ПЕРЕСПІВ
1.
крила-миті обвівають
мудрістю повиті
колисковою втішають
печалію ситі
мене стиха забувають
у тінях покрову
лиш не знають, бо не знають
що я їхня мова
2.
поламала списи-риси
і вуста як віжки
натягнулись рифи-миси
піднялись на ніжки
вії-крила здійнялися
очей їм замало
було лихо лихо-листя
мудрість розікрала
були стогін і розпука
були і зів"яли
загубилась моя мука
любовію стала
ДОН КІХОТУ ВІД ДУЛЬСІНЕЇ
Огорни мене любов'ю, немов плащем
Я так мрію сховатись в обіймах пристрасті
Стати твоїм сонцем й твоїм дощем
І забути про шпилі минулої ницості.
І про те, як круки останнього сексу
Боляче вдаряли крилами об мою віданність
І про те, як втративши краплі сенсу
Я шукала спасіння в собі і пізнаність.
Огорни мене любов'ю, немов плащем
Стань моїм рицарем, моєю кольчугою
Я оповию тебе собою, немов плющем
Я буду радістю днів твоїх, а не тугою...
************
ХРЕСТОВИМ ПОХОДОМ
То цікаво не мати основу основ
Не шукати ні центу в істинах слова
Ще цікавіше бути завжди "німов",
Бо навіщо бездумному Богу мова?
Посидіти в траві, пожовтіти, мов листя,
Подрімати в собі у безглуздому місті
Комаря на руці вбити, щоб кров-намисто
Стала пречистою, стала пречистою...
**********
не дозволяйте в поезії не спізнати
крайньої хати
що в зарослях лісу
мене затуляє від злості
і тісно
вже в образах трав
і млісно
без ладу
у хаосі себе віднайду
*************
ДО ДНЯ №-ої НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Кучмі і К
Ми улізли в напругу, немов у шори,
І подейкує нами нагонич грізний,
І знічев'я страху нагонить море,
Наче й без нього на "волі" не тісно.
А стільки ж нагод розірвати пута!
Скинути всіх і подалі від себе
Хай ця напруга згине ось тута...
Вилізем з цього гі... ще до неба!
************
СУМНИЙ ЖАРТ
Не хочу я більше спати:
У ліжку химер мучить бажання знати
Хтось прагне бути. Хтось - мати...
А мені достатньо не вживати матів
Усі вічне, бо все вільне...
Я ні разу не була у Вільне.
Може, почитати Рільке
Й написати віршів кілька?
Я давно відійшла від простуди
І напевне поїду в Кути
Або трішки далі - у Станіслав
Цікаво, з ким він востаннє спав?
Я вірю, всі його люблять
І лиш химери голублять
Тонкі руки, мов тонкі думи
Поїхати б мені в Суми
Спочити б десь на хвилинку
Назавжди... хтось пустить сльозинку?
Прокинулась я. Навмисно!
Інколи це вкрай корисно,
Особливо коли мучить одне - знати.
Що ж, встаю я і йду в Карпати.
Гори які! Гори - люди!
Небо яке! Немов повсюди
Світе мій любий, де ти?
Може, знову сів за сонети?
Не рвися в двобій - немає бою
Просто не клеїться в нас із тобою.
Ти вже вибач, ну що поробиш?
Надаремне душу мені коробиш.
Я прощаю. Вітаю. Дізнаю,
Що ніколи краще цю роль не зіграю.
Усе вічне, усі вільне, бо надто цільне.
Ми обдумали смерть прицільно.
І нічого, як завжди, пустка -
тіла і духу згусток
Усміхнувся б ти на прощання
Нафіг нам ті дурні страждання?
Все! Поїхали! Різні дороги!
Все, спати більше не буде змоги.
І не вважай це за змову, милий,
У нас і без неї достатньо сили.
Як завершити вірш - не знаю,
Хіба ось так: забудь, що тебе кохаю.
Бувай здоров, лишайся пильним.
Ти щасливий, що знову вільний?
Автор (псевдонім): ЗВЕНИСЛАВА ЛЬВІВ
Вітання, шановні Спілчани і Митці!
Пишу вперше, хоч на сайт Західно-Мистецької Спілки заглядувала вже, напевне,
всоте. Навіть встигла похвалитись таким класним віртуальним геніальним збіговиськом
перед читачами одні є ї з чернівецьких газет «Ва-Банк», написавши статтю під
«промовистою» назвою «У пошуках віртуального мистецтва». Думаю, дещо цікаве на вашому сайті можна знайти. І не сумніваюсь, що мій прикольно-сумовитий перекручений міф, (який буде наприкінці цього листа) теж своєрідна знахідка для тих, хто ніде не може відшукати моїх творів, бо я їх вважаю швидше віртуальними, аніж друковано-публічними.
P.S.:До якої рубрики належить даний
текст - вирішуйте на власний розсуд.
Ви праві, Звениславо, дещо цікаве в нас знайти можна. А також і нас, і вас. І, безумовно, відіславши нам " Опісля. З країни міфів" , ви вчинили вірно, - творчість вимагає єднання, наприклад з нами. Ми - не проти. Я, в першу чергу. І хоча видається, що загадка панни Звенислави була і є найзагадковішою, як з погляду жанру, так і з погляду прекрасної незнайомки, - ми таки, в унісон даного твору і древнім грекам, визначилися з невизначеністю. До речі, древні визначали невизначеність дуже просто. Сидить, скажімо якийсь такий отунічений грек і малює патичком на зволоженій тверді прямокутний трикутник, пояснюючи цікавим, - ось одиничка, катет, і ось одиничка, катет, а між ними - невизначеність (корінь з двох). Так поступаємо і ми, і, особливо, я, римар, страждаючий інтелектуальним шовінізмом, - зліва Поезія, справа проза, а між ними поезія в прозі. Хоча для мене останнє - повна невизначеність. Таке собі, приховане під чудесним, забутим древнім газом, обличчя... Сподіваюся на вас, Звениславо, насправді сподіваюсь...
З повагою, Володимир Ляшкевич.
З КРАЇНИ МІФІВ
ОПІСЛЯ
ПРОЛОГ
«Всезникаючий співець Скрипки.
Всезнаючий коханець самоти...
Як жаль, що ти мене теж не знайдеш -.
а я тебе не дочекаюся.
У царстві Аїда чи дано нам
зустрітись знову?
Постарілим і
втомленим?
Орфею, забула нас Фея...»
Еврідіка плаче над Стіксом...
Стікс вбирає її у себе - випускає її...
І подітися немає куди,
бо нічого ніби і не було.
Не буде?
Але ж вона не може позбутись,
забути,
забутись у цій грі
на скрипці її омертвілого серця
Грі на скрипці...
На звичайній скрипці,
Нетерплячий Орфею.
Нещасний скитальцю долі!
Тобі вулиці теж замало!
Тобі всього, повір, замало.
Навіть смерті Еврідіки.
Іди собі,
Залиш її відпочивати
опісля витонченого
у вічність чекання,
опісля...
Смерть розлучила вас.
Життя стало на заваді коханню.
Якого може й не було.
Чогось таки не було.
Не було.
Не було.
Нічого й не могло бути
між вічністю і часом,
и.
«Іди собі,
Орфею,
Іди!.. НЕ оглядайся!»
РОЗДІЛ 1
Після того
їй вдалося вирватись
з тенет безкінечності
Певно,
Еврідіка не сподівалась
знайти коханого
поміж інших
скрипалів та поетів,
митців, а чи святих,
завойовників та переможених,
але вона відважилась на безумний крок.
Прогулюватись стежками
невідомого існування
здалося їй привабливішим кінцем,
аніж довго виглядати його
у Просторі Духу.
Вкотре хотілося
на весь світ сповістити
про своє дивне звільнення -
повернення до людей.
Люди, тим часом,
шукали власних Орфеїв та Еврідік.
«Цей міф вже переріс
самого себе, -
подумала якось Еврідіка.
Пора вигадати інший, -
не спинялась нав’язлива думка.»
Погляд її все ще нагадував про царство Аїда.
Та не було вже в ньому мовчазного відчаю.
РОЗДІЛ 2
«Спів птахів...
Чи може хтось заспівати краще за них?
Чи може хтось
зрозуміти,
чому не співаю я?
Як гарно знати,
що кожна крихта з твоїх рук
буде з такою вдячністю
прийнята маленьким горобцем,
лагідною синичкою.
Цікаво, синички бувають лагідними?
Чому птахи сміливіші за людей?»
РОЗДІЛ 3
«Там, де грає Орфей,
завжди багато слухачів,
багато життя.
Треба шукати скрипаля
у межах його скрипки,
його постійної гри...»
Тук-тук, тук-тук, тук-тук...
«Ні, це дятел, це не Орфей»
Дівчина закинула голову вверх
і довго не відводила погляду
від несподіваного «тук-тук»
«Чистить дерево.-
Подумала вона.-
У лісі замість людей,
скрипок і музики -
дерева, рослини і спів птахів.»
Бідний Орфей,
куди він так далеко забрів?
Що він полишив?
Що відзнайшов?-
засумувала воскресла Еврідіка.»
РОЗДІЛ 4
«Орфея погубила слава.
Мене - любов.
Нас розлучила любов і слава.
Але ж щось раптом з’єднає знову.
Мабуть, моє воскресіння
та його пошуки...
Мабуть, будь-що, тільки не сумніви..
І не страх.
Я піду далі.
Мій горизонт у мені.
А мене - немає.
Ні, не те.
Краще: немає горизонту,
і я занадто вічна,
щоб бути ним.
Ні, теж не те.
Я вже не вічна,
А горизонту не існує взагалі.»
РОЗДІЛ 5
«Переписані міфи читати не цікаво.
Цікавіше творити... квіти.
Діти, мов квіти:
вони собі просто ростуть,
вони собі просто ростуть. -
Еврідіка замріяно
дивилась на квітку
в руках трирічного малятка.-
Таким був Орфей,
коли ще не мав своєї пахучої скрипки.
Він би її ніколи й не взяв до рук,
якщо б не випустив зів’ялу лілею
з тендітних своїх долонь.
Без скрипки не було б Орфея,
Без Орфея немає лілеї...
Кого шукати:
його, себе чи аромат незвіданого
кохання до життя вічного і щасливого?»
РОЗДІЛ 6
Цей портрет видався їй
доволі знайомим.
Але ж портрет
ще ні про що нікому не говорить.
Говорить лише художник
через свій витвір
І його почути набагато важче,
ніж побачити.
Відчути гру Орфея важче,
ніж дивитись на його лице.
«Слава і любов розлучила нас?
Невже об’єднає на мить лише картина?
Але ж вона ще ні про що нікому не говорить
(і крізь неї мовчить душа).»
РОЗДІЛ 7
«Я теж мовчу.
Який саме зв’язок існує
Між Атлантидою, Всесвітнім потопом
і грецькими міфами?
МИНУЛЕ!
Сьогоднішнє не потребує відповідей.
Бо всі продовжують шукати Бога
Цікаво котрого: чи не того,
що досі шукає нас?»
РОЗДІЛ 8
«Пустеля мене не вражає.
Лише нагадує царство втоми:
блідий пісок,
бліді обличчя.
Сліди через долю секунд
замітає вітром.
Я перестала дарувати подарунки.
Я їх залишаю собі...
бо теж немов у пустелі...
біло навколо...
таке усе не виразне
таке бліде коханнячко
але воно живе...»
РОЗДІЛ 9
«Багато не буде в мене слів,
багато існувань не витримають
моєї присутності,
багато любові -
це замало радості...
Коли чогось забагато - хтось іде...
Ніхто і не помітить.
Посліпотить за маревом людська кіннота...
Тільки мені чомусь не смішно:
я Орфея досі не знайшла!»
РОЗДІЛ 10
Щоденник перекрученого міфу
вже підходить до завершення.
10 - це така гарна округлена цифра...
10 розділів,
10 днів,
10 тисячоліть,
вічностей,
СЛІВ...
«А на 10 Орфеїв знайдеться
майже 20 Еврідік.
Мені все одно не смішно.
Дарма...
Піду далі.»
РОЗДІЛ 11
«Троянда важко пахне і важко дихає.
І коли я дивлюсь на архітектурні споруди
всіх можливих віків -
вони нагадують чомусь лише троянду.
Оминаю їх.
Знаходжу одну,
найкращу,
але стіну.
Не будівлю,
а просто стіну під небом, на якій росте дерево
і
оград,
дикий та несмачний..
Вона для мене стає
немов опора, вісь Землі.
Вона вже нічого не означає,
хоч і подібна,
дуже подібна
на загублене крило Ангела...
Ще тут - і вже веде туди.
Чому Орфей так довго не відчуває
мого повернення?»
РОЗДІЛ 12
«Він не впізнає мене, Боже!
Ось-ось потрібно буде
Вийти на отой єдино-вірний шлях,
стежину,
таку малопомітну, ще ніким не пройдену стежку.
А він не...
І обіймає...
Немов щирий вічний друг.
Орфей поряд ступає,
посміхається,
щось розповідає таке дивне...
навіщо він це говорить?
Навіщо?
Я знаю, де вхід у царство Аїда..
Боже, Орфею,
мені не треба його показувати.
Ліпше піти зі мною.
Там надто самотньо,
звідти немає виходу,
хоч і є вхід.
Орфею, не йди!
Дивись уважно, не треба тобі цього царства!
В ньому вже давно немає твоєї Еврідіки.
Орфею, її там немає!
Що ж, я зачекаю. Раз ти вічний,
то може вийдеш звідти...
Зрозумієш...»
ЕПІЛОГ
Еврідіка постояла,
аж поки не надійшов час
покинути свій перекручений міф.
І коли вона виходила,
життя розквітало
у повній красі неспокійної гри
на скрипці Орфея.
БУЛА ВЕСНА...
