1
Не дочекавшись роковин тридцятих
цар Ехнатон помер.
	Геть зсохле тіло,
хворобами доведене до краю,
бальзамували і похоронили
в гробниці царській - поряд із дочкою.

Звичайно, відспівали перед цим
покійника в святилищі Атона,
як наказав він в свій останній час.
Та далі повернулись до традицій.
В прощальній церемонії в гробниці
вуста Усеру новому відкрив
цілющим подихом Гор-Семнехкара.
Хоч Ехнатон спротивився би цьому,
та в цьому була вища необхідність. .

Отримавши недавно зовсім титул
правителя країни й опинившись
із Ехнатоном й Нефертіті поруч, 
лише сьогодні, після похорон,
зміг Семнехкара стати Пераа.
Утім, його таким не всі вважали.

Прийнявши поздоровлення від знаті,
що з’їхалася до Ахатетону
зі всіх куточків Кемет, новий цар 
пообіцяв служити і надалі 
Єдиному Творцеві, йти шляхом
прокладеним раніше Ехнатоном.

Раі помітив, як по лицях ситих
ковзнула посмішка неприйняття.
Сьогодні в Кемет хочуть не любові,
а тільки переможної війни,
щоб володіння втрачені вернути.
А богом перемоги є Амон.

2
У Семнехкара на обличчі туга.
Раі розповідає, що у Оні
закрили за наказом Деді школи,
що знову виростає тінь Амона.
Увесь свій час проводити повинен
у храмі, бо дійшли чутки, що в місто
приїхали із Уасету люди
із намірами темними - за ним.
“В одній землі Гошен усе спокійно, 
навчаються собі, і у шатрі
за кочовим їх звичаєм йдуть служби.
Ваал, Астарта видається менше
турбують їх сьогодні, ніж учора.”

Цар, вислухавши, каже, що сьогодні
повсюди видно змову: “Наглядач
за храмами Амона – хитрий Ейє , - 
жерцем верховним обраний таємно.
Святилища закриті відкриває.

Війська ж відходять від Ахатетона.
А Хоремхеб поплив до Уасету,
аби домовитись про спільні дії
з моїми ворогами. Нещодавно
прислав гінця, мовляв, на вірність клятву
давав він Ехнатону, не мені.
Покинути сьогодні радить трон,
бо завтра буде вже для мене пізно.

І Нефертіті те саме говорить, 
вважає, що спокійніше на трон
неповнолітнього Тутанхатона  
привести, ніж очікувати доки
правителі сетапів остаточно
домовляться з жерцями Уасету.
Бо так ще можна втриматися нам,
і місто і могили зберегти.

Про побудови інші вже мовчу,
бо як складеться далі і не знаю.
Війська пішли, я змушений був дати
для охорони Ехнатона стражу
із нечисленних власних охоронців.

А як і цих не стане, то відразу
сплюндрують тіло, пам’ять, все порушать.
Напевно нам потрібно Ехнатона
у інше місце перепоховати,
де не досягнуть вороги його...
Чи можу щось змінити я, Раі?
Чи маю опиратися я долі?
Життя дітей і Нефертіті класти
в підніжжя впертості, і з тим сидіти 
на троні до останнього? Потрібно
таке Творцеві чи народу Кемет,
бодай комусь у цьому злому світі?

О, відповідь, звичайно, знаю й сам.
Скажи лише - притулок де знайти,
аби і далі міг я зустрічатись
із милою, із друзями, з тобою?..“

3
Біля гробниці пусто. Охоронці,
отримавши наказ, пішли до міста.
Ступає ніч. Поблизу чути крики
стурбованих птахів, виття собак.

Похмурі скелі зрять у далечінь
на тимчасову маячню живого
і утішаються своїм покоєм.
Їх не тривожить час, а тільки дійство,
яке так заважає основному,
перешкоджає щось украй важливе
у собі пригадати - щось таке,
що надто схожим є на ворушіння,
на відображення в далеких водах
чогось вагомішого за уламки. 
Ось-ось, здається, та ніяк, ніяк
і все виходить на одне - дрімати
та розсипатись, танути піском,
вбираючи бентежний поклик вітру.  

Беззвучно, наче привиди пустелі,
маленька група сторожких жерців
підходить до закутої у скелю
гробниці і без лишніх зволікань
береться за роботу. Сходить місяць.
Загорнуті в тканину інструменти
в руках умілих глухо бубонять,
вивільнюючи від важенних брил
прохід таємний до палат спочинку.

Нарешті отвір зроблено, крізь нього
жерці виносять похоронні ноші
з труною форми постаті людської,
а потім ще одну, маленьку зовсім.
Холодне сяйво місяця блищить
на візерунках золотого листя,
на самоцвітах, кольоровім склі.

Слідом за ношами несуть чотири,
з печальним вмістом вази з алебастру
і дерев’яну різьблену фігурку 
малої дівчинки... Ось і усе, - 
царя нема в гробниці. Він пішов,
тримаючи за руку Ка доньки.

Жерці дбайливо закривають отвір
і мовчки покидають місце смутку.

Лише один, найстарший, ще стоїть,
молитвою задобрюючи небо.


4
Поблизу корабля жерців стрічають
вся в чорнім Нефертіті й Семнехкара.

Цариця припадає до труни
і плаче. 
              Семнехкара підіймає
її і пригортає до грудей:
“Моя прекрасна, це не він - це тіло,
що мучило хворобами його.
Наш Ехнатон довкола, відчуваєш?
І донечки його скрізь відчувають,
бо гріє їх серця його любов.”
Цариця, схлипуючи, припадає
і до Раі - сухе обнявши тіло,
вслухається в спокійні ритми серця.

Жрець м’яко лине по її плечах
долонями, тамуючи хлипкий,
вологий подих повнокровних губ -
вона говорить, що у нім єдинім
живе її минуле і майбутнє, -
проситиме Атона, щоб в дорозі
нічого їм не сталося лихого…

Раі стискає плечі Семнехкара 
в міцних іще обіймах і шепоче:
“Якщо настане час лишити трон,
невидимо для всіх приплинь до Ону.
У храмі Тота люд тебе забуде.
Та не забуде Бог і справжні друзі…”

5
Тримаючись за руки, Семнехкара
і Нефертіті тануть в темноті.

Раі глядить їм уві слід. З пітьми
поблизу нього виринає постать.
Людина у накидці теж глядить
в ту сторону, що і Раі. Затим
говорить: “Вчителю, повір, не знаю,
якби вона покликала мене,
чи все б не кинув, не побіг за нею...”

Нічний покій десь поруч розтинає
м’який шум весел. 
		“Кожному своє” -
говорить старший жрець, - “їм берегти
це світле місто, храм Атона, владу.
Вести маленького Тутанхатона     
на трон, ловити учорашні тіні.
А нам займатися усім отим,
на що у інших завше мало часу.

Та це, звичайно, милий Ехнатоне,
якщо ти зараз слухаєш мене,
до тебе не відноситься, - я вірю
в безсмертя твоє, у твоє життя, 
бо даного тобі не змарнував.”

В Раі перед очима постають
картини незабутні, і печальні  -
він і Аменхотеп сидять на теплім,
ще не пожовклім очереті. В небі
ці самі зорі світять, що і зараз.
В очах у хлопчика їх відбиття,
як відбиття майбутнього шляху,
яким уже пішов він незворотно…  

“Оберігаючи твій прах роблю
я тільки те, мій любий, що повинен.
Цариця Тейє, думаю, не проти,
що рідний син приляже біля неї,
та і онучка їх обох потішить.”

Жрець видихає важко і говорить
уже до постаті побіля себе:
 “Мій Са, невдовзі ми обоє знову
побачимо минуле - береги,
які покинув ти колись дитям.
Та чи знайдемо знову в тих краях 
те, що було нам щастям, гріло серце?

І що, повинні думати ми, ніби, 
немає там ні радості, ні щастя?

Отак і з Нефертіті... Тадухепу
твоя залишилася у минулім, 
і звідти тішить радісним промінням,
але любов, це більше, аніж згадка.
Любов - це твоє відчуття живого,
з ним глибше й глибше осягаєш сутність
нового задля тебе - у старому.
Невидимого до пори, до часу.

Якщо ти розумієш, відчуваєш
життя у всьому, любиш це “усе”,
скажи - навіщо бігти ще кудись,
з любов’ю бігти від самого себе?

Коли покличе Нефертіті, ти,
їй руку простягни і стіни свої
перенеси ще далі, щоб царицю
з її всіма турботами додати
до храму свого. Це тобі по силі...
А що покличе знаю, відчуваю...”

Ніч знову завовтузилась поблизу,
у заростях, спочатку легким шумом,
а потім тріскотнею боротьби,
та передсмертним відчайдушним зойком
вмираючої звірини, яка
попала в пащу дужчої за себе.
Відразу відповіли темні скелі
виттям голодним жадібних шакалів.
І мов від праці дружньої горлянок
явився вітер і напнув вітрило.

Біля човна при світлі смолоскипів
ряд постатей приховують сліди
нічного дійства. Ось усе й скінчилось,
чи врешті розпочалось, як для кого.
Останки перенесені на човен,
ретельно сховані поміж товарів,
з якими перевтілені в торговців
жерці поплинуть Річкою угору,
до місця упокоєння нового. 

Рух одночасний - човен відпливає,
а з чагарів виходить двійко левів.
Їх очі зблискують багряно й дужо -
тепер вони господарі цих місць.

6
“Поглянь, Раі, повсюди вельми людно,
тіла міцні і на обличчях ситість.
Що люду нашому недостає,
чому добра не бачить, зле говорить?” -
Са глянув на учителя, затим
на інший бік Ріки - “Але можливо,
у цім повинні потойбічні зори?”

Раі, помітивши лукавість учня,
всміхається.
“Ось тільки уяви,
учителю, що всі оті могили,
гробниці, поминальні храми, повні
невидимих істот, які страждають,
які блукають безліччю примар.
І їхні погляди у бік живих -
недобрі, заздрісні, голодні, чорні.
А люди ще їм шану віддають, 
їм відкриваються, пускають в себе...”

Раі спиняє учня: ”Ти вважаєш,
що є навколо нас такі істоти, 
які нам не помітні? З цим я згідний.
Але чому вони страждають? Звідки
узяв, що їх живі цікавлять люди?
І кажеш, певно, про лихих людей,
померлих грішників, про можновладців?”

“Не зовсім вчителю, кажу про всіх,
хто нам не видимий, але існує
десь поруч з нами, як порожнє місце.
Хто не пішов нікуди - в блиск проміння,
в майбутнє інше, краще за оце.
Хто залишився поряд - непотрібним.
Кого не зігріває більше сонце,
а тільки ті пожертви, що приносять
їм особисто родичі, жерці.
О уяви, Раі, як їм нестерпно,
бо кормлять їх все рідше - і вони
поволі тануть, тануть, і сердиті,
бо так вони вмирають остаточно.”

“Це сон? Черговий сон? видіння нове?
Цікаве сновидіння. Ти помітив,
що саме духи споживали ті?”
“Не можу чітко, вчителю, сказати,
бо це був тільки сон – важкий, химерний,
але ті сутності раділи слову
хорошому, а ще вбирали в себе -
згадав, якраз під час вбивання жертви,
що їм посвячена була, вбирали
у себе від людей, що їм служили...”

“А що - пожертву, дух тварини - їли?”

“Ні, тільки притулялись до людей.
До тих, які прийшли їм поклонитись.

І були там слабі, худющі духи,
і були велетенські, геть роздуті.
А ще великі вхоплювали менших,
що не могли від слабості втекти. 

Коли вони побачили мене,
тоді і сон закінчився, нарешті.”

“Са, пригадай, як вигляділи духи?
Чи були чимось схожі на людей?”

“Та ні, несхожі, рухались неначе
дими у небі - без обличчя й форми...”

На березі, що плинув зовсім близько,
ватага дітлахів, супроводивши
човен із Басту, взялася за їхній.
Стрибають спритно, просять подарунку.

Веселі веслярі кидають жмені
сушених фініків. Маленька зграйка 
кидається на те, що долетіло,
а юний хлопчик стрибає у Річку,
гребе уміло і затим пірнає
на тому місці, де дві-три із ягід,
не долетівши, канули у воду.
Мить і ватага, фініки зібравши,
вертає свої зори до Ріки.
Ще мить і ще, і хлопчик виринає.
В його руці зеленувата мушля.

Ватага пирскає, хлопчина крутить
рукою і жбурляє мушлю в них,
по тому іншою уже здіймає 
над головою переможно фінік,
кладе до рота й плине до своїх.
У нього фінік вже не відібрати
й ватага йде стрічати новий човен.

Раі здалося, що у всіх дітей
було татуювання. Са підтвердив.

“Посвячені Амону з юних літ,
таким чи іншим чином... 
Ехнатон,
як час прийшов навчатися у школі, 
не дав себе позначити Амоном.
Навчання припинили. Захворів.
Аменхотепу, батьку Ехнатона,
казали, що таке з-за непокори,
коли прийме посвячення - пройде.
Проте Аменхотеп віддав малого
мені і я його навчав... 
Для чого?
Щоби повстав? Ні. Щоби став собою,
знайшов себе...” 
Са, слухаючи пильно,
додав: “А ще, аби не відшукали
його в Ахатетоні, ні десь інде. 
Йому і нам вдалося це, Раі!”

Раі киває головою. Човен
пливе за течією, далі й далі.

Чи можна зупинити плин води,
чи можна зупинити той човен,
який уже давно відплив рікою,
і Вищою Рікою? “Чуєш, Са,
скажу тобі одне, найголовніше.
Ці хлопчики навряд чи упізнають
шлях істини, спасіння, навіть ті,
що будуть зважені судом Усера
і стануть Маа-Херу. Ми, ж щасливі,
про шлях цей відаючи, і йдучи,
ховаючись від всіх, кудись дійдемо?

А здатні ми відкрити людям шлях? 
Змінити щось? Мені здається – ні.
Проте маленькі наші вчинки з часом,
мов іскри, вітром внесені у плавні,
зачнуть пожежу, що угодна небу.
А вчинки більші? Що рятують нас
для вищого – зійдуть іще раніше?

Тому живи для Себе, не для всіх,
і через Себе дай безмірно іншим.”

Раі пригадує видіння свої.
Могутні постаті людей зі світлом.
Обличчя їх, краса їх – не змаліли,
їм не потрібно жодної пожертви.

“Раі, послухай, батько Ехнатона,
говорять був мисливцем видатним.
Уполював сто два пустельних лева,
напевно, був кремезнішим за сина?”

“О ні. Кремезнішим не був і левів,
звичайно, подолав не самотужки.
Та самотужки втримався від воєн,
як завжди переможних, що складніше...”

Раі здається, що видіння Са
містили в собі і загадки інші.
Ті духи мали ймення, власне ймення –
і їм несли пожертви іменні.

“Я думаю, що імена, як назви,
по смерті нашій тут повинні були б -
у випадку щасливому - зникати.
Хіба нас відрізняють імена,
а не характери, набуті риси?
Я йду на поклик Божества, як Образ,
і я - це я, і кличе Він мене,
і Голос цей звучить не серед всіх,
а тільки усередині, в мені.
Я сам по собі є повнішим назви.
Можливо і в Творця всього живого
не має просто імені? Бо знати
ім’я - це володіти Богом? Й може
Він не особа? Хто ж тоді? Безмірність?..”

7
Са дивиться розгублено і каже,
що висновку такого не чекав:
“В такому разі, вчителю, усіх
нас сотворила і веде Безмірність?
Але хіба про це велись розмови?

Ми говорили, що Творець відомий
під іменами багатьма, що Він
є цілісний, хоча й багатоликий.
І раптом – не особа, а Безмірність!

Пригадую, що часто повторяв
про перших - про предтеч, про їх жерців,
що відкривали Образи Творця.
Я пам’ятаю все, бо вимагалось,
аби повчання ті вивчав напам’ять.
Там були імена, конкретні речі.
Не думаю, що позабув хоч слово –

...І була воля Вища їм сягнути
великі таїнства Йому належні,
Його Обличчя різні існування,
які творили разом Вищу Цільність.

Одне з них відкривалось розумінням.
Неначе сходами ідеш угору -
картина роздумів усе значніша,
все далі бачить, і усе повніше
Обличчя укладає в Образ розум.
Мов піраміду зводить із думок
підігнаних ретельно між собою.

Обличчя Інше дало Відчуття,
замінюючи Зрячим шлях докладний
пізнання безконечного крізь розум.
Коли сприймаєш почуттями Вище, 
то Відчуття не гірші Розуміння,
бо враз і відповідь, і вірний шлях,
підказки мудрі, що робити маєш.
Сприймаєш серцем – серцем розумієш.

А Відчуття йшли вибраним крізь Знаки,
несли до їх нутра дух просвітління,
так мов звучав для них батьківський голос, 
оцінюючий зроблені діяння,
підказуючи, що робити далі.

Жерці шукають Знаки ті і нині,
той Образ світлий, виробляють різні
словесні описи, малюнки, лики,
з металу чи із каменю творіння –
Знак переносячи у схожий символ - 
та все не те - бо тут передусім
до істинного Бога має бути
відкритість серця, віра й тільки так
вдається уловити Відчуття.
А щоб красу Його перенести 
у зроблений людським талантом Символ
у повній мірі - чи таке можливо? 

Із древності дійшло, що справжній Знак
і повністю Живий - не як ковчег,
з якого Ра-Амон від смолоскипів
й магічних формул постає зі сну,
і, звісно, не як кришталевий Образ
Єдиновладного Бог-Сонця Храму, 
а дійсно є Живий. 
                                     Цю таємницю, -
Са потиснув плечима, - не здолати.
А мудреці великі з Храму Сонця
оцю глибінь безмірну осягнули.
І налякались слабості своєї…

О, вчителю, ти думаєш Предтечі
могли сягнути тут усю Безмірність?
Вкусили плід пізнання і тому
були покарані?“
 “Можливо й так,
проте Божественне – завжди складніше.
Не взнати хто покараний достатком,
а хто несе, страждаючи, Майбутнє.
Та уяви, який-бо то тягар –
відкрити і нести в собі безмірність!

В нас може проступати лик Творця,
раз вже від нього ми прийшли у світ,
але нести Його у собі Образ
міг тільки Посланець Його, і кажуть
сувої древні - Посланці були,
і, що найголовніше, знову будуть!..”

      


Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки

Шему (др.єг.) - час сухості - закінчення жнив і пекельної спеки з жарким вітром пустелі.

Хамсин - сухий гарячий південно-східний вітер в Північній Африці з кінця квітня до початку червня (40 днів).

Атон (др.єг.) - початково бог сідаючого сонця, сонця на заході, пізніше в часи Ехнатона набув абсолютного монотеїстичного значення, - перший відомий достовірний факт монотеїзму.

Анкх (др.єг.) - ієрогліф життя, в виді хреста з кругом нагорі. Символ божественності, - атрибут богів, який вони вручали царям.

Ахатетон (др.єг.) - буквально "Місто Сонячного обрію", столиця древнє Єгипетського царства з 1370 по 1350 роки до Р.Х.

Ахет (др.єг.) - повноводдя, водопілля.

Ехнатон (др.єг.) - буквально - "Щит Атона" - Аменхотеп IV, узявший нове ім'я при зміні віри.

Хоремхеб - колишній друг Ехнатона, владний воєначальник стає Пераа (1340-1324 роки) чи не найпершим відрікається від Атона, нищить сліди "єретика".

Гошен - (Гесем) область в південно-східній частині дельти Нілу.

Читати нову главу
Повернутися до змісту
Всі примітки