство степове
Він кудись на вічну переправу
Жеребця каурого зове…
Ну а потім язиком собачим
Хлебче кров з осикових сердець.
Ні. Мабуть, не все іще він бачив…
Бо не йде каурий жеребець.
ВЕЧІРНЄ
Тьмяно проступить в небі тугім
Кров королів крізь обрій.
Бачите замок? Чуєте грім?
Плескайте, люди добрі…
Там на полотнах тисячі літ
Дихають очі сірі…
Блимають нетлі. Скапує лід.
Буде і вам по вірі…
Стихне у вухах дзенькіт рапір,
Рипне петля на брамі.
— Дайте цигарку, пане Шекспір.
— Вибачте, ми у храмі…
А ті смереки так бояться смерті.
Такі туманні, звихрені такі.,.
А їхні тіні вже вітрами стерті.
А їхні душі все іще стрімкі.
Десь там під небом, жовтим та далеким,
Хребтом вогненним здиблюється гладь.
Шумлять над Стіксом зрубані смереки.
Стоять собі прозорі і шумлять
ПІЛІГРИМИ
Нічка чорна, як душа.
Братчики, не спіть…
Там у тінях спориша
Шастає ведмідь.
Чули стогін? То не птах..
Господи, прости…
У глухих очеретах
Водяться чорти…
Вітер димом зависа.
Буками трясе.
Помоліться в небеса.
Це іще не все.
Ясен білий, мов хорват,
Вгору пне персти.
Світить в небі вікна хат,
Щоб і нам дійти…
БАЛАДА ПРО ЧОРНОГО ПСА
“Гой, Маріє, Марієчко,
Я вже скоро прийду…"
Покотилося пір’ячко
По осіннім меду.
Захрустіли під стопами
Жовті душі гаїв.
“Навіть дим над окопами
Пахне тілом твоїм…"
Виноградне сузір’ячко
Опаде в лободу.
“Ти не думай, Марієчко, —
Як сказав, то прийду…"
…І зачалась під стелею
Сива тінь кажана.
Стала постіль пустелею,
Заридала жона.
Домовик її змучений
Кинув хату мести.
Розметав її кучері
На зацвілі листи.
…Жовті свічі засвічені.
Тьма стійка, як вино.
Вчуй між віщої ніченьки
Легкий стук у вікно.
“Гой, Маріє, Марієчко,
Гой, Марієчко, Ма…"
А на згаслім подвір’ячку
Тільки пес та пітьма.
Ясени посходилися,
Місяченько зачах.
Пес в лице її дивиться,
В нього вогко в очах.
“Ти змінилась, Марієчко,
Я, напевно, також…"
Покотилося пір’ячко —
Тілом вітер і дрож.
Дві зірчини скотилися.
Аж у серці луна.
Пес в лице її дивиться,
І регоче вона.
…Між хатами безокими
Заблукаєш в дощах.
Йтимуть роки за роками
У собачих очах.
Гой, Маріє, Марієчко,
Розпливуться листи.
І закотиться пір’ячко
В захурдельні світи.
Будуть свічі засвічені,
І нікого ніде…
Не тремти — це лиш ніченька.
Як сказав — то прийде…
З Юрія КУЗНЄЦОВА
* * *
Розповім вам бадьорим віршем
ПЕРЕ-казку на той мотив,
Як Іванко у поле вийшов
І стрілу навмання пустив.
Срібний напрям її польоту
Світ розкреслив, як слід зорі…
І упала стріла в болото.
Поміж жаби та між вугрі.
Проясніло у тім болоті.
Дно розверзлось — воскрес вогонь.
І жабівна в короні злотій
Підпливла до його долонь…
“Знадобиться на добре діло”. —
Взяв і, повен високих дум,
Розпоров її біле тіло,
І пустив електричний струм.
В диких муках вона вмирала,
Блідло й меркло світило дня.
І в зіницях у дурня грала
Радість вічного пізнання…
* * *
Стече чаклунський сон
У келихову мряку.
Розплавлена свіча
Затопить дзеркала.
Цей жовтий напівтон
Дотепліє до ранку.
А ти кудись пішла…
У сутінки пішла…
Слова, слова, слова,
Мов істина волога.
Слова, слова, слова,
Мов постріли в зорю.
А свічка ще жива…
Пробачте, ради Бога…
А свічка ще жива.
Я скоро догорю.
Під вашим під вікном
Не забрязкоче дзвоник.
Не сплутає слідів
Мій вічноспішний крок.
Завершення, як світ,
Прекрасне і солоне.
Як пил моїх зірок.
Як пил моїх зірок…
Придумайте сюжет
Про ніжність і про літо,
Де вим’ята трава
І дві волошки в ній…
Розсипаним драже
Закотяться в століття
Слова, слова, слова,
Даремні і смішні.
Під вашим під вікном
Не забрязкоче дзвоник.
Я скоро догорю
По тому боці скла.
Завершення, як світ,
Прекрасне і солоне. .
А ти кудись пішла…
Навіщо ти пішла?.
МУЛАТКА
У п’яному блиску шинкової арфи
Крізь сон стрепенулась від зачіски “афро”.
Повисла на другові — бачили свинство?
І стало їй зле, аж на всі його джинси.
Він тяг її сонну в жіночі клозети.
Він тер свої джинси уривком газети. :
На кахлі судомилось і тремтіло
Налите вином виноградове тіло.
— Звільнись же, звільнись,
Я стою на колінах,
Цілую плече твоє в мокрім батисті —
Від всього, що зайве, від всього,
що тлінне.
Як квітень від снігу, як жовтень від листя.
Від яви, що мутить, від тайни, що мучить,
Від музики-польки, що зверху і знизу,
Від диму сигар, від життя неминучого —
Ну ж-бо, звільнись же.
Чуєш, звільнись же.
Це тобі сниться, моя непробудна…
Тебе омиваю, святу, мов пологи.
Ти, може, найбільше у Всесвіті чудо.
Ти, може, — останнє, що дане від Бога.
Вода западає в розпатланих рунах,
Як в чорних оправах затемнені лінзи —
Дарунок мій марний, даремний дарунок.
Це скло — воно трісне. Цей лак він облізе.
Звільни мої роки від скверни і суєт.
Очисти потоком тваринної лави,
Підземного світу о спляча красуне,
Обійдена в надрах хулою і славою…
Тягнуло згори балачками розпутними..
Тиснуло у скроні ефіром зіпсутим.
І сяяла шия крізь воду і сутінки,
І кульчик-півмісяць маячив крізь сутність.
Йоганн Вольфґанґ фон ҐЕТЕ
(в перекладі Романа Скиби (за Жуковським)
ЛІСОВИЙ ЦАР
Стукочуть копита і тлумлять полин —
То вершник спізнілий із сином малим.
Тремтячий хлопчисько припав до вітця.
А хаща — до неба. А шлях — без кінця.
Загострені віти, мов кігті сови.
— Татусю, там очі… Там цар лісовий!
У нього корона й густа борода…
— Та що ти? То тільки туман та вода.
— Я тут, озирнися до мене, малюк!
Я місячним шовком твій зір устелю.
Не бійся, лишайся в моїй стороні —
Для тебе палаци мої осяйні!
Тремтячий хлопчисько припав до вітця.
— Татусю, він щастя мені обіця.
— Та що ти, мій сину? Причулось тобі.
То вітер ворушить листки на вербі.
— До мене, мій пажу! Тут вічність і сміх.
Тут дочок прекрасних пізнаєш моїх.
Дивись, як літають, як в’ються вони…
Іди з ними, хлопче, у вільхові сни!
— Татусю, вогні. То він дочок склика…
І чорна гарячка трясе малюка.
— Та ні, все спокійно у темній ночі.
То блимають гниллю намоклі корчі.
— Змирися, дитино! Далеко твій дім.
Невільно чи вільно — а будеш моїм!
— Як дихати важко… Як страшно мені.
— Лишайся, лишайся в моїй стороні!
Наляканий вершник не скаче — летить.
І стогне дитина. І плащ лопотить.
Зажевріло небо. Скінчились ліси.
Холодний лежав на руках його син…
ЦИКЛ БЕЗ НАЗВИ
Ользі на прізвизько Хом’як
Були в гнідого ноги дерев’яні.
Були в гнідого очі навісні… —
Афіною по чорному майдані
Ти мчала на троянському коні.
Губилось небо в сивих зодіаках
Десь на межі незвершеного дня…
І я тебе жалів, І майже плакав,
Що ти не вмієш падати з коня.
А ти й не знаєш —
Погано мені. Погано.
По цілім світі
На жовто палає дощ.
Ще зовсім рано.
Туди іще зовсім рано.
У Ахероні
Ще тінь не стекла із площ.
Тут ходять люди.
На чорта вони тут ходять?
Хмільні дерева
Шикуються в думний ряд.
Неонний спалах —
І пада іскра на протяг.
І завмирає —
Рукописи ж не горять…
* * *
Тс-с… Я чую голуба у твоїх грудях…
За шумом крил
Я здогадуюся, що він сивий.
Шкода, що я не можу
Погодувати його з руки —
Він, мабуть, так любить
Кришений хлібчик…
Кожного вечора,
Коли з Місяця падає листя,
Я молюся лише про одне, —
Щоб твій голуб не випурхнув в небо,
Раніш, ніж моя голубка…
Цей парк минає. Здрастуй, я пішов.
Бо в сонця колір квітів Маргарити.
І скрип моїх подертих підошов
Ефектніший, ніж здатність говорити.
Хай буде шумно! Хай кричать коти!
Хай вибухають яблука червоні…
Бо дика гілка може прорости
Дитячим пістолетом біля скроні.
А рівно в північ вдарить листопад.
І мокрі лавки кануть в круговерті.
І в сивім світлі паркових лампад
Не буде ані стежки, ані смерті…
* * *
“Ви чули: піднялися ціни на небо…"
Маріанна Кіяновська
Тихіше, панове, тихіше, — там дзвони…
Хтось ходить по вулиці в чорнім плащі.
Він чорний, як сонце. А сонце — червоне.
І виснуть на вишнях воскреслі хрущі.
Тихіше, панове, тихіше, — ви гірші…
Там дзвони, там дзвони —
то ж вийдіть на шум.
Ви чули: піднялися ціни на вірші…
Ви чули: а я їх уже не пишу…
ПЛОЩА РИНОК
Біла тінь горішка.
Дзвін дощу гортанний.
Лесбіянка-кішка
Біля ніг Діани…
Припиніть розмову.
Проминіть зупинку.
Загубіть підкову
На лункому ринку…
Дайте мені неба.
Дайте мені ночі.
Тільки без потреби
Не дивіться в очі.
Сядьте на сходинку
Поблизу паркана.
Хай дурні будинки
Хвицають Аркана…
Вигне спину киця…
Панни ж мої, панни…
Завтра й вам присниться
Біла тінь Діани…
с.м.
А я все ходжу, ходжу по дощах.
Старий острожник з вічною клюкою.
Колись і вам явлюся при свічах.
І розкажу про все, чого не скоїв.
Ще дзвонить дзвін. Ще славиться цей світ.
Гуде з криниць печаль його бездонна.
І б’є бокал за сотні ваших літ
Кульгавий привид п’яного Війона.
Вас не лякає сива-сива тінь
І чорна кров, запечена на скроні…
Хай буде так. У вічності. Амінь.
Допоки степом ходять білі коні.
* * *
Вона, стрімка, оголена і світла,
Мушкет підніме з мокрої трави…
І ти на хвилю задихнешся вітром,
Відчувши над собою Тінь Сови.
І дзенькне постріл. Білий і неточний.
І вп’ється в серце ґудзик золотий.
Лежи в траві і не заплющуй очі, —
У всьому світі вбитий тільки ти…
А блиск вишень, в якім ще є потреба,
То лиш дощів оранжеве злиття…
А кров на голубім мундирі неба —
То сонце — Божий орден за життя…
* * *
А ти й не бачиш — я стою за шторою.
Мене нема уже четвертий день.
А над твоєю свічечкою хворою
Глухий годинник кашляє і йде.
Ялинка наша мружиться до місяця.
Літає в сні наш добрий древній кіт.
У цій кімнаті Всесвіт не уміститься.
Навряд чи в ній уміститься і світ.
Згасають тіні. То твій Ангел дмухає.
То замерзають Ельмові вогні.
Іде годинник. Сніг іде. Ти слухаєш?
Мене немає. Холодно мені….
* * *
Гітара зав’яне
На першій струні.
І пирснуть у вічі
Три чорних тюльпани
На жовтім вікні.
І макові свічі.
Розсунуться штори —
Така вже пора.
Прочиняться двері…
І скрипне величність
Старого пера
По сивім папері.
Хай відблиски літер
І вихори свіч
Хтось грає по нотах…
Оранжевий вітер
Остудить за ніч
Мій маковий ґнотик*
ПІСЕНЬКА
Я вернувся туди.
В мій ожиновий дощ.
Повен космос води.
Ви одна серед площ.
Просто вечір такий…
-Просто осінь і все…
Ліхтарі-нічники
Похилили шосе.
Повен космос води.
Сутінь сяючих товщ.
Ось вам — пес-крокодил…
Ось Вам — я. Ось вам — дощ.
Жук по ринві повзе.
Просто жук, без прикрас.
Нам сьогодні везе —
Просто час такий, час.
* * *
Стихне на восьмім валу
Юної чайки екстаз…
Вітер лоскоче стрілу —
Море хитається — Раз!..
Ми тут самі, чи не так?
Мокро дрижить тятива…
Пальці мертвіють, і в такт
Море хитається — Два!
Постріл. Усмішка. Політ.
Все. Отепер говори…
Місяць — прострелений плід.
Здрастуйте. Вибачте. Три!
МАНІФЕСТ
Я, здається, іду вам на зустріч.
Я, здається, такий, як колись.
У святому небесному люстрі
Мій лункий силует запаливсь.
Ваші коні зриваються диба.
Ваші шаблі із піхов течуть.
Я, чужинець на прізвище Скиба,
До очей піднімаю свічу.
Хай на кручах замруть “Мерседеси”.
Вибігайте, ридайте у степ.
Доки відзвуком чорної меси
Воронячий полин проросте…
І засяють глухі мікрофони.
І замріє над воском туман…
На коліна, нардепи і фони,—
Я — філософ на ймення Роман…
… А якщо раптом хліба не стане,
І по степу завихриться сніг, —
Не до хати, то хоч би до стайні,
Але тільки пустіть на нічліг…
* * *
Коли у місті спека,
А ти прийшов здалека,
І в голові у тебе
Лунає древній хіт —
Закинь на плечі теку,
Мини бібліотеку,
Зайди у храм ацтеків —
Підземний перехід.
Нон-стоп у вічнім русі,
Поема Фірдоусі.
У хриплому мінорі
Сп’яніє гітарист.
І дві купюри русі
Потонуть в капелюсі,
І він замре від світла
Твоїх безсмертних рис.
Лишайся, якщо хочеш, —
Ти храм не опорочиш.
У тебе сиві очі
І паспорт на всі сто.
В графі “родився” — прочерк,
І ні синів, ні дочок.
Не відбував покари.
І не водив авто.
Сідай, бери сигару,
і млій від перегару.
І літо не останнє,
І жити “харашо”.
Здамо під вечір тару
І рушимо до бару.
А ні — купи гітару
І йди, куди ішов…
* * *
Пронизані жалом,
Оживлені жалем,
Постануть потвори
В летючій золі.
Удариш об камінь
Мечем Дюранталем,
І камінь омиється
Кров’ю землі.
— Не треба, то ж сонце
На білому лезі…
Побійтеся Сонця.
Не руште коня…
Бо ликом поліської
Відьми Олесі
Проступить на озері
Сутінок дня.
— Покинь свою зброю,
І щит, і обручку,
Напийся вина
Із святої ріки.
І сиві потвори
Завиють на кручах.
І дмухне з галактики
Вітер різкий,
І звідкись долине
Стріла-жалібниця.
І холодно блисне
Розтята броня.
— Куди ж ти, мій коню?
Вернися, вернися…
Побійтеся Сонця.
Не руште коня.
* * *
Це снилося Булгакову і Кафці,
Це сниться у лункій несуєті
Усім, хто спить на задубілій лавці,
Фарбованій вночі під заметіль.
Коли сумне дівчисько на дельфіні
Гранітно гладить підфонтанну гладь,
Коли у помаранчевім камінні
Біляві жаби, кумкаючи, сплять,
З-поза дерев виходять танцівниці
При жовтих образах віконних рам,
І, юні, безодежні й білолиці,
Лягають під колеса шоферам.
ВЕЗУВІЙ. СУТІНКИ
А Везувію сниться і досі,
Що він вибухає.
Він пітніє і стогне.
Важкий цей дитячий сон.
І драконячі крила
Шумлять над принишклим краєм,
І в драконячих ніздрях
Шипучий кипить мусон.
— Вже чорніє на Сході.
Вернись, моє Біле Місто.
Я лиш вижухла тінь
Від твоїх некамінних стін.
Та гуде моя кров,
Високосна й туга, як тісто,
І у мозку моєму
Шаліє верховний дзвін.
Над тобою століття
Давно вже не мають власти.
Ти зринаєш щоночі
І танеш, як перший сніг.
І тоді я реву,
І мій попіл не може впасти.
Покаяльний і теплий —
Упасти тобі до ніг.
* * *
Ще так тісно. Бо з неба не йде кутя.
Ще так блідо. Бо в венах застиг потоп.
Я жалівся, що в мене нема взуття,
Доки стрів чоловіка, котрий без стоп.
Сонце скапує воском. Приймай цю гру.
Струм натужених вилиць з-під карих брів.
Ще хапають корінням відцвілий ґрунт
Жовті стовбури милиць і яворів.
Ридма молиться в руки невинний тать.
Оповіч му ту казочку, оповіч…
Поверни йому землю на сорок п’ять.
Поверни йому кроки. На цілу ніч.
* * *
Я був темний, як сніг навесні.
Я лежав при дорозі, як він.
І зіниці чиїсь навісні
На околиці гойдали дзвін.
Хтось по білому шляху ішов.
Хтось підошвами гладив шлях.
Осипалося зоряне шоу,
Іскрометне, як ясний шляк.
І була далечінь туга.
І луна була до і від…
І крізь мене пройшла нога,
В чорноземі лишивши слід…
ДИПТИХ БЕЗ НАЗВИ
І
Дзвоном по ринвах,
Пензлем по диму —
Біла калина
Неопалима.
Блимає вогко,
Блимає дико
Танучим оком,
Ягідним криком.
Ти, перехожий
З Риму до Сочі,
Небонько Боже
Зсунеш на очі.
Щоб у зіниці
Не в’їлась, мов глина,
Снігу дещиця —
Біла калина.
Ти, подорожній
З Сяну до Дону,
Світом порожнім
Йтимеш додому,
Доки по межах
Сплине полинно
Радість ведмежа —
Біла калина…
II.
А у пустелі
Барви пастелі.
Пустеля мальована
Кров’ю по стелі.
Вічність барханна
Згадує хана.
Тільки левиця
Лежить бездиханна.
Впасти — не впасти —
Все в твоїй власти.
Вбито левицю
Списом гривастим.
Молиться челядь,
Кається челядь —
В диких пустелях
Постіль не стелять.
Змії зомліли.
Виють Сивілли.
Де ваші авта?
Де ваші вілли?
Куля провидцю
Влучить в правицю:
Всі на коліна —
Вбито левицю.
* * *
Дві зорі, пурпурові й пінні.
Зліва — захід, а справа — схід.
На очах моїх стиглий іній.
На руках моїх — неба слід.
То сопілки сліпих циклопів.
То остання свята гроза…
Нереїда, душа потопів,
В калиновій воді щеза…
Білий камінь, на сонце хворий,
Скрутить вир водяних пожеж…
Я останній. Все інше — море.
Зліва — захід. І справа — теж.
* * *
Це дрож землі. Це сик сузір’я Вуж.
Які ще у галактиках страхи є?
Біліють під сандаліями душ
Глухі штрихи забутої стихії.
Вони тверді і довгі, аж дзвенять.
Від-берега до берега. Над плесом.
На них послід безкрилих чаєнят,
Яким ще досі сниться полиск леза.
Вони — луна від риб’ячих розмов.
На них іскриться фосфор, ніби луска.
Вони стікають мармуром, немов
Колони замку древнього молюска.
Ідіть по них. Не бійтесь, то — кістки.
Ідіть по них. Ступайте. То не змії…
Ріка їх позриває, як містки,
Які лише ріка зривати сміє.
* * *
Я прийду під високим дощем.
Я прийду півстоліття за північ.
І дзеркала, не чорні іще,
Втягнуть тінь мою в надрища пінні.
Нісенітниця. Тепла зима.
Мокрий вплив звірозубої зірки.
Цього фото ніхто не знімав.
Ці краплини у горлі не гіркли.
Цей осокір зробився кущем.
Я лиш той, хто не пив його соки,
Хто прийде під високим дощем,
Або просто прийде високим.
Буде людно в зіницях моїх,
Як на званій прем’єрі в Ла-Скала.
І колотимуть вуха, як сміх,
Штрих-пунктири, що б’ють
крізь дзеркала.
* * *
Шлях облізлий і нестрімкий.
Дикий став, як русалчин посаг.
Тут так віщо, аж квітне кий —
Зашкарублий пастуший посох.
Тут народжені в глупу ніч
Святять кров’ю окріп отрави.
Тихо, тихо. Ну що ти? — Нич.
Не маніть мене розрив-трави.
Сиві круки сплять на плечах.
Сивий сніг лежить серед поля.
Я приходжу, а всі мовчать.
Я приходжу, а ти — тополя…
* * *
Із сивого молюскового мулу,
Крізь зуби сталактитових печер,
Шаліючу від вічності акулу
Прожектор білим променем пече.
Шкребуться в сни упирчики забуті,
З очима риб і вухами кролят.
Мов і не спиш у затишній каюті
Потопленого штормом корабля.
* * *
Він був останнім трубачем
І охоронцем.
Він ліг, простромлений мечем,
Під білим сонцем.
Із Аріманових печер,
Із Ахерона,
Примчала й сіла на плече
Сліпа ворона.
А доторк лап її пече.
Горить корона,
— Ти станеш вірним трубачем
Мого Барона.
Зійшли кометяні хвости
І впали прахом.
— Тобі ж прокинутись і йти
На південь-захід.
…І він проріс із підошов
У мить содомну.
Але служити не пішов —
Пішов додому.
* * *
Поверни мене, білий соколе,
Я останній з Савур-гнізда.
Тут у небі годинник цокає.
Там під крильми шумить вода.
Тільки кігті твої смарагдові
Зав’язали малому світ.
Тільки лучник натхненно вгадує
Ледь окреслений наш політ.
І парує прозорим смородом
З цих гримучих чужинських рік.
І гроза стоїть над Княж-городом,
І одежі змива з калік.
А степи кишать вурдалаками.
А стерня від чуми руда.
Десь зозуля мене оплакує —
Я останній з її гнізда.
Над лавиною над кипучою,
Переплетене золотим, —
Зависає воно над кручею
На довгавості павутин.
В шкаралупах пульсують соки там
В унісон твоїм небесам.
…Не вертаються білі соколи,
Я не вмію вертатись сам…
СОБАЧЕ МІСТО
Вогкий четвер у Собачому місті.
Небо вповні.
Ти дочекаєшся доброї вісті
Аж навесні.
Ходять по вулицях сеттери й доги —
Протяг із морд.
Блиском волосся твого нерудого
Бавиться Норд.
Гладь їх, не бійся, цей дощ високосний
Теж на їх честь.
Що з них лишилося — шкіра та кості,
Очі та шерсть…
В тебе ж лишився перстеник з рубіном,
Схожим на ртуть.
Перша почуєш, як площею Біма
Гицлі ідуть…
* * *
На ходу зіскочив зі сходинки,
І тепер належиться мені
Згадувати прізвища будинків
І провулків прізвиська смішні.
В цьому краї дійсні лиш трамваї,
Ляж і вухом припади до рельс.
Так, здається, часто помирають,
Коли хочуть зупинити рейс.
А тепер вставай, бо в тебе справи.
Хто іде чи їде — всі праві.
Тут з учора вже триває травень.
Значить, скоро бути і траві.
У провулку — рай котам і кішкам.
У провулку — затишок і тінь.
Тут в кав’ярні хилять по келішку
Ті, у кого вічність на меті.
Я туди зайду й замовлю воду.
Стане в кнайпі тихо, хоч дурій…
І гудок з труби водопроводу
Сконстатує нездійсненність мрій.
А сьогодні всю ніч не спати вам
І чекати ранкових шпальт.
Смолоскипи чадять і скапують
Прямо з космосу на асфальт.
Двірники ще гребуть лопатами
Білий попіл землі, а вже
В небесах половина п’ятої
За годинником Фаберже.
* * *
Місяць високий, чи просто везучий я?..
Світло крізь шторки спазмами б’є.
У попільничці — попіл Везувія.
В товстому гамані — вільний об’єм.
Знаком окличним і кольором викличним
Бухне за вінця смарагдовий змій.
Бідний гусаре, а ти ж йому вибачиш,
Тому коневі, що й досі не твій…
Місяць високий, а стеля хитається.
Ходять крізь стіни глухі шинкарі.
Випалиш вгору — нічого не станеться.
Випалиш в землю — заскиглять щурі.
Вікна щезають, а може б ти випив ще?
Може, вже спав би чи думав про ту…
Бідний гусаре, а ти ж йому вибачиш,
Тому пістолю, котрий упритул…
* * *
Місяць високий, чи просто везучий я?..
Світло крізь шторки спазмами б’є.
У попільничці — попіл Везувія.
В товстому гамані — вільний об’єм.
Знаком окличним і кольором викличним
Бухне за вінця смарагдовий змій.
Бідний гусаре, а ти ж йому вибачиш,
Тому коневі, що й досі не твій…
Місяць високий, а стеля хитається.
Ходять крізь стіни глухі шинкарі.
Випалиш вгору — нічого не станеться.
Випалиш в землю — заскиглять щурі.
Вікна щезають, а може б ти випив ще?
Може, вже спав би чи думав про ту…
Бідний гусаре, а ти ж йому вибачиш,
Тому пістолю, котрий упритул…
* * *
Налипне пил на протягове вістря.
Налипне пил на очі і на скло.
Не кайтеся — я вистрілив в повітря,
То тільки дуло трохи повело.
А мокрий сніг, що падає на небо,
Застигне сріблом в Бога на свічах.
Він — режисер. Він фільм знімав для себе.
Тому у нього сльози на очах.
…А звук різкий з якимось тайним змістом
Простромить вуха, не змінивши кут…
Мовчіть, дурні, — хурделиця над містом!
Розчахніть вікна — я уже не тут.
* * *
Назарові Федораку
Я лежу на печі і худну.
Сутеніючий колобок.
Пахне сіллю і дуже нудно.
Я зачерствію тут, або…
Полечу в сині гори пішки,
Де тумани, як молоко…
І окреслюся в травах пишних
Неозброєним їжаком.
По отавах крокують коні.
По мені — колорадський жук.
Я сьогодні їжак в законі.
Я вам казочку розкажу.
Як лежав на печі печальній
Недомислений колобок.
Ніж кухонний йому — начальник.
Зуб хазяйський для нього — бог.
Полетів в сині гори пішки…
— Вовче-брате, не їж мене.
Там ось — козлик. У нього — ріжки.
Я товстіший, та це мине.
Я загруз у святій омані.
Я у флорі своїй загруз.
Я тверезий, хоча й в тумані.
І останнє, напевно, плюс…
* * *
Вуха, зубки, очі —
Все, як в поторочі.
Сутінки одежі і шви…
Годі на сьогодні.
Небо кровоточить.
Небо кровоточить.
Пішли.
Хай коти голодні
Рвуть дроти городні.
Тягне димом з місячних дач.
Годі на сьогодні.
Годі на сьогодні.
Годі на сьогодні.
Пробач.
* * *
Я тебе роздягатиму, наче банан.
Я тебе роздягатиму.
Я тебе не віддам ні чужим племенам,
Ані леву патлатому.
Я облуплю твій стан, покуштую на зуб
В мене мудрість у зубі є.
Нам махатиме прапором сивий Колумб.
Бо банани з Колумбії.
* * *
Курличте, курличте, човни крутодзьобі.
Вмочіть свої весла в зелений туман.
Хай сходить Ярило у людській подобі,
Парує і манить оптичний обман.
Скелясто стримить Атлантида похмура.
І, криком взахлин заглушаючи глиб,
Амурчики тонуть у хвилях Амура.
І, тонучи, стріли пускають у риб…
ІРИНІ Б.
І губляться смутно у місті, як в лісі,
Безрогі трамваї, смішні і гніді.
Природа заслабла на + 38,
Бо нині неділя, НЕДІЛЯ, НЕ-ДІ…
Лясоль — фаміРЕдо, пружне, як фасоля,
Звисає стручками зі струн жебрака.
Така Твоя воля. Така його доля.
Така, значить, воля. І доля — така.
О пів на світанок. Пульсує годинник.
Дрімають в під’їздах мангусти й коти.
А в центрі на площі, на грядці, на динній
Ні дна, ні людини. То ж можна іти
* * *
Помічник машиніста — п’яний.
Вимкнув світло і творить вірш.
Раз за разом хтось рве стоп-крани
В люду розуму ні на гріш.
У кюветах сніги по пояс.
З-під коліс пурпуровий дим.
Я не знаю, куди цей поїзд.
Не у ньому ж я, а під ним…
* * *
По кривій, де сльоза протекла,
Проростає непрошений іній.
Не ікони — лише дзеркала,
Збережуть недовершеність ліній.
По той бік від святого лиця
Костеніють в горах динозаври.
Мокрий вітер сузір’я Стрільця
Б’ється серцем між стінами Лаври.
Озирнись. То не вітер, то дно —
Мох Аркади на кожному кроці…
Кинь свій камінь у мертве вікно,
Що відбите в Байкаловім оці.
Карі дзвони зіллються в басах,
І, поправши смарагдові надри, —
У проекції на небеса
Затріщать несповільнені кадри…
* * *
Це я, королево. Пізнали? Той самий.
Та ні, то не погляд, то місяць пече…
Я нині — востаннє. Я нині — за Вами.
Один поцілунок — не в губи, в плече.
Ви плачете? Плачте. Ви юна. Ви перша.
Ви хочете світла і нігтів моїх.
Іще два цілунки — не в губи, у перса…
Надворі вже вічність. Там падає сніг.
Ні-ні, не перечте. Я прошу. Я мушу.
Вам добре? Вам добре. Так буде завжди.
На ранок вбіжить коронований муж Ваш.
І вронить на килими чашу води…
* * *
Іринці Старовойт
Повертається плазма у жерла
загаслих вулканів.
Евкаліптові свічі ростуть
із надтріснутих пнів.
Під землею гроза — і слони
повстають бездиханні
І трублять на горі — і їх поклик
не схожий на гнів.
Хай по їхніх шляхах безтурботно
деркочуть машини.
Хай по їхніх шляхах вже
бруківка давно проросла.
Що тим мертвим слонам —
їм би тільки зійти із вершини.
І шукати за хоботом
шлях до свого джерела…
* * *
…І я в ліси саманою піду,
Де конюшини з запахами спецій,
Де жовта вишня, в хмарах, як в льоду,
Пульсує в тон з твоїм тужавим серцем.
І ти колись без суєти і слів
Приймеш мене у тридесятім царстві.
А пастирі, вони ж також не злі.
Все зрозуміють. І пояснять пастві.
Тоді я їм повірю і прощу
Це небо і лице твоє зелене.
І що мені в дорозі до дощу?
А на привалах що йому до мене…
ОПАЛЬНИЙ КОРОЛЬ
На дощі миють зброю римляни.
Коні казяться без стремен.
Не кажи мені мого імені.
Безіменних стріла не йме.
Я помолюся перед каменем.
І піду між хмар навмання.
По альпійськім хребті поламані:
Мудрим варваром. Без коня.
Заворожений, остережений
Від вогню і печерних змій,
Я заставами прибережними
Проберуся у замок мій.
Я зачиню усі віконниці.
Я підніму усі мости.
Хай арфістки-вогнепоклонниці
Збудять гімнів моїх мотив.
І поллється вино, як з вимені.
Сорок стад піде на рожен.
Лиш стражденного свого імені
Я не зможу згадати вже..
* * *
Трісло сонце, липке, як персик.
Віщий полудень ще трива.
Я не хочу вертатись першим,
Бо із перших росте трава.
Свердлить землю стебло муруге.
Ходять коні небесним тлом.
Я не хочу вертатись другим,
Бо на других кладуть сідло.
Дикий пух на моїм волоссі
Вщент поважчав і порудів.
Я не хочу вертатись зовсім.
Я боюся своїх слідів.
Древнє древо стрімке, як першинґ,
Тільки гілка одна крива.
Що ж вертатися, як не першим?
А із перших росте трава…
* * *
Вологий вуж ковзне поміж стопами,
І ти, щоб довести відсутність меж,
Ітимеш неазовськими степами.
Допоки під Азовом не впадеш.
Ти питимеш взахлин ґрунтові води,
І вже, коли забудеш, хто ти є,
Зросте із надр Калін безбородий
І воронів на тебе нацькує.
Ховатимеш лице у сизі стерні.
Стікатимеш кривавими слізьми.
А жінка, до котрої ти не вернеш,
Чекати буде тільки до зими.
Згадай її, коли в імлі урочій,
За слідом перелітного куща,
Прийде Сірко по свої сірі очі,
Що ти колись у нього позичав.
* * *
Білі риби в брудній воді
Завмирають від сплесків весел.
Човнярі іще молоді.
Після смерті їм десять весен.
І клубочиться сизе дно.
Те, що владно над ними висне.
Ім-вернутися не дано.
Бо між ними присутній вісник.
Там попереду скеля скель.
Там циклопи пітніють в кузнях.
їх залізо іще грузьке.
Та до ранку воно загусне.
І отримає форму й зміст.
І заповнить собою простір.
Забрязкоче гребнястий хвіст.
Засмердить золота короста.
І постане, і зареве
Металева стрімка потвора…
Тільки човен уже пливе.
Він тут буде доволі скоро.
І на берег зійдуть Вони.
І один з них ітиме перший.
Щоб свої чорно-білі сни
Освятити луною звершень.
І, сп’янілий, зрече слова,
І почезне в зубах дракона.
І займеться суха трава.
І воскресне вулкан поклонний.
Все, що вічне, злетить увиш.
І лавина тіла закрутить.
І не стане нічого, лиш
Білі риби пливтимуть в сутінь…
…Десь далеко там є земля.
Там по ночах вогні зелені.
Там ім’я свого короля
Славлять лицарі безіменні.
Там зросте Нострадамус, щоб
Залишити в тугім конверті
Свій довершений гороскоп
З ненаявним моментом смерті.
* * *
На вашім волоссі зійшла роса,
А в небі, що сниться старому ксьондзу,
Хтось палить фірмову цигарку “Сан”,
Що у перекладі значить “сонце”.
Покірний п’яти часовим поясам,
Засну в літаку, а прокинусь в Леті.
В цих хвилях холодних рятуйся сам.
Нема ні Харона в їх піннім плетиві.
Дістанься до дна. Адже дно — земля.
Вчепися у неї. Вгризися в неї.
Земля захистить, тільки не вимовляй
Тих слів, що шептали уста Енеєві.
Повіки стули і знайдешся там,
Де крила розкидав покійний лайнер,
Де, вщент очманіле від сотні травм,
Живе твоє тіло благим волає…
Прийдуть самаряни. В чалмах. В диму.
І в небі, де всім має стати місця,
Хтось чирком запалить цигарку “Мун”,
Що у перекладі значить “місяць”.
ДВОЄ
Йшов по воді, не тонув,
тільки човгав підошвами.
Він би поплив, та не вмів, і тому ішов.
Спека була, і човни розсихались дошками.
Риби хвостами торкались його підошов.
Спека була. Там буває вона і в березні.
Важко за сонцем хвилинам тримати лік.
І вурдалак, задихаючись, біг по березі.
Біг і кричав, аби Ти озирнувся вбік.
Тільки слідів на текучій воді
не лишається.
П’яні рибалки човнами загрузли в брід.
Був там сліпий. Він казав,
що йому ввижається
Постать прозора, що йде по ріці на схід.
Той, що не Ти, очманілий
від криків півнячих,
Бився на хвилях, та тіло не йшло під них.
Жовк і хрипів, і вони
угинались, пінячись.
Він би догнав, але Ти вже за обрій зник.
“Зле мені, Господи. Зле мені, зле мені,
зле мені…
Шерсть вигасає, і сльози мої руді.
Я ж той останній із мудрого
Твого племені,
Хто, як і ти, не уміє тонути в воді…"
* * *
Сутінний блиск небезпечної бритви,
Шелест артерій в гарячій воді.
Це не приплив — не збивайтеся з ритму.
Вітер озонний і чайки руді.
Ти, що зуміла забути усе це,
Ти, що пролила на сукню бордо,
Вбита в Парижі поглядом в серце,
Перелітаєш фрацузький кордон.
Бігають небом нагі амазонки.
Ти їх не бачиш, бо хмари густі.
Є десь будинок, де в вікнах вазонки,
Де можна жити лиш на самоті.
Ти робиш кола у піннім повітрі.
Ти опускаєшся просто на дах.
І розтікається, мов на палітрі,
Тінь твоя хижа в семи кольорах.
Хочеш — зроби собі шрамик на спомин.
Хочеш — цілуй цю розпечену мідь.
Он же той самий облуплений комин…
Сажа, незаймана кілька століть.
Кинь туди прутик відцвілої рути.
Вродиться іскорка, дим заснує.
Попільний смерч твоє тіло закрутить,
Взявши у спадок імення твоє.
В надрах легенних фаготи й гітари
Вибухнуть вальсом, зіллються у гімн.
Глянеш — а поруч, на краєчку хмари,
Знишкло стоять амазонки нагі.
Король Артур ударить по щиту.
Суперники розділяться попарно. —
А це турнір. Це, знаєш, третій тур.
Тут, кажуть, помирати треба гарно.
Здіймеш свій меч і ступиш у сльоту.
І дама серця, шкода, що не твого,
Хустинку кине на промилість Бога,
І ти її впіймаєш на льоту.
Суперник твій, на жаль, не Ланселот.
Дзвін не зірветься з ближньої дзвіниці,
Коли ти виб’єш меч з його десниці
І щит його позбавиш позолот.
І зареве юрба, ввійшовши в смак,
Та хтось уже припав до арбалета…
Здригнешся мовчки і відчуєш, як
Твою трахею заливає Лета.
Ти й не збагнеш: вода це чи вогонь.
І через років сто тобі насниться,
Як дама серця, шкода, не твого,
Тобі стуляє гаснучі зіниці…
* * *
Я пірнув в небеса і торкнувся місяця.
Місяць заворушився,
бо виявився медузою.
Сплутати небо з морем —
це ж так ганебно.
Але, мабуть, цей гріх мені проститься,
бо через півсекунди я захлинуся
і отримаю статус потопельника.
Хтось покладе на хвилі вінок і скаже:
“Най вода йому буде небом…"
ВЕРШНИЦІ
В часи осінньої повні,
В часи нічних деревотрусів
Ти звикнеш спати на коні,
Бо сон безпечний тільки в русі.
Тобі світитиме Амбер,
Щоб фавн, чиї зіниці ярі,
Народжену в Шато-Гаярі,
Не переслідував тебе.
Ти напинатимеш свій лук,
Допоки ЗБОЛИТЬ засторога.
І буде герб Єдинорога
Служити символом розлук.
І, може, десь на сьомім дні,
В чиїйсь обителі пустельній,
Незафіксований пастеллю,
Твій образ зрине на стіні…
ЕПІЛОГ
Вужами пахнуть лопушані нетрища.
Так тісно на тополях омелі…
Бо омела — то перекотинебо, що
Позастрягало звечора в гіллі.
Теплом озимим крізь діру озонову
Так щиро тягне, що аж кров із вух…
А я тут є. Я — привид у червоному.
Проходячи, знімайте капелюх.
Кричать коти міськими діалектами.
Кричать коти — їх більше, ніж мене.
Вмирати легко. І літати легко так…
Тяжіння нині надто неземне.
У небесах там є одна провінція…
Вона для тих, кому земля мала.
Тож задирайте голови й дивіться, як
Над кронами витає омела…