1
Раптові крики птаха, рух в кущах.
Жрець прокидається. В імлі світанку
перед очима постає видіння
наказаного на довічні мандри
померлого єства, чиє ім’я
не було вписано у Книгу Мертвих.

Прокинувшись конечно, розрізняє,
що перед ним тих духів явно двоє,
і це не духи, а цілком тілесні, 
хоча й знеможені украй, істоти.

Дід зі скуйовдженим у різні боки
жорстким волоссям - абсолютно голий.
Тримає у руці пруток лози,
що тягнеться до низу, до копички
солом’яного кольору голівки
геть юного хлоп'я. 
		Лоза кільцем
охоплює тонку малечу шию
і одночасно є всім убранням,
єдиною прикрасою і тим,
що певно було видом покарання,
чи осягнулим відчай управлінням.

Хлопча, немов звірятко, непорушне
уважно розглядає незнайомця.
Воно настільки злилося з кущем,
що жрець не зразу бачить між гілок
сухе переплетіння рук і ніг.

2
Дід сивий і брудний, вловивши погляд
чужинця, відвертається у бік
до малюка, і щось сердито шепче,
затим підкріплює своє звертання
штовханням вузлуватої ноги.

Хлопча схиляється убік, одначе
не полишає круглими очима
здивовано глядіти на Раі,
а дід, напруженим, тремтячим рухом,
тягнути знову взявся за лозу.

"О, Сонце!” - скрикує Раі – “Навіщо
ти, старче, тягнеш, мов худобу, хлопця?!
Зажди, ось на, візьми пригорщу хліба."

Та дідуган продовжує тягнути
і зупиняється лише коли
Раі перепиняє їм дорогу.

-"Я Хапі дам його сьогодні. Так.
Він увійде сьогодні до Ріки!
не в дім до митника рабом... рабом.
Я - мертвий вже, кому потрібні мертві,
а він ще чистий - суд пройде священний
і буде жити у достатку вічнім.
Так. Так. Не в дім до митника рабом,
а буде у достатку, як дійдемо
до Річки зараз, зразу увійдемо...

У моїм серці правда! хай побачать.
І він і я - ми двоє Маа Херу !
Ес  - не спиняй нас тимчасовим благом!"

Старий зрить на Раі, той обхопив
долонями голівку малюка
і щось беззвучно шепотить губами.
Хлоп'я заходиться раптовим плачем
і дід руками кволими хапає
жерця за плечі: "Не віддам нікому,
я знаю, вам, служителям, потрібна 
кров хлопчика мого, геть!  Амамат ..."

Раі спиняє відчай старця: "Стій,
не поселяй з прокляттями у собі
неправду, бо не знаєш, що говориш.

Смерть всіх нас може повернути в край
божественний і мариш нею ти,
замучений літами. Та для нього,” -
показує рукою на дитину, 
“життя  безцінне, бо велика ціль
дарована йому від неба, він
до неї направляється, щоб дати,
безмірно дати іншим. 
		Глянь від Сонця
печать на нього падає священна.
Він, як і всі ми, любий і потрібний."

Жрець підіймає руку над хлоп’ям,
вітаючи появлення Світила,
а перст руки другої прикладає
до лоба хлопчика, там виникає
у різнобарвних кольорах Урей.

Старий завмер. Між пересохлих губ
нараз спиняється дихання посвист.

"Не сторонися шляху свого старче,
бо істинно - хто праведно прожив
тут, на землі, той званий далі бути
у світу Радості, у тім Палаці,
де Справедливістю усі живуть…" -
Раі йому вкладає в руки хліб
й, звільнивши хлопця від лози, стає
навколішки до Сонця і шепоче
молитви вранішні - святково-вдячні.

Закінчивши встає й саджає хлопця
собі на лікоть. Дістає їду,
дає малому. Дід ще зрить безтямно,
та вже покірно, і вони ідуть
стежиною між заростів вздовж Річки.

3
"Щасливий ти, сьогодні вже побачиш,
як човен повезе твого онука,
в  краї далекі вільним і веселим -
багатий човен, з волі Пераа."

В прогалинах поміж густих кущів 
срібляться води, видно другий берег
в зелено-синій хвилі чагарів,
понад якими звелись для обіймів
прекрасного духмяного світанку
високі пальми у рожевім блиску.

Раі торкається рукою старця:
"Розповідай мені про свого хлопця,
я так давно шукав його повсюди..."

В очах старого відчай і надія,
він задихаючись шепоче: "- Дихав,
на нього дихав бик священний, так!
Коли по вулицях водили, став
над немовлям ще, там батьки з ним були,
і дихав." 
	Сльози певно всередину
котилися йому, бо сивий муж
закашляв, зупинився, й потім знову
зашелестів беззубим чорним ротом:

"Тому три роки, як його батьків -
дружину синову й самого сина,
роздерли леви в чагарях поблизу
дарованої нам царем землі. 

Мій син був завше воїном хоробрим,
і по закінченні походу в Пунт
наділ отримав - тут, неподалеку.
Проте лиш горе нам приніс той дар. 

Скажи, чому це сталося із нами?
Чому не з іншими? - до Річки різні
в той день спускалися - моїх ж роздерли,
ось тільки хлопчик дивом уцілів.

Жерці казали потім - так Амон
нас наказав за синову дружину.
Він з нею повернувся з побережжя,
куди супроводив було купців.
Світловолосу взяв таку, біляву,
чужу усім, а син її цінив,
навчив і нашим звичаям і мові.
І було все так добре... Нічим їй
Амона було гнівити... 
 		 Отак-от
ми і залишилися в світі вдвох.

Що мали - то віддали за їду,
і зараз не зосталося нічого
окрім боргів і нашої свободи...

І дід підводить на жерця жагучий
благаючий помилування погляд:
"Ти не обманюєш мене, кажи?!.."

      


Читати далі
Повернутися до змісту

Всі примітки