* * * Мине мій віршевий екстаз, Моє натхнення надмиттєве, Знов я верну в свій згірклий час Як не заблуджу в снах князевих На Сіверянщині, в лісах, Де сивий мох кошлатить брови, Де квітне папороть. І знову Шукатиму прадавній цвіт, Як то робила сотні літ: Ще як себе у пісні чула, В тремтливім горлечку зозулі, Вдивляла в світ листочком льону Й Десна текла в мої долоні. Тепер лиш скапую словами: Я загубилася між вами, Бетонні щупальця доріг, І не знайду мене в мені. Лишися, віршевий екстаз, Оте натхнення надмиттєве, Верніть мене в тривожний час, Де я жила у снах князевих… * * * Згорають роки Непомітно, як зорі. Життя сторінки Гортаю прозорі, Покреслені й чисті, І вирвані жужмом: Спішила, любила, Страждала, згоріла… Тонесенький зшиток Зістарених днів — Усе, що прожито, Витрушую в сніг, Затоптую в пам’ять Надовго, назавжди — Сліпим снігопадом Повториться завтра. * * * Мені потрібна самота, Як дощ траві, як квітці листя. І загубитися отам, Де народилася зірниця, Де шлях у молоко вмочив Рукав, вишиваний піснями, Де дощ відплакав, відлюбив І знов вкохався до нестями… Там день тамує молодий Злотистий усміх у зіницях І напивається води Із дна дзвонкової криниці; Там терпко блідне деревій Побіля мальвиної вроди І губить роси-сльози з вій, Бо не кохала його зроду. Отам згубитись, щоб ніхто Не взнав мене в росі розлуки, Коли до стомлених квіток Я простягну, мов листя, руки… * * * Р.К. А, правда, вже ж по всьому?.. Так, по всьому. Усе минуло, ще скоріш, як сніг… Легкий вогонь в крові пробіг — І загубився в тілі молодому. А вже ж по всьому. Трохи сумно, правда? Та що там сум, як не спинить життя. Вже не знайти в минуле вороття, Й прозорим сміхом розставання пада. Нема за чим тужить. Окрім мовчання Очей палких і захололих слів,— Ти не схотів, чи, може, й не зумів Відчуть калини посмішку останню. * * * Пада прозріння холодним дощем На твої коси, вологі і милі. Ти утікаєш від слова іще, Але від себе втекти вже не в силі. В дощ не втечеш, бо сама із дощу, З холодної зелені косих промінь; Пісня не вмістить твого плачу, Сміху твого і твоїх хотінь. Ти закована в тіло своє. Мусиш нести ці окови і жити, Мусиш любити оту, ким ти є, І ненавидіти, й боготворити… * * * Ти розумієш — я не пропаду. Я виживу. І все осилю. І цю межу безмовну перейду. І напишу осанну темно-синю. І буде синьо — аж терпкий туман. І буде високо — аж дух захопить. Прийду до тебе, як пішла, — сама, Щоб взяти, що мені належить — спокій * * * Чого блукаєш в моїх снах,     Ніким не прошений? Там всі стежки твоїм ім’ям     Вже запорошені, Там хтось від тебе утіка,   Не хоче стрінути, А ти все бродиш по шляхах,     Давно покинутих, Давно забутих, як весна     У сивім мороці. Питунчик зоряний без дна     Піснями сповниться, І ти заблудиш у піснях,     Мене шукаючи. Ніч приведе тобі коня:     Збирайся,парубче. Поскачеш ти, дівочі сни,     Мов сніг, минаючи. А я услід тобі: — Верни…     Шепну, зітхаючи, Бо в’януть всі мої стежки,     Квітки заплакані. Без тебе й зорі не такі —     Тремтять налякано. І то не я благаю, ні, —     Пісні розлучені. По мандрах ти до них верни,     Наклич їм суджених. * * * Примарний, мінливий, мізерний блиск. Мішура облич, суєта сердець. Що це — щоденність? Буденності лиск? Як назвать маскарад оцей? Можеш ловити очима сніг, Можеш шукати в дощі слова, Лиш не спіткнися під сотнями ніг — Впадеш — і затопчуть твої права На іній вій, на крижинку дня, Самотності свист і мовчання друга. Ти — контрапункт у мелодії для Скрипки і вітру. В струнах — напруга. Кров драглиться і твердне в ніч Грудками крику — в глухість камінь. Морок ховає фальш облич. Кожен каже собі: — Амінь. * * * Львову Під склепіннями напівтінь. Тіні ангелів тиснуть душу. Тут немає моїх корінь — Я це місто любити не мушу. У солодкім полоні вулиць, Лабіринті віків і стилів, Я шукала красу й наткнулась На приреченість — ностальгію. Ще втішалися очі барокко Й ренесансом напівсвідомо, Але кожний костьол був докором За понищені церкви вдома. І збагнувши суть слова "відстань", Від усіх таємниць сп’яніла, Я втікала від цього міста, Як душа втікає від тіла. * * * І знову — на Київ, на захід, А мама лишилась на сході… І туга в очах мені сходить Від крові калинових ягід. На захід. Б’є сонце ув очі Вечірнім промінням: — Вернися!.. Я сліпну, як зморщене листя, І погляд сивіє жіночий. Ой, мамо, я гілка калини, Відрубана гостро від дому Й закинута в даль невідому. Прости за холодні сивини, За біль розтривожено-карий. Терпкі наші корені, мамо, В’язала їх доля вузлами, Бо ж ми од негод не втікали. А я ось — на захід. Шукаю Чого там — чи сонця, чи смерку? А, може, щасливої смерті, Якщо така в світі буває?.. * * * Якась тривожна безнадія: Розчарування а чи страх? Я відрізнить себе не вмію Від снігу у твоїх очах. Я все це знала від початку: В бездонних душах — пустота. Високих прагнень коліщатко Розсиплеться в буденний прах. Я все це знала. Не жалію. Іду окресленим шляхом. І тільки мрія, тільки мрія Забуто плаче під вікном. * * * Ця біла туга… Білий сум В обіймах сірої зими. Там вітер слово надломив, Як я шептала: — Милий, ми… Несу Пелюстку слова в дощолиз, А вітер віє, виє, в’є Волосся в листя не моє, І я забуду, що ти є… Обліз, Як місто в хмарах більмуватих, Мій голос під зими саваном. Що зараз в світі: вечір? Ранок? Байдуже. Я питать не стану. Як ховати  Дощ понесуть в труні із вати Снігів, Я просто бути перестану, Як біла туга, білий спів. * * * Цей день сумно-синій… Мелодію чуєте? Самотню й забуту, Як свічечки голос, Як плач солов’їний, Стара колискова… У дзеркалі вмитих дощем тротуарів Барвисті як гомін пливуть парасолі. І тулиться знічено листячко голе До поглядів сірих, до стовбурів карих. Ми всі - черепашки, дощем заштриховані. Смішний і сумний маскарад цей невдалий. Дощу не під силу обмити фарбовані Зі слів і усмішок у душах вокзали… А день сумно-синій В тривожній гармонії Тікає, спіткається І забуває, Що десь розлучаються Зім’ято-болісно Такі безпорадні Без масок Двоє… * * * Порізані вени мрій глухого серпневого літа. Лиш як душа дзвенить, можеш писати (жити). Душа ж зависла на цвяшку: упасти а чи злетіти? Ніяк не вдається дня спіймати прозору нитку. Розмотується життя клубок. Чи кінець вже видко? Порізані вени мрій. Вимріяне — мертвінь. * * * А душі зникають, як вітер в зіницях. Повільно. Невпинно. Так страшно на мить у собі зупиниться і голосу вітру не чути. Вогонь догорає. І тліють жарини, все глибше у себе ховаючи світло. І вже не знайти, не дістать, не зігрітись тим попелом сивим. В холодному дзвоні дощу кам’яніє дихання печалі. Глибінь темно-синя. Ні зірки. Ні свічки. Лиш гострі осколки дзеркальні. У ніч з павутини ти двері відчиниш — осколок душі проткне мені серце і тінню крізь очі розтане у ніч. А лишиться холод і вікна без свіч.