Поетичні майстерні - Ляшкевич Володимир | "Кінець древності" -11 'Кінець Древності'
      

Частина IІI: 'Ступені Сходу'

 Художник - Девід Робертс. Луксор.

Глава 3. 'Он' (продовження)


5
Правитель Хека-Анеджу  сидить
за щедро вкритим їствами столом
незадоволений. Хоч на обличчі
привітності звичайна машкара -
всередині нудьга й роздратування.

Як те й очікувалось - зник і слід
від настрою ранкового - це свято,
прихід човнів, промови до народу,
вечеря неодмінна для вельмож, -
одна нудота, що впадає в іншу,
ще більш нестерпну.
		А було спочатку
прекрасне відчуття, п’янке жадання
утішитись чарівним володінням,
тонкими пристрастями! І не вийшло,
немає і краплини часу! Сили 
розтрачуються, щоб не захмеліти 
і на мовчання в образі розмови!

А як утриматись в зрадливім крузі
цих марнословів, хитрих пустомель
від слів про себе, про свої діла, 
чи ще жахливіше - про справи інших?
Коли слова ці тягнуть прямо з рота?
Немислимо, а треба, бо вже завтра
почне між пальців влада витікати...

І голова ось ділиться надвоє,
й зі шлунку підіймається нудота.
Але не пити в честь царя, богів?
Усупереч традиції завчасно
гостину припинити – неможливо!
Так чи інакше в тім побачать слабкість.
Ледь-ледь служниця наливала і
вино подіяло. Можливо з втоми,
але якщо надалі так піде,
то доведеться брати на ніч в ложе
не цю красуню, що із Тіру вчора
Нагон привіз, а чашу, навіть таз!

Підходить стражник. Мовить у поклоні,
що надійшов той самий жрець, якого
послав Палац з дівчам в Кардуніяш .

Довкола зацікавлено стихають.

Правитель області  тайком радіє
можливості позбутися, нарешті,
обридлої уваги, і жерцю,
коли той входить у банкетний зал,
показує на місце біля себе.

Гість йде під поглядами знаті.
			Тихо,
настільки тихо, що луна посміла 
явитись знову, спершу в такт ходи,
а потім, осмілівши видно зовсім,
і приспівом тихеньким до пісень,
гуляючого біля Річки люду.

6
Раі  з цікавістю глядить довкола,
на ситі, набундючені обличчя,
на метушню служниць перед собою.
Рішуче відмовляється від страв,
обравши із усього розмаїття
для себе тільки фрукти в дивній вазі.

На вирізанім з дерева Абу
велика срібна чаша. Щось людське
в напрузі чорного міцного тіла
і в задумах тварини - так і сяк
дістати намагається із чаші 
духмяно-зрілі і смачні плоди,
що збурюють якщо і не уяву, 
то голоду бурчання в животі. 

Чуттєвий хобот, вигнувшись угору,
усупереч всім розмірам своїм
продовжує змією наповзати,
підтягуватись через срібний край.

Прекрасні бивні здійняті у вищім
підйомі-злеті над відкритим хтиво
в тваринному бажанні ротом. Звір
нагадує усім цим більше мужа
в оманливій жазі оволодіння.

З-за столу чути сміх, гучний пересуд
округ відмови від їди жерця,
мов, під вино потрібні плотські сили,
а не одні духовні намагання.

Правитель області, подавши знак,
відповідає, що ця думка слушна.

Принадно вигинаючись всім тілом,
прислужниця несе до столу глек
у формі птаха. 
	      Глиняний стерв'ятник,
згорнувши до боків могутні крила,
взирає гордо, як один-єдиний,
кому допоки вміст хмільний не шкодить.
І, певно, не здогадується й сам,
що головне у нім не вміст боків,
а швидше хижий дзьоб, який присутнім
нагадує про справжню ціль появи
його володаря над полем столу.

Пряма і довга шия служить птаху
в триманні голови, а глеку – руслом,
яким із дзьоба витікає в чашу
прозоро-жовта течія вина.

Без сумніву перетік рідини
приємний погляду жерця. Мов час
набув тілесності в переливанні
й про себе сповіщає через зміни 
вина у посуді, а не в обличчі,
нахиленому понад гладдю Річки.

Роки самотності, життя простого,
читання мудрих текстів і молитви
до одерев’яніння, забуття,
до вивільнення зору в осяганні
просторів за межею розуміння -
з ковтком вина відійдуть у минуле.

7
Служниця наливає можновладцю.
Затим Раі. Букет дівчаток жвавих
слідкує за наповненістю чаш
у інших. І у відповідь їх діям
вздовж столу котиться веселий гам.
Пригода із відмовою жерця 
на нетривалий проміжок забута.
           
Правитель підіймає руку й щиро
жаліється: "Святкуємо весь день!
А слова мудрого ще і не чув!"
І упирається в Раі очима:
"Ось випий за Народження й кажи,
і тільки правду, чи любити можна
щось більше, ніж Палац Великий Кемет?

Не говори нам, що вина не п'єш!
У нас жерці не п'ють лише червоне!
Прийдуть пізніше, як повечоріє,
тоді побачиш сам. А ти на службі,
як я, і, зрештою, як всі присутні
навколо чи не так? Тому повинен
побіля нас сидіти тихо й чемно
і пити за здоров’я Пераа.

Давай-но любий наш, усі чекають.”
 
Правитель знак дає, й Раі до чаші
миттєво доливають чисту воду.

"Розбавлене по-правильному стане
вино менш небезпечне язику."
Від знаті чути схвалення і сміх .

Раі ледь приголублює напій,
вчуваючи давно забутий смак.
І просить сили і натхнення в Тота
для точності і вправності в словах.

"Правитель славний, Деді, чи можливо,
щоб жрець, свій час проводячи в молитвах
й не знаючий щоденного, вас вчив?"

Молодший віком за Раі правитель
всміхається поблажливо, як рибі
у неводі всміхається рибак: 
"Чому би ні, ми що не здатні вчитись?"

І далі поглядом, скоріше ствердним,
ніж запитальним озира гостей.

Червоні від жари, вина, і фарби,
що густо покривала ситі лиця,
присутні засопіли від натуги
вловити напрям вітру, лиш один
зробив це без найменших зволікань.

"Наш добрий повелитель, мудрий Деді,
шановний жрець старого дому сонця
вважає, що безпечніше повчати
Аменхотепа - сина Пераа.
Бо для присутніх тут казки не можуть
служити істиною, як для хлопця."

Промовець вирізнявся від усіх
сидячих за громадою стола 
не тонкістю убрань, а лиш обличчям,
упевненим і владним, як і в Деді.
Раі здалось, що він його вже бачив.

Правитель області кивнув: "Дотепно.
Спасибі Хеті. З тебе добрий радник.

Ви певно бачилися в Уасеті,
в святилищі Амона-Ра з Раі.
Та годі з цим. Раі - ти значить вчив 
прекрасну зірку небосхилу Кемет?

Ми зацікавлені оцим безмірно.
І чути хочемо, як син Палацу
від тебе би почув, правдиве слово -
чи можемо любити з дня у день
щось більше, ніж Палац Великий наш?
А заодно відповіси цим Хеті -
що казочкою є - любов чи правда,
чи може те і інше. Ну ж бо, друже!"

Раі окинув поглядом застілля.
З-під чорних й вогняно-рудих перук
на нього пересичено гляділа
велика єдність в пошуках розваг
і повна непотреба щось любити.
Звичайно, окрім себе та багатства.

Навіщо їм щось Вище, чи ж бо Краще,
коли важливим є - аби не гірше.
Щоб нині, завтра, потім - звична розкіш
їх тішила, бо кращого немає -
і шлунок повний, і вино п'янить,
і втіхи всі досяжні, крім, хіба,
сукупності їх у Великій Владі.

8
"Він був Царем воістину прекрасним!
Високим, сильним, мудрим і любимим.

Великі темні очі ніжним блиском
палали від засмаглого обличчя,
блищали, мов Ріка, під зором Туті .
Волосся ж вигравало чорним лиском,
як і сама земля довкола Річки.

Правління довге не гасило радість,
яка текла від нього до народу.
І усілякі, різні племена,
що населяли край, не воювали,
а під рукою батьківською вчились
любовно доглядати плідну твердь,
долати норов життєдайних вод,
зерно вирощувати, виноград, 
пустелю перетворювати в поле.

Мир, злагода царили і коли
великий Цар далеко був від дому.
Бо відблиск сонця правив у серцях, 
в простих і грубих видавалось людях.

Звичайно був і ворог у Царя.
І не далеко, поруч біля нього.
Й події підходили неминуче 
до гибелі Правителя - щодня
провидці сповіщали про біду.

Та чи порятувати може нас
любов загальна, кількість охоронців,
поради, що стосуються меча,
коли на грудях клубиться змія?

Убивцею став брат. Такий могутній,
як і Правитель, тільки серцем злий,
з безмірною закоханістю в себе.
І самолюбство прагло слави, влади
іще гучніших, ніж до того мало.

Отримало усе і навіть більше.

Чомусь завжди, коли жадаєш влади,
і здатний за для неї на убивство,
отримуєш її - для нових вбивств.

А на підвладний край впав чорний смуток.
Обличчя вкрилися покровом ночі,
безрадісне світило з дня у день
долало денний шлях все швидше й швидше.

Люд горював, та що вчинити міг?
Розніжений життям спокійним, мирним,
з ножем, серпом із каменю супроти
нової заколотницької зброї
й незнаних в Кемет металевих лат.
Що залишалось? 
	        Тільки жити далі.

Та чи могли володаря нового
якимось чином полюбити? Ні,
ненавиділи розумом і серцем.

А що було їх горе в порівнянні
із відчаєм царевої дружини,
коханої його з часів дитинства?
Вона, повставши проти зла, прокляла
тих заколотників. З Палацу вийшла,
позбулася у розпачі безмежнім
розкішного волосся, подалась
шукати тіло свого чоловіка.

Пішла уздовж Ріки, бо чула наче,
був кинутий у Річку. І вздовж моря,
куди впадали повні смутку води.

Там нова чутка втішила її 
і повела до Бібла , де знайшли
дорогоцінний ящик. 
		 Води пінні
його о дужі скелі не розбили, 
не поховали на глибокім дні,
а винесли місцевому царю 
до самих ніг.
	    Той мудро повелів
занести знахідку до храму Беліт ,
і там оберігати доки доля
не явить свій подальший хід, бо ж ясно,
що в наміри божественні людині
втручатися без дозволу не слід.

І сталося - явилася цариця
за мужем своїм вбитим і поклони
правителю за мудрість дарувала.
І сяяла в очах її надія,
бо сповістили в храмі - муж воскресне!

Жінки, чутливі до подій майбутніх.
Не помиляються, бо бачать серцем.

9
Аби не розпочалася війна
з правителем-убивцею царицю
із тілом мужа вивезли таємно
назад, до рідної землі і там
вона сховалася посеред плавнів,
в одному з тихих закрутів Ріки.

Проте убивця, знаний на чаклунстві,
зненацька для цариці відшукав
приховане від нього тіло брата
і в люті розірвав його на часті,
і їх розсіяв по усій долині.

Здавалося, на тім усе й скінчиться.
А ні, як виявилося, насправді
велика смерть була лише початком  
нових часів, божественних династій.

10
Дружина Вбитого в найтяжчі дні
не відвернула зору від Творця,
і в нагороду їй і всьому краю,
було даровано цариці сина,
коли вона над мужем голосила.

І було переслідування їх.
І втеча Непорочної з Дитям.
Життя серед Річних заплав, боліт
в постійних розшуках частинок мужа.

Не підкорялась розпачу любов.
І сталося! Великі Тот і Інпу ,
возз’єднують віднайдені частини.

А син Пречистої - славетний Гор,
здобувши перемогу понад злом,
приніс Царю в уста цілющий подих.

Велика радість обійняла світ!
І Сонце запалало в новій силі!
Правитель, що зійшов до царства мертвих,
вернувся, торжествуючи, додому!

“Він чистий - не належить більше смерті,
Він володіє вічністю - як Ра!”

Схилились перед ним його найближчі:
“Ось трон твій, звідки правив мудро, вірно.
Ось любляча дружина, ось твій Син!
Ось вірні твої - подаруй їм вічність
щасливу на землі, як вже колись
ти дарував Закони і Порядок,
і знищи зло, кінцево не розбите...”

Схилився у поклоні весь народ:
“Ми славимо великого Тебе!
Цар знову з нами!
		 Прав тепер довіку!...”

Він був б Царем воістину прекрасним!
Високий, сильний, мудрий і любимий.
Із добрим поглядом, що пасував
до гарного, смаглявого обличчя,
немов нічна Ріка до блиску Туті.
З волоссям, як земля навколо Річки,
прекрасний духом всього свого краю.

Проте вже було в Ньому щось нове.
За видимим вчувалась вища велич,
що недоступна погляду очей,
являлася уповні з плином часу. 

Він, подолавши смерть задля життя,
Він, так радіючи земним утіхам, -
відмовився від всього! 
		 Лиш велів,
щоб неухильно жили за Законом,
бо прийде час для кожного і буде
оцінюватись кожен перед Вічним.

І був хтось із супутників його,
що від страшного горя закричав:
“Навіщо Царю йдеш від нас? Куди?
Ким станеш там - прислужником богам,
коли у нас завжди Єдиним будеш?!”

Воскреслий же у відповідь всміхнувся:
“Я вічний вже, та ви - звичайні смертні.
Я з вами був, і я любив цей край,
і вас, працюючих невтомно в ньому.
І йду від вас оточений любов’ю.
Що можу кращого за це бажати?
І ви щасливі, бо я буду Там.

Хто краще потурбується за вас
і руку вам протягне і замовить
за душу кожного перед Грядущим?
Хто, як не я? І хто ще, як не я,
повинен дати приклад виконання
Закону? Всі ж бо призвані у нім,
не омине ніхто і букви звідти!

Я йду від вас оточений любов’ю.
Не тільки вашою, сестри, дружини,
і сина мого - а Любов’ю, що  
мене зустріла там, де я вас стріну.
Від неї не відмовлюся ніколи.
Вона на всіх, хто в правді жив, чекає.

Так сповістив Унефер на прощання
супутникам своїм, Ісет і Гору,
і занімілому від горя люду.
І відійшов, залишивши зі смутком,
та разом з тим й надією в серцях, 
бо понад нами, в небі, разом з Сонцем
пливе і бачить кожного щоденно
наш Справедливий, милостивий Цар,
що праведному вічний дасть притулок.

І не даремно Око прикрашає
споруди наші, храми, й недаремно 
в очах людей, що йдуть від нас до Суду,
спалахує, мов день, вогонь надії!
Бо відкривається для них Велике.

Чи можемо любити з дня у день
щось більше ніж Палац Великий Кемет?
В останні хвилі всі це відчувають."

Знать розтривожена, слова жерця
в них зачепили струни інструменту,
який, захований в найдальший кут,
здавалося, замовкнув назавжди.
 
Його би можна заглушити криком,
брутальним сміхом, чи ж бо кулаками.
Але услід за іменем Царя,
що породив усе тут, так вчинити
вкрай небезпечно, як не подивись.

Знать розтривожена. Мовчить. Чекає.
Правитель стрімко підіймає келих:
“За Пераа, хай дихання Усера
знаходиться у нім на вічні дні!
Хай править нами в силі і здоров’ї!”...




      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки

Візир - найвищий сановник у Пераа.

Владика Кемет - Владика Єгипту, - Пераа (фараон). Кемет (Та - Мері) (др.єг.) - дослівно "чорна земля" долини річки (Нілу), оброблена, люба.

Дев'ятка храмів - в честь дев'ятки початкових богів в місті Оні. Це Атум, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Усер, Ісет, Сет, Нефтіда.

Правитель сепату - в древньому Єгипті спадкоємний правитель області (пізніше ному).

Секот (др.єг.) - Червоне море.

Абу (др.єг.) - слон.

Тум (др.єг.) - він же Атум.

Елам - Еламська долина на річці Тигр, можливе місце Райського Саду, що з Вавилонського міфу попав до хебрейських.

Хека-Анедж (др.єг.) - назва 13-ої області (ному) Нижнього Єгипту. Столиця Он.

Кардуніяш (др.єг.) - назва Вавилонського царства в листуваннях Аменхотепів.

Сепат (др.єг.) - область, структурна частина Кемет, за греків - ном.

Туті (др.єг.) - назва місяця.

Бібл - древнє місто-царство на побережжі Середземного моря.

Беліт - вона ж Баалат-Гебал, фінікійська богиня, в пізніші часи мати і дружина бога Адоніса, можливо в описуваний період була пов'язана з культом Думузі (Таммуза), а також дружина і сестра бога неба Ваала, богиня родючості і материнства (як Іштар, Істар, Астарта в стародавньому Шумері, Вавилонії, Ассирії), (як Анат, Аштарт, Ашерат, Астарта в стародавній Сирії, Фінікії, Ханаані), цариця небесна.

Інпу (др.єг.) - пізніше Анубіс, - бог з країни мертвих, - покровитель померлих і обряду бальзамування.



Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки