Проживає в Кривому Розі. Працює викладачем міської художньої школи. Лауреат декількох фестивалів авторської пісні. Автор поетичної збірки "Замальовки душі" (2001, 96 с.)

 

Деякі вірші, які стали піснями:

 

Полиновий рай

Волошкову тишу, соняхову радість
Огортає сумом тополева ніч.
Доле ж моя, доле — полиновий раю,
Мову солов’їну ти відкрий мені.

Розлилося море на чотири боки.
Волошковий простір, волошкова путь.
Доле ж моя, доле — світ блакитноокий,
Сонячну розмову серця не забудь.

Розлилося море — за хвилею хвиля,
В неозору далеч попливли роки.
Ой ви, хвилі, хвилі — журавлині крила,
Понесіть від серця пісню у віки.

 

Пісня-дума

Напевне, я не знаю ще землі,
Ще маю забагато помилок…
Чи, може, наші душі-кораблі
Зустрілись вперше серед скель-думок.

Але не час, не час на цю розмову,
Коли світ гине у обіймах зла.
Ми, може, стрінемось з тобою знову,
Якщо в твоїй душі любов цвіла.

Для всіх була і буду я чужа,
Чужа і дивна, наче самота.
Якщо когось самотність і вража,
Мені ж вона — незрима висота.

Але не час, не час на цю розмову,
Коли світ гине у обіймах зла,
То краще вивчить скель холодну мову,
Ніж знати, як мете юрби мітла.

Не прихиляйсь так близько до людей, —
Благає і болить моя душа,
Та серце птахом рветься із грудей
До тих, кого ніщо вже не втіша.

Але не час, не час на цю розмову,
Коли світ гине у обіймах зла.
Я ладна розчинитись в краплі слова,
Аби вона комусь допомогла.

 

* * *

Дякую вам —
Моїм вірним володарям,
Що душу виймаєте
Тихо і зоряно.
Й частуєте щиро так
Сіллю землі…
Що ж мені ще тут
Лишається мати?
Якщо не вмерти,
То тільки писати!

 

* * *

Світ потьмарився б від болю,
Спивши нашої печалі.

Б. Мозолевський

 

Нам вічність не розкриє таїну,
Бо час зупиниться для світу й серце стане.
В галактики не вистачить світил,
Щоб спити всю печаль її туманів.

Розірве душу зойк усіх глибин
Від болю невимовного і туги.
Всю правду може знати Бог один,
Та й то, щоби не бачити це вдруге !..

 

* * *

Ти несеш мені білу піну
Одного й того ж вічного моря.
Йду з тобою і п’ю без упину
Білий біль одного й того ж горя.

І не знаю, хто з нас говорить —
Ти чи я, я чи ти? Тане обрій…
Й неповторних повторів ронить
Хвиля в хвилю в безкрайньому морі.

Я в мовчанні своєму — равлик,
Черепашка в твоєму морі.
Хтось давно мені дав оцей "раю лик",
Закрутивши спіраллю з горя.