Василь Терещук

 

 

 

ХРОНІКА

Газети пишуть:
Зросло виробництво електричних стільців;
Вдосконалено форму кола;
Папа Римський готується
до візиту на Місяць;
Для глухих учора співав Паваротті;
Німим вже дозволено кричати;
Кити засмагають
на каліфорнійських пляжах;
При Софії Київській відкрито бордель;
Президент напився
з вождем опозиції…

Краще не знати
Останніх новин,
Бо усі вони списані
З книг Апокаліпсису.

ГАЛИЦЬКІ ПОПЕЛЮШКИ

Щонеділі знаходжу золоті туфельки.
Попелюшки їх гублять тепер частіше,
Утікаючи з п”яних вечірок додому,
Де їм мацали груди,
Стискали сідниці,
Сороміцькі слова шепотіли на вухо…

Хатні феї в строкатих нічних сорочках,
Витруть з губ їм помаду, як кров,
І накажуть:
Не боятися рук -
Щастя теж не безруке.
Не губити взуття
(прецінь коштує гроші).
Та й знаходять ті туфельки
Зовсім не принци,
А старі диваки
У заношених джинсах…

X X X

Навчився нікого не вчити,
Ноги у дощ не мочити,
Не падати в калабані,
Казати лиш “пане” та “пані”,
Ходити як всі на роботу,
Вдавати, де слід, скорботу,
Не мати нічних полюцій,
Боятися революцій,
Не лазити під спідниці,
Не вірити в те, що сниться…

Набрався того - до дідька!
Не вчіться у мене, дітки…

ПОЛІСЬКИЙ ПАН

Найміть мене до себе в слуги.
Щоранку я б вам подавав
У біле ліжко чорну каву,
Газету свіжу і плітки
Про подружок та їх коханців.
Я б вас вивозив в лімузині,
До ресторанів і крамниць,
До гінекологів-п”яниць,
Що практикують лиш аборти.
Я б дім стеріг, газони стриг
І гріх не мав би вам за гріх.

Та якось, може, уночі,
Ви, перемучені безсонням,
Мене покличете,
Щоб я щось прочитав для вас
З Ронсара.
Тоді я вистрибну з пітьми
І, скинувши ліврею служки,
Явлю вам свій справдешній лик -
Поліського, старого Пана,
Божка лісів, сопілкаря,
Викрадача дівоцтва й цноти.

Я пригублю вас, як вино,
В підвалах сховане давно,
А потім відведу за руку
У недоторкані ліси,
Під дощ, пташині голоси.
Навчу молитві і пісень,
Жертвоприношенню для сонця.
А як приймете долю цю -
Залишу в храмі ялівцю
Черницею…

АПОКАЛІПСИС

В робітнях зла побільшало майстрів.
Їх найняли за безцінь.
А мільйони
Під брамами, у чергах, шлють прокльони,
Бо їх не взято у пекельний стрій.
На смітниках вмирають дітлахи.
Їх народили звироднілі суки,
Що з голоду злягалися, розпуки
У ночі блуду в закутках глухих.
Черниця-смерть лише зі співчуття
Заходить у загиджені лічниці,
Щоб перетяти ниточку по нитці
У тих, хто вже втомився від життя.

Князь пітьми торжествує.
Над Дніпром
Він мій народ висвячує в погани.
Лягли сніги на землю замість манни
І тхне повітря скверною і злом…

ХХХ

Моя душа зосталась без кутка.
Її прогнали клопоти у шию
На вулицю, де пси голодні виють
І паморозь колюча на зірках.
А що робити?
Жити з нею як?
Встрявала скрізь.
Була, немов дитина.
Я став нервовий, наче маніяк.
Не міг зігнути там, де треба спину.
У інших душі - тихі, мовчазні,
Ні сповідей не хочуть, ні причастя.
Їх люблять гроші, їх цілує щастя.
Моя ж душа…
Нащо вона мені?

Хоч і без неї, звісно - щось не те,
Так, наче б я грішу або лжесвідчу.
Я постарів.
Душа ж іще цвіте.
Сказала прийде,
Якщо я покличу.

Вечір

Сідає сонце.
Хмар жалоба.
А місто - мокре і руде.
Його затоптана утроба
Від наших ніг, як дзвін гуде.

Час повертатитися у нішу
На гак домашній вішака,
Де ти - святий і наймудріший
Із царським скпікером в руках.

ХХХ

Панотче! Я так рідко молюся.
Замість молитви
Я читаю Богові вірші.
Я не певний, що Він мене чує.
Але Його мовчання
Мене не пригнічує.
Бо все, що слід мені знати,
Він сказав дорогою на Голгофу.
І тому я читаю для нього,
Затинаючись, мов дитина.
Може, хоч так йому
Легше дивитися
На цей заюшений кровью світ.

ХХХ

Налий солодкої отрути
В глибоку чашу і неси.
Співай, аби про страх забути
Чи срібла-золота проси.
Вдавай, що це - вино та й годі,
Танцюй, немов на ложе клич.
І, може, стане у пригоді
Тобі хмільна і довга ніч.

Я так втомився!
Йди до мене!
Я сам віддамся у полон.
Питво, солодке і зелене,
Віллє до жил холодний сон.
Та сміху з губ моїх не стерти.
Не тішся жінко, мстива й зла.
Я сам, я сам хотів померти
І ти мені допомогла…

ХХХ

Я ще встигну на вечірній потяг,
На вокзал, де не має черги,
Де з віконця каси
усміхається ввічливий ангел.

А покищо - полудень.
Попечене місто
Насуває
На самісінські очі
Картузи дахів.
Я купую морозиво
І телефоную до друзів.
Але їх вже не має
У полудневому місті.
Вони вибрались
у нескінченні мандри ще насвітанку.
Дарма, що ми домовлялися
Про вечірній потяг.

ХХХ

І податок геройства, і мито страждань
З нас здирають, мов шкіру старі пердуни.
Я ж волію загинути в війнах кохань.
А на інших нехай помирають вони.

Гей, музики!
До біса і марші, і гімн!
Я найкращий парламент віддам за бордель.
Я кохаю жінок, чисте сяйво колін,
Недоторканість перс і волосся руде.

А коли моє серце прохромить інфаркт
І душа моя рушить між зір і комет,
Бог у Книзі буття так опише сей факт:
Що ти з нього візьмеш?
Він був просто поет…”

ХХХ

У брехунів я вчився правдомовності,
У повій - коханню,
У підлих - честі,
У графоманів - поезії.

Мої вчителі були не найгірші.
Вони добре знали свої ремесла.
А те, що учень
Не схожий на вчителів -
Це лише прикра випадковість.
Бо, хіба, хтось застрахований
Від невдач?

ЛІТО

Це літо -- хворе на сухоти.
Воно лише лікується в нас.
Тож не очікуймо від нього багато.
Бо небавом воно поїде,
Забравши з собою
Пташині базари,
Зелень лісу,
Фотоспалахи блискавиць.

І знову приплентається зима,
І буде гріти
Задубілі від холоду руки
Над димарями наших дахів.

БЕЗРОБІТТЯ

Розплатитися за пиво,
За силувану дружбу,
За сфальшовані співчуття
І зужиті поради,
Здати ланцюги на металобрухт,
Поставити три свічки
У храмі пресвятої Трійці,
Сісти у затінку бозу
І сказати:
”Тепер і ти - вільний.
Той, Хто годує
Птаство небесне
І шиє капелюшки для троянд,
Він подбає й про тебе.”

Головне -
Не дивитися на людей,
Яких везуть на службу
В обшарпаних клітках трамваїв.

БЕЗСОННЯ

Ти не любиш безсоння.
Його хворобливе полум”я
розштовхує пітьму
І тіні спогадів починають
Свій танець на стелі.
Ти затулюєш очі долонею,
Але сонце безсоння
Сходить в тобі, а не в небі.
Бог сотворив світло.
Воно -- частка безсоння.
Ти стоїш у сумному дозорі
Поміж своїх страхів.
Вони теж безпорадні заснути.

Колись,
У студентській кімнаті,
Де за стіною пили,
Різалися в дурня
І ламали у любощах ліжка,
Ти писав, мріючи про безсмертя.
Тепер ти його не хочеш,
Бо у ньому нема забуття.

КЛЮЧІ

Ключі від Храму були заарештовані.
Кажуть, їх вивезли десь на Соловки,
Прив”язали до каменя
І втопили у морі.

Тим часом, у Храмі
Дерли хоругви, сікли знамена
І навчали Бога чужинській мові.
Ликам святих,
Намальованим з козаків,
Виколупували багнетами очі.

На обгорілій дзвіниці
П”яний орел горланив
Указ Катерини.

Ніхто й не помітив,
Куди подівся страрий ключникар.
Кажуть, буцімто, він подався
До Білого моря,
Аби віднайти ключі
І зачинити Храм від чужинців.
Та у наших краях
Є ще й інші легенди.

ХХХ

Хоч шию і натер ланцюг,
Зате гарчати можеш вволю.
Господар - твій найкращий друг,
Він часом бавиться з тобою.
Життя на прив”язі - не рай,
Та, поколовшись в кров на стернях,
Надходить час - і вибирай:
Ланцюг чи, може, живодерня?

За буду і масні харчі
Постав свічки богам собачим.
А вити хочеш - то в ночі,
Аби ніхто тебе не бачив.

ПАЦЮКИ

Які там гноми?
Їхній рід
Передушили ми хвостами
І норами, немов мостами,
За вами бігли слід у слід.
Ви нас сахалися, кляли,
Вбивали, гнали у повітки.
Та ночами попід столи
Збирали нас скупі об”їдки.
Ви чули шум крізь сон і храп.
Ах, наші бали опівночі!
Веселий тупіт сотень лап,
Пругкі хвости і очі, очі…

Безсмертна наша многота,
Бо ми -- терплячі у хотінні.
Над вами ж небо, як плита,
Гойдається на волосині.
Життя вам вигорить, мов гас,
Погаснуть маяки облудні.
І ще не знати, хто із нас
Колись залишиться на судні.

ХХХ

Мій сад, наче мокрий плащ
Виблискує проти сонця.
Я вчора його одягнув
Й подався до тебе в гості.

Зі мною були хрущі
Мурашки і рій бджолиний,
Пискляві пташата в гнізді
Та ще перестрашена мишка.

Був вечір.
Періщив дощ.
І ти до мене не вийшла.
Тоді я закутався в сад
І довго блукав по місту.

ХХХ

Заміряні на покрустовому ложі
Кажуть, що я – зависокий.
Недолюблені і ніким непещені
Вважають мене ловеласом.
Лікар каже, що я
Забагато палю,
Священик – замало молюся.
Сусід зневажає мене за те,
Що я з ним не хочу випити.
Двірничка підозрює мене
У крадіжках опалого листу.

Політики мають мене за йолопа,
Генерали –
За небезпечного пацифіста.

І тільки син каже:
“У мене – чудовий татко.
Він так рідко зазирає
У мій щоденник”.

ПРОБУДЖЕННЯ

Чоловіка, що зрікся свого імені,
Запроторили до божевільні.
Лікарі зазирали йому під повіки,
Обстукували коліна,
Морозили струменями води.
“Ти - Мефодій!” -
Втокмачували йому щодня.
“Та ні, я - Адам,” -
Не здавася той
І ховав лице
Від кулаків санітара…

Якось восени
За вікном його палати
Медсестра приймала
Пологи у яблуні.
Вона підстрибувала,
Щоб дотягнутися до гілки.
Він дивився на її округлі коліна
І тихо благав:
“Єво, упізнай мене хоч ти!..”

РОСІЯНИ

Росіяни у Львові вигулюють псів.
Вони – їх єдина худоба.
“Собака – друг человека,” – кажуть вони
І навчають псів рідної мови:

“Єхалі ми с подругой с фронта. Вишлі на вокзалє во Львовє с поєзда.
“Кать, - говорю, - пасмотрі, какой красівий город.
Давай здесь останємся!” Ми і осталісь…”

Росія, у хустці і святочній ватянці,
Дарма чекала на них в Костромі.
У помешканнях,
Де за вбитими газдами сохли квіти,
Вони вдихали запах чужих простирадл,
Міряли квітчасті сукні,
Кахельні п”єци розпалювали Шевченком.
На околицях ще стріляли.

“Мамочка, я палучіла квартіру с окнамі на тєатр, гдє поют і танцуют. Мєня ужє пріглашалі туда на дєнь рожденія т. Сталіна.
Помнішь Катьку, мою фронтовую подругу?
Так вот, ана работала в НКВД і єйо убілі.
Люді здесь нехарошіє, сплошниє бандьори. Но ми побєдім!..”

Росіяни у Львові вигулюють псів.
Я здибую їх вечорами,
Старих і задиханих,
Коли повертаюсь з роботи.
Пси волочать їх життям,
Як пробиті
Повітряні кульки.