Із книги "Власник місяця"
(1990, "Радянський письменник")
Лист до Рима
…А ще у нас зими не відбулось.
Йдуть хмари, навантажені дощами.
І вітер цілий день, неначе лось,
Гребе копитом золото піщане.
Я мало сплю.
Вдивляюсь за вікно.
Туман у Понті. Сонний шерхіт мідій.
А вчора після півночі Овідій
Приніс пісні і молоде вино.
Журився, що півосені хворів,
Що дах прогнив, рука тремтить стареча.
Та пам"ять, мов невпинна кровотеча,
Все повертає у жорстокий Рим.
І плащ його зимовим штормом пах,
Що падав на розхитані причали.
І довго очі щось його кричали.
Та пісня запікалась на губах.
До ранку я світив свої вогні.
Сидів і думав, спершись на коліна:
Чи зможе тілом вижити країна,
Коли її душа у вигнанні?
Фрагмент
Багряна кров небес вже скрапує на землю.
Підпалює ліси, кривавить лик ріки.
Вишептує трава свою молитву древню,
Не знану нам, але одну на всі віки.
Ми сіли у саду.
Між нами повні кухні.
Дощаний стіл рипить під ліктями, як сніг.
Захриплі голоси і язики припухлі,
І губи кривить нам якийсь нелюдський сміх.
Та що ж це з нами? Що?
Невже ми упилися?
Столітній мед загус у кухлях і пригас.
Ці втомлені слова, ці олов"яні лиця.
Ці сутінки в очах у кожного із нас.
Устаньмо, браття. Час.
Дорога нам далека.
Багряну кров небес вже всмоктують піски.
Ще тільки червонить над хатою лелека
І калюжі блищать, округлі, як миски.
Та щось тримає нас.
Ми сохнемо, мов квіти, -
Ні крикнути, ані підвести голови.
Так, наче б хтось прирік навіки нас сидіти
І слухати молитв то листу, то трави.
Власник місяця
Я сьогодні багач.
Я ж бо власник повного місяця.
Він висить у моєму вікні, -
Паляниця, таріль із медом
Чи старенький, затертий малюнок,
На якому брат коле брата --
Це вже справа моїх фантазій.
А привласнив його учора.
Він якраз зазирнув до кімнати,
Коли я рахував свій скарб -
З копу книг та десяток зшитків.
Власне, я не такий вже й скнара.
І якщо вас укусить заздрість,
Ви вночі лиш розсуньте фіранки
І лягайте лицем до вікна…
ДАВНЬОРУСЬКА ФРЕСКА
Ах, княжий стіл такий багатий!
Ах, там наїдків і медів!
І оксамитові палати,
І канделябри золоті!
Дружина п"яна. Князь веселий.
В ногах - ворожі прапори.
Тріщать свічки і пахнуть зела,
І свято в келихах горить.
Підпила черень гукає: "Слава!
Таки покарано загарб…"
І скарбники рахують скарб,
І сиплють в скрині у підвалах.
А дзвонарі з небес бездонних,
Підп"явши ряси до борід,
Гримлять ту вістку семидзвонно
На цілий світ, на цілий світ!..
І світ почув ті щирі дзвони ,
Що він - у мирі і добрі…
І тільки місяць був червоний -
Відбився плямою в Дніпрі.
ХРАМИ
Ті храми спалені, та ми
Приходим часто на руїни.
Забуто, хто кричав: "Пали!",
Хто клав багаття по-під стіни.
Лиш пам"ятаєм, як в ріці
Вогні відбились, мов дерева,
Як спів приречених жреців
Душили реготом і ревом …
Старі повержені боги.
І знову дні повільні, сірі.
І душі входять в береги
Нових молитв, нової віри.
Ми там покірні і м"які ,
Поклони б"єм невсипно, строго,
І сиплем, сиплем мідяки
Під ноги мученика-бога.
Але загляньте в нашу глиб.
Там жар пожеж і думка клята:
Чому Ісуса розп"яли
Не в нас, не ми, а суд Пілата?..
Із циклу "Сільські ідилії"
Ідилія ночі
Стояти біля кожного вікна,
Вслухатися у праведні й гріховні
Розмови, шепотіння невгамовні,
Хропіння, поцілунки до видна.
Зірками розсипатися.
Дощем
Стекти дахами, теплою корою,
Совою прокричати за горою,
Приспати праводолюбців і нікчем…
Мене не кличуть. Завжди на порі
Скрадливо шелещу в траві і листі.
Тьмяніють вікна. Гаснуть ліхтарі.
Бряжчать замки і засуви ребристі.
Я - ніч
Я - покровителька злодюг,
Поетів і розпалених коханців,
Що засинають змучені уранці,
Не раді сонцю і новому дню.
Мовчіть-но, днин похвальники святі ,
В моїх палацах до гріхів охочі.
Бо чи були б у вашому житті
Щасливі дні, якби не щастя ночі ?..
Ідилія стодоли
На сіно жду. В мої хороми
Його привозять на возах.
Ще підганятиме гроза
Коня пилюку і розмови.
Я відчинюся їм.
З дверей
Дихну в лице торішнім літом,
Де стільки пахощів розлито,
Що їх ніхто не розбере.
І знов сухий, духмяний крам
В мені сховають, мов у скрині.
Робота буде, наче гра
Для молодої господині.
А потім звабно блисне грудь,
Важка рука зімне спідницю
Холодні краплі упадуть
На розпашілу черепицю…
Я задрімаю під грозу,
Під поцілунки в очі, губи.
Лиш кінь похнюпиться внизу,
Так, наче б він вівса не любить.
Ідилія кузні
В тій кузні більше не кують,
Не розмовляють, не чаркують.
В ній горобці свій вік вікують,
Джмелі у щілинах живуть.
Трава у двері загляда
І бачить те, що не розкаже.
Весною вишня молода
Не задихається від сажі.
Кінь не жує в дворі вівса,
Не жде господар на підкову.
Іскринки золота оса
Не вжалить руку випадково.
Тут є дубовий стіл, стільці,
А на полиці глек вухатий.
І молотки, немов мерці,
Що їх не винесли із хати.
ХХХ
Спинити серце, як годинник
І в тишині свого єства
Збагнути: що в тобі, людині,
Від звіра і від божества?
Твоя душа, як тінь кентавра,
Злетить і кане в непроглядь,
З чолом, де випечені тавра
Старезних присудів, проклять.
Як ми сотворені недбало!
Чи, може, наша в тім вина?
Чи в Бога глини бракувало
І він ліпив нас із багна?
ХХХ
Минала ніч. І знов дарма.
Твоє перо не воскресало,
Словами мертвими писало
Про те, чого давно нема.
Ти світло вимкнув.
Тихо ліг.
Згасив останній недопалок.
Сон не приходив, мов для всіх
Його в ту ніч було замало.
І ти не спав. І думав так:
Що це ніколи не минеться,
Що ти - поет, але без серця.
Ти - клітка, котру кинув птах.
Йшов ранок. Землю молодив,
Снігами сяючи перлисто.
І літака залізний Див
Злітав із гуркотом над містом.
Кроки
Кроки,
Важкі і легкі, як пір"їнки.
Кроки, розмірені і вайлуваті.
Кроки чужої красивої жінки.
Кроки вночі у холодній кімнаті.
Слухай уважно.
Вони не безликі.
Ходять герої і ходять лакеї.
Кроки бувають дрібні і великі,
Кроки у землю
І понад землею.
Із книжки "Проміння стежок"
(1984, "Каменяр")
Царівна
Моя царівна ще нічия.
Вона мене не знає ввічі.
Ще їй під серце не влучив я
Своїм очиськом чоловічим.
Вона ще ходить по світлицях,
Тче килими і вишиває.
Ночами їй ще легко спиться.
Домашнім дихається раєм.
А що ж любов?
Любов, як білка
Живе собі в дрімучій пущі,
Стрибає з гілочки на гілку
І золоті горішки лущить.
Її б загнати, заточити
Отій царівні в клітку серця.
Та коник просить мій спочити,
Що на печалях й так пасеться.
Вогонь
Топтав вогонь, а він не гаснув -
За соломинку ухопивсь,
Повз до ноги покірним блазнем,
Чи між вуглин таївсь мов рись.
Він танцював. Звивався дико.
Сичав гадюкою з-під ніг,
То раптом оком чоловіка
Благав, щоб хтось йому поміг.
Та я топтав.
Нехай маліє.
Теплом у землю хай стече.
Коли вогонь душі не гріє,
Він тільки руки обпече.
Глибина
Блищить вода на сонці, як луска
І тепла хвиля хлюпає під очі.
А глибина, темнюща і жаска
Холодним прутом п"яти вже лоскоче.
І так манить підступна глибина,
Що хочеться за сонце ухопитись.
Хоч серце в небесах своє втопити.
Але ковтнути синього вина.
Та береги в оточення беруть.
І розумієш, пізній ти чи ранній,
Твоє єство, важке, неначе ртуть,
Поміж глибин тримається на грані.
