Західноукраїнська мистецька спілка - Львів | Організація та підтримка мистецьких конкурсів
Бібліотека кращих авторів нашого видання
Тетяна Фролова
( м. Львів)
Цикл. "Виклик долі"
ЖИВЕ ДЖЕРЕЛО
Коли я зовсім ще була мала,
Йшла по землі непевною ходою,
Мене татусь повів до джерела
І напоїв "живлючою" водою.
І роповів легенду він мені,
Що та вода незборну має силу,
Що в бойові важкі суворі дні
Джерельну воду воїнам носили.
Вона їх піднімала знову в бій,
Смертельні їх загоювала рани.
Вставали мертві, падали живі,
І знову підіймались в бій останній...
...Ще він сказав, що та вода свята,
ЇЇ хто вип'є, той забуде втому
І, де б не був, навік запам'ята
Стежину ту до батьківського дому...
Я порч з татусем додому йшла,
І лоскотали трави ніжки босі...
І сонце підіймалось з-за села,
І з поля вітер пахощі приносив.
Солодкий щем відчула я тоді,
Якась бентежність душу полонила.
Не знала я, чи сила в тій воді,
Чи в тій росі, що босі ноги змила.
Чи в тому світі, що пишавсь, буяв,
Що кликав сонце і мене до себе...
Мені завалося, що я - не просто я,
А частка сонця, і землі, і неба.
Роки минали, я вже підросла,
Відчула міць і біль свого народу,
І ще не раз пила із джерела
Оту живлючу, ту святую воду.
Ростуть у мене два сини малі -
Оплекувана рунь моя весела...
Тож я навчу їх кланятись землі,
З якої б'ють такі живі джерела.
Все почалося, напевно, з поетичної назви села - Білозірка, є таке село на Тернопільщині. В тому селі я й народилася в тому нещасливому 41-му році, рівно за два місяці перед початком війни, 22 квітня. Не знаю, чи були втішені батьки з моєї появи, бо я була 12 дитиною (правда, в живих нас лишилося шестеро), але в селі звикли все приймати реально: народилася дитина, то треба їй давати лад. Може б воно й нічого, та йшла війна. Про злигодні й нестатки казати не доводиться. На другому році життя я захворіла і втратила зір.
Отак і жили. Батько пішов на фронт і пропав безвісти...
ВИКЛИК ДОЛІ
В'ється піснею перепелиною
Вузька стежка поміж жита.
Бігло тою стежиною
Босоноге моє життя.
Воно бігло дзвінко співаючи,
Набираючись сил у землі,
Волошкові збираючи радощі
І невиплакані жалі.
Але раптом з пітьми, із мороку,
Із німотної тишини
Вийшла доля й сказала коротко:
"Не співай, зупинись, замри!"
І погасли сонця всіх світів,
І засохли, пов'яли квіти,
Обірвало життя свій спів
І завмерло не сміючи жити.
Але це була тільки мить.
І в пітьмі простягнувши руки,
Я пішла крізь незвідані муки
І сказала: "Я буду жить".
Я пішла крізь колючі терни,
Так, із відчаю, без мети.
Босі ноги кололи стерні...
Та я знала, що мушу йти...
Заціпивши уста до болю,
Так я йшла крізь життєвий вир,
І кляла ту злощасну долю,
Що забрала у мене зір.
Моя пісня жалю не просила,
Вона кликала в бій, до меча!
Вийшла казка, давня аж сива,
І торкнулась мого плеча...
І почула я спів пташок
І незнані ще запахи квітів...
Біля мене хтось тихо пройшов,
(То, можливо, був просто вітер...)
О, тепер я була не сама:
Цілий світ був віднині зо мною
І скорилась мені пітьма,
Переможниця я в двобої.
Різнобарв'я відчула красу,
Тепле сонце всміхнулося ласкою,
Тож віднині я пісню несу
Не просту, а даровану казкою.
А ще часом мені здається
(Може, це оптимізм у біді),
Що я більш відчуваю серцем,
Аніж бачила зором тоді.
...Ще й досі в'ється стежина,
Що вела мене через жита...
Сині очі у мого сина
Як волошки мого життя...
Лиш в 47-му році повернувся батько додому і взяв мене малу на руки.
І пішло життя своїм чередом. А незрячій дитині в ньому місця не було. Ні, я ще цього не відчувала. Дівчата бавилися зі мною, водили мене за собою за руку, тільки мама їм завжди нагадувала, щоб ніде мене не лишали...
Матусю, розкажи мені про зорі!
І про глибоку синь ясного неба.
Чи правда, що тільки бачить треба,
А чуть не можна у імлі прозорій?
А ще скажи, чому бабусі плачуть,
Коли удвох проходимо з тобою?
Невже тому, що я зірок не бачу?
Ти знов зітхаєш з болем та з журбою...
А мені здається... А мені здається...
Коли я чую місячну сонату,
То бачу річку, зорі й нашу хату,
А серце б'ється... так нестримно б'ється.
Матусю, ти того не знаєш,
Вночі, коли всі сплять, то я літаю.
Я чую, як співають небеса
І як на землю падає роса...
А хочеш, я про зорі заспіваю!..
Відчула я свою біду, коли дівчата, мої товаришки, пішли до школи,
а мене, звісно, ніхто не брав. Отут і зрозуміла я, що не така, як усі...
Та з часом допоміг-таки наш сільський вчитель. Кудись писав і таки довідався, що у Львовві є школа для сліпих дітей. Згадую його тепер, як свого благодійника. Мартиненко прізвище його. І от я в школі-інтернаті. Тут все було так цікаво! Я зовсім не сумувала за домом. Знайшлися співучі дівчата, і ми у вільний час ходили, обнявшись, шкільними коридорами і співали. Пісні були здебільшого про любов. Декотрі виховательки слухали з цікавістю, хвалили нас і просили співати ще, а декотрі... а особливо була така Поліна Василівна, так та постійно сварилася: "Что вы поете, как старые девы? Нужно петь пионерские песни." Піонерських пісень ми співати не хотіли і далі співали про любов...
***
Як гарно ти сказав на час:
"Хай пісня буде поміж нас!"
І пісня стала поміж нами,
Поміж реальністю і снами...
А може, пісня - ми самі?
А може, ми в тій диво-пісні?..
На примороженій траві
Горять, палають квіти пізні...
Ні, ні, я щось не те роблю...
І не про те щось я питаю...
Я божеволію... - люблю?..
Ні, ні, я просто доцвітаю.
***
Я знаю, ти такий далекий...
Від всього світу і від мене.
Від того мій сумний лелека
Ще більше посмутнів. О нене!
Рятуй мене, моя хороша,
Від запізнілого кохання!
Хай непосильна тая ноша
Мене обійде. Без вагання
Ступлю у затінок два кроки -
І знову роки, роки, роки...
Пригаслий біль, забутий щем...
Одна під проливним дощем...