Твори, які надійшли у 2001 р.


      Анна Подністровська

( з Віртуальності)

"Заплакана осінь"

Присвята автентиці

Тиша і сірість. Залізобетонний вік.

Ти одна серед нього, згубивша неправді лік.

Це гірше за атомний вибух і Тунгуський метеорит:

У тебе - останнє серце, яке ще плаче й болить.

Ти єдина між них, що ще вірить у сонячне сяйво,

Що не зрадила своєї мрії і свого кохання.

Ти ще можеш любити останні осінні мальви,

Ти не віриш, що ти - єдина, що ти - остання…

Остання княгиня

останньої справжньої гілки калини,

Остання надія останнього світу добра.

Остання Марія останнього Чоловічого сина,

Останнього лісу остання весняна гроза.

Ти сьогодні зустрінеш останній червоний світанок,

Ти умиєшся в дзвонах останнього в світі дощу.

Ти піднімешся в ірій, як тільки закінчиться ранок,

Ти загинеш, залишивши крила

останньому в лісі хрущу…

Остання, хто носить в корону заплетені коси,

Останнього жита останнє нестигле зерня.

Остання, хто зранку втішає заплакані роси,

Останніх сузірь недосяяна вічна зоря.

Душі

Без суду вбивать, різать й колоти,

Душити підряд телефонним дротом

Поблудних душ спустявілі намети,

І бити, і бити, і бити кастетом,

Збиваючи лиця в криваве місиво.

Безгрішних янголів - синів бісових -

Топтати в багнюці тіла спустошені.

Забути бездонне небо волошкове…

Забути зірки і забути очі,

Не знати дня і не знати ночі,

Вбиваючі пустки і сіру байдужість

Аби врятувати безсмертні душі.

До Львова...

Величним обеліском

Злітає у вічність

Порадісна вдячність.

І щира гарячність

Спиня на спочинок

Між барокових шпилів церков.

Засмаглі каштани,

Вечірні тумани,

Зсіріла бруківка, -

Це вічна домівка,

Де на вулицях мріє любов.

І на тихім Личакові сховалася осінь, -

Заплакана, змарніла і забута.

Бо ще літо не злетіло із твого волосся,

І як би не було невтішно і скрутно

Тут завше весело і щиро,

Тут мліють весни погорілі,

Й допоки вірна я любові,

Думки мої живуть у Львові.

Вірші

Із безмежних небес і безкраїх розлогих степів

Сьогодні виходять всі якось крикливо-миршаво.

Я на чорній землі кров'ю малюю біль,

Я виписую біль, який називають віршами.

В них немає нічого - ні землі, ні коня, ані плуга,

І забута давно уже трохи музейна естетика.

А я терпким полином на сонце виплакую тугу,

Я плекаю тугу, яку називають поетикою.

Зашкарублими пальцями гортають сторінки історії

Ті, які не творили її - недолугі орії.

Я ж не корюсь дитині, яку називають долею,

Я черпаю із сили, яку називають мовою.

***

Так холодно, так боляче, так жаско, -

Трава, і небо, й сонце серед хмар;

І серце грає і гарцює баско,

І душу холодить блакитний жар.

А сонце піднімається край поля

І вільне небо кров"ю залива.

Мені тюрмою стала моя воля,

І сонце, і безмежність, і трава.

Цей біль ятрить. Цей біль терзає душу.

Мов божевілля - ваші голоси.

Щоб не згоріти, я писати мушу.

А жар палить - проси чи не проси.

Пульсує в скронях розіп"яте небо.

Питає вітер - а чи до снаги?

Небес не треба, щоби стать поетом,

Потрібні грати, біль і вороги.

Інші

Ми інші серед всіх. Ми не своєго роду.

Ми побратались кров"ю, нам воля до лиця.

- Подайте льоду, дайте більше льоду!

У нас горить вогонь, що спопеля серця.

Ми пишемо вітри, ми почуваєм воду,

Народжені творити, ми знаємо наш час.

- подайте льоду, дайте більше льоду!

Ми пізнаємо світ, чи хтось пізнає нас?

В нас інший світ, у нас своя свобода,

Це наша, тільки наша домовина.

- О, дайте льоду, дайте більше льоду!

У нас в крові пожарище калинне.

Ми інші серед них. Нам остогидли оди.

Не було в нас ніколи страху концтаборів.

Але аби вогонь душі не догорів

Подайте льоду!

Брате

Брате мій, вільнодумець,

Ми в упряжці одній - пара.

Згадай, як колись нас хрестили одною водою,

Згадай, як колись в унісон грали серця удари.

Брате мій, мій аскете,

Для тебе воля - як грати.

Для тебе життя я кину під дикі кастети,

За тебе готова не вмерти, а помирати.

Брате мій, мій єретик,

Більше, ніж друг чи вітчизна.

Коли, сонцем розп"ятий, захочеш нарешті померти,

За тобою єдина буду справляти тризну.

Три тижні

Три тижні лишилось: серце гарцює зично,

Цілих три тижні до нового погляду в вічі.

Так, ще незаймана ніжність на твоїм обличчі,

І моє власне обличчя, спотворене ніччю.

Три тижні - і потім знову оте божевілля,

Сплетені руки і усмішка злої ночі.

Рани мої посипатимеш йодом і сіллю,

І гірко ловитимеш погляди наших оточень.

Тихий вечірній перон. Проводжаючих - троє:

Вдячність, розлука і ще не розквітле кохання.

Дванадцять годин подумки бути з тобою,

І довгих три тижні болісного чекання.

***

Так боляче й жарко в грудях,

Так зимно і жаско у скронях;

І моє скривавлене серце

У твоїх ледь теплих долонях…

І твоя цинічна жорстокість,

І мій неприхований сором;

Твій погляд в далеку високість

Мені відзвучить докором.

Докором - твоє бажання,

Докором - твоя зневага…

Ефект надлюдського згорання,

І знову насниться Прага…

І падають наші долі,

Як зорі крізь Шлях Чумацький,

І знов захлинається болем

Серце моє батрацьке…

---