зубчата сніжіють кусачками
полусканих сємок пропорцій,
ти – світишся, я – загоряю
Суничний, коли тобі сонце
* * *
і блиск очей
(чи хворих, чи цікавих)
засвітить фотоплівку
моїх планів,
і близько-близько
стане,
майже ”поруч”,
як будучина тьмяне
в нафті часу
* * *
... ранок вибухом видної ковдри,
під нею щось поруч:
моє норовливе
осінньо дмухає,
мовляв, накривайте;
тягнусь доповнити
сплячі, поважні...
Падаю сумішшю знаків питань на підлогу.
Набундючено щириться другий час ночі.
* * *
ти не була
моїм трухлявим ліжком,
не знаєш моїх
скиглень від хворобів,
а сам не летаргую від роботи
та можу ще здійснити зайві кроки,
і я в твоїх надіях Красний Лицар –
моторний, влучний,
втім, такий, як є
* * *
автомобільні мрії пішоходів
сльозять їм у кишені лотереї;
грязюка,
сірі стіни,
мокрі ноги,
а пси торують справу
просто неба,
де чолов’яги п’ють ехінацеїв
та сумно споглядають стрімкі рухи
* * *
та цур йому,
як ранком однолежий,
високий, каламутний, невеселий,
з сверблячим
хащуватим підборіддям,
бо без її грайливих дорікань
* * *
Хто, я? Чи ти?
Загрюкала так серцем,
що соняшник аж з неба нахиливсь –
й дурняво дивиться весною.
Немов Єльцин,
старий сніг з кригою у річку проваливсь:
втомився й течія його несе,
втім, іншої нема альтернативи..
* * *
йтимо просто й любітемося,
аж
заверне
зрозуміти,
записати,
зазначити,
заздалегідь
загуде
засушить,
доки не піде з міркувань
ароматом твого оптимізму –
пройдисвітом буде лупити у ніс,
зганяючи з лежма спати;
кусати губи, чи що? тепер,
як у інфекцій жодних шансів не стало +
шкода того, як зрощували
Суспільну Хламідомонаду
на статевих органах –
ковтали
пігулки
кумедні
боялись
страшились
лякалися,
вивчали папірці з фармацеїв,
хоч крізь пальці знову текли у скло
лікеро-горілчані вироби,
квітнем їмлося у хаті,
як запахом тих оптимізмів
докупи спліталися
* * *
Апологєтто
Рожева мушля з краплиною світла,
чуєш, як море в твоїй розмальовці
плескає фарби на розмір сторінки...
/очі заплющила/ дивлюсь, мов сонце/
Бачиш, слимак обгортає пісчину;
врешті гидке те є мірою хисту:
кришиться згодом із гєтто перлина –
так зустрічається наше намисто
Хто та істота?
Напевно світ ззовні...
Дивне коралі що?
Зараз відчуєш...
* * *
карбункулів
блакитних
повна жменя
і вогників
летючих
літній вечір,
комахи тріскіт
чується як треба,
а ”літній”
означає
просто
теплий
* * *
ти йдеш по місту –
а воно не проти:
розсипалося цукором кав’ярень;
швидким повітрям
розкошлатив аромати,
хто наші зберігав
алкоголізми;
або то ми
пролились...
трохи згодом
* * *
крізь мої вікна
чутно металевість
заводу, що смердячий
і потрібний,
асфальтне поле
карколомного футболу
іржаво залізяками жбурляє,
а бог в мені
потребою творити
ворушиться
і в носі
каланхоїть
* * *
я кінчив усі стрижні олівців
на чистому блокнотному папері,
хоч міг пролити каву – не пролив,
а міг знайти твої густі кучері,
втім, міг пролити кров невинних жертв,
а міг собі в костюмі супермена
гамселити злочинний елемент,
чи Алчным буть, чи Крокодилом Гєна,
або здійснити хвацький суїцид,
або раптово з’їхати із глузду,
або в кар’єрі добувать граніт,
або з колгоспів красти кукурудзу,
я міг би носом кулі видувать,
чи, навпаки, поводитись прімєрно:
статевим органом портрети малювать,
зробивши внесок в справу постмодерна,
я міг би епатажно реготать,
а міг би неквапливо підіймати вії,
я, зрештою, змінити міг би стать,
або в старому образі вчиняти певні дії,
я міг би живчиком снувать, мов ртуть,
а міг би гальмувати характерно,
я міг би навіть пластиліном буть,
якщо була б ти поліетиленом,
я міг писати на парканах матюки,
або на дошці креслити рівняння,
але чомусь збігаю на вірші,
закутий в розмір їх і власне існування
